еллінізм

ДОСОКРАТИКИ - загальна назва еллінських філософів, котрі жили і творили до Сократа. Доба Д. зазвичай розглядається як перший період історії античної філософії, для якого є характерним розвиток філософської думки у формі космогонічних концепцій. Головна проблема досократичних вчень - виникнення і будова світоустрою, внаслідок чого добу Д. називають також епохою ранньофілософських космогоній. Період починається творчістю Фалеса (початок VI ст. до н. е.) і завершується діяльністю останніх Д. - Зенона, Емпедокла, Анаксагора. Досить поширеним було віднесення до числа Д. також софістів, а інколи й Демокрита Ц. ей погляд не є виправданим ані з точки зору хронології (софісти є сучасниками Сократа, деякі - як от Горгій - на десятки років пережили його; це стосується і Демокрита), ані з огляду на зміст їх філософських вчень (атомізм Демокрита уособлює у собі глибинну трансформацію і перегляд спільних для досократиків метафізичних очевидностей, а софістичні концепції за своєю проблематикою і підходами співзвучні ідеям Сократа). Натомість, змістовним критерієм для розмежування перших епох античного філософування є не особистість, а інтелектуальна творчість Сократа - т. зв. "сократичний поворот" у філософському мисленні, коли його головною темою стає не космогонічне питання (генезис Космосу), а проблема людини. Сократичний поворот прокладає ме.жу між періодом ранньофілософських космогоній (Д.) і класичною еллінською філософією. Софістам у цій теоретичній трансформації мислення належить не менш значна роль, аніж Сократу. У філософії досократичної доби виділяють дві гілки: іонійську філософію (Мілетська школа - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен; Геракліт; виходець з Іонії, перший афінський філософ Анаксагор) та італ. філософію (Піфагор і піфагорійці; Ксенофан та Елейська школа - Парменід, Зенон, Мелісс; Емпедокл). Наявність цих двох гілок пов'язана передусім з історичними, а не суто інтелектуальними чинниками. У 546 р. до н. е. персидський цар Кір захоплює Лідійське царство і поступово підпорядковує своїй владі еллінські поліси на західному малоазійському узбережжі (Іонію). У відповідь на встановлення влади персів (яка стає вкрай беззастережною після придушення повстання іонійських полісів 500 - 495 рр. до н. е.) відбувається широка еміграція з іонійських міст у грецьк. колонії - передусім до Пд. Італії і Сицилії (т. зв. "Велика Греція"). Характерно, що перші італ. філософи (Піфагор, Ксенофан) є уродженцями Іонії. У вирішенні питання про генезис і будову світоустрою Д., попри розмаїтість їх учень, поділяють певне коло спільних онтологічних очевидностей. До їх числа слід віднести: аналіз буття у вигляді вирішення космогонічної проблеми; уявлення про генезис світу як перехід від хаосу (невпорядкованого стану буття) до Космосу (цілісний і впорядкований світоустрій); виокремлення проблеми достеменного (справжнього) буття та інтуїція достеменного буття як Єдиного, протиставленого оманливому навколишньому світу Множинного (розмаїття речей); пріоритет умоглядності як способу досягнення істинного знання, на противагу хибності почуттів; невід'ємність законів людського буття від законів всесвіту.Головний концепт досократичних космогоній - єдиний першопочаток буття, який синтезує в собі низку функцій, визначальних щодо наявного світу (Космосу) В. ін є 1) тим, з чого виникає світ (генетичний початок); 2) тим, чим є у своїй основі і з чого складаються всі речі (субстрат всього сущого); 3) тією силою, дією якої утворюється Космос (породжувальна причина); 4) буттям у власному сенсі слова, в яке "повертається" світ із закінченням свого існування у вигляді розмаїття окремішних форм. Загальним вектором розвитку космогоній Д. є відокремлення від первинної субстанції світовпорядкувальної сили як окремої онтологічної сутності (Нус на противагу Суміші в Анаксагора).

Діоген Лаертський (пер. пол. ПІ ст.) - автор єдиної з античних історій філософії, що збереглася до наших днів і обіймає майже весь період розвитку античної думки. Його твір "Про життя, вчення та вислови славетних філософів" складається з 10 книг. В ньому історія античної філософії подана як розгортання двох ліній спадковості: "іонійської" та "італійської". (Теми книг: І - еллінські мудреці; II - іонійські космологи, Анаксагор, Сократ, та сократики; III - Платощ IV - послідовники Платона по Академії (до Клітомаха); V - Аристотель і перипатетики; VI - кініки; VII - Зенон і стоїки; VIII - Піфагор, Емпедокл, Епіхарм і піфагорейці; IX - Геракліт, елеати,Демокрит, Протагор, скептики; X - Епікур). Він охоплює історію еллінської філософії від напівлегендарних мудреців до Нової Академії, Хрисиппа та Епікура. За викладом матеріалу твір Д.Л. є компіляцією, в якій, здебільшого некритично, опановано близько 200 джерел й описано понад 80 мислителів. Далекий від систематизованості і вельми хаотичний за змістом, твір Д.Л. залишається вагомим першоджерелом з філософії Античності, а у деяких відношеннях (зокрема де стосується текстів Епікура) його значення унікальне.

ПІФАГОРЕЇЗМ - напрям античної філософської думки, започаткований діяльністю Піфагора; проіснував у різних модифікаціях майже тисячу років. Зазвичай розрізняють: 1) ранній Π. (VI - серед. IV ст. до н. е.); 2) П. Старої Академії (IV ст. до н. е.); 3) елліністичний П. (поч. ІП - II ст. до н. е.); 4) неопіфагореїзм (І ст. до н. е. - III ст. н. е.), який синтезує й інші філософські вчення. П. у вузькому сенсі слова охоплює лише перший із цих періодів, протягом якого діяла філософсько-теологічна школа (Піфагорійський союз), заснована Піфагором. П. пізніших часів існував на основі впливу синтезу та асиміляції піфагорійських ідей іншими філософськими вченнями (передусім платонізмом). Синкретичність вчення Піфагора, поєднання у ньому теологічних, філософських, соціально-перетворювальних, моральних, наукових мотивів зумовили розмаїття форм його культурної рецепції, Так, уже в межах Піфагорійського союзу існував поділ на акусматиків і математиків (інакше - екзотериків і езотериків). Перші засвоювали П. як сукупність космологічних і моральних максим, тоді як другі займалися математичними і філософськими дослідженнями. У центрі П. стоїть проблема спасіння, розв'язання якої тісно пов'язане з осмисленням гармонійно-числової природи космосу. Вчення Піфагора, яке склалося під відчутним впливом орфізму, містило програму всебічного перетворення людського буття - як у царині особистісній і моральній, так і соціальній. Діяльність Піфагорійського союзу стала історично першим досвідом свідомих, цілеспрямованих соціальних перетворень на основі певної ідеології Н. априк. VI ст. до н. е. піфагорійці приходять до влади у частині південноітал. і сицилійських полісів. Період їх панування не був тривалим і завершився антипіфагорійським повстанням і розгромом Союзу (межа VI - V ст. до н. е.). Вчення П. вперше оприлюднив Філолай (нар. бл. 470 до н. е.) - найвидатніший поряд із Піфагором представник раннього П. Фрагменти його трактату є на сьогодні єдиним прямим джерелом вивчення філософської традиції, яка походить безпосередньо від Піфагора. Після Філолая піфагорійську школу очолював його учень Архіт. Через спілкування з Архітом та іншими піфагорійцями П. справив значний вплив на Платона. У період Старої академії (від Спевсиппа до Кратета) піфагорійський елемент платонівського вчення є домінуючим, що зумовлено, зокрема, зосередженістю досліджень на космологічній проблематиці. Числа у платонівській онтології відіграють роль проміжної ланки між світом ейдосів та чуттєвою реальністю. Період академічного П. закінчується бл. 265 р. до н. е., коли Академію очолив Аркесилай (315 - 240 до н. е.), під проводом якого платонівська школа переходить на позиції скептицизму. П. наступних майже 200 років представлений низкою філософських трактатів, що належали елліністичним авторам, але приписувалися раннім піфагорійцям - Філолаю, Архіту, Тимею, Теано та ін. УІ ст. до н. е. починається традиція неопіфагореїзму, творцями якої стали передусім представники т. зв. "середнього платонізму" - Евдор Александрійський, Модерат, Нуменій та ін. їхні праці присвячені переважно онтологічній проблематиці, яка розробляється у вигляді космогенезу. Головні категорії неопіфагорійської онтології - монада і діада, а домінуюча тема - походження множинного з єдиного. Неопіфагореїзм зіграв значну роль у підготовці і формуванні неоплатонізму, з яким він зливається у III ст. н. е. Зокрема, з неопіфагореїзмом ідентифікував своє вчення один із найвидатніших неоплатоників Ямвліх.