досягти

см. досягати

дасягаць

дасягнуць

забесьпячаць

забясьпечыць

uzanıp yetmek

1) ( діставатися кудись) to reach, to come, to get, to arrive (at), to come up (to)

2) ( доходити до певного рівня) to reach (to); (про кількість, суму) to amount, to run, to come (to)

3) (успіхів, мети) to attain, to achieve

4) ( доторкатися) to reach, to touch

1) тк. недок. ( прагнути) to aim at, to be solicitous of, to try to get ( to obtain); to strive for, to make efforts to obtain ( to attain)

2) тк. док. ( досягти мети) to obtain, to achieve, to get

1) maximum ( pl -ima); upper ( superior) limit, highest quantity, ceiling, high; peak (на діаграмі, осцилограмі)

2) (як присл.) at most

Гольбах, Поль (1723, Бдесгайм, Німеччина - 1789) - франц. філософ матеріалістичного спрямування, творчість якого була близькою до діяльності енциклопедистів - Дидро, д'Аламбера, Вольтера, Дюкло, Тюрго та ін. У своїй головній праці "Система природи" (це свого роду кредо франц. матеріалізму XVIII ст.) Г. обґрунтовує засадничі ідеї філософського світогляду: 1) Основою світобудови є матеріальні частки, які у різних сполученнях діють згідно з універсальним законом необхідності. 2) Не тільки людина, а й світ в цілому - це машина, яка, до того ж, не потребує механіка, щоб перебувати у постійному русі. 3) Головні властивості матерії - протяжність, подільність, непроникність, конфігурація й мінливість - є також властивостями усіх речей. Г. конкретизує вчення про субстанцію і дає одне з перших визначень матерії у гносеологічному контексті: матерія - це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття. Щоб досягти щастя, слід пізнати природу світу та свою власну людську природу. Як і Гельвецій, Г. вважав, що людська поведінка та діяльність підпорядковані "законові інтересів". Основу доброчесної поведінки становить узгодженість між індивідуальними та суспільними інтересами. Всіляко сприяти цій узгодженості - справа держави, яка покладається на освіту. Наука має замінити релігію, що є сукупністю забобонів, які використовуються священиками заради влади над людьми. Аля ця мораль не включає християнський принцип любові до ближнього. Орієнтація на природничі науки сприяла виробленню матеріалістичного філософського вчення про перебудову суспільства згідно з ідеалами універсальної природної моралі.

[br]

Осн. тв.: "Система природи" (1770); "Соціальна система" (1773); "Універсальна мораль або права людини, засновані на природі" (1776); "Етократія, або Правління, засноване на моралі" (1776).

ДІАЛЕКТИКА ЕКЗИСТЕНЦІЙНА - діалектика існування, внутрішнього життя (переживання) людини. Діалектика взагалі функціонує як сукупність полярних визначень, які відбиваються в протилежних категоріях - конечного і безконечного, сутності та існування, внутрішнього і зовнішнього тощо. В класичній філософії, що виникла під впливом потреб пізнання, це була діалектика речей, явищ, процесів, яка знаходила відображення в логічних формах. Людина поставала однією з речей світу. Д. е. обернула діалектичні структури на внутрішнє буття - екзистенцію, в якій концентрується особистість, на відміну від буття зовнішнього - "Man" Гайдеггера, "світу об'єктивації" Вердяєва. Д.е. - це діалектика переживань особи та їх структура. До екзистенціалізму переживання були переважно предметом психології. Екзистенціалізм завдяки відкриттю інтенціональності - спрямованості свідомості на об'єкт і особливо у такій її формі, як вихід екзистенції до трансцендентного, створив їх онтологію. Д.е. сформувалася в працях К'єркегора, Ясперса, Гайдеггера. Онтологічною передумовою екзистенції є її конечність, смертність. Вони роблять екзистенцію часовою, історичною. В традиційній філософії історичність була суттєвою рисою діалектики К. ласовий історизм мав зовнішній характер, стосувався буття органічного світу або всесвітньої історії, а час був абстрактний, кількісний, яків механіці Ньютона. Сама ж історія мала справу з минулим. В екзистенціалізмі, як і в теорії відносності, час наповнений, якісний, а в структурі особи основна увага приділяється майбутньому і таким екзистенціалам, як "вибір", "проект", "план", "надія". До того ж, "історія" означає існування людини в певних ситуаціях, приналежність до даного народу, стану, наявність у нього певних біологічних, психологічних та інших властивостей, що в сукупності подається категорією "буття-в-світі" (така категорія відсутня в класичній філософії). Ядро Д.е. становить вихід, прорив ("пролом") екзистенції як конечного існування в безконечне, до трансценденції. Прорив відбувається завдяки відчуттю і усвідомленню пограничних ситуацій: у будьякій з них (боротьба чи смерть, випадок чи вина) закладені основи антиномії (Ясперс). Останні й виштовхують свідомість у трансцендентне, здійснюється сходження від суперечності до "екзистенціальної істини". Антиномії Д.е., на відміну від кантівських, не теоретичні, а емоційно напружені і навантажені. Вони не розв'язуються, припинення суперечності було б водночас спокоєм і смертю екзистенції. Зняття суперечності - не розв'язання її, а стрибок у новий план буття. За Ясперсом, ця безконечна діалектика не заспокоюється ні на "як і так", ні на "або-або", не полягає ні в примиренні, ні в пригніченні суперечностей, але притягує все це і, неспокійна в своєму спокої, рушає далі. Антиномії - чинники потрясіння внутрішнього світу, яке спонукає до виходу за межі повсякденного. Оскільки такий вихід здійснює саме особа, вона вільна, свободна. Екзистенціалісти інакше розуміють свободу, ніж класичні філософи, вони відмовляються від свободи як пізнаної необхідності. Свобода визначається характером трансценденції: Марсель і Ясперс вважають, що її досягти можна в Богові. Для Сартра і Камю, які ототожнюють її з ніщо, свобода є негативністю відносно емпіричного буття, бунт проти неї. В усякому разі свобода - це вибір між альтернативами, вона ґрунтується не на необхідності (що панує в сфері повсякденності і де особа втрачає себе), а на можливості." Для розуміння Е.д. важливо брати до уваги, що "категорії Е.д." зовсім інші, ніж в класичній діалектиці: становлять або повне їх переосмислення (як конечне і безконечне, зовнішнє і внутрішнє та деякі інші), або являють собою нові категорії (турбота, страх, відчай, історичність і т.ін.).

ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ - другий етап розвитку позитивізму, заснований на поч. XX ст. фізиком Махом та філософом Авенаріусом. Відроджує суб'єктивний ідеалізм Берклі. Декларує прагнення подолати протистояння матеріалізму та ідеалізму. В центрі вчення Е. стоїть ідеалістично витлумачене поняття "досвід" - не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній зміст свідомості, незалежний від зовнішніх впливів. Єдиною реальністю є відчуття та їх комплекси. Емпіріокритики заперечують достовірність людських знань, спроможність науки досягти об'єктивної істини, тлумачать пізнання як засіб біологічного пристосування до зовнішнього середовища, тому актуальними стають вимоги простоти й доцільності, що відбилося в принципі "економії мислення" та ідеалі "суто описової науки". В цьому аспекті Е. має багато спільного з прагматизмом С. причинений кризою класичної фізики, Е. заперечує матерію як втілення об'єктивної реальності, незалежної від суб'єкта сприйняття; тлумачиться як фізичний ідеалізм.

К'єркегор, Сьорен (1813, Копенгаген - 1855) - датськ. філософ. Отримав освіту у Копенгагенському ун-ті; студіював філософію у Берліні разом із Шеллінгом В. історію філософії К. увійшов як основоположник філософії екзистенціалізму; вперше увів в обіг термін "екзистенціалізм". Створення власних філософських засад К. розпочав із критики системи ідеалізму Гегеля та заперечення об'єктивності істини, запропонувавши підхід до "істини як суб'єктивності", що передбачає безнастанне наближення до надії та особистісне самоздійснення О. днією з чільних у філософії К. є проблема вибору, з'ясування якої розгортається на кількох рівнях - естетичному, етичному та релігійному. На першому рівні індивід прагне до максимуму втіх і задоволень, і свобода вибору його є лише позірною, позаяк він цілковито залежить від власної ситуативної реакції. На етичному рівні індивід піднімається на вищий щабель, бо його вибір регулюється вже не безпосередніми обставинами, а сукупністю універсальних моральних цінностей, на ґрунті яких він чинить власний життєвий вибір. Третій рівень - релігійний - найвищий. Згідно з К., тільки здається, що його можливо досягти шляхом самопізнання (як у Сократа, раціонально), бо насправді існує стрибок від етичного рівня до релігійного. Поняття "стрибка" - одне з найважливіших у філософії К., включаючи не стільки момент розриву у мисленнєвих зв'язках, скільки радикальну зміну в екзистенційному просторі існування окремішнього індивіда, коли він через "страх і трепет" зрікається універсуму етичного і переходить до віри. Відбувається "теологічне зречення етичного" і зустріч з "абсурдом". Детальний і переконливий розгляд питання про віру як ситуацію абсурду (що виглядає такою з точки зору буденного світогляду) представлено крізь призму духовних колізій у старозавітній притчі про Авраама. Людина, за К., поєднує в собі часове і надчасове, вічне. Її життя розгортається через страждання, особливо тоді, коли вона прагне до самоздійснення. Щоб уникнути страждань, людина може розчинитися у групі, колективі, і тоді вона втрачає себе. Коли ж вона від себе не відвертається, то спроможна зробити прорив у вічність - через час - до Бога. Категорії "окремішного індивіда" та "повторення" також належать до засадничих у філософії К. "Повторення" - це породження постійного пошуку свободи, бо вічності неможливо досягнути одноразово, одним зусиллям. У царині соціальної філософії К. - рішучий противник комуністичних ідей у суспільному і політичному житті, а саме: ідей рівності, домінування "людини маси", революційного перевороту. У кн. "Твори любові" він застерігав проти можливого реалізування властивої комунізмові найстрашнішої тиранії - "тиранії страху перед людиною".

[br]

Осн. тв.: "Поняття іронії" (1841); "Сучасна доба" (1842); "Або-Або" (1843); "Страх і трепет" (1843); "Повторення" (1843); "Твори любові" (1848); "Хвороба до смерті" (1849); "Вправляння у християнстві" (1850); "Войовничий нейтралітет" (1851).

КІРЕНАЇКИ (кіренська школа) - одна з сократичних шкіл, що отримала свою назву від м. Кірена, звідки походив засновник школи Аристип, учень Сократа. Основу вчення К. становив гедонізм, який вперше в історії був сформульований і розроблений цією філософською школою. К. уподібнювали людину до зачиненої звідусіль фортеці, мешканці якої не отримують свідчень іззовні. Відтак дійсним є лише те, що кожен переживає як власні стани. Два протилежних полюси цього переживання - насолода і страждання. Люди повинні прагнути першого і уникати другого. Але це не означає перетворення людини на безтурботного раба задоволень. Досягнення справжньої насолоди неможливе без здатності самовладання, стриманості, подолання шалених пристрастей С. ліпа жага насолоди здатна принести лише страждання. Тому необхідно розуміти, яким чином і якою мірою можливо досягти задоволення, не зашкодивши власному самопочуттю. К. не обмежували задоволення тілесними відчуттями, надаючи великого значення насолодам душі - дружбі, повазі, приязні, вдячності, любові до батьківщини тощо. Кіренаїк III ст. до н. е. Гегесій (240 - 200 до н. е.) взагалі відкидав можливість досягнення насолоди через те, що, маючи тіло, котре є смертним і вразливим, людина приречена на постійні страждання. Виходом з цього становища він вважав самогубство. Гедонізм К. мав значний вплив на філософію Епікура, в якій уникання страждань та їх відсутність стає головною метою життя і ототожнюється з насолодою.

Козельський, Яків Павлович (1728, с. Келеберда, Черкащина - 1795) - укр. філософ-просвітник. Навчався в КМА (1744 - 1750), в Петербурзькій академічній гімназії та ун-ті; перебував на військовій службі, викладав у артилерійському інженерному корпусі; служив у Сенаті. В 1770 - 1780 рр. - в Малоросійській колегії в м. Глухові. Проблеми теоретичної філософії розглядаються ним на ґрунті філософії Вольфа, питання ж соціальної філософії та моралі аналізуються під впливом Руссо, Монтеск'є, Гельвеція. Філософія, за К., це "генеральне пізнання про речі і справи людські"; вона узагальнює результати пізнання, одержані конкретними науками, не збігаючись разом з тим із жодною з них. Звертаючись до природного плину речей, філософія відрізняється також від теології, спрямованої на справи Божі. Філософія розподіляється на теоретичну і практичну. Якщо практична філософія містить виклад правил доброчесності, за якими людина повинна діяти, то теоретична філософія спрямована на вивчення істин, на яких ця доброчесність ґрунтується. Теоретична філософія складається: з логіки, що своїм предметом має три "сили" душі - здатність утворювати поняття, судження та умовивід, які слугують досягненню істини; з метафізики, до якої входять онтологія - наука "про річ та її причинності", психологія - наука про дух, чи про душу. Дух, або душа, на відміну від матеріальних речей, характеризуються притаманною їм волею і розумом. Дух буває "конечний" - це людська душа, і "нескінченний" - це Бог. В основу соціальної філософії покладено ідеї "природного права" та "суспільної угоди", які розробляються в межах практичної філософії (юриспруденція і право). Практична філософія покликана обґрунтувати шляхи досягнення форм правління, якими, на думку К., є республіка, де править виборний сенат, та конституційна монархія. Досягти справедливого стану можливо - у відповідності з духом просвітницької програми - через поширення освіти і виховання (універсального засобу для подолання різних вад і конфліктів у суспільстві). З цим, зокрема, пов'язані педагогічні ідеї К., що стосуються поєднання теорії з практикою в процесі навчання. їх обґрунтування та виклад здійснено в підручниках "Арифметичні твердження" та "Механічні твердження" (1764).

Кондильяк, Етьєн Бонно (1715, Гренобль - 1780) - франц. філософ-просвітник. Освіту отримав у Сант-Салпасі та Сорбонні. Друг Руссо, послідовник Локка, енциклопедист; у 1768 р. обраний до Французької академії. Усі пізнавальні здатності людини К. виводить із відчуттів, наголошуючи, що без останніх немає ні розуму, ні волі. К. вважав, що пізнання пов'язане з діяльним задоволенням потреб людини. У цьому процесі отримуються і усвідомлюються сприйняття, а потім на цій основі формуються увага, пам'ять, уява, міркування і розум. Бажання чи небажання набути ті чи інші сприйняття породжує пристрасті - любов, ненависть, надію, страх, волю В. елику увагу К. приділяв дослідженню закономірностей оперування ідеями у знаковій формі, вважав за необхідне створити спеціальну "мову науки" для більш успішного розвитку пізнання. Досліджуючи проблему зв'язку мислення і мови, К. виявив залежність словникового запасу різних мов від способу життя народів, взаємозв'язок і взаємовплив мови і характеру, духу народів. Ще більшою мірою на характер народів, за К., впливає клімат та форма правління, яка зазнає змін відповідно до змін у суспільстві. Причини деструктивних відхилень у суспільстві К. вбачав у відмінності інтересів різних соціальних груп, яка може призводити до гострих соціальних конфліктів. Щоб уникнути руйнації, їх слід урегулювати, не завдаючи шкоди жодній. Для цього слід замінити застарілі форми правління новою політичною системою, здатного досягти соціальної гармонії і підтримувати її. Хоча К. відкрито не критикував релігію, проте сформулював загальний антитеологічний принцип: для філософа недостатньо сказати, що щось виникло надприродним шляхом, його обов'язок - пояснити, як це може статися природним чином. Ідеї К. справили вплив на розвиток франц. матеріалізму.

[br]

Осн. тв.: "Нариси про походження людського розуміння" (1746); "Трактат про системи..." (1749); "Трактат про відчуття" (1754); "Логіка, або розумова наука, що спрямовує до здобуття істини" (1781); "Мова числень" (1798).

МОРАЛЬ (лат. moralis - моральний, від mores - звичаї) - духовно-культурний механізм регуляції поведінки особистості та соціальних груп за допомогою уявлень про належне, в яких узагальнені норми, цінності, зразки поведінки, принципи ставлення до інших індивідів та соціальних груп. Специфіка моральної свідомості формується за умов розкладу родоплемінного суспільства, виникнення складної системи опосередкованих зв'язків (політичних, економічних, соціальних та ін.), що прийшла на зміну безпосередньому характеру всіх стосунків людей у традиційній общині. Поява відносної свободи вибору, потреба в ситуаційній гнучкості поведінки й стосунків, відповідно до динамічних умов життя, робили чимдалі проблематичнішими збереження, культурну трансляцію і примноження досвіду безпосередньо моральнісного ставлення людини до людини, спільноти, природи, світу. В контексті критичного осмислення реальних звичаїв людей (що свідчило про руйнацію традиційних форм моральності) складається узагальнена система уявлень про чесноти, норми поведінки, основоположні закони колективного співіснування ("не убий", "не укради" та ін.) І. деальна система належного водночас постає як моральнісне добро, найвища самоцінність, що протистоїть моральнісному злу в реальній людській життєдіяльності. В цьому ракурсі М. співвідноситься з духовно-ідеальними основами права, релігії, мистецтва, філософії. Часткове коригування внутрішнього світу людини, її вчинків, масової поведінкової практики відбувається в разі особистісного прийняття вимог і настанов М. та відповідних вольових зусиль щодо їх здійснення. Намагання досягти доброчесності й праведності засобами зовнішнього тиску, без достатньої внутрішньої мотивації, вступають у протиріччя з ціннісним аспектом морального самоствердження людини, породжують "легальні", а не "моральні" вчинки (Кант). Регулятивні можливості М. зростають у міру розширення її суб'єктного горизонту. Формування вселюдського, універсального масштабу морального світосприйняття, вихід за межі групових, етнічних, національних інтересів до обріїв людства як єдиного цілого відкриває можливості для найбільш адекватного втілення суті моральності в процесі суб'єктивного творення цінностей М, Значне духовне випередження реальних можливостей життя й універсальне бачення належного ставлення до іншої людини, суспільства, природи концентрується в М. як ідеалі. Конкретно-чуттєве втілення тих чи тих сторін сукупного морального ідеалу подибуємо в міфології, релігійних та художніх образах Р. аціонально-логічне осмислення, узагальнення і обґрунтування понять, категорій моральної свідомості відбувається в етиці (див. нормативна етика). У цих процесах закріплюється й нагромаджується зміст моральнісного добра, тоді як у реальній життєдіяльності М. нерідко обмежується відносними, конкретно-історичними обмеженими вимогами щодо втілення можливого блага. Переважання відносного над абсолютним характерне для ідеологізоваяих моральних систем, хоча за певних умов подання абсолютного тут може бути досить вагомим (напр., ідеологія Просвітництва). Водночас не є гарантовано моральнісним навіть конкретно-історичний зміст узагальнених понять моральної свідомості (гідність, честь, обов'язок, справедливість), хоча в цілому такі форми оцінки і самооцінки мають непроминальне загально-культурне значення. Найбільша міра абсолютної значущості притаманна абстрактно сформульованим моральним законам і етичним принципам. Прагматичне спустошення морально-етичних ідеалів внаслідок надання переваги відносному призводить як до духовної деградації, так і до соціальної дестабілізації. Відмова ж од відносних допоміжних, компромісних рішень в світі реальних людських відносин веде до безнадійної мрійливості або змертвілого етичного ригоризму. Наявність відносно гуманних правил є кращою для соціуму як системи, ніж відсутність будь-яких. В кінці XX ст. істотне збагачення М. відбувалося шляхом осмислення й обґрунтування моральних принципів теорією справедливості, комунікативною етикою, що запроваджують в галузь моральної рефлексії дискурсивно-консенсуальні засади.