допомогти

см. допомагати

дапамагаць

дапамагчы

дапамога

помач

yardım etmek

1) ( подавати допомогу) to help, to assist; to aid; to give a hand, to succour; ( сприяти) to favour; ( сприяти дальшому розвитку) to forward

2) ( давати потрібні наслідки) to be effective; to relieve, to bring relief, to do good

1) ( усадити) to seat, to make one sit down; to give ( to offer) a seat

2) ( допомогти зайняти місце у вагоні) to get (on, onto)

3) ( примусити когось щось робити) to put (to)

4) ( призначити на посаду) to put (on)

5) ( помістити кудись) to put, to set

6) ( про рослини) to plant; ( y горщик) to pot

7) ( ув'язнити) to put into prison, to put away

8) ав. to land

9) ( обмежити в харчуванні) to put (on, upon)

Горкгаймер, Макс (1895, Штутгарт 197Я) - нім. філософ і соціолог. Один із засновників Франкфуртської школи. З роботою Франкфуртського ін-ту соціальних досліджень пов'язаний перший період творчості Г. - формування критичної теорії. Саме як її засновник, Г. мав найбільший вплив на подальший розвиток соціальної філософії у Зх. Європі. Другий період стосується відходу від марксизму і спільної творчої співпраці з Адорно; третій - розробки негативної теології. В перший період Г. ("Традиційна і критична теорія" та ін.) відштовхувався від неомарксистських ідей раннього Лукача і здійснив критику "традиційної теорії", яку уособлювали, зокрема, Вебер і Маннгейм. Призначення філософії - допомогти індивідові вистояти під тиском тотальності, ухилитися від тих форм організації, які нав'язуються авторитарними режимами. Нетотожність між загальним і особливим може здійснюватися насамперед в критичній теорії, що прориває "універсальний зв'язок засліплення". Традиційна ж теорія є виразом історично зумовленого "капіталістичного відчуження", яке у теорії пізнання (ідеології цього відчуження) постає як розрив суб'єкта і об'єкта, тоді як реально суспільство являє собою їхню тотожність. Г. висуває наступні вимоги критичної теорії: а) усвідомлення обмеженості будь-якої спеціалізованої діяльності, в тому числі пізнавальної; б) дослідження - як предмет соціальних наук - всієї системи взаємовідносин суспільства і природи, що охоплюється поняттям "праксис"; в) тлумачення суб'єкта пізнання не як відокремленого індивіда, а як суспільної людини, для якої предмет пізнання вже не є чимось зовнішнім (об'єктивним), а продуктом його діяльності. У другий період творчості ("Потьмарення розуму" та ін.) Г. розчаровується у пролетаріаті як носієві "критично-революційних можливостей" і покладає свої надії на "критично-мислячу інтелігенцію". У цей час Г. знаходиться під впливом ідей Шопенгауера і Ніциіе В. ід аналізу позаекономічних, метафізичних структур влади він переходить до пошуку шляхів подолання інструментального мислення, яке панує в індустріальному суспільстві й виразною ознакою чого є домінанта "тотожності". Остання є характерною рисою усієї західної культури - від міфології до сучасної культурної індустрії. Виявом неминучих тенденцій до авторитаризму і тоталітаризму Г. вважав нацизм і комунізм. На зміну автоматизмові мислення мають прийти філософське мислення, що є нонконформістським стосовно будь-якої реальності. У третій період творчості ("Примітки з 1950 по 1969 роки та сутінки" та ін.) Г. приходить до переконання, що Абсолют існує, але не пізнається позитивно: він присутній у нашому пристрасному бажанні. Конкретну історичну реальність становлять не народи і класи, а індивіди, які можуть об'єднуватися лише на ґрунті відчуття солідарності.

[br]

Осн. тв.: "Студії про сім'ю та авторитет" (1936); "Традиційна та критична теорія" (1937); "Потьмарення розуму. Критика індустріального розуму" (1947); "Діалектика просвітництва", у співавт. (1948); "Дослідження забобону". В 5 т. (1949 - 1950); "Ностальгія за зовсім Іншим" (1961); "Соціологіка". В 2 т., у співавт. (1962), "Критична теорія". В 2 т. (1968)та ін.

ЖИВА ЕТИКА, Агні-Йога - вчення гімалайських Махатм, засади якого були досліджені, впорядковані та викладені в публікаціях, що вийшли в Улан-Баторі, Парижі та Ризі зусиллями О.І.Рерих у 14-ти кн.; міфопоетичне морально-духовне вчення О.І. та М.К. Рерихів, що сформувалось у результаті багатолітнього дослідження прадавньої історії, морально-філософських та релігійних традицій Сходу; його наскрізною проблемою є відповідальне самовдосконалення та духовне сходження людини в цілісному просторі культурного і природно-космічного буття. Творці Ж.е, переймалися необхідністю свідомого ставлення людини до породжених нею змін у природі і наполягали на першочерговому розв'язанні етичних проблем як вирішальній умові в процесі інтенсивного розвитку людської свідомості. Відповідно до тогочасних передбачень про космічну еру як наступний етап розвитку людства, про ноосферу як перспективний напрям планетарної еволюції, в Ж.е. - з позицій ідеї про дух як активну силу у розвитку Космосу та про неодмінну участь людини в космічному еволюційному процесі - пропагувалася важливість космічного виміру соціально-культурної життєдіяльності. Стверджувалася думка, що хибний вибір шляхів та засобів реалізації соціальної енергії призводить до втрати людиною можливостей, які надає космічна еволюція, і через це - до деформації еволюційної програми. Щоб уникнути цього, необхідно осягнути першооснови життя, закони єдності людини, суспільства та Космосу, вдосконалити моральні засади своєї поведінки через принципово нове розуміння загального блага в контексті єдності мікрокосмосу і макрокосмосу. Етична програма Ж.е. - це настанова на подолання невігластва, насильства, егоцентризму, владолюбства й корисливості, лінощів, брехливості, зрадництва, негативних емоційних станів. З іншого боку, це - культивування доброзичливості, співчутливості, готовності допомогти В біді, налаштованості на знання, творчість, сприйняття краси, самоконтроль та саморозвиток, витончену та мудру силу сповненого любові серця. Згідно з вченням Рерихів, Ж.е. є тією оптимальною формою самоорганізації людства, яка є адекватною органічній єдності одухотвореного Космосу.

Кулябка, Сильвестр (світське ім'я Симеон) (1704, Лубни, Полтавщина - 1761) - укр. церковний і освітній діяч, філософ, онук укр. гетьмана Данила Апостола О. світу здобув у КМА (1726). Був викладачем КМА, її префектом, а в 1740 - 1745 рр. - її ректором. У 1745 р. виїхав до Санкт-Петербурга, де згодом став єпископом Петербурзьким. Філософські курси, читані К. в КМА впродовж 1735 - 1736 та 1737 - 1739 рр., складаються з діалектики, логіки, фізики, метафізики й етики, репрезентуючи один із варіантів могилянської барокової схоластики, на якій позначився вплив ідей західноєвропейської філософії. Значний інтерес являє собою етичний курс К. Виходячи з властивого бароковій добі розуміння людини як єдності протилежних природ, що спричиняють її внутрішні конфлікти, К. вважав завданням етики допомогти людині знайти розумний компроміс між прагненням її духу і потребами тіла, між її приватними інтересами і необхідністю виконувати свої громадянські обов'язки. Щастя він також розумів як досягнення стану внутрішнього бачення, завдяки якому Бог відкриває людині істину. Важливого значення К. надає проблемі взаємодії інтелекту і волі, яку він розв'язує, виходячи з поширеної в могилянських філософських колах концепції етичного інтелектуалізму. Етичний трактат К. містить також розділ про право і закони. Право він поділяє на природне й довільне, а останнє - на божественне й людське. В людському праві виокремлює церковне й громадське право. Розуміння К. природного права ґрунтується на властивому новітній філософії понятті вроджених особистих свобод і на інтерпретації держави як людського утворення, продукту добровільної угоди правоспроможних за своєю природою індивідів.

Фоєрбах, Людвіг (1804, Ландсхут, Баварія - 1872) - нім. філософ, представник класичної нім. філософії. Закінчив Берлінський ун-т (1828), приват-доцент Ерлангенського ун-ту (1829 - 1830). Після опублікування праці "Думки про смерть і безсмертя" був позбавлений права викладання. Головним завданням своєї філософії Ф. вважав відповідь на питання - якою є справжня природа людини, як визначити її шлях до щастя? Для розкриття природи людини Ф. застосовує поняття любові. Любов, за Ф., - прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії - допомогти людям стати щасливими шляхом об'єднання зі світом і між собою на засадах любові. Ф. розрізняє людську природу і людську сутність. Перша притаманна кожній людині і є сукупністю її сутнісних сил (почуття, розум, воля), потреб (головна - спілкування), пристрастей та прагнень (найсуттєвіше - прагнення до щастя) Л. юдська сутність виявляється лише через спілкування "Я" - "Ти". Соціальність як взаємодію і спілкування "Я" - "Ти" Ф. трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Ф., закорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх (відчужених) щодо неї сил природи і суспільства, у прагненні до щастя, в уяві і фантазії. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Ф. доходить висновку, що релігія, компенсуючи те, чого людям не вистачає, їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою - Релігією людяності. Філософія історії Ф. має ідеалістичний характер. Різні періоди в історії людства пояснюються різними етапами в розвитку релігійних уявлень як ілюзорних форм свідомості, орієнтованих на компенсацію дефіциту щастя С. оціальні конфлікти, за Ф., породжуються суперечностями між релігіями і розв'язуються завдяки поступові людського розуму. Подальший прогрес людства Ф. вбачав в утвердженні нової філософії-релігії, що культивуватиме любов людини до людини як до Бога. Безсмертя принципово заперечував, вважав його марнотною мрією. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.

[br]

Осн. тв.: "Думки про смерть і безсмертя" (1830); "Про філософію і християнство" (1839); "Сутність християнства" (1841); "Основи філософії майбутнього" (1843); "Сутність релігії" (1845).