домініканець

Альберт Великий, Альберт фон Больштедт (1193, за ін. даними - 1206 чи 1207, Лавінген, Баварія - 1280) - богослов, філософ, природодослідник; ченець-домініканець, представник ортодоксальної схоластики. Канонізований католицькою церквою 1931р. Здобув титул "Doktor Universalis" за енциклопедизм знань. Сприяв поширенню аристотелізму, прокоментувавши майже всі праці Аристотеля з позицій християнської теології. Тексти А.В., успадкувавши порядок праць Аристотеля, утворюють три великі групи: тексти з логіки, фізики й етики. Написав оригінальні природознавчі трактати, в яких поєднуються дослідні знання і фантастичні уявлення. Разом із своїм учнем Томою Аквінським вів боротьбу проти єресей та схоластичних вчень Сигера Брабантського і Давида Діанського, а також заперечував інтерпретацію аристотелізму у працях Аверроеса. В космології А.В. поєднує неоплатонівське вчення про світло із Аристотелевою космологією і арабською астрологією. Етика А.В. постає як своєрідне вчення про практичний розум, який спрямовує волю і дії людини. На відміну від багатьох теологів, вчення А.В. про спасіння людської душі не збігається цілковито з метафізичним обґрунтуванням її безсмертя.

[br]

Осн. тв.: "Коментарі до повчань Пітера Ломбарта" (1240 - 1249); "Коментарі до Псевдо-Діонісія" (1248 - 1254); "Про єдність інтелекту" (1270 - 1280).

Тома Аквінський (Аквінат) (бл. 1225 (27), побл. Неаполя - 1274) - середньовічний філософ, теолог, систематизатор схоластики на основі християнського аристотелізму, монах-домініканець (од 1244 р.), у 1567 р. визнаний "п'ятим учителем церкви". Сформулював п'ять доказів існування Бога. Поперше, Бог - це непорушний рушій, бо, згідно з аргументомАристотеля, рух передбачає непорушного першорушія; подруге, ланцюг причин та наслідків не може йти у нескінченність, отже, необхідно припустити існування першої причини - Бога; по-третє, мусить існувати остаточне джерело будь-якої необхідності, бо випадкове припускає існування необхідного; по-четверте, всі предмети розрізнюються якісно і за мірою досконалості, тому повинно існувати щось, що б було найвищою мірою реальності та досконалості; по-п'яте, ми бачимо, що навіть неживі речі служать певній меті, і ту мету має визначати якась істота, що існує поза тими речами, бо тільки живе може мати внутрішню мету. Все кінечне створене з нічого, причому Бог вибрав кращий з можливих світів. Душа людини як інтелектуальна субстанція нематеріальна і незнищенна; ангели не мають тіл, а в людині душа поєднана з тілом. Душа - форма тіла, згідно з Аристотелем. Т. А. повторює не тільки визначення Аристотеля (душа є ентелехією), а й поділ функцій душі, одначе при цьому розумові приписуються всі душевні функції - пізнавальна, рослинна та відчуваюча. Вся душа цілком присутня в кожній частині тіла Д. уші тварин, на відміну від людських, не безсмертні. В тлумаченні процесу пізнання Т.А. прямує за Аристотелем, відмовившись від уявлення про природжене знання; в етиці він також прямує за Аристотелем, зокрема, у визначенні та розподілі доброчесностей. До чотирьох кардинальних доброчесностей древніх додає три теологічні: віру, надію та любов. Зло ненавмисне не є сутністю, його породжує причина випадкова й сама по собі добра. Божественне Провидіння не виключає зла, випадковості, свободи волі, таланту або удачі. Свободу волі Т. А. розуміє у сенсі психологічного детермінізму. Вибір залежить від нас, проте в добрі ми не вільні, бо потребуємо благодаті. Оригінальність Т. А. полягає в пристосуванні Аристотеля, майже не змінюючи його, до християнської догми. В той час Т. А. вважали сміливим новатором; навіть після смерті чимало його тверджень було засуджено Паризьким та Оксфордським ун-тами. В історію філософії Т. А. увійшов як видатний систематизатор.

[br]

Осн. тв.: "Про буття і сутність" (1242 - 1243); "Про істину" (1256 - 1259); "Сума проти поган" (1260); "Про Божественні імена" (1261); "Сума теології" (1265 - 1272); "Про вічність світу" (1270).