дедуктивний

deduktiv

ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД - див. Дедукція, Дедуктивна логіка.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД - метод наукового дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і виведенні висновків з цих гіпотез шляхом дедукцїі Я. кщо одержані наслідки відповідають усім фактам, наведеним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Г.-Д. м. є важливою складовою частиною методологічної науки, він дає змогу перевірити будь-яку наукову гіпотезу в складі гіпотетико-дедуктивної теорії. Проте застосування Г.-Д. м. у відриві від інших методів пізнання (аналітичного, синтетичного, індуктивного та ін.) не дає змоги встановити причини і виявити закономірності досліджуваних предметів, процесів.

Вейль, Герман (1885, Гамбург - 1955) - нім. математик, фізик, філософ. Конструктивний підхід В. до тлумачення основ математики мав фундаментальне філософське підґрунтя. В. вважав, що проблеми математики породжуються інтуїцією, життям наукового духу. Тому дедуктивний шлях до їх розв'язання треба віднаходити, звертаючись до первісної інтуїції, яка прозріває багатоманіття зв'язків і засновується на переконливості та ясності, навіть наочності елементарних ланок міркувань. Проблеми розуміння і тлумачення, співвідношення даного людині й того, що залишається поза цією даністю, вводяться В. у контекст можливого й нескінченного. Проекція дійсного на універсум можливого, відкритого у нескінченність, приводить до появи логічних структур, модальностей, які відбивають реалії буття й мислення неповно. Людина знає більше, ніж може виразити мовою знаково-конструктивної діяльності. Саме тому В. вбачав витоки математики (і теорії взагалі) в інтуїтивно зрозумілому ітераційному процесі. Термін "ітерація" був застосований В. на позначення повторюваності методу у герменевтичному сенсі.

[br]

Осн. тв.: "Континуум" (1917); "Філософія математики і природознавство" (1926); "Відкритий світ" (1932).

ДЕДУКЦІЯ (лат. deductio, від deduco - відводжу, виводжу) - у традиційній логіці перехід від загального до окремого; одна з форм умовиводу, при якій на основі загального правила логічним шляхом з одних положень, як істинних, з необхідністю виводиться нове істинне положення. Логічною підставою дедуктивного висновку є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується відносно якогось класу предметів у цілому, стверджується або заперечується відносно окремих предметів цього класу". Дедуктивні умовиводи бувають категоричними, умовними і розділювальними. Д. має також значення методу дослідження. При цьому методі окреме пізнається на основі знання загальної закономірності О. собливо широкого значення дедуктивний метод набув при побудові наукових теорій. Різновидом дедуктивного методу є аксіоматичний метод. Теорію Д. вперше створив Аристотель. Для філософів XVII - XVIII ст. характерне протиставлення Д. індукції. У сучасній логіці Д. розуміється як формальний засіб, який забезпечує виведення істинних висновків із істинних засновків.

СИЛОГІЗМ ( від грецьк. συλλογισμαι - міркую, роблю умовивід) - дедуктивний умовивід, в якому з двох суджень (засновків) отримують зумовлене ними третє судження - висновок. Розрізняють три великі групи С.: категоричний С., у якого засновками є категоричні судження; умовний С., одним із засновків якого є умовне судження; розподільний С., серед засновків якого є розподільне судження. Істотною властивістю будь-якого С. є те, що його висновок випливає із засновків з логічною необхідністю. При цьому, якщо засновки істинні, то за умови, що не порушені логічні закони, висновок є завжди істинним. На цій підставі С. широко використовують у повсякденному і науковому мисленні як форму доведення. Особливе значення має такий різновид умовного С., як Modus ponens,. відомий під назвою "правило відокремлення". Основи теорії С. були закладені Аристотелем (див. модуси силогізму, силогістика, термін, фігури силогізму, правила виводу).

СОЦІАЛЬНИЙ ДИСКУРС - процес творення тексту учасниками соціальної дійсності з метою обґрунтування соціального порядку, тобто обґрунтування соціальних норм, цінностей, дій (напр., обговорення закону і затвердження його парламентом). С. д. - це процес формування консенсусу, соціальної злагоди, легітимізації соціальних явищ; він є невід'ємною частиною соціуму, затверджуючи соціум як соціум. У комунікативній філософії дискурс розглядається як демократичний засіб конструювання соціуму і пов'язується з ідеалом вільної комунікації рівних учасників, для яких категоричний імператив Канта модифікується таким чином: "Поводь себе так, як би ти жив в ідеальному комунікативному суспільстві". Лінгвістичний аналіз дискурсу орієнтований на вивчення зв'язків ситуаційного мікроконтексту усної взаємодії з макроконтекстом соціальних, політичних і культурних структур, що доповнює дослідження таких суспільних явищ, як формування консенсусу і конфронтації у соціальних групах, формування відношень влади, панування, нерівності, стратегії політичного прийняття рішення суб'єктами та установами. З точки зору логіки, С. д. є найбільш складним варіантом процесу аргументації (діалог, диспут, дискусія, дебати, полеміка, спір), а логічний аналіз С. д. - це здебільшого розробка стратегій досягнення консенсусу в умовах "дисенсусу" при різних уявленнях про соціум і засоби його поліпшення Л. огік досліджує раціональні процедури легітимізації на шляху до консенсусу, відхилень від цього шляху, структуру дисенсусу, конфліктогенність та конфліктність дискурсної ситуації. С. д. має два аспекти: асерторичний (обґрунтування істинності тверджень - дедуктивний перехід з оцінкою "істинно") та імперативний (обґрунтування правильності дій, норм - перехід з оцінкою "легітимно", або "справедливо", "законно" та ін.). Напр., у такому С. д., як судовий процес, обґрунтовується істинність обвинувачення, тези про скоєння злочину певною особою (асерторично), а також необхідність, справедливість певної кари у зв'язку з цим злочином (імперативно); результат цього С. д. (судове рішення) є обґрунтованим імперативно положенням про те, що треба робити зі злочинцем. С. д. досліджується логічними засобами з використанням принципів епістемічної логіки, логіки відношень, норм, дій, логіки питань і відповідей для моделювання раціональних схем обґрунтування, конституювання, легітимізації найважливіших аспектів соціального порядку. У соціально-дискурсному ракурсі аналізуються як модальності соціальні оцінки "легітимно", "справедливо" з побудовою логічних моделей процедур дискурсної легітимізації як семантичних схем симетризації та компенсації. Моделюються особливості конфліктного дискурсу, коли значно ускладнюється легітимізація соціореальності.