дедал

1) пр. ( чим далі) farther; further

2) (як) more and more

შემდგომ

Адорно, Візенгрунд-Адорно Теодор (1903, Франкфурт-на-Майні - 1969) - нім. філософ, соціолог, мистецтвознавець, один з провідних представників франкфуртської школи. Основною проблемою філософії А. була проблема раціональності та її соціально-історичної природи. Розв'язання цієї проблеми розгортається через критику гегелівської філософії. Критичні засади філософії А. сформувались значною мірою під впливом неортодоксальної версії марксизму, яка розроблялась Шукачем (поняття оречевлення) та Коршем (критицизм та релятивізм у соціальній філософії). А. починав свою діяльність як критик авангардистського штибу, теоретик і соціолог музики; ранні філософські твори присвячені критиці філософських систем К'єркегора і Гуссерля у контексті соціального виміру філософської проблематики. У спільних працях з Горкгаймером А. розробляє основи соціальної філософії та філософії історії неомарксизму. Історія людства розглядається як універсальна історія Просвітництва, що характеризується поглибленням відчуження. Причина такого поглиблення коріниться в орієнтації людства на удосконалення керування природою і світом у власних інтересах. Самовпевненість розуму призводить до фатальних помилок у пізнанні світу і втрати спроможності до критичної самооцінки. Люди дедалі більше виявляють схильність до авторитаризму та тоталітаризму у соціальному житті. А. і Горкгаймер наголошують на небезпеці поступового поглиблення безумства (внаслідок протистояння природі) та втрати індивідуальної свободи. В подальшому А. розгортає критику гегелівської філософії через перегляд її фундаментальних понять у створеній ним "негативній діалектиці", основним принципом якої є заперечення тотожності. Заперечення А. розуміє не як "зняття" і розгортання, а як рішуче заперечення, що має радикальний характер; в теорії пізнання стверджує принципову нетотожність речей і понять, обґрунтовує пріоритетність безпосередньої данності ("нетотожності") перед поняттям. Найважливішим напрямом критичного пізнання А. вважає мистецтво, звільнене від мислення поняттями. Критикуючи сучасну культуру та мистецтво, А. аналізує основні напрями втрати ними автентичності; тенденції до масовості і комерціалізації призводять до стандартизації і псевдоіндивідуалізації. Натомість справжнє мистецтво (близьким до якого А. вважав мистецтво модерну) свідомо викриває власні претензії на цілісність і самодостатність, внаслідок чого стає дедалі спроможнішим до продуктивного заперечення суспільної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Експресіонізм і художня правда" (1920); "Діалектика Просвітництва", у співавт. (1947); "Авторитарна особистість", у співавт. (1950); "До метакритики епістемології" (1956); "Негативна діалектика" (1966); "Естетичнатеорія" (1970).

Барт, Ролан (1915, Шербур - 1980) - франц. літературознавець. Один із засновників Центру з вивчення масових комунікацій (1960), керівник кафедри літературної семіології у Колеж де Франс (від 1977 р.). Семіологічний проект Б. (50-ті рр. XX ст.) полягав у тлумаченні історії літературної політики буржуазії, виходячи з історичної підоснови ставлення літературних виробників до засобів праці та її продуктів (напр., до мови). У 60 - 70-ті рр. XX ст. Б. дедалі більше зосереджується на науковій семіотиці, відмовляється від марксистського радикалізму й безпосередньо виходить на проблематику тексту та письма як аналогів соціальної революції (під письмом тут розуміється реальність, нередукована до інтенцій автора тексту). Позиції Б. властива двоїстість, що пронизує більшість його творів: з одного боку, революція в письмі тлумачиться як щось "цілковите", в собі завершене, що не потребує нічого зовнішнього; з іншого боку, визнається, хоча і дедалі рідше, що розмежування в мові тісно пов'язане із соціальним розмежуванням і що без "дійсної універсальності" створення абсолютно революційної літературної мови є фікцією. Погляди Б. вплинули на філософів та мислителів, близьких до структуралізму.

[br]

Осн. тв.: "Ампір знаків" (1970); "Сад, Фур'є, Лойола" (1971) та ін.

ПРАЦЯ - синтетична категорія, яка характеризує специфічну, властиву людині форму діяльності, спрямовану на освоєння і перетворення (згідно з власними цілями, інтересами і потребами) природного середовища, поліпшення соціальних відносин (соціальна П.) або створення нових цінностей (творча П.). П. може тлумачитися генералізуючим чином (тоді П. - узагальнююче поняття щодо усіх інших різновидів людської активності), але може порівнюватись із творчістю і вважатися відмінною від останньої (в цьому випадку П. - відтворення усталеного, рутинного, а творчість - породження нового, такого, що може в принципі не мати аналогів). Структурно процес П. складається з таких елементів, як цілепокладання, цілеспрямована діяльність суб'єкта, предмет П., знаряддя (засоби) П. та продукт П. Предмет П. - усе, на що може бути спрямована перетворювальна дія П. (природні матеріали, соціальні відносини, сама людина, її духовний світ тощо). Внаслідок цілеспрямованої діяльності предмет П. зазнає трансформацій і перетворюється на продукт П. (з предмета стає річчю, відбувається оречевлення предмета П.), що відповідає тим чи тим потребам суб'єкта В. заємодія людини зі світом предметів П. спричиняє трансформуючий вплив на саму людину, зумовлюючи характер і зміст П. Упродовж розвитку суспільства відбувався як розподіл суспільної П. (через що процес П. набуває дедалі більшої ефективності) і її технізація, так і дедалі зростаюче "дистанціювання" людини від предмета П. За сучасних умов у технологічно розвинених країнах багато виробництв мають цілковито роботизований і автоматизований характер. У широкому соціальному контексті П. виступає органічною основою людської кооперації і партнерства, втіленням багатьох соціальних чеснот (ідеал сумлінної чесної П.), об'єктом естетизації.

1) ( завжди) always; all the time

2) ( досі) still

3) ( тільки) all, only

4) (дедалі, чимраз)

5)

1) ( розмотувати) to untwine, to untwist, to unwind

2) (відкручувати, відгвинчувати) to turn off, to unscrew

3) ( дедалі швидше крутити) to spin, to rotate, to set spinning

4) ( розвивати якусь діяльність) to move ahead ( with), to set going

5) ( робити когось популярним) to publicize, to give publicity; to build up; to hype up sl; (товар тж.) to promote, to push

6) жарг. ( змушувати когось витратитися) to wheedle smb. ( into), to wheedle out of smb.

1) ( розмотуватися) to come untwisted

2) ( обертатися з дедалі більшою швидкістю) to start spinning ( faster and faster); to gather speed

3) ( добиватися успіху в якійсь справі) to make progress (in), to move ahead (with, in)

"ВЕЛИКОГО ВИБУХУ" КОСМОЛОГІЯ - сучасна теорія, яка пояснює походження Всесвіту, зокрема ролі і значимості в цьому процесі фундаментальних філософських категорій простору і часу. Згідно з "В. в." к., наш Всесвіт виник раптово близько 15 млрд. років тому внаслідок гігантського катаклізму, коли його температура й тиск суттєво перевершували граничні значення, що спостерігаються у Всесвіті в наші дні. За таких фізичних умов жоден із сучасних елементів будови Всесвіту не міг існувати. На початкових стадіях існування Всесвіту він не містив хімічних елементів середньої і важкої ваги. Такі елементи - це своєрідний "попіл" ядерного полум'я, що палає у надрах зірок, подібних до нашого Сонця. Важкі хімічні елементи несуть на собі відбиток бурхливої історії "дитячої епохи" нашого Всесвіту. Що ж стосується легких елементів (водень, гелій) та елементарних частинок, то вони суть "сліди" ще більш ранніх епох його історії. Із розширенням Всесвіту температура його знижувалась (спочатку швидко, а потім дедалі повільніше) від нескінченно великого значення до величини, за якої виникли умови появи зірок і галактик. Близько 100 тис. років космічна речовина залишалась розігрітою плазмою. Лише коли її температура зменшилась до температури Сонця, виникли перші атоми. Атоми - це релікти епохи, що настала через 100 тис. років після "В. в". У контексті такого пояснення походження фізичного світу питання про вік тих чи тих його елементів, про те, де ми (тобто антропність) знаходимося у Всесвіті, набувають наукового смислу. Обчислювання всіх космічних епох можна вести від "В. в." - цієї унікальної події у фізико-космічній еволюції нашого Всесвіту. Важливе підтвердження "В. в." к. здобула у 1965 р., коли Пензіас і Вілсон експериментально виявили космічне фонове випромінювання, яке астрофізики ідентифікували як реліктове теплове випромінювання "В. в.", тобто як своєрідну "луну" того вогняного спалаху, який 15 млрд. років тому ознаменував народження нашого Всесвіту. Вперше подібна картина гарячого Всесвіту на ранній стадії його розвитку була запропонована Гамовим (1946). Новітні версії "В. в." к. розробляються відповідно до "теорії Всесвіту, який роздувається" (інфляційний Всесвіт), котра суттєво змінює традиційні уявлення про крупномасштабну структуру Всесвіту і найперші стадії його розвитку.

"МИСТЕЦТВО ДЛЯ МИСТЕЦТВА" - свого роду троп, що, починаючи з доби пізнього романтизму (передовсім франц.), означає граничну ізоляцію художньої діяльності від довколишньої дійсності, герметизацію художнього твору від цієї дійсності і як необхідний наслідок такого статусу мистецької діяльності - мистецьке зосередження на її суто формальних, технічних, підкреслено іманентних проблемах. Історично "М.д.м." виникає як естетичний епілог європейського романтизму з його радикальною емансипацією від жорсткого прагматизму тогочасної цивілізації. Відповідним чином назва "М.д. м." за своїм походженням спочатку означала певну суму суто літературних явищ - франц., а потім рос. красного письменства. Естетичного розголосу у той період набула суто теоретична рефлексія на саму можливість радикальної артистичної ізоляції, її конкретних художніх наслідків. Така рефлексія, поряд з полемічними надуживаннями прихильників "М.д.м.", мала важливе значення для розуміння подальших мистецьких маршрутів Європи. Суперечки довкола "М.д.м." необхідним чином повертали мистецьку зіницю всіх її орієнтацій і вподобань до проблеми самої онтології художнього твору і відповідно наближали мистецькі революції поч. XX ст. Дедалі нові й новітні художні напрями, від імпресіонізму до авангарду й постмодернізму, містять у собі той чи той відгомін пізньоромантичного пафосу "М.д.м.", своєрідно перетворений у практиці цих напрямів, у самій субстанції їхньої образності. Певне значення постулати "М.д.м." мали і для становлення мистецтвознавства і літературознавства сучасного типу з їхнім гострим аналітичним інтересом до художньої форми, до її генези, функції, еволюції, а також для художньої критики - для зростання її фахової культури, вивільнення від публіцистичної риторики. Особливу долю спадщина і гасла "М.д.м." мали в Росії та Україні наприк. XIX - на поч. XX ст. - для емансипації місцевого художнього процесу від тотального упокорення поточній суспільній проблематиці, яка віддавна претендувала на панівну роль провідної семантики у тому процесі. Повернення рос. "срібного віку" до "М.д.м.", так само як і навернення до нього генерації часопису "У країнська хата", засвідчують немалий, хай і прихований вплив тієї спадщини і тих гасел у національній культурі поч. XX ст. Характерно, що затим, після утвердження тоталітарного режиму з його брутальною у своїй одвертості орієнтацією на утилітарно-пропагандивне псевдомистецтво, офіційна естетика всі свої побудови розпочинала з ритуальної "полеміки" з "М.д.м." як свого роду світоглядним алгоритмом усіх подальших різновидів артистичного "самостійництва". Ця "полеміка", серед іншого, викреслила із мистецької пам'яті доволі своєрідне явище т. зв. "комуністичного М.д.м." у радянському авангарді 1920-х рр., тобто спробу до інституалізації художницького "самостійництва" у тогочасному радянському суспільстві.

Анаксагор із Клазомен (бл. 500 - 428 до н. е.) - давньогрецьк. натурфілософ і природознавець. Засновник афінської філософської школи. Від творів А. збереглося 20 фрагментів. Чільне місце у вченні А., що сформувалося під впливом мілетської школи (насамперед - Анаксимена) і онтології Парменіда, посідає космогонічна концепція, за якою початковий стан світу становив нерухому безформну суміш, складену з величезної кількості найдрібніших, чуттєво несприйманих часток, або "насінин" (які пізніше були названі гомеомеріями) усіх можливих речовин. Разом з Емпедоклом та атомістами А. обґрунтовував думку про незнищенні елементи, яких, втім, всупереч Емпедоклу, визнавав незліченну кількість і, на відміну від атомістів, вважав такими, що не мають меж поділу. Праматерію, утворену з суміші "насінин" сущого, А. вважав пасивною масою, яку в певний момент часу і на якійсь ділянці простору приводить в швидкий коловоротний рух ум (нус), що, як рушій, протистоїть інертній матерії. Нус характеризується А. досить суперечливо - з одного боку, як такий, що містить повне знання про все і має величезну силу; з іншого - як щонайлегшу речовину, яка ні з чим не змішується. Наслідком вихідного коловороту, заподіяного нусом, є, за А., перебіг усього всесвітнього поступу від початкового хаосу до дедалі впорядкованішого Космосу. А. був першим, хто дав правильне пояснення сонячних і місячних затемнень.

Башляр, Гастон (1884, Бар-сюр-Обе - 1962) - франц. філософ, методолог науки, автор концепції "інтегрального раціоналізму". Б. намагався філософськи осмислити методологічні пошуки сучасного йому природознавства і побудувати нову епістемологію, яка б враховувала перехід від класичного етапу розвитку науки до некласичного, супроводжуваного розширенням сфери діалектики. Відкидаючи метафізичне протиставлення раціонального ("чистого розуму") та емпіричного ("чистого досвіду", "чистої матерії"), теорії та практики, Б. виходив із визнання їх постійної взаємодії (концепція "раціоналістичного матеріалізму"), внаслідок якої відбувається практичне втілення раціонально-теоретичних моделей науки. Процес формування науки як системи знань охоплює три етапи. Перший - донауковий (панування чистого емпіризму); другий - науковий (виникнення раціонального абстрактного мислення); третій - етап некласичної науки, якому притаманна відмова від утвердження будь-якої остаточної істини, відкритість до експериментальних спростувань, і разом з тим синтезуюча творча здатність до абстрактних узагальнень. "Інтегральному раціоналізму" Б. властиві наскрізна діалектичність та специфічний прикладний аспект. Завдяки останньому наука дедалі більше перетворюється на "феноменотехніку". В діалектиці розрізняються три її різновиди - внутрішня, зовнішня та "накладання" однієї на іншу. В естетичній концепції Б. найважливіше місце посідає уява, як "функція ірреального", що відкриває шлях до вічного і неповторного.

[br]

Осн. тв.: "Новітній науковий дух" (1934); "Прикладний раціоналізм" (1949); "Раціоналістська заангажованість" (1972).

БІЛЬШОВИЗМ - рос. різновид комуністичної політичної філософії та політичної практики, що був втілений у діяльності Рос. соціал-демократичної партії (більшовиків) (див. комунізм). Провідну роль у формуванні та реалізації Б. відіграв Ленін. Особливості рос. комунізму значною мірою були визначені саме Б., хоча термінологічно він визначає лише перший період в його еволюції. Наступними були сталінізм, період Хрущова - Брежнєва та період Горбачова. Кожний із цих періодів, попри спільне між ними, має свої ідеологічні особливості та особливості політичної практики. Термін "Б." не є синонімом терміна "марксизм-ленінізм". Останній почав застосовуватись і набув свого специфічного значення тільки в часи сталінізму і, на думку багатьох дослідників, позначає певну ідеологічну доктрину. Ленін сформулював основні засади своєї політичної концепції в останнє десятиліття XIX ст. Вона включала певне пристосування політичної філософії Маркса до умов Росії, а саме: особливе тлумачення імперіалізму як вищої стадії в розвитку капіталізму, тезу про нерівномірність розвитку та про можливість перемоги комуністичної революції в економічно відсталій країні (Росії), вчення про партію як авангард робітничого класу та концепцію побудови партії на засадах централізму. Питання про принципи побудови партії стало предметом суперечки між рос. соціал-демократами, що призвело до розколу між ними на другому з'їзді РСДРП у 1903 р. (де за ленінську концепцію проголосувала більшість, звідки і походить назва "більшовики"). Принцип "демократичного централізму", який було взято за основу побудови партії, Ленін витлумачив у суто централістському дусі, що призвело до впровадження гегемонії партійної верхівки і навіть культу однієї особи. У поєднанні з тезою про "диктатуру пролетаріату" та тезою про партію як авангард цього пролетаріату ленінська політична філософія є варіантом обґрунтування диктаторської форми правління. Розкол 1903 р. призвів до виокремлення більшовиків в окрему партію (1912). Втім, у політичній концепції Леніна багато питань залишалося без відповідей. Деякі принципи та гасла він свідомо залишав невизначеними з метою маніпулювання ними залежно від ситуації (напр., про право націй на самовизначення). Після збройного захоплення влади більшовики постали перед фактом відсутності чіткої економічної політики, що невдовзі виявилось у введенні політики "воєнного комунізму" з наступною його заміною на т. зв. "нову економічну політику" ("неп"). Після збройного захоплення влади і в період громадянської війни дедалі зміцнювалась тенденція застосовувати силу влади і безпосередні репресії у дискусіях з політичними опонентами. Терор став вирішальним засобом розв'язання всіх політичних конфліктів Ш. лях до встановлення терористичної диктатури було остаточно визначено З. окрема, право надій на самовизначення одержало в ленінській інтерпретації тлумачення, з допомогою якого можна було виправдати (в ім'я "класової солідарності" чи "інтернаціоналізму") рос. агресію проти щойно сформованих незалежних національних держав. У Польщі більшовики зазнали поразки і змушені були відступити, чого не сталося в Україні, бо українці через брак національної свідомості, єдності та організованості не змогли протистояти агресії. Б. як політична ідеологія і практика зводиться до мінімального набору спрощено сформульованих принципів та прагматичної технології утримання влади. Що саме потрібно відносити до "серцевини" Б., а що є другорядним чи не принциповим, породжувало численні суперечки (часто в принципі нерозв'язні!). Адже відповідь на це питання значною мірою залежала від того, що вважали (чи не вважали) принциповим у Б. самі більшовики. З'ясування питання про те, хто є "справжнім більшовиком", завершувалось, зазвичай, "оргвисновками" і репресіями стосовно тих, кого оголошували "несправжніми більшовиками". Невизначеність, обман, груба сила - чільні риси Б.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - філософсько-соціологічне поняття, яке характеризує міру відповідності поведінки особи, групи, прошарку, держави наявним вимогам, діючим суспільним нормам, правилам співжиття, правовим законам; співвідношення обов'язку і міри його виконання суб'єктом (особою, групою, класом). В. виникає на основі соціальних норм і реалізується як через певні форми контролю (громадська думка, статут, закон), так і через усвідомлення суб'єктами духовно-практичної діяльності своєї суспільної ролі. В. у структурному відношенні - явище багатогранне і містить такі найважливіші складники: усвідомлення необхідності діяти у відповідності з суспільними вимогами і нормами як соціальними цінностями; усвідомлення своєї безпосередньої ролі через наявність внутрішніх переконань, совісті, особистих інтересів і цілей; передбачення наслідків вибору, рішень і дій; критичність і постійний контроль за своїми діями, врахування їх наслідків для інших людей; прагнення особи до самореалізації в об'єктивному світі; самозвіт і самооцінка; суб'єктивна готовність відповідати за свої дії. Ці компоненти взаємопов'язані, і лише комплексний характер їх вияву створює об'ємну картину розуміння В. У свою чергу, В. сприяє дотриманню в суспільстві злагоди, балансу, інтересів справедливості, добропорядності у стосунках між людьми. Залежно від покладеного в основу поділу критерію (характер дій конкретного суб'єкта чи форма вияву об'єктивних відносин і норм) розрізняють: особисту (персональну), групову (колективну), класову, соціально-політичну В.; а також В. правову, економічну, моральну, політичну, соціальну, екологічну, професійну, партійну тощо. За сучасних умов соціального життя особливо зростає роль особистої (персональної) В., яка включає чинник усвідомлення індивідом В. перед собою, колективом, суспільством, національною спільнотою, людством в цілому. При цьому пріоритетними є загальнолюдські цінності. В різних теоретичних концепціях, особливо етико-філософських, В. тісно пов'язана з проблемою свободи, параметри якої дедалі розширюються з розвитком демократії, зростанням духовного потенціалу націй та кожного окремого учасника формування нового цівілізаційного простору.

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - зміна станів суспільства в загальних структурах темпоральності (тобто порядку подій перетворення минулого у прийдешнє), що характеризується зрушеннями в долі, способі життя народів, їх діяльності і цінностях у площині збагачення загальнолюдського досвіду. В.і. розкриває єдність певних чинників життєдіяльності її суб'єктів (народів, соціально-політичних спільностей та особистостей) через багатоманітність форм, шляхів і варіантів здійснення людської присутності у світі. Такі чинники В. і. виступають у вигляді універсальних структур економічного розвитку (ринкової самоорганізації, грошового обміну, вироблення додаткової вартості, відношень власності тощо); виробничого процесу (росту продуктивних сил суспільства, організації виробничих відносин, розділу форм праці та її усуспільнення, оречевлення робочої сили тощо); політичної активності (механізмів влади, форм демократії чи деспотії, основ державно-правового будівництва); культурної творчості (загальних архетипів, категорій діяльності, її символічного морфогенезу й інформаційної результативності); пізнавальної діяльності (парадигм та форм наукової картини світу, підстав науково-технічного прогресу, форм становлення базису безумовності в осягненні істини тощо); смисложиттєвого затвердження буття (трансценденції абсолюту, моральних імперативів, істини - добра - краси, кохання, зв'язку поколінь, екологічних принципів олюднення довкілля). Ці універсальні структури виникають не водночас, а розгортаються у часі, детермінуючи певні епохи В. і. На її перших фазах першорядне значення мають географічне середовище та ріст народонаселення; потім (з неолітичною революцією) зростає значення аграрного виробництва, а згодом і чинники ранніх цивілізацій, що пов'язані з державою та міжнародними відносинами. В епоху "вісьового часу" (III - VIII ст. до н. е.) дедалі більшого значення (поряд із попередніми структурами) набувають духовні стимули історичного процесу. З формуванням індустріального суспільства вирішального значення набувають усі форми економічної стимуляції. В XX ст. на хвилі науково-технічної революції та зародження постіндустріального суспільства духовне виробництво починає конкурувати з матеріально-виробничою діяльністю, відбувається інформатизація усієї техносфери людства. Вже з появою перших універсальних структур історичного розвитку виникають потенції та тенденції формоутворення В. і., яка актуально самоздійснюється з виникненням планетарного простору взаємовідносин народів на початку індустріальної доби. Розгортання історичних підстав єдності В. і. дозволяє ставити питання про її стадії, тобто типологічні риси певних епох, які визначають історичний поступ. Ці типологічні стадії Маркс характеризував як суспільно-економічні формації, що пов'язані з різними рівнями розвитку продуктивних сил та відповідних відносин власності. В узагальненому вигляді Маркс поділяє формації на докапіталістичні та власне капіталістичну, яку - шляхом революційного стрибка із "царства необхідності" у "царство свободи" - повинно замінити комуністичне майбутнє усього людства. Для В. і. характерною є також фундаментальна культурна диференціація людства, яка втілюється у т. зв. локальних цивілізаціях, котрі поєднують як діахронні, так і синхронні аспекти історичного процесу. І хоч локальні цивілізації (напр., антична чи буддійська в її індійському та далекосхідному варіантах) мають не стадіальні, а культурні відмінності, цивілізаційний підхід до В. і. не заперечує рівнів розвитку соціальності. Вони позначаються первісним суспільством, що змінюється епохою ранніх цивілізацій із наступним переходом до традиційних суспільств. Після них виникає індустріальне суспільство, яке у XX ст. трансформується у постіндустріальне. Ці суспільні перетворення визначають історичний поступ. Але внаслідок нерівномірності історичного процесу суспільства (у вигляді реліктів, муміфікованих форм соціальності, укладів чи нереалізованих можливостей) продовжують співіснувати з прогресивними тенденціями трансформації соціальних відносин на індустріальній та постіндустріальній основах. Процеси глобалізації, які розкривають планетарний масштаб В. і., виступають також як парадигмація (набуття зразковості західноатлантичної цивілізації) і тому породжують фундаментальні соціальні та національні суперечності. В. і. розгортається через суперечності, конфлікти, революції, війни, навіть катастрофи і має багатовекторне здійснення. Розрізняються, напр., східний та західний шляхи розвитку соціальності. Перший характеризує поєднання влади і власності, а другий - їх розділення в напрямі затвердження приватної ініціативи та економічної свободи. З певною мірою умовності розрізняється також індустріальна Північ та світовий Південь. За таким розрізненням криються колізії В. і. Сучасний світовий процес характеризується прискоренням історичного розвитку, що породжує парадокси "футурошоку", спричиненого неузгодженістю швидких змін з адаптацією людей до майбутнього, що насувається надто швидко. Постає питання про ліміти розвитку згідно з лінійним зростанням виробництва матеріальних благ, котре викликає екологічні потрясіння та потребує посилення "вертикалі" ціннісного, духовного наповнення. Доконечним є також персоналістський аспект, який характеризується розвитком людських сутнісних сил - від первісного родового існування до можливостей індивідуального господарювання (з появою залізних знарядь праці) і далі - до соціокультурного розкриття особистості в її національній ідентифікації та гуманістичної цінності. В. і. формує багатоманітність біографій людей та розширює спектр рольових структур їх діяльності.

Гесіод (VIII ст. до н. е.) - найвидатніший, поряд з Гомером, епічний поет стародавньої Греції. Перша історично засвідчена постать західної літературної традиції. Автор епічних поем "Роботи і дні" і "Теогонія". В останній змальовує картину походження світу та його розвиток у вигляді зміни поколінь Богів. Первинним станом сущого був хаос (зіяння, безмежна безодня), з якого з'являються перші божественні, космічні сутності - Гея, Ерос, Тартар, Нюкта, Ереб. У свою чергу, цими першосутностями породжуються інші Боги, а від тих - наступні. Останнім з поколінь Богів, що панують над світом, є Боги-олімпійці на чолі з Зевсом·. Г. систематизує міфологічні уявлення і божественний пантеон еллінів, підпорядковуючи їх загальній ідеї космогенезу - походження і облаштування світоустрою. Цим був підготовлений ідейний ґрунт для ранньофілософських космогоній, які стали історично першими формами філософування. У поемі "Роботи і дні" подається опис, людської історії у вигляді п'яти епох, кожній з яких відповідає своє людство, котре творять боги Ц. е золота, срібна, мідна, героїчна, залізна доба, впродовж яких життя стає дедалі важчим і гіршим.

ГУМАНІЗМ ( від лат. humanus - людський, людяний) - система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, η самість, високе призначення та право на вільну самореалізацію. Г. визнає вивільнення можливостей людини, її благо критерієм оцінки соціальних інститутів, а людяність - нормою стосунків між індивідами, етнічними й соціальними групами, державами. У вузькому розумінні Г. - культурний рух доби Відродження, представники якого вбачали свій життєвий та історико-культурний ідеал в античній спадщині, утверджували новий світогляд, що характеризувався вірою в людину та її можливості; сприйняттям природи, з одного боку, як об'єкта естетичної насолоди, а з другого - використання її в практичних цілях. Засадничі принципи Г. виразно представлено у "Промові про гідність людини" (1496 р.) Піко делла Мірандоли. Людині тут відводилася привілейована роль в універсумі, хоч за змістом в цілому ці принципи були інтегративними щодо світського та релігійного тлумачення людини. Видатними гуманістами цієї епохи були Леонардо да Вінчі, Кампанелла, Бруно, Петрарка, Мор, Рабле, Коменський, Коперник та ін В. иникнення і розвиток гуманістичних ідей відбувалися не лише в Італії, а й по всій Європі, тому Відродження і Г. слід розглядати як загальноєвропейське явище, яке мало у різних країнах свої специфічні національно-культурні особливості. Зачинателями ренесансно-гуманістичної культури в Україні й видатними гуманістами XV - поч. XVII ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Іван Домбровсьций та ін. Майже всі вони більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національно-етнічну належність і дбали про укр. культуру незалежно від місця своєї діяльності. Соціально-культурна ситуація в Україні у пер. пол. XVI ст. сприяла поширенню і розвитку ідей раннього, або етико-філологічного Г., пов'язаного з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з друг. пол. XVI ст. укр. мислителі-полемісти дедалі частіше звертаються до проблем теології і натурфілософії, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також релігійних реформаційних рухів у Європі Н. айбільш вагомим є внесок укр. гуманістів у розробку історіософської та суспільно-політичної проблематики. Історія розглядалася ними не як реалізація наперед визначеного божественного плану, а як людська драма в дії, як історія діянь визначних особистостей, що може бути корисною і для наступних поколінь. Головною рушійною силою історичного поступу вони вважали мудрість, розум, знання, освіту. Звеличуючи людину, гуманісти проголошували її рівною Богові. У річищі цієї традиції Конт у XIX ст. запропонував такий принцип "обожнення людськості". Такий підхід завжди ставив Г. перед небезпекою перетворитися на світоглядне й суспільно-культурне явище, підпорядковане абсолютизації людини як деміургу буття, покликаного всеосяжно панувати над природою. На противагу антропоцентричній зарозумілості суб'єкта світовідношення, через яку Г. обертається на свою протилежність, класична та сучасна інтелектуальна традиція містить підходи, яким притаманні ідеї співмірності людини й природи (Сковорода), "благоговіння перед життям" (Швейцер), розуміння сутності людини як такої, що причетна до "істини Буття" (Гайдеггер). Колізії класичного Г., викликані тенденцією до гілерантропоцентризму, спричинили й радикальніші спроби його перегляду. На думку Альтюссера, поняття самореалізації людини (як і увесь антропоцентризм) належить до ілюзій, або сфери ідеології, котрій має протистояти "теоретичний антигуманізм". Фуко, спростовуючи "химери" новочасного Г., пропонує відмовитися від антропологічного егоцентризму й говорить про "смерть людини" (того її образу, котрий переважав донедавна). Чи може бути людина деміургом, коли вона підпорядкована реаліям, незалежним од неї (за Фуко, реаліям праці, мови, зрештою самого життя)? Дане питання є наріжним для гуманістичного світорозуміння. Як засвідчує історія Г., воно залишатиметься відкритим, допоки існує людство. Сьогодні Г. став реальністю гетерогенного простору культури, зумовивши формування як концепцій загальнолюдських цінностей і цивілізаційних стандартів якості життя, так і необхідності взаємодії культур, їх постійного діалогу з метою збереження їхньої самобутності та зміцнення тенденції до взаєморозуміння і взаємозбагачення.

Гуссерль, Едмунд (1859, Просніц, Моравія - 1938) - нім. філософ, засновник феноменології і відповідного їй методу аналізу свідомості, з допомогою якого прагнув надати філософії характеру точної науки. Навчався у Ляйпцигу, Берліні й Відні. Працював в ун-тах Галле, Геттингена, Фрайбурга. У творчості Г. розрізняються три періоди: дофеноменологічний, феноменологічний і трансцендентально-феноменологічний. Дофеноменологічний період пов'язаний із впливом філософа і психолога Врентано, від якого Г. (через поняття інтенціональності свідомості) здобув вирішальний поштовх для спрямування своїх дослідницьких інтересів до царини філософії. У 1891 р. він видає свою першу велику працю "Філософія арифметики", у якій здійснена спроба дати психологічне обґрунтування основоположень математики. Проте, ознайомившись з критикою психологізму в логіці й математиці з боку Фреге (рецензента його праці), Г. відмовляється від попередньої дослідницької програми і звертається до логічного обґрунтування наукового знання. Перший том його двотомної праці "Логічні дослідження" уже містив ґрунтовну критику психологізму. Г. доводив, що психологія є емпіричною наукою, а логіка й математика (так само, як і філософія) є науками апріорними, які мають справу з раціональними поняттями та загальними й необхідними істинами. У цій же праці обґрунтовано ідею "чистої логіки", розглянуто питання про те, "що робить науку наукою", проведено розрізнення емпіричних та теоретичних наук, з'ясовано умови можливості наукової теорії як такої та ін. Феноменологічний період започатковує другий том "Логічних досліджень", в якому Г. прагне узгодити ідею "чистої логіки" з проблематикою теорії пізнання. Це прагнення здійснюється під орудою заклику "до самих речей", тобто до досвідної реальності, що у вигляді феноменів свідомості безпосередньо презентує себе пізнанню. Згідно з Г., феноменологія - це апріорна автономна наука про феномени свідомості. У межах феноменологічної концепції розгорнута характеристика поняття інтенціональності (як спрямованості свідомості до предмета), яке описує структуру та функціональні залежності смислопокладання; започатковано аналіз смислової будови людського світу, як вона дається науковим знанням; розкрито співвідношення "виразу" і його "значення"; показано, що умовою здійснення інтенції свідомості є її споглядальне виконання та ін. Трансцендентально-феноменологічний період був наслідком переходу Г. на позиції трансцендентальної феноменології як універсальної філософії - науки про людський світ і місце в ньому людини як смислового центру сущого. У цей період Г. вводить поняття (і операцію) трансцендентально-феноменологічної редукції, яка постає аналогом картезіанського універсального сумніву і поряд з ейдетичним (категоріальним) спогляданням загального та дескрипцією феноменально даного одиничного - у їх взаємодії - слугує основоположним складником феноменологічного методу. У мисленевій схемі "Ego - cogito - cogitatum" остання ланка становить "ноему", смисловий зміст свідомості; середня ланка постає "ноезою", "актом", інтенціональним переживанням (сприйняттям, пригадуванням тощо), з допомогою якого цей зміст дається; перша ж ланка є "чистою" (абсолютною) свідомістю, трансцендентальним суб'єктом, що немовби надбудовується над емпірико-психологічним "Я" кожної людини як його чиста можливість. Після Першої світової війни, що її Г. сприйняв як руйнацію старого європейського світу, його роздуми дедалі чіткіше і концентрованіше спрямовуються на осмислення завдань філософії (і відповідальності філософів) у відродженні життя. Він обстоює тезу, що феноменологія та притаманний їй метод редукції є шляхом абсолютного виправдання повновартісного людського існування, способом реалізації морально-етичної автономії людини. У праці "Картезіанські роздуми" Г. обґрунтовує трансцендентальну феноменологію в історико-філософському контексті і порушує дві нові проблеми - подолання соліпсизму та інтерсуб'єктивного характеру засад свого філософування. В останній, незавершеній праці "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" також з'являються дві принципово нові теми - аналіз феномена життєвого світу та історичний спосіб аргументації. Криза європейських наук, тобто втрата ними будь-якого життєвого значення для людини, пов'язується із вилученням людської суб'єктивності з наукової картини світу, в результаті чого "суб'єктивізм" став принципово ворожим щодо здобуття "об'єктивного" знання. Одначе спроби осмислити феномен життєвого світу як протогенної стихії виникнення наукової картини реальної дійсності засвідчили, що цей феномен є наскрізно історичним утворенням, а відтак, трансцендентально-феноменологічна редукція перетворювалась на редукцію історичну, передумовою здійснення якої ставало дослідження сталих історичних традицій розвитку європейської культури. На цій підставі в пізній феноменології Г. з'являється поняття "історичного апріорі" (трансцендентальної історичності свідомості). "Криза" стала своєрідним філософським заповітом мислителя, після смерті якого виявилось понад 40000 сторінок рукописів, заповнених стенографічним шрифтом, які утворили архів Г. в Лувені (Бельгія) і дотепер продовжують публікуватися в зібраннях його творів.

[br]

Осн. тв.: "Філософія арифметики" (1891); "Логічні дослідження". В 2 т. (1900); "Ідеї чистої феноменології або феноменологічна філософія" (1913); "Формальна і трансцендентальна логіка" (1929); "Картезіанські роздуми" (1931); "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" (1936)

ДЕСТРУКЦІЯ - одне з центральних понять онтології Гайдеггера, що означає не "негацію" чи "руйнування", а стратегію оновлення філософської метафізики Заходу, її переосмислення й нове прочитання, сходження до дедалі більш зрілих станів. Д. - це завжди жива практика позитивного смислобудування, смислотворчості, спонтанне саморозгортання філософської думки. Словом "Д." Гайдеггер намагався підкреслити, що його уявлення про індетерміністський процес історичного становлення культури філософування суттєво відрізняється від усіх попередніх: від ніцшеанської "переоцінки усіх цінностей", гегелівського "зняття" (aufhebung), марксистського "заперечення заперечення", кантівської "критики". За Гайдеггером, деструктурувати будь-який стародавній текст означає не ліквідувати, а творчо поновити, перепрочитати, переписати його. Така Д. тексту включає дві епістемічні операції. 1) Розбір стародавнього тексту на його найпростіші "смислоносії" (носії базових метафор, інтуїцій, архетипових смислів, образів), тобто на елементи, які все ще здатні нести одвічні смисли тієї культури, яку репрезентує даний текст. Ця епістемічна операція руйнує архаїчну структуру тексту, його цілісність, замкнутість і породжує уявлення про анігіляцію тексту. Але це уявлення є ілюзією: текст вмирає у формі архаїчної структури, щоб відродитися в культурі деструктора вже у формі нової структури. 2) Відродження цієї нової структури за допомогою операції конструювання. У ході цієї операції деструктор підшукує або створює для елементів смислоносіїв стародавнього (або чужого) тексту адекватні деривати в мові своєї культури і з них, відповідно до своєї інтуїції, конструює нову структуру тексту. В результаті стародавній текст відроджується у вигляді нової структури. Це і є той процес "смислобудування", який у Гайдеггера позначений словом "destruktion", а в Деррида - спочатку метафорою "прочитання", а потім неологізмом "деконструкція".