громадянський

1) cywilny

2) domowy

3) obywatelski

სამოქალაქო

1) talia ( талія)

2)

3) stan

4) postać

Віко, Джамбаттиста (1668, Неаполь - 1774) - італ. філософ. Навчався у Неаполі. Від 1699 р. - проф. риторики ун-ту в Неаполі, від 1734 р. - придворний історіограф. Автор низки праць із філософії, риторики, філології, історії права Н. айважливішим внеском В. у філософію було осмислення ним історії як головного чинника людської діяльності. За В., люди можуть адекватно зрозуміти і відобразити лише те, що самі створюють. Тому світом, в якому людина панує, насправді є історія. Історична наука постає як автентичне осмислення, самосвідомість історичного процесу. Подібно до давньогрецьк. історика Полібія та давньокит. - Сим Цяня, В. розглядає темпоральний рух суспільства як множину історичних коловоротів. Але, на відміну від них, основною одиницею історії вважає не окремий народ, а історичний (громадянський) світ, утворений спільнотою однотипних народів. Таких світів виокремлено два: світ стародавніх та світ християнських народів. В. обстоює думку про те, що життєвий цикл кожного народу вичерпується трьома основними епохами, які аналогічні періодам життя людини - дитинству, юності та зрілості. Ці епохи В. пов'язує з відповідними формами політичної влади. Першу, божественну, епоху визначає влада монархів, батьків, жерців; другу, героїчну, - влада аристократії; третю, людську, - влада демократії або ж представницької монархії С. воєрідність цих етапів чималою мірою зумовлюється притаманними їм особливостями у розвитку міфології, релігії, філософії, права, логіки, мистецтва, мови й письма.

[br]

Осн. тв.: "Універсальне право" (1720 - 1722); "Основи нової науки про спільну природу націй" (1725) та ін.

НАЦІОНАЛІЗМ УКРАЇНСЬКИЙ - деяка сукупність ідей та уявлень, в яких наголошується цінність нації. Джерела Н.у. вбачають передусім у поезії. Шевченка, де Н.у. виступає як поєднання цінності особи та нації, самобутньої культури та державної незалежності. Принципи Н.у. політичного вперше були чітко сформульовані Міхновським, потім Н.у. виступає важливим складником "популізму" (у розумінні ідеалізації простого народу як основи нації - Грушевський), консерватизму - у наголосі на еліті як носії культури і національної єдності (Липинський), а також складником деяких варіантів соціалізму та комунізму (націонал-комунізм). Внаслідок поразки Української Народної Республіки та утвердження авторитарних і диктаторських режимів у сусідніх державах (Польща, Росія) та поширення ідей інтегрального націоналізму в Зх. Європі, в 20-ті рр. в Зх. Україні виникає інтегральний націоналізм, одним із впливових ідеологів якого став Донцов. Філософськими засадами його політичної публіцистики був ірраціоналізм, волюнтаризм, елітизм. Н.у. в формулюванні Донцова не став загальноприйнятою ідеологічною доктриною націоналістичного руху 20 - 30-х рр. у Зх. Україні; крім того, він зазнавав критики (часто нищівної) і в націоналістичних колах. Більш зважені та помірковані версії Н.у. розвивали Вассиян, Сціборський та ін. Загалом Н.у. інтегральний (військовий) становив реакцію на домінування сили в міжнародних і міжнаціональних взаєминах, коли єдиним способом виживання нації могла бути тільки орієнтація на силу в протистоянні агресивним диктаторським режимам. Такою силою стала Українська повстанська армія, котра в боротьбі за незалежну Україну від 1941р. до поч. 1950 р. змушена була вести боротьбу і проти нім. фашизму, і проти рос. імперіалізму, прихованого за вивіскою СРСР. У ході цієї боротьби ідеологія Н.у. зміщувалася в бік визнання важливих елементів демократії та відмови від тенденцій ксенофобії, наявних в русі в період його формування. У післявоєнний період тільки од кін. 50-х рр. (особливо в 60-х рр.) став можливим культурний, інтелектуальний та громадський рух, який наголошував цінність нації як культурної самобутності у поєднанні із цінністю особи. Цей рух містив також більш-менш приховані, рідше - відкрито висловлені політичні вимоги (від розширення автономії до незалежності). Провідними постатями руху були Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Василь Стус, Михайло Брайчевський, Валентин Мороз та ін. Виникли також окремі нелегальні політично спрямовані групи (група Лук'яненка-Кандиби та ін). У 70-х рр. рух поступово набуває виразного правозахисного характеру, проте він не мав єдиної ідеології і об'єднував широкий спектр орієнтацій - від прихильників "соціалізму з людським обличчям" та націонал-комунізму до "чистих" демократів і таких, які вважали здобуття державної незалежності основною метою Ф. ілософське підґрунтя руху також включало різні інтелектуальні тенденції: найбільший вплив мав екзистенціалізм, ревізіонізм, почасти аналітична філософія. З кін. 80-х та в 90-ті рр. XX ст. наголос на нації як носієві культурної самобутності та державної незалежності став важливим складником ідеології укр. націонал-демократів - широкого політичного руху, що його від кін. 80-х рр. репрезентує низка громадських організацій та партій. Ідеологія націонал-демократизму зберігає наголос на цінності нації як носія культурної ідентичності та державної незалежності, з одного боку, та гаранта прав людини, з іншого. В умовах, коли зберігається загроза культурній ідентичності українців внаслідок експансії рос. мови і культури, ідеологія укр. націонал-демократів не може її ігнорувати і, відтак, мусить поєднувати в собі громадянський та культурний аспекти. Н.у. у вузькому розумінні слова (коли політичні організації використовують термін "Н.у." як самоназву) представлений низкою організацій та партій, найвідоміші з яких ОУН, КУН та ін. В їх ідеології більшою чи меншою мірою наявні опозиції щодо лібералізму та громадянського націоналізму. Попри початковий період досліджень націоналізму в Україні до певних здобутків у цій галузі слід віднести антологію "Націоналізм" (Київ, "Смолоскип", 2000), підготовлену групою вчених з дослідження світового та укр. націоналізму на базі Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України.

НАЦІОНАЛІЗМ - спрямування політичної думки, політична ідеологія та політична практика, в центрі уваги яких знаходиться нація як ідея (або поняття) та як цінність. Різновиди Н. (типологія Н.) залежать передусім від того, як розуміють націю та її формування. Оскільки формування та утвердження нації здійснюється в конкретних суспільно-історичних обставинах, то різноманітність форм Н. є наслідком пристосування до цих обставин. В дослідженні Н. важливим є питання про співвідношення Н. з іншими напрямами політичної думки та відповідними політичними ідеологіями. Н. - як певний напрям політичної думки (певне коло ідей та проблем), як політична ідеологія та політична практика - не виступав на Заході до кін. XIX ст. в ролі окремої політичної ідеології, а був складником лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму (у XX ст. став складником комунізму). У міру дедалі чіткішого усвідомлення цими ідеологіями своїх принципів вони почали піддавати Н. критиці, що, зрештою, теж допомогло встановити відмінність між Н. та цими (іншими) ідеологіями. Іноді ідуть шляхом спрощених формулювань, стверджуючи, що Н. - це національний егоїзм, абсолютизація інтересів своєї нації за рахунок інтересів інших націй. Але такі формулювання не враховують того, що Н. може виступати і як рух за звільнення, і як виправдання певних форм насильства та гноблення (у цьому він не відрізняється від лібералізму, консерватизму, соціалізму та комунізму). Внаслідок великої різноманітності форм Н. часто твердять, що потрібно говорити не про Н. як щось єдине, а тільки про різні Н. Все ж очевидно, що попри всю різноманітність форм Н., вони містять в собі і спільні елементи. Шляхом порівняння встановлюють деякі спільні та відмінні елементи в різних версіях Н. та пропонують різного роду типології Н. Під кутом зору міжнаціональних взаємин існує поділ на експансіоністські Н. (переважно державних націй) та захисні Н. (переважно недержавних націй). В залежності від того, держава чи культура є найважливішою цінністю в Н., розрізняють політичний та культурний Н. (культурний Н. переважно розуміє державу не як самоціль, а як засіб утвердження самобутньої культури). Під кутом зору того як Н. мислить співвідношення особи та нації, розрізняють ліберальний (демократичний) Н. та інтегральний (тоталітарний) Н. Політичний рух етнічних груп та національних меншин за розширення своїх прав (іноді аж до здобуття територіальної автономії чи незалежності) позначають як "етнічний Н." або "етнорегіоналізм". Термін "етнічний Н." іноді застосовують також до державницького Н., якщо його основою є певна національна більшість ("корінний етнос", "титульна нація") та якщо він надмірно наголошує елементи своєї етнічної культури як основи громадянської консолідації. Але щодо західних націй, у бутті яких етнічний чинник відіграє традиційно важливу роль (мова, історичні традиції, політична символіка тощо), то цей термін зазвичай не застосовують, оскільки припускають, що в бутті цих націй провідну роль відіграють політико-правові засоби - т. зв. "громадянський Н."

ЦИВІЛІЗАЦІЯ ( від лат. civilis - громадянський, державний) - 1) форма існування живих істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, суспільного розвитку загалом; 4) процес становлення громадянського суспільства; 5) відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні (напр., антична Ц., елліністична Ц., афінська Ц.). Термін "Ц." запроваджений Мірабо (1757). На різних історичних етапах зміст терміну "Ц." зазнавав чималих змін та відповідних тлумачень. У мислителів, що запровадили цей термін, та протягом наступного, досить тривалого відтинку часу, поняття "Ц." вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (Мірабо, Ленге, Фергюсон, Сміт). Пізніше, - з перш. пол. XIX ст. і до XX ст. воно переважно застосовується для позначення певного стану суспільства. Як перше, "процесуальне", так і друге, "системне" тлумачення поняття "Ц." здійснювалося з позицій класичного, лінійно-прогресистського, моністичного підходу, який до серед. XIX ст. був у царині філософії історії визначальним. З друг. пол. XIX ст. Ц. стає наріжним поняттям ряду концепцій некласичної філософії історії (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі), в яких історичний процес розглядається вже як поліцентричний, нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. У Данилевського і Шпенглера Ц. тлумачиться як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів (за Данилевським, це - культурно-історичні типи, за Шпенглером - культури); у Тойнбі це - основна складова одиниця історичного процесу. Цивілізаційний підхід в дослідженні історичного буття посідає одне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій історичний процес постає передусім не як лінійна послідовність, а як розмаїття Ц. При цьому кожна Ц. також розглядається як нелінійне утворення монадного характеру, тобто таке, що в ньому відтворюється і уособлюється всесвітньо-історичний процес в цілому. За цивілізаційного підходу докорінним чином переосмислюється й поняття історичного прогресу. Останній вбачається не як висхідний рух, поступальний характер якого визначається опозиціями "вище - нижче", "гірше - краще", а насамперед - як поступ, в якому кожна Ц. в ході самовизначення і самореалізації збагачує своїм, тільки їй притаманним екзистенційним досвідом, інваріантні структури і неминущі загальнолюдські цінності.