градація

გრადაცია

ЕМЕРДЖЕНТНА ЕВОЛЮЦІЯ ( від лат. emergere - з'являтися, виносити на поверхню) - ідеалістична концепція розвитку як стрибкоподібного процесу виникнення якісно нових рівнів існування, детермінованих "внутрішньою спрямованістю" нематеріального творчого начала. Засновники Е. е. - Лойд-Морган та Александер. Прихильники теорії Е. е. розрізняють два типи змін: "результанти" - кількісні зміни, які можна точно передбачити, визначаючи шляхом алгебраїчного складання вихідних елементів, та "емердженти" - непередбачені якісні зміни, що не є наслідком попередніх процесів. Відповідно до градації "емерджентів", Е. е. постає як вчення про "рівні існування", число яких налічується від трьох базових (матерія, життя, психіка) до кількох десятків. Нижчий рівень є лише умовою для виникнення вищого, але не породжує його, зате вищий рівень включає в себе нижчий й підпорядковує його. Джерело розвитку тлумачиться у концепції Е. е. як таємниця. Деякі англ.-амер. філософи (Селларс) тлумачили поняття емерджентності в матеріалістичному дусі, як вираз внутрішнього динамізму матеріального світу. Концепція Е. е. має багато спільного з концепцією "творчого пориву" Вергсона, філософією процеси Вайтгеда та теологічним еволюціонізмом Тейяра де Шардена.

КАТЕГОРІЇ ЕТИКИ - основні поняття науки етики, що відбивають структуру феномена моралі й визначають специфіку морального осмислення людського буття. Особливістю К. е. є те, що вони утверджують реальність належного; так, категорія обов'язку виражає належне і сама є формулюванням належного, проте її статус як категорії безпосередньо вказує на буттєву вкоріненість, реальну обґрунтованість даного виміру належності. Відповідно до множинності типів і різновидів самої моралі, варіативності зв'язків між її істотними компонентами систематизація К. е. в сучасній етиці має відкритий, плюралістичний, полімодальний характер. Зокрема, вичленовуються: а) категорії моральної свідомості - добро і зло, сенс життя, обов'язок, відповідальність, справедливість, моральний ідеал, щастя; б) категорії моральної самосвідомості - честь, гідність, совість, сумління, розкаяння, сором; в) категорії етичної діяльності - вибір, свобода вибору, свобода волі, вчинок, ціль і засоби діяльності (моральний аспект), мотив і результат діяльності (моральний аспект); г) категорії моральних відносин (категорії етичного спілкування) - відкритість і замкненість, толерантність, повага, пошана, співчуття, співстраждання, милосердя, любов; д) структурні категорії моралі - норма моральна, цінність моральна, принцип моральний, чеснота, доброчесність, порок, імператив, оптатив (спрямованість на досягнення блага), взаємність та ін. Втім, у будь-якому разі доводиться враховувати неминучу неповноту подібних переліків, а також те, що доречність чи недоречність групування К. е. за певною схемою може бути доведена лише стосовно тієї чи іншої їх інтерпретації. Спроби встановити абсолютну сутнісну градацію К. е. не відповідають рівневі складності й динамізму сучасного морального досвіду.

НАСТУПНІСТЬ У КУЛЬТУРІ - зв'язок між різними щаблями розвитку культури, що полягає у збереженні окремих елементів або характеристик цілого у процесі переходу до нового стану. Проблема Н. у к. притаманна переважно західному культурному просторові, де ставлення до культурної спадщини коливається від традиціоналізму до нігілізму через увесь спектр можливих градацій. Для східних культур характерне синхронне співіснування сучасності й традицій, які постійно реактуалізуються в цих культурах. У межах західної типології культур крайнощі континуального (наскрізного) і дискретного (замкненого, циклічного) підходів долає філософія Гегеля, згідно з якою Н. ук. забезпечується завдяки закону "заперечення заперечень" (Античність - Середньовіччя - Ренесанс - Реформація). Наразі є поширеним чотирифазний ритм відтворення наступності в межах будь-якої культури: 1) формування традиції; 2) просвітницька критика та автономізація від спадщини; 3) романтична ідеалізація традиційних цінностей; 4) поновлення та реактуалізація початкової традиції. Останню фазу потрібно розглядати не як повернення до архаїки, а як творче перетлумачення та асиміляцію споконвічних змістів на рівні сучасності. Закономірності цього процесу ґрунтовно осмислені герменевтикою, зокрема Гадамером С. труктуралістські прийоми можуть бути застосовані до проблеми Н. у к., коли мова йде про кількісні зміни у межах культурного типу (тобто зберігається і передається сама структура організації об'єкта). Коли ж ідеться про якісні зміни, безперервність зв'язку забезпечується передачею не структури, а змістів, що завдяки герменевтичним зусиллям інкорпоруються до нового культурального поля. Проте, оскільки розуміння Н. у к. як певної "естафетності" культур неявно припускає ідею прогресивного розвитку, постмодерна парадигма певним чином скасовує проблему Н. у к., позаяк у світі, де всі культури визнаються рядопокладеними, ця проблема перестає бути актуальною.