відгомін

გამოძახილი

адгалосак

водгалас

водгук

водгулле

розгалас

1) (луна, відгомін) echo; response

2) ( рецензія) review; ( оцінка) opinion, reference; testimonial; ( про книгу) comment

1) ( луна) echo

2) ( відгомін) echo, response

"МИСТЕЦТВО ДЛЯ МИСТЕЦТВА" - свого роду троп, що, починаючи з доби пізнього романтизму (передовсім франц.), означає граничну ізоляцію художньої діяльності від довколишньої дійсності, герметизацію художнього твору від цієї дійсності і як необхідний наслідок такого статусу мистецької діяльності - мистецьке зосередження на її суто формальних, технічних, підкреслено іманентних проблемах. Історично "М.д.м." виникає як естетичний епілог європейського романтизму з його радикальною емансипацією від жорсткого прагматизму тогочасної цивілізації. Відповідним чином назва "М.д. м." за своїм походженням спочатку означала певну суму суто літературних явищ - франц., а потім рос. красного письменства. Естетичного розголосу у той період набула суто теоретична рефлексія на саму можливість радикальної артистичної ізоляції, її конкретних художніх наслідків. Така рефлексія, поряд з полемічними надуживаннями прихильників "М.д.м.", мала важливе значення для розуміння подальших мистецьких маршрутів Європи. Суперечки довкола "М.д.м." необхідним чином повертали мистецьку зіницю всіх її орієнтацій і вподобань до проблеми самої онтології художнього твору і відповідно наближали мистецькі революції поч. XX ст. Дедалі нові й новітні художні напрями, від імпресіонізму до авангарду й постмодернізму, містять у собі той чи той відгомін пізньоромантичного пафосу "М.д.м.", своєрідно перетворений у практиці цих напрямів, у самій субстанції їхньої образності. Певне значення постулати "М.д.м." мали і для становлення мистецтвознавства і літературознавства сучасного типу з їхнім гострим аналітичним інтересом до художньої форми, до її генези, функції, еволюції, а також для художньої критики - для зростання її фахової культури, вивільнення від публіцистичної риторики. Особливу долю спадщина і гасла "М.д.м." мали в Росії та Україні наприк. XIX - на поч. XX ст. - для емансипації місцевого художнього процесу від тотального упокорення поточній суспільній проблематиці, яка віддавна претендувала на панівну роль провідної семантики у тому процесі. Повернення рос. "срібного віку" до "М.д.м.", так само як і навернення до нього генерації часопису "У країнська хата", засвідчують немалий, хай і прихований вплив тієї спадщини і тих гасел у національній культурі поч. XX ст. Характерно, що затим, після утвердження тоталітарного режиму з його брутальною у своїй одвертості орієнтацією на утилітарно-пропагандивне псевдомистецтво, офіційна естетика всі свої побудови розпочинала з ритуальної "полеміки" з "М.д.м." як свого роду світоглядним алгоритмом усіх подальших різновидів артистичного "самостійництва". Ця "полеміка", серед іншого, викреслила із мистецької пам'яті доволі своєрідне явище т. зв. "комуністичного М.д.м." у радянському авангарді 1920-х рр., тобто спробу до інституалізації художницького "самостійництва" у тогочасному радянському суспільстві.

Гогоцький, Сильвестр Сильвестрович (1813, Кам'янець-Подільський - 1889) - філософ, історик філософії та педагогіки. Закінчив Кам'янець-Подільське духовне училище, семінарію, Київську духовну академію (1837). Магістр богослов'я, докт. філософії та філології. З 1837 р. викладав в академії, з 1845 - в Київському ун-ті. Автор праць з історії філософії, педагогіки, низки статей в періодиці (полеміка з "українофілами" з приводу мови навчання в сільських школах). Головні ідейно-теоретичні джерела філософії Г. - православ'я і вчення Регеля, центральне питання в ній - взаємовідношення релігії та філософії, віри та розуму. В гегелівській філософії бачив "найгармонійніший відгомін думок" того часу. Захоплювався історією філософії та естетикою Гегеля (саме від нього перейнявся історизмом мислення). Гегельянство, раціоналістична тенденція наштовхувалась у Г. на надання першочергової ваги православ'ю. Він вважав, що "релігія займає не середнє місце (між мистецтвом та філософією), а "перше й останнє": нею починається, нею й завершується внутрішній розвиток людини Н. аголошував на думці, що звеличуючи державу, Гегель принижує людину і йде всупереч християнству. В "українському питанні" займав русофільські позиції.

[br]

Осн. тв.: "Огляд системи філософії Гегеля" (1860); "Філософський лексикон" В. 4 т. (1873).

Зизаній-тустановський, Лаврентій (?, імовірно, с. Потеличі, Львівщина - між 1630 - 1640) - укр. релігійний і культурний діяч, брат Зизанія Стефана Я. к і останній, взяв собі за прізвисько грецьк. переклад слова "кукіль" - "зизаній". Освіту здобув, імовірно, у Львівській братській школі та Острозькій колегії, де добре вивчив мови. Був учителем і проповідником Львівської, од 1592 р. - Братської, а від 1595 р. - Віленської братських шкіл. У Вільнюсі співпрацював із друкарнею братства. Брав участь у виданні "Граматики словенської" (1596), разом з братом С. Зизанієм - "Азбуки" (1596), підготував "Катехізис" (1600) та "Книгу о вірі" (приблизно 1596 р.). Як представник братств, був на православному соборі 1596 р. Приблизно від 1620 р. на запрошення Єлисея Плетенецького працює як редактор і перекладач у Лаврській друкарні, 1626 р. їде з місією від Київського митрополита Борецького Йова до Москви, де веде диспут з представниками Московського патріарха Філарета по статтях своєї книги "Великий Катехізис". Вагомий внесок у розвиток української думки З.-Т. вніс своїм твором "Великий Катехізис", де він виклав засади православного вчення. Проте його інтерпретація цих засад мала виразно реформаційне забарвлення, що викликало заперечення опонентів. Так, його розв'язання тринітарної проблеми, згідно з яким Бог-Отець виступає головним Богом, а дві інші особи Трійці відносяться до нього як підпорядковані і нижчі іпостасі, а також припущення можливості страждання і смерті божества, разом з людською природою Христа під час розп'яття і хресних мук містять у собі значні впливи социніанства. Відгомін реформаційних ідей відчутний також в обґрунтуванні З.-Т. можливості досягнення людиною спасіння своєї душі власними зусиллями і в твердженні про можливість за певних обставин здійснювати мирянами обряд хрещення. "Самовладдя" З.-Т. визначає як здатність душі робити вільний вибір. У "Катехізисі" він приділяє також увагу проблемам природознавства, зокрема тим, що стосуються світобудови і небесних явищ, намагаючись виявити їхній натурфілософський аспект. Щодо походження душі, то З.-Т. висловлює думку про створення душі Богом та її безсмертя і водночас передання її від батьків дітям через природне зачаття. Осмислення суспільно-політичної проблематики зводиться до обстоювання принципу рівності всіх людей перед Богом. Дає неоднозначну оцінку багатству, вважаючи, що воно (в залежності від використання) може бути добром або злом. З.-Т. зробив внесок у розвиток укр. філософської термінології.

НЕОПЛАТОНІЗМ - один з основних напрямів античної філософії в пізньоелліністичну епоху, що став логічним поєднанням ідей платонізму, аристотелізму та неопіфагореїзму. Засновником Н. у III ст. був Плотин, якого разом із його учнями Порфирієм та Амелієм відносять до римської неоплатоністичної школи. IV ст. відзначається піднесенням малоазійського Н., пов'язаного з іменами Юліана й Салюстія у Пергамі та Ямвліха і його школи у Сирії, відомих, крім власне філософських надбань, також орієнтацією на практичну містику і теургію. У V - VI ст. центром Н. стають Афіни (школа Прокла) й Александрія, де неоплатоніки приділяли особливу увагу узгодженню вчень Платана тйАристотеля й коментуванню творів останнього. Для філософії Н. характерним є уявлення про ієрархічну структуру та послідовну сутнісно-смислову еманацію сущого - від довершеності та всеосяжності надсущого Єдиного до Чисел як першої без'якісної визначеності буття, котрі далі, через з'єднання з довколишнім інобуттям, отримують якість вже як певним чином оформлений буттєвий смисл, тобто ідея. Сукупність ідей виступає при цьому як Ум, що і є прообразом усіх речей. Коли ж світ ідей, в свою чергу, також з'єднується з інобуттям, ідеї переходять в стан смислового становлення і стають одухотворюючими усе першопринципами, котрі всі разом складають Світову Душу. Подальше становлення Душі гранично приводить до появи нерухомо посталого, що завдяки їй, однак, знаходиться у вічному русі, тобто до появи Космосу. І лише у внутрішньокосмічному становленні виявляє себе такий різновид інобуття, як чуттєва матерія, інакшість якої відносно Ума і Душі полягає в тому, що вона як "несуще" є метою їхнього розпаду й згасання. Філософське пізнання, що є можливим для людини в окресленій структурі буття, полягає в усвідомленні свого місця в ній - як духовного "ув'язнення" в чуттєвій матерії - і в зосередженні власного єства на русі до осягнення Єдиного в над-Умному екстазі. Християнська інтерпретація неоплатонічних тем простежується в творіннях східної та західної патристики О. смислення неоплатонічних уявлень в дусі ісламу відмічають в араб, філософії І. деї Н. знайшли свій відгомін в європейських містичних вченнях, середньовічній містиці, у філософії італ. гуманістів, кембриджських платоніків, а також у творах Берклі, Ляйбніца, нім. класичної філософії. Особливе зростання інтересу до Н. в європейській культурі пов'язане з добою Романтизму.