божественний

1) ( брудний) unclean, dirty

2) ( з домішками) impure, adulterated

3) (неправильний, неточний) careless, inaccurate

4) (нечесний, аморальний) dishonest, dishonourable

5) ( не божественний) evil, vile, bad, foul

Гесіод (VIII ст. до н. е.) - найвидатніший, поряд з Гомером, епічний поет стародавньої Греції. Перша історично засвідчена постать західної літературної традиції. Автор епічних поем "Роботи і дні" і "Теогонія". В останній змальовує картину походження світу та його розвиток у вигляді зміни поколінь Богів. Первинним станом сущого був хаос (зіяння, безмежна безодня), з якого з'являються перші божественні, космічні сутності - Гея, Ерос, Тартар, Нюкта, Ереб. У свою чергу, цими першосутностями породжуються інші Боги, а від тих - наступні. Останнім з поколінь Богів, що панують над світом, є Боги-олімпійці на чолі з Зевсом·. Г. систематизує міфологічні уявлення і божественний пантеон еллінів, підпорядковуючи їх загальній ідеї космогенезу - походження і облаштування світоустрою. Цим був підготовлений ідейний ґрунт для ранньофілософських космогоній, які стали історично першими формами філософування. У поемі "Роботи і дні" подається опис, людської історії у вигляді п'яти епох, кожній з яких відповідає своє людство, котре творять боги Ц. е золота, срібна, мідна, героїчна, залізна доба, впродовж яких життя стає дедалі важчим і гіршим.

ДГАРМА (санскр. - те, на чому тримається Космос, мораль, обов'язок, сутність, божественний закон, порядок, закон буття, віра, справедливість, істина, об'єкт думки, елемент буття, елемент свідомості тощо) - ключове поняття всієї інд. релігійної філософської традиції. Еквівалент Д. відсутній, у зв'язку з чим переклад здійснюється відповідно до контексту. Цей момент додатково засвідчує всю складність та багатозначність розуміння Д., що розглядається як сукупність встановлених правил, передусім ритуальних, дотримання яких є необхідною умовою підтримання космічного порядку. Як основа світобудови Д. невіддільна від Істини. В суспільстві вона стосується сфери надіндивідуальних норм життя, виступаючи одним із понять, що складають триваргу (разом із вигодою та задоволенням чуттєвих бажань). Звідси походить і самоназва індуїзму - санатана-Д., тобто вічна Д. З огляду на певний стан душі та його наслідки, Д. зумовлює і спосіб поведінки, найбільш сприятливий для духовного зростання, навертає на правильний і праведний шлях.

Кардано, Джероламо (Ієронімус) (1501, Павія - 1576) - італ. філософ, лікар і математик. Розробив космологічну систему, близьку іншим побудовам натурфілософії доби Відродження (Телезіо, Бруно та ін.). Згідно з філософією К., світ складається з трьох елементів: землі, води, повітря; у матерії є дві якості - теплота і вологість; вогонь - лише форма існування всепроникного небесного тепла. Становлення речі відбувається через універсальну душу. Розум, єдиний у всіх людей, є пасивним, і лише божественний першопринцип, закладений у ньому, уможливлює богопізнання в містичному сходженні. Від розуму К. відрізняє інтелект - активний елемент людської свідомості; сутність речей людина здатна осягнути лише там, де об'єкт, як в математиці (вищій формі пізнання), створюється інтелектом і йому уподібнюється. Натурфілософія К. становить завершальний синтез його різнобічної вченої діяльності - в галузі астрології, алхімії, медицини, фізики, математики, інженерії, психології тощо. Натурфілософські погляди К. поєднувалися із пантеїзмом і містицизмом.

[br]

Осн. тв.: "Про витончення речей" (1550); "Про розмаїття речей" (1557).

ЛОГОС (грецьк. λόγοζ) - термін давньогрецьк. філософії, що одночасно означає "слово", "речення", "висловлювання", "мовлення", "розмова" і "смисл", "поняття", "судження", "думка", "основа" Ц. і паралельні ряди значень можна істотно продовжити, бо в словниках давньогрецьк. мови зафіксовано понад ЗО значень терміна "Л.", який не передається адекватно жодною іншою мовою, бо в ньому "слово" - це не чуттєво сприйманий комплекс звуків, а сама "думка", а остання розуміється як щось явлене і тому "словесне". Л. включає також чітке числове відношення - рахунок. Він - і смислова упорядкованість буття та свідомості, і протилежність безсловесному, безсенсовому та безформному у світі й людині. Термін "Л." введений у філософію Гераклітом, у якого він означав всезагальний закон і розумну основу світу, які є вічними, постійними і необхідними. Залишаючись рівним самому собі, Л. задає ритм невпинним змінам і взаємопереходам речей. Єдність цих протилежностей забезпечує стабільність і гармонію світу. У пізніших натурфілософів, софістів, Платона йАристотеля Л. втрачає онтологічне значення і вживається тільки у сфері мислення та пізнання, де він розуміється як "поняття", "основа", "розум", "доведення". У стоїків Л. трактується як "творчий вогонь", Божественний розум й універсальна доцільність, яким підпорядковані світ і людина. У неоплатонізмі Л. уже розглядався не як тонкі формотворчі матеріальні начала, а як еманації умосяжного світу, що творять і формують чуттєвий світ. У Філона Александрійського Л. зливається з уявленням про Бога у Старому Завіті. Відтепер Л. проявляється як вічна Божественна сила (розум), що є посередником між Богом і людьми. Він - Слово і думка Бога, котрий за допомогою Л. створив світ. Християнство розкрило своє розуміння Л. у початковому фрагменті Євангелія від Іоанна: "Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово" (в оригіналі - λογοζ). У рос. релігійно-ідеалістичній філософії Л. розуміється як поняття, за допомогою якого передається субстанціональна пронизаність світу Божественним Словом. Пізнання світу через Л. не може бути здійсненим тільки за допомогою логічного мислення. Всі сили душі людини беруть участь у пізнанні Л. - Слова Божого. При цьому Л. часто залишається невираженим у думці-слові.

ОБОВ'ЯЗОК - одна з основних категорій етики і моральної свідомості; моральне зобов'язання окремого індивіда, групи осіб, класу, народу та ін., що постає для них як конкретне практичне завдання. О. - внутрішня настанова людини чинити у відповідності до певних моральних норм і цінностей, що існують у суспільстві; така позитивна ціннісна орієнтація, котра не може здійснюватися без елементу самопримусу, вольового зусилля. Тому виконання О. передбачає наявність свободи волі. Дія, здійснювана під зовнішнім примусом або в результаті насильства, не має етичного значення М. оральний О. необхідно відрізняти від різноманітних суспільних вимог - виробничих, громадських та ін. (професійний О., військовий О. тощо). О. моральний орієнтований на цінність особистості, безумовну повагу до людської гідності, утвердження гуманності. Саме ця відмінність емпіричних, морально-санкціонованих суспільних вимог і власне морального О. особистості інколи породжує внутрішній конфлікт, вирішити який може лише сама людина як відповідальний суб'єкт свого морального вибору. В історії етики і моралі тлумачення природи і походження 0. - одна з найскладніших проблем. Основа і джерело О. пов'язувались з тим чи іншим розумінням моральної необхідності і вбачались: у Божих заповідях, апріорному моральному законі (категоричному імперативі), космічних законах, людській природі, прагненні людини до насолоди або щастя, суспільних настановах та ін. На розуміння морального О. суттєвий вплив справляла також відповідь на питання про те, хто або що визначає, зрештою, його зміст: Бог, "Божественний розум" (неопротестантизм, неотомізм), суспільство (соціально-апробативні теорії), совість (Фіхте), моральне почуття (теорія морального почуття) тощо. Питання про межі 0. також тлумачиться неоднозначно. Так, представники деонтологічного інтуїтивізму вважали важливим для виконання 0. лише саму дію, а не мотиви, якими керується людина. Представники теорії морального добра, навпаки, вирішальне значення надають характерові мотиву. Як духовно-моральний феномен суспільного життя О. має конкретно-історичний характер. Кожна епоха, соціальна група, релігійна чи етнічна спільнота мають своє уявлення про О., яке складається в рамках тієї чи іншої культури з притаманними їй цінностями. Загальні моральні вимоги здатне виробляти лише суспільство у цілому на основі колективного історичного досвіду людей. Вирішення проблеми морального О. стосовно тієї чи іншої конкретної ситуації - особиста справа окремої людини. Кожна людина повинна не лише усвідомлювати об'єктивний зміст О., а й нести відповідальність перед своєю совістю, в якій, у кінцевому підсумку, зосереджується онтологічний аспект її моральних зобов'язань. О. передбачає як усвідомлення мотивів поведінки, так і опертя на моральні почуття. Усвідомлення 0. допомагає людині подолати розрив між тим, що є, і тим, що повинно бути; тому виконання О. може бути пов'язане із запереченням певних моральних норм і цінностей. Кардинальні зміни у світогляді сучасної людини спричинюють появу протилежних етико-філософських висновків стосовно умов її нинішнього буття взагалі і проблеми морального О. зокрема. Такими є, з одного боку, переконання багатьох сучасних філософів щодо принципової неможливості формування універсальних основ морального О., з іншого - активний пошук його нових засад, що включають імперативи такої діяльності, яка не була б руйнівною для можливостей життя в майбутньому (Йонас), забезпечувала б виживання людського роду як "реальної комунікативної спільноти" (Апель).

Ориген (185, Александрія - 254) - християнський теолог і філософ, представник ранньої патристики. У творі "Про першооснови" здійснив спробу систематичного викладу основних істин християнства. Біблію О. тлумачив алегорично, розробляючи вчення про три її смисли - "тілесний" (буквальний), "душевний" (моральний), "духовний" (філософсько-містичний). У дусі неоплатонізму О. розглядав Бога-сина - Христа-логоса і Бога-духа як еманації верховного Бога-отця. Христос-логос - Боголюдина виконує у нього космологічну функцію: він як "Боже слово" містить у собі умоглядний світ ідей, за яким твориться природно-людський світ, а сам є посередником між цим світом і Богом-отцем. (У творах О. вперше зустрічається слово "Боголюдина".) Творіння світу хоч і було творінням "з нічого", є не одноразовим актом, а вічним процесом творення все нових світів. Наш світ відрізняється від інших світів тим, що саме в ньому Божественний логос став Боголюдиною і оприявнив функцію спасіння, повернення до Бога; проте після цього повернення настає нове падіння, що веде до утворення нового світу, і так до безкінечності. В 543 р. в едикті імператора Юстиніана І О. було оголошено єретиком. Ідеї 0. як теолога і філософа справили значний вплив на патристику і середньовічну філософію.

[br]

Осн. тв.: "Про першооснови"; "Про молитву"; "Проти Цельса".

РУХ - спосіб реалізації суперечності буття, форма його існування. Будь-яке явище одночасно виступає як "щось", тобто є визначеним (конечним, абсолютним, одиничним і т. д.), і як "інше", невизначене (як прояв безконечного, відносного, загального і т. д.). Існуюче таким чином протиріччя у поєднанні "щось" та "іншого" виступає як Р. Складність теоретичного проникнення в сутність Р. обумовлюється неочевидністю його зв'язку з протиріччям. Тому історичне пізнання Р. здійснювалося поступово й опосередковано: через з'ясування всезагального його характеру, співвідношення з речами, спокоєм тощо. Всезагальність Р. - одна з вихідних і провідних ідей, яка висловлювалася стародавніми філософами Китаю, Індії, Греції. Сутність цієї ідеї яскраво виразив Геракліт у відомому "все тече". Він же висловив здогад про зв'язок Р. з боротьбою протилежностей Д. умка про всезагальність Р. обстоювалася пізніше Толандом, Гольбахом, Дидро, Ламетпрі та ін., які тяжіли до механістичного розуміння Р. Гегель вва-' жав, що "протиріччя... рухає світом", отже, безпосередньо пов'язав Р. із суперечністю буття. У марксизмі Р. розглядався як атрибут, форма і спосіб буття матерії, як породження "єдності і боротьби протилежностей" і визначався як "зміна взагалі". Відрив Р. від його суперечливої сутності призводив до того, що цю сутність шукали поза його межами (форму у Аристотеля і Томи Аквінського, "божественний першопоштовх" у Ньютона та ін.), або тлумачили його як самодостатню сутність безвідносно до носіїв суперечностей ("енергетизм" Оствальда) А. бстрагування Р. від його носіїв породжує ще один наслідок - релятивізм, тобто ігнорування моменту спокою, який завжди присутній у Р. Ігнорування моменту спокою приводило в історії філософії до уявлення про буття як про певну ілюзію (релятивізм Кратила, актуалізм Джентиле та ін.), а відкидання моменту змінюваності викликає картину буття як єдиного і нерухомого (Парменід та інші елеати). В сучасній філософії суперечливий характер Р. розкривається за допомогою понять "межа", "поверхня". Так, Дельоз, спираючись на філософію стоїків і феноменологію Гуссерля, розглядає Р. у формі "подій", які є відношеннями тіл у світі, але самі не є тілами. За Дельозом, треба шукати головний сенс - те "нейтральне", у якому немає різниці між специфічним і загальним, одиничним і універсальним, особовим і безособовим, тобто те, у якому знімаються і відроджуються протиріччя. У відповідності до конкретних ситуацій Р. існує в нескінченній кількості проявів, форм. Типами Р. є становлення і деградація, розвиток (прогрес і регрес), оновлення. Важливе значення проблема Р. і суперечностей завжди мала в суспільній теорії і практиці. Найпослідовніше вона виявилася в марксизмі, який розглядав класову боротьбу як рушійну силу історії. Через суперечливі відносини суб'єктів і об'єктів, людини і суспільства розглядають суспільні процеси Адорно і Габермас, Маркузе та ін. Суперечливий характер Р. пізнання досліджується в позитивізмі (Кун, Тулміе, Феєрабенд та ін.), критичному раціоналізмі Поппера, "новому раціоналізмі" Башляра, генетичній епістемології Піаже та ін.

ХАРИЗМА ( від грецьк. χάρισμα - божественний дар) - 1) Термін, застосування якого пов'язане із релігійними проповідями періоду раннього християнства. У першому посланні апостола Павла до коринтян йдеться про "духовні дари", пильнування яких збагачує людину і сприяє "збудуванню Церкви"; особливо ж наголошується на дарі "говорити мовами" і пророкувати; найвища X., за Біблією, це Любов. 2) Термін на позначення особливої, виняткової обдарованості людини, що вирізняє її з-посеред інших впливом на загал завдяки надзвичайним здібностям (геній), силі духа, дарові слова, моральним якостям, відданості ідеї чи ідеалові, що передається іншим не на підставі щонайдосконаліших, раціонально-аналітичних аргументів, а через безпосереднє (емоційне, цілісно духовне, часом пророче, магічне) проникнення до душ, сердець, умів інших людей. На соціально-філософському та соціологічному рівнях термін X. уперше був застосований нім. протестантським теологом і філософом Трьольчем (1865 - 1923) та М. Вебером. Попри певну спільність підходів до X. обох теоретиків (на неї вказував сам Вебер), між ними існує значна відмінність, пов'язана із загальною концептуальною позицією та залученим до аналізу матеріалом. Для Трьольча X. - важливий складник функціювання етичних вчень західного християнства В. ебер застосовує цей термін насамперед у загальносоціологічному сенсі, вирізняючи особливий харизматичний тип панування - поряд із традиційним та формально-раціональним. Як соціолог влади, що наголошував на відмежуванні соціології від цінностей, Вебер розглядав X. безвідносно до змісту, яким наповнював її сам носій X. Безумовний авторитет носія X. - харизматика - базується на силі його індивідуального дару. З огляду на це, Перикл, Солон, Цезар, Наполеон, Будда, Ісус, Магомет постають, на думку Вебера, як уособлення надзвичайної X., незалежно від змістового наповнення та характеру їхніх дій, вчень, думок.