берліна

Франк, Семен Людвигович (1877, Москва - 1950) - рос. філософ. Викладав в ун-тах Санкт-Петербурга (1912 - 1917), Саратова (1917 - 1920), Москви (1921 - 1922), Рос. науковому ін-ті в Берліні (1923 - 1932), Релігійно-філософській академії (Берлін, 1922 - 1924), Берлінському ун-ті (1931 - 1933). Висланий з Росії у 1922 р. Світогляд Ф. зазнав складної еволюції від легального марксизму до християнської філософії. Релігійно-філософська система Ф. належить до традиції всеєдності й схарактеризована ним як досвід "панентеїстичного онтологізму". Підґрунтям системи Ф. є ідея вкоріненості суб'єкта пізнання в бутті. Осягнення буття, за Ф., відбувається не в зовнішньому акті знання, а через безпосередню взаємодію суб'єкта з всеохопним буттям, через інтуїтивний акт "живого знання", містичне єднання з всеєдиним Абсолютом. Послідовне розгортання вихідного принципу онтології приводить Ф. до розуміння останньої як феноменології людського буття. Філософські ідеї Ф., що спираються на давню традицію (зокрема філософію Плотіна, Кузанського), увібрали також основні інтенції сучасної йому західноєвропейської (Гартман, Гуссерль, Бергсон) і рос. (В. Соловйов, Лоський) філософської думки і були одним із перших кроків онтологічного повороту філософії XX ст., що передували розробці "фундаментальної онтології" Гайдеггера.

[br]

Осн. тв.: "Філософія життя" (1910); "Предмет знання" (1915); "Душа людини" (1917); "Духовні підвалини суспільства" (1930); "Незбагненне" (1939); "Світло у пітьмі" (1949).

Арендт, Ганна (1906, Лінден - 1975) - нім. філософ. Здобула грунтовну освіту у Берліні, Марбурзі, Фрайбурзі, Гайдельбергу. Ясперс був керівником захищеної нею у 1928 р. докт. дис. з філософії "Поняття любові у Августина", написаної під впливом її головного вчителя і друга - Гайдеггера. Працювала у Берліні, Парижі, а з 1941 р. - в США, де вона, отримавши громадянство, викладала в ун-тах Принстона, Нью-Йорка, Чикаго. У своїх працях А. всебічно досліджує головні для її політичної філософії та антропології проблеми - передумови та способи функціювання політичної дії та досвід її руйнування тоталітарними режимами, які є кризовими феноменами модерного суспільства, втіленням абсолютного зла, знищенням людини як політичного суб'єкта. З цієї точки зору А. вважає фашизм та сталінізм словами-синонімами для означення структурно-ідентичних суспільств, в яких суб'єкти не просто перестають бути політичними суб'єктами, а втрачають навіть саму здатність усвідомлювати свою провину. Аналізуючи вічну для політичної філософії проблему взаємовідношення влади та насильства, А. підкреслює тернистий шлях утворення політичної влади, адже тиранія - це "комбінація насильства та відсутності влади". В кн. "Становище людини", написаній під переважним впливом Гайдеггера, А. прагне систематично обґрунтувати феноменологію людської діяльності, а також наповнює новим змістом такі традиційні поняття політичної філософії, як "влада", "насильство", "справедливість". Вона філософськи обґрунтовує тезу про те, що дію та висловлювання можна вважати політичними лише тоді, коли вони здійснюються в умовах свободи та заради неї О. собливістю становища сучасної людини, за А., є взаємозв'язок її публічного та приватного життя. Руйнування останнього через відсторонення від ідеологічних цінностей призводить, зрештою, до їх всеохопного панування у вигляді тоталітарних режимів. Творчість самої А. вирізняє тісний взаємозв'язок особистісного досвіду та мислення. На думку Йонаса, мислення було її пристрастю.

[br]

Осн. тв.: "Походження тоталітаризму" (1951); "Про насильство" (1970); "Людська ситуація" (1971); "Життя розуму" (1971).

Дильтей, Вільгельм (1833, Бібрих - 1911) - нім. філософ, історик культури О. дин із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок в методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Освіту отримав в Гейдельберзі й Берліні. Працював на посаді проф. у Базельському ун-ті, потім - у Кілі, Бреслау. У 1882 р. стає спадкоємцем Лотце в Берлінському ун-ті, де продовжує викладати до 1905 р. В його філософській творчості простежуються впливи класичного нім. ідеалізму (Кант і Гегель), неокантіанства баденської школи, романтизму (Шеллінг і Шляєрмахер), британського емпіризму (Локк, Г'юм, Дж. Cm. Міль, Бокль та ін.), нім. історичної школи (Ранке, Дройзен) Н. айважливішим філософським доробком Д. є теоретико-пізнавальний аналіз гуманітарного знання загалом та історії (як наукової дисципліни), зокрема, дослідження категоріальних структур життєвого досвіду, історичної свідомості та принципу історизму. Він заперечував поширений на той час вплив природничих наук на гуманітарно-історичне знання та універсалістські претензії їхніх методів; розвивав філософію життя, яка розуміла людину в її історичній випадковості та мінливості. Філософські досягнення Д. охоплюють кілька чільних тем: філософія життя; вчення про філософські категорії як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно-історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничонаукового пояснення. Д. належить низка праць, присвячених висвітленню історії раннього християнства, ідей Ренесансу і Реформації, нім. Просвітництва і класичного нім. ідеалізму, історії філософії, літератури (особливо поезії), музики, малярства, архітектури, педагогіки. Виступаючи проти тенденції в історико-гуманітарних дисциплінах наблизитись до методологічного ідеалу природознавства, він намагався обґрунтувати й конституювати їх як інтерпретативні, тлумачні, "розуміючі" науки, здатні досягати об'єктивно-істинного знання й уникати при цьому релятивізму. Згідно з Д., розуміння завжди є розумінням значень, виражених певним чином, - у словах, реченнях, міміці обличчя та жестах співрозмовника, в людських вчинках, поведінці і діях, в наукових трактатах, літературних текстах, художніх образах, філософських системах та історичних світоглядах, музичних творах та інших об'єктиваціях життя в духовній культурі. Відповідно до цього він тлумачив індивіда не як ізольовану атомарну істоту чи абстрактну самосвідомість, а розглядав його у конкретному контексті соціально-історичного середовища С. утність людини може бути осягнута не в інтроспекції, а через пізнання усієї історії. Це історичне розуміння людини, проте, ніколи не може бути остаточним, бо сама історія ніколи не може стати остаточно завершеною. Жодна філософська система чи історична інтерпретація не можуть претендувати на "останнє слово" у філософії чи історії. Д. розрізняв три засадничі типи філософії: натуралізм, волюнтаристський ідеалізм та об'єктивний ідеалізм. їхній розвиток пов'язаний із чинником трансцендентального усвідомлення, що виникає в історичному процесі. Більшість об'ємних праць Д. так і залишились незавершеними і фрагментарними. Цим певною мірою було зумовлене те, що впродовж життя Д. його ідеї не мали належного впливу на сучасників. Тільки після смерті Д., коли друзі та учні мислителя видали зібрання його творів, яке включало багато неопублікованих рукописів і становило впорядкований виклад та систематизацію вчення Д., сповна виявилась значущість його творчих досягнень. Вчення Д. справило помітний вплив на Гуссерля, Гайдеггера, Ясперса, Ортегу-і-Гассета, Вебера, Гадамера, Рикера та ін.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до наук про дух" (1883); "Дослідження першооснов наук про дух" (1905); "Досвід і поезія" (1905); "Типи світоглядів та їхнє виявлення в метафізичних системах" (1911).

Хорні (Горні), Карен (1885, Гамбург - 1952) - нім.-амер. психолог, одна із засновників неофройдизму та феміністичної критики теорії Фройда. Становлення теоретичних поглядів X. охоплює кілька етапів. Перший (ранній) етап пов'язаний з науковими дослідженнями X. в руслі класичного психоаналізу та розробкою основ жіночої психології. Сюди відноситься її наукова діяльність в Берлінському психоаналітичному об'єднанні та Берлінському психоаналітичному ін-ті (од 1920 р.). Еміграція до США в 1932 р. на посаду другого директора Чиказького психоаналітичного ін-ту визначає поворотний пункт її життя і започатковує другий етап. Сприйнявши антропологічну концепцію культурного детермінізму, X. розробляє власну теорію і стає провідною представницею соціально-культурного напряму в психоаналізі. їй належить одна з найґрунтовніших концепцій невротичного конфлікту та психологічних захистів. Відхід X. від ортодоксального психоаналізу був причиною її виключення в 1941 р. із Американської психоаналітичної асоціації (у тому ж році вона створює і очолює альтернативну Асоціацію розвитку психоаналізу). Основні положення Фройда, піддані критиці X.: біологічний детермінізм; принциповий песимізм; терапевтичний скептицизм та маскулінний характер психоаналізу. Власну теорію розробляє у напрямах: обґрунтування визначальної ролі соціокультурних факторів у розвитку психічного; виявлення потенціалу розвитку особистості у сфері самореалізації, де, за X., можливі два сценарії - нормальний (коли реалізація задатків людини не вступає в конфлікт з соціальним оточенням) та невротичний (коли накопичення патологічних змін в характері індивіда призводить до самовідчуження та деперсоналізації); виявлення особливої ролі виховання у розвитку індивідуальної психіки; дослідження структури неврозів (формулювання нею онтологічної позиції "тут і тепер", котра означає, що в основі психологічної ситуації індивіда лежать не вроджені біологічні причини, а інтерперсональні події); розробки концепції ідеалізованого "Я" (визначення феномена власного образу як соціального конструкта, що суперечить самореалізації людини); обґрунтування провідної ролі концепту тривоги (дитяче почуття ізольованості та безпорадності у потенційно ворожому світі) у процесі формування захисних стратегій (три різних рухи - до, від та проти інших людей - спрямовані на подолання цієї тривоги), розкриття соціально-культурної обумовленості маскулінних психоаналітичних упереджень щодо жіночої психології. X. вважає, що принижене положення жінок випливає не із психологічного конфлікту, а з боротьби за владу між статями.

[br]

Осн. тв.: "Невротична особистість нашого часу" (1937); "Нові шляхи в психоаналізі" (1939); "Самоаналіз" (1942); "Наші внутрішні конфлікти" (1945); "Невроз та розвиток особистості" (1950); "Психологія жінки" (1967).

Арон, Раймон (1905, Рамбервіллер - 1983) - франц. соціолог, філософ, політолог, публіцист. Отримав освіту у Вищій нормальній школі у Парижі (1924 - 1928). Од 1930 р. перебував у Німеччині, де читав лекції спочатку в Кельні, потім у Берліні. Повернувшись до Франції, у 1935 р. видає кн. "Критика філософії історії", в якій проаналізував погляди Дильтея, Риккерта, Зиммеля, Вебера. У 1938 р. захистив дис. "Критична філософія історії". У1955 - 1968 рр. очолював кафедру соціології в Сорбонні, а з 1970 р. - кафедру сучасної цивілізації в Колеж де Франс. А. був послідовним критиком марксизму та його прибічників з табору лівої інтелігенції, зокрема, за їх підтримку СРСР. За своїми філософськими поглядами був супротивником позитивізму, історицизму і сцієнтизму, виступав проти претензій суспільних наук на те, щоб замінити собою політичні цінності і рішення, а також проти спроб обмежити та заперечити свободу індивіда. У політичній сфері активно захищав свободу, виступав проти поневолення державними режимами індивідуальної свободи і відносив себе до ліберального напряму. Поглядам А. притаманний скептицизм стосовно будь-якої ортодоксальної ідеології. Він є одним із авторів теорії деідеологізації, чільним розробником теорії "єдиного індустріального суспільства" (50-ті рр. XX ст.). З 1963 р. А. - член Франц. академії моральних і політичних наук, а також почесний член академій інших держав.

[br]

Осн. тв.: "Опіум для інтелігенції" (1955); "Виміри історичної свідомості" (1961); "Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство" (1962); "Розчарування в прогресі" (1963); "Есе про свободи" (1965); "Демократія і тоталітаризм" (1965); "Найважливіші етапи соціологічної думки" (1967); "На захист занепадницької Європи" (1977); "Мемуари: 50 років політичних роздумів" (1983).

Бакунін, Михайло Олександрович (1814, Новоторзький п. Тверської губ. - 1876) - рос. філософ, теоретик анархізму, один із засновників народництва Ф. ормування філософського світогляду Б. розпочалося із зацікавлення в серед. 30-х рр. нім. класичною філософією, особливо Фіхте і Гегеля. Проповідницька і перекладацька діяльність Б. сприяла популяризації ідей нім. класичної філософії в Росії, але його розуміння їх було здебільшого поверховим. Вивчення нім. філософії Б. продовжив у Берлінському ун-ті (1840 - 1842), де слухав лекції Шеллінга. Під впливом негативного враження від нім. дійсності, невдоволеності формалізмом нім. метафізики та завдяки власній бурхливій енергії і прагненню до практичної діяльності Б. залишив філософію і поринув у політику. Активна революційна діяльність трансформувала світогляд Б. у напрямі антропологічного матеріалізму і войовничого атеїзму. В серед. 60-х рр. XIX ст. Б. виступив як теоретик анархізму. Підґрунтям анархістського вчення Б. була ідея негайної руйнації держави як форми авторитарнодеспотичного правління і встановлення суспільного самоврядування на основі вільної федерації індивідів, спільнот і націй. Засобом створення нового суспільства Б. вважав революцію, спричинену "народним інстинктом, який ніколи не помиляється". З позицій анархізму Б. вступив у непримиренну суперечку з теорією "державного соціалізму", тому він став мішенню для критики з боку Маркса і його послідовників. Накреслена Б. програма революційного руху вплинула на формування ідеології рос. народництва.

[br]

Осн. тв.: "Держава і анархія" (1873); "Бог і держава" (1882).

Баумгартен, Александр Йоган (1714, Берлін - 1762) - нім. філософ, який належав до школи Вольфа, теоретик мистецтва. Б. перший виокремив специфічну філософську сферу, назвавши її "естетика". У гносеології Б. розмежовував дві форми пізнання - естетику і логіку. Перша пов'язана з "нижчим", тобто чуттєвим, а друга - з "вищим", тобто інтелектуальним пізнанням. Логіка, досліджуючи судження розуму, має за мету пізнання істини. Естетика ж розглядає судження смаку і пізнає прекрасне. Окреслюючи предмет естетики як самостійний, Б. наголошував на важливості поняття "досконале". В естетиці Б. вирізняв два рівні - теоретичний і практичний. Теоретичний - це рівень дослідження специфіки чуттєвого сприйняття краси дійсності, практичний вивчає проблеми розвитку мистецтва. Б. зробив великий внесок у розвиток філософської термінології, вживав терміни "для себе", "об'єктивний" та ін.

[br]

Осн. тв.: "Метафізика"(1739); "Естетика". У 2 т. (1758).

Бубер, Мартін (1878, Відень - 1965) - єврейськ. філософ, представник релігійного екзистенціалізму. Навчався у Відні, Ляйпцігу, Берліні, Цюриху. 1824 - 1933 рр. - проф. єврейськ. релігійної філософії й етики у Франкфурті-на-Майні. Від 1938 р. обіймав посаду проф. соціології й релігії у Палестинському єврейськ. ун-ті. Зазнав впливу філософського вчення К'єркегора та хасидизму Д. ля праць Б. засадничою є ідея фундаментальної відмінності між екзистенційними відношеннями "Я - Ти" та "Я - Воно". "Я - Воно" характеризує ставлення "Я" до речей (в основному, це предмети неживої природи). Якщо це відношення застосовується до особи (особа як "Воно"), то воно несправжнє, бо є однобічним і цілковито залежить від "Я". Відношення "Я - Ти" справжнє, адже воно обопільне й не зумовлене жодними причинними зв'язками. "Я" і "Ти" в ньому присутні в усій повноті свого особистісного буття. Бог - це остаточне, трансцендентне "Ти", основа будь-якого людського "Ти " та самої можливості екзистенційного діалогу між "Я" і "Ти". Б. розрізняє три види діалогу: справжній, технічний та замаскований, віддаючи перевагу першому, перейнятому "живим взаєморозумінням". Він також чітко розмежовує філософію й релігію. Філософія лише "вказує" на Бога, а не досліджує його як одну з ідей. Ідея Абсолюту, за Б., анігілюється на межі, де починається "життя" Абсолюту, тобто Бог. Філософський внесок Б. у розуміння містицизму полягає у тому, що він вважав можливим його осягнення не через раціональне обговорення, а на ґрунті повсякденного досвіду, коли безпосередньо відкривається справжнє відчуття Бога.

[br]

Осн. тв.: "Я і Ти" (1922); "Релігія і філософія" (1931); "Добро і Зло" (1952); "Хасидизм і сучасна людина" (1958).

Вассиян, Юліан Іванович (1894, с. Колоденце, Галичина - 1953) - укр. філософ, ідеолог укр. націоналізму. Закінчив філософський ф-т Львівського ун-ту (1914). Філософськими студіями займався в "таємному укр. ун-ті" у Львові (1922 - 1924), продовжив їх у Празькому ун-ті та Укр. вищому педагогічному ін-ті (Прага). Докт. філософських наук. Активний учасник укр. націоналістичного руху: делегат І (1927, Берлін) і II (Прага, 1928) конференцій та І Конгресу (Відень, 1929 р.) укр. націоналістів. Філософ християнсько-антропологічного напряму В. бачав у хліборобстві не лише господарський, а й метафізичний акт "зустрічі неба і землі", в селянстві - головного генератора життєвої енергії, "основну категорію суспільного ладу" і "єдине джерело високої культури". Вищі цінності В. - Бог, нація, духоцентрована людина (така, що самовизнається й самостверджується зсередини себе). Теоретик повороту від зовнішньої до "самобутньої внутрішньої першооснови" власної душі В. ній "усе - ідея, закон і дорога". Один з теоретиків демократичного й інтегрального націоналізму. Наукова спадщина досі не вивчена належним чином і не опублікована у повному обсязі ("Релігія"; "Християнство"; "Месіянізм" вибраного народу"; "Буття - повиннність"; "До філософії природи та історії"; "Історія як дефініція"; "Історія і людина"; "Грецький світогляд").

[br]

Осн. тв.: "Одиниця і суспільність" (1957); "Суспільно-філософські нариси" (1972).