бенкет

ბანკეტი; ლხინი

баль

банкет

АНДРОГІНІЗМ ( від грецьк. άνδρόζ - чоловічий; γυνή - жіночий) - поняття філософії статі, яке відображує глибинну екзистенційну гармонію чоловічого та жіночого начал. Поняття "А", йде від Платона, який вкладає в уста Аристофана міф про андрогінів - істот, що, поєднуючи чоловічі та жіночі риси, загрожували владі олімпійських богів (діалог "Бенкет"). Для Платона А. - це стан цілісності, який дає людині богоподібні можливості; втрата А. є втратою богоподібності. Дане розуміння А. стає архетиповим для європейської культури. Його можна зустріти у містико-філософських поглядах гностиків, у Беме. В. Соловйов виходить на проблему А., розглядаючи ідею "Вічної Жіночності". Бердяєв визначає А. як духовно-творче єднання чоловічого та жіночого. У XX ст. поняття А. використовується як філософами, так і психологами.

Бруно, Джордано Філіппо (1548, Неаполь - 1600) - італ. філософ, релігійний мислитель, поет. Домініканський монах, який через заняття астрономією вийшов на осмислення світобудови, що його церква кваліфікувала як єресь. Був схоплений інквізицією й ув'язнений у Римі (1593 - 1599). Через відмову зректися своїх переконань був спалений живим на вогнищі. За допомогою концептуального апарату неоплатонізму, розробленого Кузанським, Фічіно та Піко делла Мірандолою, Б. прагнув здійснити синтез ідей гностичної традиції Відродження, деяких ознак давньоєгипетської релігійності й досократівської гредьк. філософії. У центрі його уваги - проблема співвідношення людини, як своєрідного мікрокосму, із Всесвітом, як макрокосмом, пошук гармонії людини з Космосом через магічну організацію її уяви і вдосконалення інтелекту як монадного відображення універсуму. Монадологічний підхід значною мірою визначає специфіку філософування Б., знаходячи обґрунтування і конкретизацію у багатьох його працях. Зазнавши чималого впливу Коперника, Б., проте, розглядає геліоцентричну систему лише як один із незліченних світів природного універсуму, що є безконечним, вічним і постає "Богом в речах". Основною складовою буття виступає монада як самодостатнє просте утворення, якому притаманна єдність матеріального й ідеального, об'єктивного й суб'єктивного. Космос - це мережа ієрархізованих монад, які є автономними і водночас зумовлюють одна одну. У цій ієрархії Бог знаходиться на найвищому щаблі, як "монада монад", проста і водночас внутрішньо поділена на протилежності. В ній наявні розрізнення і збіг руху й нерухомості, центру і периферії, матерії і форми, частини й цілого, отже, панує монадологічний принцип "все в усьому". Середній щабель належить душам, а третій, найнижчий, - атомам, найменшим часткам матерії. Філософія Б. містить чимало ідей, які певним чином були розроблені в концепціях наступних мислителів - від Спінози, Ляйбніца та нім. романтиків (передусім, Шеллінга) до сучасних езотериків. Водночас наукоцентрична традиція філософування тлумачить Б. як сподвижника науки, своєрідний прафеномен справжнього науковця, прообраз сучасного вченого.

[br]

Осн. тв.: "Про тіні ідей" (1582); "Бенкет на попелі" (1584); "Про причину, початок і єдине" (1584); "Про безконечність, всесвіт і світи" (1584); "Вигнання звитяжного звіра" (1584); "Про героїчний ентузіазм" (1585); "Про монаду, число і фігуру" (1591).

Фічино, Марсиліо (1433, Фільїне-Вальдаріо - 1499) - італ. філософ, голова Академії у Флоренції, що наслідувала традиції Академії Платона. Відіграв видатну роль у відродженні й поширенні філософської спадщини Платона та неоплатоніків, провідна постать у ренесансному неоплатонізмі. Освіту отримав у Флорентійському ун-ті. В 1484 р. створив перший стандартний переклад діалогів Платона. Вчення Ф. - синтез платонізму і християнства, поєднання яких він здійснював на засадах концепції "всезагальної" релігії. Ця концепція вела до релігійної віротерпимості, виправдовувала співіснування нехристиянських форм релігії, язичництва й античної мудрості. Платонівську філософію Ф. розглядав як "вчену релігію", що дає раціональне обґрунтування і систематичне пояснення істини, відкритої Христом С. піввідношення Бога і світу, Бога і людини - головна філософська проблема Ф. Основою її розв'язання виступає поняття Єдиного. Характерні для філософії Ренесансу пантеїстичні тенденції набувають у Ф. особливо чіткого вираження. Ф. відходить від християнського креаціонізму, розглядаючи божественне творення світу в дусі неоплатонівської еманації. Еманація і зворотний рух речей до Бога утворюють один безперервний потік, "духовний коловорот", в якому реалізується просякнута божественною сутністю єдність світу. Найважливіші категорії, що характеризують цей коловорот, - любов, краса і насолода. Як універсальні характеристики буття вони набувають у Ф. онтологічного значення. За визначенням Ф., краса має божественне походження, вона - зримий образ Бога О. божнювання краси, як духовної, так і тілесної, у Ф. стало теоретичною основою для художньої творчості Ренесансу. Краса нерозривно пов'язана з любов'ю, адже завдяки їй реалізується єдність світу, а сам світ єднається з Богом. Ф. розглядає людину як істоту, що органічно поєднана з Космосом і його найвищим першопочатком - Богом, як мікрокосм, що відтворює гармонійну будову світу. Філософія Ф. життєствердна, а створена ним картина світу не тільки поетична, а й сповнена радості життя, насичена творчою енергією, що випромінюється Богом і реалізується у творчій діяльності людини.

[br]

Осн. тв.: "Коментар на "Бенкет" Платона" (1469); "Платонівська теологія та безсмертя душі" (1469 - 1474); "Про християнську релігію" (1474); "Про життя" (1489); "Про сонце і світло" (1492).