безвільність

ХАРИЗМА ( від грецьк. χάρισμα - божественний дар) - 1) Термін, застосування якого пов'язане із релігійними проповідями періоду раннього християнства. У першому посланні апостола Павла до коринтян йдеться про "духовні дари", пильнування яких збагачує людину і сприяє "збудуванню Церкви"; особливо ж наголошується на дарі "говорити мовами" і пророкувати; найвища X., за Біблією, це Любов. 2) Термін на позначення особливої, виняткової обдарованості людини, що вирізняє її з-посеред інших впливом на загал завдяки надзвичайним здібностям (геній), силі духа, дарові слова, моральним якостям, відданості ідеї чи ідеалові, що передається іншим не на підставі щонайдосконаліших, раціонально-аналітичних аргументів, а через безпосереднє (емоційне, цілісно духовне, часом пророче, магічне) проникнення до душ, сердець, умів інших людей. На соціально-філософському та соціологічному рівнях термін X. уперше був застосований нім. протестантським теологом і філософом Трьольчем (1865 - 1923) та М. Вебером. Попри певну спільність підходів до X. обох теоретиків (на неї вказував сам Вебер), між ними існує значна відмінність, пов'язана із загальною концептуальною позицією та залученим до аналізу матеріалом. Для Трьольча X. - важливий складник функціювання етичних вчень західного християнства В. ебер застосовує цей термін насамперед у загальносоціологічному сенсі, вирізняючи особливий харизматичний тип панування - поряд із традиційним та формально-раціональним. Як соціолог влади, що наголошував на відмежуванні соціології від цінностей, Вебер розглядав X. безвідносно до змісту, яким наповнював її сам носій X. Безумовний авторитет носія X. - харизматика - базується на силі його індивідуального дару. З огляду на це, Перикл, Солон, Цезар, Наполеон, Будда, Ісус, Магомет постають, на думку Вебера, як уособлення надзвичайної X., незалежно від змістового наповнення та характеру їхніх дій, вчень, думок.

РУХ - спосіб реалізації суперечності буття, форма його існування. Будь-яке явище одночасно виступає як "щось", тобто є визначеним (конечним, абсолютним, одиничним і т. д.), і як "інше", невизначене (як прояв безконечного, відносного, загального і т. д.). Існуюче таким чином протиріччя у поєднанні "щось" та "іншого" виступає як Р. Складність теоретичного проникнення в сутність Р. обумовлюється неочевидністю його зв'язку з протиріччям. Тому історичне пізнання Р. здійснювалося поступово й опосередковано: через з'ясування всезагального його характеру, співвідношення з речами, спокоєм тощо. Всезагальність Р. - одна з вихідних і провідних ідей, яка висловлювалася стародавніми філософами Китаю, Індії, Греції. Сутність цієї ідеї яскраво виразив Геракліт у відомому "все тече". Він же висловив здогад про зв'язок Р. з боротьбою протилежностей Д. умка про всезагальність Р. обстоювалася пізніше Толандом, Гольбахом, Дидро, Ламетпрі та ін., які тяжіли до механістичного розуміння Р. Гегель вва-' жав, що "протиріччя... рухає світом", отже, безпосередньо пов'язав Р. із суперечністю буття. У марксизмі Р. розглядався як атрибут, форма і спосіб буття матерії, як породження "єдності і боротьби протилежностей" і визначався як "зміна взагалі". Відрив Р. від його суперечливої сутності призводив до того, що цю сутність шукали поза його межами (форму у Аристотеля і Томи Аквінського, "божественний першопоштовх" у Ньютона та ін.), або тлумачили його як самодостатню сутність безвідносно до носіїв суперечностей ("енергетизм" Оствальда) А. бстрагування Р. від його носіїв породжує ще один наслідок - релятивізм, тобто ігнорування моменту спокою, який завжди присутній у Р. Ігнорування моменту спокою приводило в історії філософії до уявлення про буття як про певну ілюзію (релятивізм Кратила, актуалізм Джентиле та ін.), а відкидання моменту змінюваності викликає картину буття як єдиного і нерухомого (Парменід та інші елеати). В сучасній філософії суперечливий характер Р. розкривається за допомогою понять "межа", "поверхня". Так, Дельоз, спираючись на філософію стоїків і феноменологію Гуссерля, розглядає Р. у формі "подій", які є відношеннями тіл у світі, але самі не є тілами. За Дельозом, треба шукати головний сенс - те "нейтральне", у якому немає різниці між специфічним і загальним, одиничним і універсальним, особовим і безособовим, тобто те, у якому знімаються і відроджуються протиріччя. У відповідності до конкретних ситуацій Р. існує в нескінченній кількості проявів, форм. Типами Р. є становлення і деградація, розвиток (прогрес і регрес), оновлення. Важливе значення проблема Р. і суперечностей завжди мала в суспільній теорії і практиці. Найпослідовніше вона виявилася в марксизмі, який розглядав класову боротьбу як рушійну силу історії. Через суперечливі відносини суб'єктів і об'єктів, людини і суспільства розглядають суспільні процеси Адорно і Габермас, Маркузе та ін. Суперечливий характер Р. пізнання досліджується в позитивізмі (Кун, Тулміе, Феєрабенд та ін.), критичному раціоналізмі Поппера, "новому раціоналізмі" Башляра, генетичній епістемології Піаже та ін.