базис

див. базис і надбудова

ბაზისი, საფუძველი

БАЗИС і НАДБУДОВА - категорії марксистської філософії, які відбивають взаємовідношення економічної структури з іншими структурами, процесами, явищами і сферами життєдіяльності суспільства. При цьому економічна структура суспільства - сукупність об'єктивних суспільних відносин, у які вступають люди між собою у процесі матеріального виробництва, тобто сукупність виробничих відносин, - визначається як базис, а властиві даному суспільству форми ідеологічного і політичного життя, його державний устрій, поширені в ньому правові, моральні, філософські та релігійні погляди, дії, нормативи, відносини, а також організації та установи - як надбудова, що зумовлюється базисом. Виходячи із тези Леніна про те, що суспільні відносини поділяються на матеріальні та ідеологічні, причому останні є лише надбудова над першими, представники радянської соціальної філософії зводили проблему Б. і Н. до співвідношення матеріальних суспільних відносин та ідеологічних. Подібний редукціонізм виявився неспроможним, оскільки сукупність суспільних матеріальних відносин не зводиться до економічних, а сукупність "позабазисних" суспільних відносин, сфер, процесів і явищ - до ідеологічних відносин. Своєрідним редукціонізмом було також віднесення до базису лише тієї підсистеми існуючих у суспільстві виробничих відносин, які безпосередньо характеризують панівну для даного періоду систему суспільного матеріального виробництва, виводячи за межі базису всі інші підсистеми суспільних виробничих відносин.

en\ \ lattice base

1) осно́ва; (то главное, на чём зиждется что-нибудь, базис, источник) основа́ние; (основное положение, основной принцип) нача́ло; ( сущность) ядро́

2) текст. осно́ва

3) лингв. осно́ва

4) мат., хим., строит. основа́ние

ВІДНОСИНИ ВИРОБНИЧІ - одна з центральних категорій соціально-економічної філософії марксизму, яка виражає сукупність матеріальних відносин між людьми в процесі суспільного виробництва і руху суспільного продукту від виробництва до споживання. За Марксом, для виробництва люди вступають у певні зв'язки і відносини, і тільки в межах цих суспільних зв'язків і відносин існує їх ставлення до природи. Разом із відповідними їм продуктивними силами В. в. укладають певний спосіб виробництва і слугують основою для виокремлення відповідних стадій суспільного розвитку - суспільно-економічних формацій. Марксизм вводить поняття закону відповідності В.в. рівню розвитку продуктивних сил, діалектика яких розкриває причини і сутність суспільного прогресу. В. в. - це суспільний базис, який визначає усі інші суспільні відносини, передусім соціальні, політичні, правові та духовні, які щодо базису виступають як надбудова. Примусові В. в. Маркс називає антагоністичними, непримиренними, оскільки вони поділяють суспільство на дві полярні частини - пригноблених і пригноблювачів, причому як перші, так і останні знаходяться у стані практично тотального відчуження, зокрема внаслідок експлуатації та конкуренції. В. в., в яких можуть гармонійно розкритися сутнісні сили людини, - це відносини співпраці (кожен свідомо працює на благо всіх, усі свідомо працюють на благо кожного).

Ленін, Володимир Ілліч (справжнє прізв. Ульянов) (1870, Симбірськ, нині Ульяновськ - 1924) - рос. марксист, один із теоретиків і практиків ідеології більшовизму. Навчався в Казанському та Петербурзькому ун-тах. У 1893 р. став співзасновником Петербурзької "Спілки боротьби за визволення робітничого класу" (1895). Від цього часу розпочинається його професійна революційна діяльність, що ідеологічно базувалася на радикальній версії марксизму (більшовизм) і стала, зрештою, одним із вирішальних чинників жовтневого перевороту в Росії у 1917 р. У своїх засадничих філософських підходах Л. стояв на позиції діалектичного матеріалізму. Він поєднував певну концепцію метафізики (онтології), яку позначав терміном "матеріалізм", та діалектичний метод. Л. розумів матеріалізм в його, як на той час, дуже наївній формі, ґрунтуючись на понятті "відображення" (нехтуючи критикою наївного реалізму в попередній філософії, зокрема Кантом). Л. вважав, що поняття матерії нічого іншого, крім "об'єктивної реальності", даної нам у відчутті, не позначає. Такого ж наївного реалізму дотримувався в розумінні діалектичного методу, логіки і теорії пізнання, оскільки виходив з передумови, що основою діалектичного методу є "об'єктивна логіка" (логіка самої реальності). Наївність, спрощеність загальних філософських підходів зумовили нерозуміння і неприйняття Л. зростаючої ролі концептуалізму в новітній науці, ускладнення її понятійного апарату (про що свідчить передусім книга "Матеріалізм та емпіріокритицизм"). Це значною мірою наперед визначило драматичний конфлікт між "марксистсько-ленінською філософією" та новими напрямами в науці XX ст. Діалектичний матеріалізм задовольняв Л. можливістю поєднати догматизм з релятивізмом, що було корисним під кутом зору політичної практики. В своїй суспільно-політичній філософії Л. був прихильником історичного матеріалізму (економічного редукціонізму); дотримувався погляду, що економічний базис (субструктура) визначає політичну сферу та ідеологію (надструктура). Але при цьому він (як і Маркс) прагнув поєднати віру в історичну необхідність (закономірність) з активізмом (люди є творцями своєї історії) З. агалом його суспільно-політична філософія була підпорядкована політичній практиці - установленню "диктатури пролетаріату", тобто диктатури більшовицької партії, яку Л. апріорно вважав виразником інтересів пролетаріату. Саме з цією метою Л. почасти видозмінив суспільно-політичну філософію Маркса, а почасти доповнив її тезами про перемогу соціалізму у відносно відсталій і початково одній країні (Росії), про партію як авангард робітничого класу та принципом демократичного централізму в побудові партії (витлумаченого ним в бюрократично-централістському сенсі). Зрештою Л. обґрунтував політичну ідеологію більшовизму (рос. комунізму), який став зразком та основою поширення комунізму і поза межами Росії. Це була політична доктрина, що виправдовувала ліквідацію демократії та утвердження диктатури партійної бюрократії - "нового класу" (за висловом Джиласа). Тема "Ленін і Україна" стосується передусім розуміння Л. нації та міжнаціональних взаємин і оцінки керованої ним практичної політики в міжнаціональних взаєминах. І в цій ділянці, яків інших, Л. використовував діалектичну софістичну риторику, змінюючи при потребі гасла, але послідовно домагаючись збереження рос. імперії в оновленій формі.

[br]

Осн. тв.: "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909); "Три джерела і три складові частини марксизму" (1913); "Філософські зошити" (1914 - 1916); "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" (1916); "Держава і революція" (1917).

див. базис і надбудова

СОЦІОЛОГІЯ ЗНАННЯ - соціально-філософська концепція (дисципліна), що досліджує співвідношення знання і суспільства, соціальну зумовленість знання. З різних інтерпретацій понять "знання", "суспільство" і "відношення" філософськими течіями виникають різні варіанти С. з. Так, суспільство тлумачать як історичні епохи, класи, покоління, соціальні фактори, соціальне буття, соціальні структури, а знання - як знання взагалі, наукове знання, ідеологію, світогляд, категорії, цінності, ідеї. Порізному інтерпретується і відношення знання та суспільства - як жорстка чи послаблена детермінація, функціональний зв'язок, гармонія стилів, зв'язок частини і цілого та ін. Основні проблеми С. з.: дослідження характеру відношень між знанням і соціальним буттям, соціальними структурами і категоріями мислення; ролі цінностей у пізнанні, співвідношення знання і його соціальних носіїв, істинності і соціальної зумовленості знання та ін. С. з. виникла в 30-х рр. XX ст. Її засновники - Маннгейм ("Проблема соціології знання" 1925; "Ідеологія та утопія", 1929) і Шелер ("Форми знання і суспільство", 1926). її джерела - марксистське вчення про базис і надбудову, клас та ідеологію, дослідження Дюркгейма соціальної зумовленості категорій первісного мислення М. аннгейм і Шелер дещо конкретизували проблематику соціальної зумовленості знання, перевели її з ідеологічної в більш наукову площину. В 50-х рр. XX ст. виникає кантіанський варіант С. з. (Шелтинг, Штарк), що розвинув ідеї Вебера про зумовленість наукового знання цінностями. В цей же час формується "критична теорія" Франкфуртської школи, яка на запереченні концепції Маннгейма розбудовує свій варіант соціальної зумовленості знання, в якому поєднує неогегельянство і марксизм (Лукач). У 70-х рр. XX ст. формується феноменологічний підхід до С. з. (Шюц, Бергер, Лукман), що зосереджується на дослідженні конституювання соціальної реальності (сфери соціальних смислів) різними соціальними групами. До проблематики С. з. близька також історична школа філософії науки (Кун, Феєрабенд), яка розглядає розвиток науки в соціальному контексті. Інтенція С. з. - розвінчання автономності знання (істини, розуму), утвердження залежності його від позагносеологічних чинників. У цьому плані вона - одне з джерел філософії постмодерну. С. з. не є суто соціологічною дисципліною. Спроби надати їй емпіричної інтерпретації не мали значних успіхів О. станнім часом спостерігається спад інтересу до її проблем.