аскетизм

АСКЕТИЗМ ( від грецьк. άσχέω - вправляюсь, прагну) - життєвий принцип і відповідний спосіб життя, що передбачає добровільне обмеження життєвих потреб, відмову від чуттєвих насолод, створення умов, які б завдавали додаткових труднощів і страждань. Здавна практикується як засіб самовдосконалення чи підвищення статусу індивідів і певних груп (інститут ініціації, табу, побутова обрядовість, групові дисциплінарні правила тощо). А. в різних його формах притаманний багатьом релігіям. У філософії виразна тенденція до А. характеризує кініків. Загальножиттєвий смисл А. полягає в тому, що він здійснюється і переживається людьми як спосіб звеличити духовне начало на противагу матеріально-практичним інтересам. В моральному плані А. втілює здатність людини до самообмеження, вияву гранично доступної для неї внутрішньої свободи. За певних історичних умов А. може стати принципом масової поведінки; зокрема, про це свідчать праці Вебера, присвячені аналізу духовних засад формування буржуазного суспільства. Протилежною щодо А. життєвою орієнтацією виступає гедонізм.

Афанасій Александрійський (бл. 295, Александрія - 373) - раньохристиянський богослов. Освіту отримав в Александрії. У 319 р. висвячений дияконом і призначений секретарем архієпископа Александра(312 - 328). Од 328 р. - архієпископ Александрії. Прибічник нікейської ортодоксії. Відстоював незалежність духовної влади від світської М. ав великий вплив на церковні справи С. еред творів А. А. - догматичні й апологетичні, полемічні й екзегетичні, житія і листи. В процесі боротьби з єретиками, передусім аріанами, спираючись на неоплатонічну методологію, розробляє Символ віри та вчення про єдиносутність Бога-Отця і Бога-Сина. Ідеалом релігійного життя вважав аскетизм.

ГНОСТИЦИЗМ ( від грецьк. γνωστικόζ - пізнавальний, той, хто пізнає) - термін для позначення вчення філософів та теологів епохи раннього християнства (II - IV ст.), які широко застосовували філософські розмисли у поєднанні з містичним пізнанням містерій віри. Частково має ще дохристиянське походження. Набував різноманітних еклектичних форм, які об'єднували багато елементів магії, містичних традицій, перських вчень дуалістичного характеру, єврейської теології та елліністичної філософії. З елементами християнської доктрини гностики найчастіше поєднували платонізм та піфагореїзм, особливо часто посилаючись на біблійне вчення про творіння та діалог "Тимей" Платона. Гностичну традицію поділяють на східний (сирійський) та західний (Александрійський) Г. До представників східного Г. відносять Сатурніла, Василіда, його сина Ісидора, Вардесана та Маркіона. До західного крила Г. належать Карпократ, його син Епіфан та Валентин (пом. бл. 160 р.), який мав найбільшу кількість послідовників. Загальним уявленням для різних представників Г. є дуалізм між Богом, який виступає духовним началом, ототожнюється зі світлом і є джерелом всякого блага, з одного боку, та матеріальним світом, який асоціюється передусім зі злом та темрявою, з іншого. Гностики визнають ці два начала рівносильними і вказують, що між ними в космічному масштабі точиться боротьба. Стосовно Божественного світу вживається термін "плерома" (від грецьк. досконалість, повнота). Саме плерома, згідно з Валентином, є засадою буття, позбавленою будьякого оформлення та поділу. Як Божественна повнота вона існує споконвіку і тому не має початку, але породжує все інше. Гностики визнають існування сутностей-посередників (ангелів, еонів), які породжуються з плероми і є носіями Божественної природи, одночасно виступаючи як абстрактні творчі сили і міфічні істоти. Процес породження еонів гностики іноді називають еманацією. Матеріальний світ, на думку гностиків, створював не добрий Бог, а злий, якого вони називають Деміургом (іноді ототожнюється з давньоєвр. Богом-творцем Ягве) і якого вони визнають проміжною, третьою ланкою між Богом та світом (трихотомія). Деміург також виступає найнижчим еоном, який у певний момент з'єднався з матерією і дав таким чином початок різноманітним часткам духу (душам), які складають світ. Різноманітні живі істоти світу (включно з людьми) є результатом занурення еонів у матерію. Подібне поєднання не є для духовних сил природним. Людське становище у цьому світі нагадує ув'язнення душі (в рамках тіла). Духовне начало людини прагне звільнитися від матерії і возз'єднатися з Богом у плеромі. Проте самостійно люди цього зробити не можуть. Тому для їхнього порятунку прийшов останній еон, духовний Спаситель (Христос, який іноді ототожнюється з Першою Людиною), щоб запропонувати їм гнозис - вчення про їхню справжню духовну природу і про шляхи повернення душ людей до Бога. У відповідності з ученням про гнозис, все людство поділяється на три головні групи - тілесних (соматиків), душевних (психіків) та духовних (пневматиків) людей. Перші з них є язичниками, які прив'язані до негідних пристрастей, не здатні від них звільнитися і тому приречені на загибель. Душевні люди - це передусім більшість християн і юдеїв, які вже вийшли на шлях покаяння і спасіння. Проте справжнього спасіння заслуговують лише представники останньої групи, власне гностики, які здатні безпосередньо пізнавати Бога і наближатися до нього за допомогою гнозису. Внутрішній організації гностичних сект був притаманний аскетизм і відносно високий статус жінок, передовсім внаслідок культу Божественної Мудрості. Ставленню гностиків до Христа властивий докетизм - вчення про примарність фізичного приходу Спасителя і заперечення його людської природи. Прихід Христа як останнього еона позначує остаточний розрив духовного начала з матеріальним. Для аргументації Г. характерним є широке використання алегоричного методу інтерпретації священних текстів. З одного боку, Г. загрожував тій доктрині, яка пізніше отримала назву православного (ортодоксального) християнства, а з іншого - він спонукав її точніше визначитися стосовно вчення про церковне передання та одкровення. Г. вплинув на багатьох ранньохристиянських авторів, зокрема, на Елемента Александрійського та Оригена. Г., як релігійно-філософському вченню, властивий відхід від теоретичного опрацювання проблем логіки і метафізики і зосередження уваги на практичній етиці, а, отже, й людині. Останню, порівняно з грецьк. філософією, вони розглядають певною мірою спрощено, оскільки підходять до неї поза суспільно-політичними реаліями, національними й культурними особливостями народів.

НОРМАТИВНА ЕТИКА - 1) сукупність норм, настанов, вимог моралі, що об'єднані певною філософсько-світоглядною концепцією чи релігійним віровченням і орієнтовані на діяльне, поведінкове їх втілення; 2) розділ теоретичної етики, який досліджує й обґрунтовує подібну сукупність. Перші нормативні моделі моральнісної поведінки, що узагальнювали безпосередній досвід людських стосунків, виступали у вигляді заповітів пращурів, висловів мудреців, повчань пророків. Світоглядне обґрунтування нормативно-належної поведінки складається у філософській думці та світових релігіях. Н.е. завжди пов'язана зі сферою свідомого, відрефлектованого, належного, пошук якого має крайні полюси у вигляді етичного догматизму та етичного релятивізму. Відносність моральних законів в античному світі вперше була осмислена софістами. Виокремлення Аристотелем етики як особливої філософської науки приводить до закріплення за нею нормативної соціально-регулятивної функції. Остання здійснюється за допомогою морального ідеалу, теоретичних обґрунтованих уявлень про нормативно належне. Н.е. актуалізується за умов ціннісних криз, вичерпаності або ослабленості продуктивно-узагальнюючих можливостей повсякденної свідомості й регулятивного потенціалу звичаїв та традицій. За певних умов Н.е. тяжіє до побутового повчання, її елементи завжди присутні в моралізаторській літературі. Протягом багатьох століть нормативно-етичні приписи діставали виразне втілення у змісті художніх творів. Упродовж усього розвитку класичної філософії етична нормативність залишалася її істотною темою. Практична філософія виробила широкий діапазон форм - від рапсодичних роздумів ("Досліди" Монтеня) до цілісного систематичного життєвчення ("Етика" Спінози). Категорія "вищого блага" визначала як телеологічно, так і теологічно орієнтовані системи Н.е., проте її зміст пов'язувався з діаметрально протилежними засадами (земне і небесне, сакральне і профанне, людське і Божественне) Д. ля релігійної етики найвищим ідеалом-зразком поставали якості, вчинки і настанови засновників відповідних релігій (Будди, Ісуса Христа, Мухаммеда). Тлумачення подібних взірцевих проявів доброчинності надає можливість виділити найбільш важливі для релігії якості (віра, упокорення, терпіння, милосердя та ін.) і норми поведінки (виконання ритуалів, роздача милостині, заборона крадіжок, убивств), світоглядні настанови та принципи (вина, гріх, розкаяння, страх, фаталізм, аскетизм та ін.). Категорія "загального блага" стає засадничою для ціннісно-раціонального обґрунтування й нової логіки нормативності, яка була втілена в різних варіантах концепції суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо). Кант, започаткувавши деонтологічний напрям етики, закладає основи як етики принципів, так і етичного формалізму. Категоричний імператив має ціннісне визначення поряд із суто формальною апеляцією до універсального самозаконодавства всіх розумних істот Р. озведення аксіології та деонтології, співвідношення добра і блага стали темами гострих дискусій друг. пол. XIX - поч. XX ст. Ціннісно-нормативні аспекти є досить суттєвими в "гуманістичній етиці", етиці самореалізації, етиці космічної телеології, "феліцитології" та ін Р. азом з тим впливовим стає заперечення нормативності як характеристики етичної теорії. Насамперед, це стосується соціології, зорієнтованої на виведення належного з сущого (Дюркгейм та ін.); широкого розвитку набуває дескриптивна етика. Прескриптивна етика виводиться за межі наукового знання в аналітичній філософи, метаетиці, неопозитивізмі Р. озширення простору свободного вибору, зменшення контролю суспільної думки над поведінкою індивідів, охорона законом свободи думки, совісті, релігії, переконань призвели до зменшення соціальної значущості конвенційної Н.е. Під враженням пропагандистських зловживань етичною нормативністю, що були характерні для тоталітарних режимів, Н.е. незрідка розглядалася як архаїчний компонент філософії, як репресивна соціальна сила. Разом з цим навіть намагання створити "мораль без норм" в екзистенціалізмі (Сартр), ситуаційній етиці (Флетчер) ніколи не приводили до утвердження абсолютного децизіонізму В. цілому всі етичні напрями, що проголошували свій понаднормативний статус (метаетика, позитивізм, дескриптивізм, емпірична етика та ін.), не могли обійти питання про нормативне як мотив етично відповідального вчинку. В 70 - 90-ті рр. на тлі зростаючої аномії, легалізації маргінальності, зменшення нормуючого впливу звичаїв і традицій виникають умови для реактуалізації Н.е. Започаткована Вебером "етика відповідальності" дістала продовження в неоконсервативній етиці Йонаса, Люббе, Кальтенбрунера та ін. Нові основи нормативності в межах некласичної філософії закладаються дискурсивно-комунікативною реконструкцією практичного розуму в трансцендентальній прагматиці (Апель, Габермас, Кульман, Ебелінг). Загострення глобальних планетарних проблем актуалізувало розробку нових принципів Н.е. (стримування, обмеження, перестороги). Значного поширення набула екологічна етика.

СУФІЗМ - містична течія в ісламі, що виникла у VIII ст. в Іраку та Сирії, згодом охопила весь мусульманський світ, а також проникла в Іспанію, Сицилію, на Балкани. Суть С. - любов до Бога і містичне возз'єднання людської душі з Всевишнім, яке досягається шляхом дотримання шаріату (загальномусульманського релігійного закону), аскетизму, духовного очищення. Класичне перське джерело з С. (аль-Худжвірі) зазначає: "Той суфій, хто для себе "помер", і живе лише істиною, уникаючи всіх людських дарунків і їхніх пут". Духовний шлях суфія - "таарік" - шлях до Бога, кінцевою метою якого є безпосереднє пізнання істини. Якщо шаріат - перший етап містичного шляху, тарікат - другий, то хакікат (істина) - третій, кінцевий, головне, мета суфіїв. Для вступу на духовний шлях суфію потрібна посвята і наставник (араб. - шейх, мюрид, перс. - пір), який, у свою чергу, на початку свого духовного життя був також висвячений наставником. Зв'язок окремих суфійських шейхів, починаючи від пророка Мухаммеда, позначається як ланцюжок - "сілсіле". Ці ланцюжки утворюються окремими суфійськими братствами (орденами). Вчення і методи різних суфійських братств відрізняються один від одного, але об'єднані кінцевою метою. Тому, коли йдеться про С., мається на увазі не якась конкретна, ідеологічно єдина система поглядів і положень, доктрин і постулатів, а велика кількість течій, шкіл, гілок і відгалужень, поданих цілим спектром концепцій та ідей містичного шляху, котрі об'єднані єдиною метою. Існують розбіжності щодо самого терміна "С.". На думку одних вчених, слово походить від араб, "тасаввуф", що означає "очищення себе" (Керр). А. Кримський вважав, що слово походить від араб, "суф" - вовна, груба вовняна тканина, з якої виготовлявся одяг суфіїв - хирка. Суфійська хирка переходила у спадок від наставника до найгіднішого духовного сина. Така передача хирки, яка часто налічувала до сотень літ і складалася з одних латок, - символ, що виражає передачу духовної влади. С. як філософсько-релігійний світогляд, що був різко опозиційним до ортодоксального ісламу, зазнавав переслідувань, хоча в результаті реформаторської діяльності аль-Газалі (1058 - 1111) отримав певне визнання. Газалі - викладач мусульманського права, автор відомого трактату "Відродження наук про віру", прийшов до висновку про неможливість раціонального пізнання Бога, про принципову невідповідність віри як поняття ірраціонального і філософії як продукту раціоналістичних побудов. Пізнання Бога, за аль-Газалі, можливе лише шляхом екстатичних переживань В. ін висунув вчення про богоподібність людської душі, яка, як і Бог, є позапросторовою. Попри боротьбу офіційного ісламу з С., ідеї С. стрімко поширювались. Це пояснюється близькими народові етичними ідеалами С., такими як чистота рук і серця, соціальна справедливість, рівність усіх людей перед Богом, утвердження добра, совісті і братства. У XI - XII ст. складається школа суфійської літератури - сукупність творів поетичних, філософських, житійних, що виражають і проповідують ідеї С. Розквітає суфійська поезія на фарсі (XII - XV ст.) - Саної, Аттар, Дж. Румі, Джамі. С. стає філософською основою, літературною нормою класичних мусульманських літератур - араб., перськ., турецьк., урду. С. вже не одне століття знаходиться в полі зору дослідників (Риттер, Корбін, А. Кримський, Е. Бертельс, Ніколсон, Тримінгем, Шиммель та ін.). А. Кримський присвятив ряд праць проблемам С. та взаємозв'язку С. і перськ. класичної поезії - "Нарис розвитку суфізму до кінця III ст. Гіджри" (1896), "Мусульманство та його будучність" (1904), "Історія Персії, її літератури та дервіської теософії" (1903 - 1917). С. сьогодні набуває популярності як на Сході, так і на Заході. Суфійська поетична традиція досягла XX ст. - у творчості М. Ікбаля (Пакистан), С. Сепехрі(Іран). Головна настанова С. - аскетизм і духовне очищення - спонукає до виникнення та утворення нових суфійських братств.

Транквіліон, Кирило (Транквіліон-Ставровецький) (? - 1646) - укр. церковний діяч, богослов, письменник, проповідник, друкар, перекладач з грецьк. Працював та викладав у Львівській і Віденській братських школах, Острозькому науково-освітньому центрі. Заснував свою друкарню, де друкував усі свої книги. Його "Зерцало богословії" (1618) та "Євангеліє учительне" (1619) були засуджені київським митрополитом та московським урядом як неправославні. В 1626 р. прийняв унію і став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, де надрукував свій останній твір - "Перло многоцінне" (1646) В. поглядах Т. поєднуються ренесансна настанова пізнання Бога, природи і людини та традиційна православна настанова морального самовдосконалення людини. В трактаті "Зерцало богословії" Т. виділяє чотири світи: світ духовних сутностей, видимий світ, або природу, малий світ, або людину, та світ зла. В кожному зі світів він виділяє дві натури: видиму та невидиму. Уявлення про двонатурність світу разом із уявленням про природу як самодостатній світ з власними законами наближає Т. до пантеїзму Відродження. Людину Т. розглядає як мікрокосм, малий світ, де є все, що і у великому світі. Людина, яка складається з божественного та природного начал - тіла та розуму, керуючись своїм розумом, може і повинна, згідно з Т., через самопізнання і праведне життя піднятися до Бога. Акцентуючи увагу на тлінності земних цінностей та вічності небесних, Т. не заперечує важливості земного життя людини, він схильний до визнання ренесансної гармонії душі та тіла. Подвижництво, вважає він, не в аскетизмі, а в сумлінному виконанні своїх обов'язків. Проповіді, духовна проза та поезія Т. є взірцем укр. барокової літератури.

[br]

Осн. тв.: "Зерцало богословії" (1618); "Євангеліє учительне" (1619); "Перло многоцінне" (1646).