аристократ

არისტოკრატი

არისტოკრატია

Токвіль, Алексис (1805, Верней - 1859) - франц. історик, соціальний філософ, політичний діяч. Закінчив ф-т права у Парижі (1830). У 1831 р. разом із Бомоном розпочав свою славенту подорож до США з метою вивчення реформ в управлінні в'язницями. Невдовзі зацікавленість Т. як правника у пенітенціарній справі переросла у глибокий інтерес до суспільно-політичних процесів, становлення амер. демократії. Результатом реалізації цього інтересу стало фундаментальне дослідження "Демократія в Америці", що зажило слави у наступні десятиліття і століття класичного здобутку у галузі вивчення проблеми демократії. Філософські погляди Т. концентруються навколо ідеї свободи, адже справжня і єдина чеснота, за Т., - це та, що заснована на свободі. Але любов до свободи, наголошував він, не вичерпується ненавистю до рабства чи тягою до матеріального добробуту. Крім того, вона не пов'язана з прагненням до привілейованого соціального статусу С. вобода - самодостатня, є сама по собі благом, за яке слід боротися неухильно, незважаючи на будь-які перешкоди й небезпеки. За Т., створений для рабства той, хто шукає в свободі щось, окрім неї самої. Із сім'ї переконаних роялістів, аристократ за походженням і вихованням, Т., з одного боку, відкидав елітаризм і був переконаний в історичній приреченості класичних форм монархічного та аристократичного ладу, традиційних форм індивідуалізму. З іншого боку, дійшовши висновку, що час привілеїв аристократії пройшов і настає епоха суспільств, атрибутивною рисою яких є соціальна рівність, Т. свідомо виступив ідеологом демократи'. Водночас він бачив небезпеку встановлення демократи й соціальної рівності ціною знеособлення людини, перетворення її на елемент "більшості". Крім того, Т. застерігав проти створення за демократичного ладу умов, коли встановлюється всевладдя "більшості" та поширюється свавілля державних службовців. Противагою цим тенденціям слугують характерні для демократії свобода слова й преси, формування різноманітних асоціацій та політичних об'єднань. Пошук шляхів і засобів оптимізації співвідношення свободи і рівності (чи нерівності), держави і суспільства загалом, політичної системи та окремої людини становить лейтмотив всіх політичних роздумів Т.

[br]

Осн. тв.: "Демократія в Америці" (1835).

Аристотель Стагірит (384, Стагір - 322) - давньогрецьк. філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей). В 367 - 347 рр. - в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше - як викладач. Вихователь Александра Македонського. Першим з мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Філософію А.С. поділяв на теоретичну, або умоглядну, мета якої - знання задля знання; практичну - знання для діяльності; пойєтичну, творчу - знання заради творчості. Теоретична поділяється на фізичну, математичну і першу ("теологічну") філософію. Фізична філософія, за А.С., вивчає те, що існує "окремо" і рухається; математична - те, що не існує "окремо" (тобто абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія ("Софія"), - те, що існує "окремо" й нерухоме. До практичної філософії А.С. зараховував етику і політику, а до пойєтичної - риторику та поетику. При цьому теоретична філософія за своїм значенням цінніша порівняно з практичною й пойєтичною, а софійна - й щодо інших галузей теоретичної філософії. Першу філософію А.С., яка отримала пізніше назву "Метафізика", можна поділити на загальну метафізику, яка вивчає суще як таке і його атрибути самі по собі, та часткову метафізику ("теологічна філософія"), предмет якої - "нерухомий вічний перший двигун". Основу онтології А.С. складають: категоріальний аналіз сущого; каузальний - субстанції; модальний - співвідношення можливості й реальності. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у А.С. вже не на суще загалом, а лише на субстанційне суще, на з'ясування першооснов чи "причин субстанції", в якості яких постають: 1) матеріальна причинаматерія; 2) формальна причина - морфе, форма, ейдос, або щосьність, сутність; 3) джерело руху, створююча першооснова; 4) мета, "те, заради чого". Базовою в А.С. є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин, при провідній ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть і збігатися (особливо в живій природі) з формальною. А.С., всупереч Платону, вважав, що форма, ейдос існує не як щось окреме щодо відповідної множини утворень, а в самій множині, як певний спільний предикат цих утворень, зафіксований у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі; форма - як реалізація такої можливості; рух - як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізація матерії через її втілення в конкретних речах. Чільне місце в філософській системі А.С. посідає, за обсягом, "фізична філософія", розроблена в діапазоні від з'ясування першооснов природи і руху через космологію, теорію елементів до біологічних трактатів і праці, засновної для психології. Як і в Платона, етика й політика в системі А.С. утворюють цілісну "філософію про людське", предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за А.С., має справу з "правильною нормою" поведінки, зумовленою соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, недедукованою й не всезагальною. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не всяке, а тільки доброчинне, добре. Евдемонічний пік щастя досягається за дотримання споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Вчення А.С. про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює сферу економічних, соціальних і правових установ та етику - в розширеному її тлумаченні. Поліс А.С. розглядає як природне утворення, людину відповідно - як "тварину політичну" Р. оль держави А.С. вбачав передусім у вихованні гідних громадян, духовний світ і практичну життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете). Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює три позитивні форми правління (монархію, аристократію та політію), які можуть трансформуватися у три відповідні їм негативні форми - тиранію, олігархію та крайню демократію. Вчення А.С. є одним з етапів не лише античної, а й світової філософії. Його ідеї донині зберігають життєздатність, впливаючи не лише на філософський лексикон, а й на стилістику наукового мислення.

[br]

Осн. тв.: "Фізика"; "Про виникнення і знищення"; "Про небо"; "Про виникнення тварин"; "Про частини тварин"; "Про душу".

Віко, Джамбаттиста (1668, Неаполь - 1774) - італ. філософ. Навчався у Неаполі. Від 1699 р. - проф. риторики ун-ту в Неаполі, від 1734 р. - придворний історіограф. Автор низки праць із філософії, риторики, філології, історії права Н. айважливішим внеском В. у філософію було осмислення ним історії як головного чинника людської діяльності. За В., люди можуть адекватно зрозуміти і відобразити лише те, що самі створюють. Тому світом, в якому людина панує, насправді є історія. Історична наука постає як автентичне осмислення, самосвідомість історичного процесу. Подібно до давньогрецьк. історика Полібія та давньокит. - Сим Цяня, В. розглядає темпоральний рух суспільства як множину історичних коловоротів. Але, на відміну від них, основною одиницею історії вважає не окремий народ, а історичний (громадянський) світ, утворений спільнотою однотипних народів. Таких світів виокремлено два: світ стародавніх та світ християнських народів. В. обстоює думку про те, що життєвий цикл кожного народу вичерпується трьома основними епохами, які аналогічні періодам життя людини - дитинству, юності та зрілості. Ці епохи В. пов'язує з відповідними формами політичної влади. Першу, божественну, епоху визначає влада монархів, батьків, жерців; другу, героїчну, - влада аристократії; третю, людську, - влада демократії або ж представницької монархії С. воєрідність цих етапів чималою мірою зумовлюється притаманними їм особливостями у розвитку міфології, релігії, філософії, права, логіки, мистецтва, мови й письма.

[br]

Осн. тв.: "Універсальне право" (1720 - 1722); "Основи нової науки про спільну природу націй" (1725) та ін.

ДЕРЖАВА - відповідним чином організована суспільна структура, здатна здійснювати найвищий контроль над деякими аспектами поведінки людей на певній території з метою підтримувати лад у даному суспільстві. Доки поведінка та взаємини людей у спільноті регулювалися звичаями, не існувало й особливої установи, яка б їх спрямовувала та контролювала (хоча можливо віднайти у найдавніших суспільствах деякі протодержавні утворення). Найважливіші ознаки Д. полягають у наступному. По-перше, держава контролює поведінку людей у межах державних кордонів: те, які саме аспекти поведінки вона контролює, залежить від особливостей самої держави. По-друге, щоб здійснювати управління, ця суспільна установа повинна володіти владою. Оскільки у багатьох випадках здатність регулювати поведінку людей неможливо реалізувати без застосування примусу, то наявність апарату примусу характерна для будь-якої держави. Третя ознака Д. - це всеосяжність державної влади: тобто йдеться про владу над усіма людьми, що населяють певну територію (а не про владу однієї людини над іншою чи владу окремої людини чи групи осіб над іншою групою осіб). Четверта ознака полягає у тому, що державна влада є найвищою, або суверенною. Проте цією останньою ознакою не володіють повною мірою різного роду залежні державні утворення (колоніальні адміністрації, домініони, протекторати, суб'єкти конфедеративних чи союзних утворень і т.п.). Відмова сучасних держав від частини свого суверенітету може бути наслідком добровільного визнання цими державами певних повноважень наддержавних міжнародних установ. У зв'язку з тим, що державна влада є суверенною та неподільною на даній території, Д. прагне захищати себе від зовнішніх втручань, спрямованих проти суверенітету (від завоювання тощо). Отже, держава повинна володіти силою, здатною захищати суверенітет - мати армію. Визначення різновидів Д. (типологія Д.) - традиційна тема політичної філософії. До класичних (Платон - Аристотель) належить поділ на типи державного управління у залежності від кількості осіб, які зосереджують в своїх руках повноту влади. Це т. зв. тричленний поділ: один, кілька (група), всі (народ). Застосування додаткової ознаки - законні та незаконні види правління - дало змогу перетворити цей поділ у шестичленний (законні: монархія, аристократія, демократія; незаконні: тиранія, олігархія, охлократія) І. сторичний досвід показує багато різноманітних модифікацій кожного із цих шести типів. XX ст. дало підставу поділяти держави на демократичні (див. демократія) і тоталітарні. У залежності від будови (структури), сучасні Д. поділяють на унітарні, федеративні та конфедеративні. За етнонаціональною ознакою Д. поділяють на над етнічні (багатоетнічні), національні та багатонаціональні.

Ніцше, Фридрих Вільгельм (1844, Рекен, Пруссія - 1900) - нім. філософ. Закінчив Ляйпцизький ун-т; проф. класичної філології у Базельському ун-ті (1869 - 1879). Погіршення стану здоров'я спричинилося до того, що Н., залишивши посаду проф., переїхав до Італії і Швейцарії, де протягом 10 років жив самітником, займаючись творчою працею. Через різке загострення психічної хвороби у 1889 р. його було допроваджено до психіатричної лікарні, де він і помер. Ранні захоплення романтизмом приводять Н. до музики Вагнера та філософії Шопенгауера. В часи романтичних пошуків генія - як виразника трагічно-художнього творення культури - Н. виходить з Античності як вузла, яким пов'язана й сучасна культура. Геній уявляється йому "центром" входження у буття, здатним створювати естетично виправдані його феномени. В першій праці Н. "Народження трагедії" (1872) феномен античної культури постає у двоїстості аполлонівського та діонісійського начал. Аполлон очолює царину довершених образів: світла, розумності та краси, а Діоніс - несталих: хаосу, шаленства й руйнації Г. рецька культура постає як арена боротьби цих принципів, являючи історичну зміну епох. Кардинальна зміна аполлонівсько-діонісійського взаємовідношення в культурі відбувається завдяки переорієнтації принципу індивідуації з художньої інтуїції на морально-логічний дискурс. Означені філософські інтенції Н. знаходить у Сократа, називаючи його першим декадентом в західній історії С. воє головне завдання Н. вбачає у з'ясуванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "переоцінки цінностей". Для розуму основу єдності світу являє собою Абсолют - як умова існування цінностей. Саме Бог перетворює цінності на вічні інстанції. Ідея "смерті Бога" звільняє людину з полону цієї хибної свідомості ("Весела наука", 1882). Історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим (християнство, мораль, філософська істина) Н. називає нігілізмом, підсумовуючи це ємкою фразою: "Бог помер". Під поняттям "Бог" розуміються всі номінації надчуттєвого: ідеали, норми, принципи, цілі, цінності тощо, за допомогою яких суще набуває сенсу. Воля людини побачити "знецінений" світ дає їй змогу поєднати прагнення власної та світової волі. Якщо історична форма декадансу, за Н., починається з Сократа, то Платон продовжив творення ідеї "істинного світу", за якою стоять "примари" добра, справедливості, краси, що вже не причетні до життя. "Істинний світ" християнства розкривається перед людиною тільки в результаті каяття, яке виражається в аскезі й провині за прояв людських життєвих імпульсів. Шлях трансформації "істинного світу" продовжує філософія Канта, де постулюється поняття "ноуменального світу", підтверджуючи належність морального імперативу. Моральний дискурс породжує нові форми утопізму (соціалізм, анархія), які поширюють ентропію власного безсилля, а за проголошенням ідеалів свободи ховається воля до заперечення життя. Ключовим поняттям рушійної сили в структуруванні цінностей моралі є Ressentiment (франц. злопам'ятство). Воно характеризує атмосферу ворожості, ненависті та почуття безсилля, що виникають внаслідок невідповідності між внутрішніми домаганнями і фактичним становищем людини в суспільстві. Згідно з Н., сучасна людина - це "перехід і загибель", тому образ "надлюдини" розглядається як символ довершеності культури та породження нових людських перспектив. "Надлюдина" - це представник нової аристократії духу, що протистоїть не злій людині, а ницій та кволій. Вона формується в результаті вдосконалення, розвитку й відбору сильної породи. Цей відбір відбувається на підставі здатності до самозречення та самотворення, сприйняття трагедійності буття у коловороті "вічного повернення" й бажання сягнути недозволеного. "Надлюдина" - результат культурно-духовного вдосконалення; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її інтелектуально-моральними якостями, які спричиняють появу песимізму й нігілізму. Мораль сама була зброєю проти самої себе, породивши самонедовіру й песимізм як реакцію на занепад життєвих інстинктів. Утворивши два способи світосприйняття (покірливе скніння в тенетах моралі та агресивне подолання негативних оцінок), песимізм переходить у фазу нігілізму. Нігілізм - це патологічний проміжний стан, який бачить цінність там, де їй не відповідає жодна реальність. За Н., сучасність просякнута неповними формами нігілізму - це декаданс без переосмислення цінностей; подолання цього стану вбачається в інтегральному принципі сущого - "волі до влади", що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм життя. Н. як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.

[br]

Осн. тв.: "Народження трагедії з духу музики" (1872); "Людське, надто людське" (1878); "Весела наука" (1882); "По той бік добра і зла" (1886); "Генеалогія моралі" (1887); "Так казав Заратустра" (1883 - 1891); "Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей" (1887); "Антихристиянин" (1888).

Платон (справжнє ім'я Аристокл) (427, Афіни чи о-в Егіна - 347 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, постать якого стала уособленням філософії як такої. Походив зі старовинного аристократичного роду (серед предків - останній афінський цар Кодр і уславлений реформатор Солон, один із "семи мудреців"). П. починав як поет і драматург, але вже в 20 років, завдяки Сократу і Кратилу, захопився філософією, відмовившись від поетичної творчості. Як мислитель сформувався під вирішальним впливом Сократа, після страти якого (399 р. до н. е.) переїжджає до м. Мегари, де зібрався осередок сократівських учнів. У 388 р. здійснює подорож до Пд. Італії та Сицилії, маючи на меті познайомитися з вченнями піфагорійців. У Сиракузах здобуває прихильність тирана Дионісія Старшого (той зацікавився ідеями П. щодо перетворення держави). Але невдовзі П. арештовують, передають спартанцям і виставляють для продажу на ринку рабів (о-в Егіна). Його викупив киренець Аннікерид і дарував свободу. На гроші, зібрані друзями П. для викупу (Аннікерид відмовився їх узяти), була куплена ділянка у передмісті Афін (гай героя Академа), де бл. 387 р. П. заснував власну філософську школу - Академію (див. платонізм). П. є першим в історії філософом, більша частина творчої спадщини котрого дійшла до наших днів. Але це ж створює проблему авторизації і хронологізації творів, що існують в історичній традиції під ім'ям П. (т. зв. "платонівське питання"). Корпус платонівських творів, що збереглися, обіймає 34 діалоги (з них 23 вважаються автентичними, а 11 - сумнівними), "Апологію Сократа" і 13 листів; до нього входять також "Визначення" та 7 неавтентичних діалогів Р. ізні критичні дослідження піддавали сумніву платонівське авторство щодо більшості діалогів, достеменність яких відстоювали інші. Окрему частину творчості становлять т. зв. "езотеричні", або "неписані" вчення ("Навколо Блага"), які П. вважав за можливе викладати лише усно. В останні десятиліття робилися неодноразові спроби їх реконструкції і визначення їх ролі у філософії П. Одна з найавторитетніших сучасних періодизацій (Теслеф) створення діалогів П. така: 1) ранній період (до першої поїздки на Сицилію у 388 р.) - "Апологія", початок роботи над "Державою"; 2) "академічний" період (387 - 367) - дев'ять книг "Держави", "Горгій", "Менексен", "Протагор", "Менон", "Федон", "Симпозіон", "Федр", "Евтидем", "Лісид", "Хармід", "Теетет", "Кратил". У той же час в Академії створені "Клітофонт", "Критон", "Лахет", "Алківіад І", "Феаг", "Гіппій Менший", "Йона", "Коханці", "Ериксій", "Евтифрон"; 3) "сицилійський" період, між другою і третьою поїздками на Сицилію (366 - 361) - десята книга і повна редакція "Держави", "Парменід", початок "Законів"; 4) завершальний період (360 - 347) - "Тимей", "Критій", "Софіст", "Політик", "Філеб", "Закони" і "Післязаконня", VII (автобіографічний) лист. У цей же час в академічному колі створені "Гіппій Більший", "Гіппарх", "Сизиф", "Мінос", "Демодок", "Про чесноту", "Про справедливість", "Листи". Всі ці твори вважаються Теслефом написаними за життя П., - ним особисто або під його вирішальним впливом. Виняток - "Алківіад II", "Аксиох", "Алкіона", "Визначення" Д. іалогова форма творів П. не випадкова і відповідає специфіці платонівського методу. П. розвиває і доводить до досконалості сократівське "шукаюче мислення" на противагу закінченому софістичному "вченню". Основа методу П. - це діалектика в її античному розумінні: вміння ставити питання і відшукувати на них відповіді; через аналіз свідчень досвіду і окремих опіній, що відображають речі в їх чуттєвій даності, досягати знання надчуттєвого буття. Разом з тим форма діалогу відбиває досягнуту в античному Просвітництві (софісти і Сократ) впевненість, що істина не може належати окремій свідомості і має інтерсуб'єктивний характер. її оприявнення є справою не окремої особи, а спілкування мислеників. Філософія П. охоплює безліч найважливіших тем і сюжетів, але не становить єдиної теоретичної системи. Стрижневі платонівської творчості - як життєвої, так і інтелектуальної - є намагання подолати глибоку кризу і руйнацію основ суспільного устрою, що стали ознакою епохи. П. створює грандіозну полісну утопію - зразок досконалого суспільства, завдяки чому стає засновником соціального конструктивізму у західній метафізиці. Разом з тим, вирішити проблему досконалого суспільства - того, що не є мінливим встановленням людей, а відображає природу речей, - неможливо без з'ясування сутності самого буття. Вирішення питання "що насправді є, існує?" стало визначальним для творчості Π. П. створює теорію ейдосів (ідей) як незмінних, вічних, неподільних, надчуттєвих зразків всього сущого ("ейдос" по-грецьки означає "вид", "вигляд"). Ейдоси уособлюють достеменне буття, яке є незмінним, вічно перебуває і як таке протистоїть чуттєвому світу, що весь занурений у процес нескінченного становлення. Світ ейдосів - не проста сукупність першозразків, а має свою впорядкованість. Найвищим ейдосом є ідея Блага. Всі речі цього світу - лише чуттєві відбитки ейдосів, їх недосконалі відображення. Напр., всій сукупності фізично існуючих столів відповідає ейдос стольності. Така диспозиція буття можлива тому, що існує матерія (просторовість). Вона сама не є буттям, що стоїть поряд зі світом ейдосів. П. називає її "приймальницею всього" - тим, у чому виникає чуттєва подоба безтілесного зразка (ейдоса): тобто визначає її як можливість усім речам існувати. У "Філебі" цей зв'язок набуває закінченого вигляду: божествений розум-деміург створює всі речі чуттєвого світу (Космосу), керуючись ейдосами як їх зразками, а матерію використовуючи як субстрат. Відтак поруч з власне буттям П. концептуалізує мислення про небуття, яке виступає не як просте відкидання сущого, а як іншість буття, його "інаковість" - інобуття. Онтологія становить наріжний камінь філософії П., хоча її систематична концептуальна розробка відноситься, вірогідно, до пізнього періоду платонівської творчості. Вона є теоретично необхідною основою вчення П. про державу (в обширі якого осмислюються всі інші соціальні та гуманітарні сюжети) і так само зумовлює вчення про пізнання світу. Космологічне вчення (його П. розгортає у "Тимеї") має на меті показати вкоріненість досконалої держави у структурі універсуму. Космогонія тут завершується антропогонією, а вчення про державу є одночасно вченням про гідний людини спосіб буття. Основою досконалої держави є нерозривний зв'язок і взаємообумовленість індивідуальної доброчесності і суспільної справедливості Ц. е робить етику і політику принципово неподільними. У "Державі" П. виділяє сім типів державного устрою. Перший - "царство Кроноса" - додержавне буття людей, коли ними безпосередньо керували божественні посланці. Власне держава і законодавство виникають як засоби компенсувати відсутність прямого Божого керування, що його люди втратили С. еред існуючих типів держави П. вважає два правильними (монархія, аристократія) і чотири спотвореними (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). ("Політик" містить інший розподіл типів, близький до Аристотеля). Відповідно до кожного устрою П. виокремлює створюваний ним тип людини С. труктуру досконалої держави утворюють три класи: виробники (селяни і ремісники - ті, хто забезпечує суспільство необхідним статком), воїни-стражі (ті, хто боронить місто і забезпечує внутрішній порядок), політики-філософи (ті, хто володіє мистецтвом виховувати громадян і керувати ними). Кожному класу відповідає своя чеснота: стриманість - виробникам, мужність - воїнам, мудрість - філософам. Засадниче значення має четверта чеснота - справедливість В. она притаманна усім і покликана підтримувати існуючий порядок, залишаючи кожного у межах його соціальної ролі. Держава та її устрій уподібнюються людській душі, яка також має три головні частини (засновки): жага (бажання), запал (воля), розмисл. Вони є основними силами, котрі визначають життя душі. їм відповідають три суспільних класи, а також три головні чесноти. Залежно від переваги того чи того засновку, утворюються різні типи душі. Онтологія і вчення про душу визначають теорію пізнання П. Суб'єктом пізнання є душа, а сам процес пізнання спрямований на достеменне буття - вічне і непроминальне (світ ейдосів). Можливість його пізнати принципово відкрита тому, що сама душа як безтілесна, ідеальна сутність походить зі світу ейдосів і контактувала з ними; пізнання - це процес пригадування (анамнезис) душею своїх вражень від ейдосів. Анамнезис ускладнюється тим, що в людині душа поєднана з тілом, для якого реальністю є чуттєві сприйняття; вони заступають людині справжнє буття і навіюють хибні уявлення, від яких душі потрібно звільнитися С. итуацію пізнання П. передає образом печери, в якій знаходяться прикуті до стіни невільники, котрі бачать лише тіні речей, що проносяться повз них. Ці тіні - чуттєві враження, подоба дійсних речей, від яких слід дістатися світла безтілесного світу, щоб побачити достеменну реальність. Оскільки предметом пізнання є безтілесні сутності, то головна пізнавальна здатність - це умоглядність. В умоглядному світі є сфера "нічим не зумовлених начал усього", яка осягається таким самим безпосереднім умоспогляданням (ноезис), і сфера обумовленого, яку можливо пізнавати шляхом розсуду, розмірковування (діанойя). Досягнення знання - це сходження від меншої достовірності до більшої. Його чотири щаблі: ім'я, визначення, зображення, знання як таке ("VII лист"). Кожен ступінь є певним етапом пізнання, послідовне сходження по яких дозволяє досягти знання достеменного буття. П. відіграв ключову роль у розвитку західної метафізики: вчення про буття надало вищого онтологічного статусу конкретностям навколишнього світу, подавши все розмаїття його форм у вигляді незмінних першообразів; полісна утопія створила ідеал досконалого суспільства і обґрунтувала практику соціальних перетворень. П. мав вирішальний вплив не лише на подальшу античну думку (див. Аристотель, платонізм), а й на всю європейську філософську традицію.

[br]

Осн. тв.: "Держава"; "Теетет"; "Парменід"; "Тимей"; "Критій"; "Закони".