амелія

НЕОПЛАТОНІЗМ - один з основних напрямів античної філософії в пізньоелліністичну епоху, що став логічним поєднанням ідей платонізму, аристотелізму та неопіфагореїзму. Засновником Н. у III ст. був Плотин, якого разом із його учнями Порфирієм та Амелієм відносять до римської неоплатоністичної школи. IV ст. відзначається піднесенням малоазійського Н., пов'язаного з іменами Юліана й Салюстія у Пергамі та Ямвліха і його школи у Сирії, відомих, крім власне філософських надбань, також орієнтацією на практичну містику і теургію. У V - VI ст. центром Н. стають Афіни (школа Прокла) й Александрія, де неоплатоніки приділяли особливу увагу узгодженню вчень Платана тйАристотеля й коментуванню творів останнього. Для філософії Н. характерним є уявлення про ієрархічну структуру та послідовну сутнісно-смислову еманацію сущого - від довершеності та всеосяжності надсущого Єдиного до Чисел як першої без'якісної визначеності буття, котрі далі, через з'єднання з довколишнім інобуттям, отримують якість вже як певним чином оформлений буттєвий смисл, тобто ідея. Сукупність ідей виступає при цьому як Ум, що і є прообразом усіх речей. Коли ж світ ідей, в свою чергу, також з'єднується з інобуттям, ідеї переходять в стан смислового становлення і стають одухотворюючими усе першопринципами, котрі всі разом складають Світову Душу. Подальше становлення Душі гранично приводить до появи нерухомо посталого, що завдяки їй, однак, знаходиться у вічному русі, тобто до появи Космосу. І лише у внутрішньокосмічному становленні виявляє себе такий різновид інобуття, як чуттєва матерія, інакшість якої відносно Ума і Душі полягає в тому, що вона як "несуще" є метою їхнього розпаду й згасання. Філософське пізнання, що є можливим для людини в окресленій структурі буття, полягає в усвідомленні свого місця в ній - як духовного "ув'язнення" в чуттєвій матерії - і в зосередженні власного єства на русі до осягнення Єдиного в над-Умному екстазі. Християнська інтерпретація неоплатонічних тем простежується в творіннях східної та західної патристики О. смислення неоплатонічних уявлень в дусі ісламу відмічають в араб, філософії І. деї Н. знайшли свій відгомін в європейських містичних вченнях, середньовічній містиці, у філософії італ. гуманістів, кембриджських платоніків, а також у творах Берклі, Ляйбніца, нім. класичної філософії. Особливе зростання інтересу до Н. в європейській культурі пов'язане з добою Романтизму.