абстрактне

див. абстрактне і конкретне

АБСТРАКТНЕ і КОНКРЕТНЕ - категорії, які розкривають відношення мислення до дійсності і розвиток самого мислення. Найзагальніша їхня відмінність полягає у тому, що мислення є сукупністю узагальнень (абстракцій), а в дійсності існують лише окремі одиничні речі: "немає лева взагалі" (Гегель). Тобто дійсність конкретна, одинична, а мислення абстрактне, загальне. Інший смисл категорій А. і К. полягає в тому, що К. - це єдність багатоманітного, з кожною окремою річчю включно. Разом з тим, кожна окрема сторона речі, явища, події - це також реальне А.: в процесі розвитку речей ці сторони виникають чи зникають, що становить реальний аналог абстрагування або конкретизації; напр., лев чи дуб конкретніші, ніж ті зародки, з яких вони виникають. На цій підставі і виникає абстракне мислення, тобто здатність окреслювати певні властивості речей і надавати їм самостійності. Співвідношення дійсності і мислення відбивається також у наступних двох смислах конкретного: чуттєво конкретне і розумово конкретне. Чуттєво конкретною є сама дійсність. А мислення має декілька стадій розвитку, розкритих генетичною психологією: це наочно-дієве, наочно-чуттєве та абстрактне мислення. Нарешті, А. і К. є ознаками самого мислення, а також ступенями його розвитку, що втілюється у принципі сходження від А. до К.

КАТЕГОРІЇ ДІАЛЕКТИКИ - всезагальні філософські поняття, за допомогою яких розкривається суперечливий характер буття, його єдність і різноманітність, змінюваність і самозбереження Р. озглядувані в онтологічному плані, К.д. фіксують об'єктивну несумісність і, в той же час, нерозривність сторін буття ("протилежність", "єдність протилежностей", "рух", "розвиток" і т.п.). Як форми логічного пізнання, вони характеризують рух мислення через логічні суперечності, що не можуть бути усунені існуючими формальними методами і потребують сутнісного аналізу досліджуваної ситуації, як це має місце, наприклад, в апоріях Зенона, антиноміях Канта, логіці Гегеля, "Капіталі" Маркса, деяких софізмах, тезах про корпускулярно-хвильову подвійність мікрооб'єктів, тваринно-соціальну сутність людини та ін., у випадках дослідження перехідних і "межових" ситуацій і т.д. (абстрактне, або розсудкове, негативно-розумне, позитивно-розумне мислення; теза, атитеза, синтез; чуттєво- конкретне, абстрактне, мислено-конкретне). Рух пізнання відбувається в цьому разі за законами не формальної, а діалектичної логіки, змінюючи одні форми раціонального мислення на інші і синтезуючи їх. В гносеологічному аспекті К. д. можна систематизувати на ті, що характеризують рух (тотожність - відмінність, перервне - неперервне, конечне - безконечне, одиничне - загальне, абсолютне - відносне, внутрішнє - зовнішнє та ін.), становлення і деградацію (буття - небуття - становлення; якість - кількість - міра; старе - нове - оновлення; покладання - заперечення - зняття; минуле - сучасне - майбутнє; виникнення - зникнення - відродження та ін.) та розвиток. Серед останніх виділяють категорії детермінації (безпосереднє - опосередковане; причина - наслідок; умова - обумовлене; необхідність - випадковість; можливість - дійсність та ін.) та категорії формоутворення (форма - зміст; частина - ціле; елементи - структура; стан - функція та ін.). У відповідності зі зміною системи філософських категорій в цілому (досить згадати відмінність систем категорій Платона,Аристотеля, Канта і Гегеля) К. д. перебувають У русі, відповідно до накопичення знань про суперечності, відкриття їх нових форм і узагальнення цієї інформації. На цьому шляху певні поняття втрачають статус К. д. (як це сталося у Новий час з рядом категорій теологічної діалектики), інші набувають категоріального статусу. Сьогодні на шляху до цього перебувають такі поняття, як "самоідентичність", "подія", "конфлікт", "катастрофа", "синергія", "тотальність", "сизигія", "межовість" та ін. Взагалі ж, оскільки філософське знання, як граничне, має антиномічний характер за самою своєю сутністю, між категоріями філософії і К.д. немає різких меж. В різних філософських системах, в залежності від акцентів на тих чи тих суперечностях буття, різні комплекси категорій можуть відігравати домінуючу роль як К.д. Історичний процес лише виявляє різні способи цього домінування.

1) number

2) мат. number, quantity

3) ( дата) date

4)

БУТТЯ - термін, що має чотири основні значення. 1) Синонім існування, котрий виражається граматичною і логічною зв'язкою "є". В такому сенсі Б. універсальне, може стосуватися будь-яких природних і штучних утворень, речей, людей тощо. Але воно і беззмістовне, абстрактне, бо байдуже, до чого застосовується. У Гегеля таке Б. в логіці має назву "чисте Б.". 2) Визначене Б., "ось це", існуюче "тут" і "тепер" - дерево, камінь і т. ін.; "наявне Б.". Гегель позначає ним конкретні речі й явища, Гайдеггер - людину. 3) Безпосередня дійсність, ще не роздвоєна на явище і сутність: з неї починається пізнання. Адже сутність на початку не дається, вона прихована, тому відсутня тут і її кореляція - явище. В "Науці логіки" Гегеля на цій підставі розрізняються "Вчення про буття" і "Вчення про сутність". Загальна структура першого подається трьома категоріями: якість - кількість - міра. Вони є головними визначеностями Б. в даному сенсі. 4) Протилежність свідомості, тобто одна з частин опозиційної пари "Б. і свідомість". Воно незалежне від неї і охоплюється багатоманітною діяльністю людини. Має дві найбільш значущі форми: загальнофілософську - співвідношення "Б. і свідомість" становить основне питання і принцип філософії, і соціальну, відому у вигляді опозиції "суспільне Б. і суспільна свідомість", яка набула особливої ваги в історичному матеріалізмі.

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

Гербарт, Йоган Фридрих (1776, Ольденбург - 1841) - нім. філософ і педагог Н. авчався в Єні (разом з Фіхте). Філософія Г. є розвитком ідей Канта у напрямі філософського реалізму, зі включенням багатьох важливих моментів філософії Ляйбніца. У центрі метафізики Г. - поняття речі у собі, відмінне, однак, від кантівського: за допомогою критики повсякденного розуміння поняття "речі" він приходить до поняття "реалу" як кінцевого елемента і носія буття (на кшталт монади Ляйбніца). Повсякденне розуміння поняття речі відповідає комплексу простих сутностей, шлях до пізнання яких відкривають властивості речі, що подані у відчутті. Таким чином, річ у явищі - це більш-менш постійний зв'язок простих сутностей, які знаходяться у "інтелігібельному просторі". На відміну від "феноменального простору", тобто простору уявлень, який знаходиться у нашій душі, "інтелігібельний простір" у Г. - абстрактне поняття, співвідносне з поняттям простору у математиці А. налогічна математизація має місце і в психології Г. Філософія Г. не набула значного поширення у Німеччині, у той час як в Австрії вона органічно вписалася у традицію філософського реалізму і в серед. XIX ст. стала офіційною університетською системою філософії. Великою популярністю в європейській педагогіці друг. пол. XIX - поч. XX ст. користувалося вчення Г. про чотири ступені освіти: "ясність", "асоціація", "система", "метод".

[br]

Осн. тв.: "Загальна теорія освіти" (1806); "Головні пункти метафізики" (1808); "Загальна практична філософія" (1808); "Загальна метафізика, поряд із початками філософського вчення про природу"(1829).

КІНІКИ (кінічна школа) - найвпливовіша (не рахуючи Академії) з сократичних шкіл, що виникла на початку IV ст. до н. е. Школа отримала назву кінічної або від грецьк. слова "пес", або від назви гімнасію "Кіносарг", де навчав Антисфен - засновник школи та учень Сократа. Інші представники кінічної школи - Кратет, Метрокл, Меланіпп, Біон, Керкид, Діон Хрисостомтаін. Найвидатніша постать і уособлення кінізму - Діоген Синопський. Як ідейна течія кінізм проіснував до кінця античного світу, що засвідчує на поч. V ст, н. е. Августин. К. відкидали значення теоретичної думки, визнаючи лише практичну філософію, яка задовольняє потреби людського життя. Зайве порушувати питання про сутність речей. Усе слід сприймати таким, яким воно є у безпосередній даності досвіду. Це означає знати речі у їх власному змісті, без того, що додає абстрактне мислення і людське встановлення. Головний принцип кінічного вчення - жити у відповідності до вимог природи, нехтуючи вимогами соціальності як хибними та ілюзорними. Всі життєві зусилля спрямовуються максимою "ні в чому не мати потреби". Звідси випливає відмова від цінностей і принад, що володіють людиною у суспільстві, а також ідеал самовладання, силою якого людина підпорядковує власне прагнення до насолоди. Найперше благо людини - це свобода, яка досягається через "слідування природі", вимоги якої засвідчує неупереджений розум. Зразком для наслідування в кінізмі став Геракл, антигероєм - Александр Македонський. К. створили перше філософське обґрунтування "практики спрощення", тобто відмови від культурних надбань в ім'я позакультурних (висхідних, природних) засад життя. Унаочненням кінічної позиції стала поведінка представників школи, передусім Діогена, відомого асоціальним способом життя і багатьма вчинками, в яких безкомпромісно і відважно відкидалися всі культурні умовності. Через це ще в античності існувала суперечка, як слід розуміти кінізм: як філософську позицію чи просто як особливий спосіб життя? Кінічне вчення справило значний вплив на формування християнської етики, зокрема на Тертуліана.

див. абстрактне і конкретне

КОНКРЕТНІСТЬ ІСТИНИ - залежність істини від певних умов і обставин, простору і часу. Проблема К.і. виникає внаслідок того, що істина як ідеальне утворення має загальний і тому абстрактний характер, дійсність же завжди конкретна (див. абстрактне і конкретне). Цим покладається невідповідність між ними, що негативно впливає на всю діяльність людини. К.і. має три основних аспекти - теоретичний, практичний і логічний. 1) Теоретичний, або пізнавальний, стосується двох способів функціонування істини - її походження і застосування для пізнання нових об'єктів чи вирішення теоретичних завдань. Знання має характер істини, якщо воно виникає на певній об'єктивній основі і в своєму подальшому розвитку не пориває з нею С. формовані знання стають знаряддями його поширення і розвитку. Для цього треба мати уміння вибирати для даної конкретної ситуації єдино адекватні поняття, образи, правила і підводити під них об'єкти чи вирішувати задачу. Таке застосування абстрактного до конкретного Кант називав здатністю судження В. она - відмітна риса природного розуму, навчити їй не можна, на відміну від власне теоретичних знань. Як вміння вона виробляється прикладами і діяльністю З. датність судження - це мистецтво, хист до вибору адекватних ідей або їх створення для ще не пізнаних явищ. 2) К.і. в практичному плані - це адекватність ідеальних засобів для потрібної людині зміни речей, явищ та процесів. Уміння застосовувати такі засоби дається теж прикладами та практичною діяльністю. 3) В діалектичній логіці К.і. досягається методом сходження від абстрактного до конкретного. Таке сходження є одночасно рухом в середині самої думки і її наближенням до конкретної дійсності.

МИСЛЕННЯ - інформаційна діяльність, що набула якості опосередкованого, узагальненого пізнання, яке за допомогою абстрагування, міркувань (зіставлень пізнавальних образів та логічного виведення думок) і типізації даних про світ явищ розкриває їх необхідні зв'язки, закономірності, тенденції розвитку. М. виходить за межі емпіричного споглядання, ідеально відтворює процеси буття в їх необхідності та потенційності, що дозволяє формулювати закони. М. пов'язане з моделюванням можливих ситуацій і тому здатне до планування дій та передбачення їх наслідків. Процес М. визначається низкою логічних операцій. Такими операціями є: порівняння пізнаваних об'єктів (наочно даних чи уявлюваних, ідеалізованих); аналіз і синтез даних; абстрагування істотних ознак об'єктів від їхніх другорядних рис і від самих об'єктів; узагальнення, класифікація та ін. Мислительні операції здійснюються за допомогою мови та мовних знаків, які є засобом акумуляції, формалізації та трансляції інформації. М. відзначається специфічним апаратом форм і методів функціювання. Вихідною формою процесу М. є судження. Його зміст розкривається через побудову умовиводів і здійснюється шляхом зіставлення різних суджень. У ході цього зіставлення, оперуючи наявними знаннями, знаходять у них за певними правилами висновку нові сторони та відношення. Синтезом суджень про певний об'єкт є поняття, яке в теоретичних системах знання стає формою розвитку ідеї. М. полягає в постійних переходах від окремого до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки. Усвідомлення цих переходів досягається особливими методами М., зокрема різними дедуктивними та індуктивними прийомами пізнання (див. дедукція, індукція). В методологічному ракурсі М. визначається категоріями як засобами створення понять про поняття, щаблями освоєння думкою істотного, загального і необхідного в явищах дійсності, засобами мислимої її реконструкції В. ідповідно до розкриття в історії пізнання різних категоріальних схем розуміння світу М. характеризується певними стилями (див. стиль мислення). Генетично і за переважним використанням умоглядних чи практичних дій у мислительному процесі виділяють конкретно-дійове і теоретичне М. За характером побудови мислительних актів, формами Їхнього здійснення та завданнями розрізняють також М. образно-спрямоване й абстрактне. М. вивчають різні науки - від формальної логіки і лінгвістики до нейрокібернетики, фізіології і психології. Оскільки М. відтворює певні процеси дійсності і має в ній відповідні аналогові явища, деякі з цих процесів можна використовувати для кібернетичного моделювання мислительних актів. Ці моделі інформаційно-технологічних моментів думки називають "машинним М.", бо вони здійснюються на технічних системах, тобто побудованих людиною "органах людського мозку". Проте М., як матеріально зумовлене суспільне явище, є не автономним, формальним процесом думки, а теоретичним компонентом практичного освоєння світу, і його не можна розглядати окремо від людської діяльності в цілому. Тому "машинне М." не є М. у повному розумінні. В процесі М. специфічно проявляється активність суб'єкта, який теоретично засвоює світ у перспективі його перетворення в предмет цілеспрямованої діяльності. Генеза цієї діяльності становить водночас історію розвитку М. Зародки мислительної діяльності у формі елементарного, наочно-дійового, "моторного" М. властиві вже вищим ссавцям. Проте якісно нове, людське М. виникає і формується з розвитком суспільної праці і мовного спілкування людей. Спочатку М. безпосередньо впліталося в практичну діяльність. Згодом на основі генералізації дій людини, об'єднання нею об'єктів у певні класи за спільністю їхнього практичного використання та символічного позначення у мові формуються ідеальні предмети діяльності і специфічні операції над ними. Практична дія трансформується у розумову дію, закріплюється внутрішнім, духовним досвідом людей. Природне за історичними передумовами М. є суспільно зумовленим процесом пізнання людиною світу.

Монтень, Мішель-Ейкем де (1533, замок Монтень, в Перигорі - 1592) - франц. філософ, письменник. Навчався у Бордо і Тулузі. Служив членом місцевого парламенту та мером Бордо упродовж багатьох років. У міжконфесійних та міжцерковних стосунках виступав за улагодження суперечностей між католиками і протестантами. Найхарактернішою рисою філософських роздумів М. є скептицизм. Ідеї скептицизму не були викладені М. у систематизованій формі, а знайшли відбиття у численних есе, нотатках, записах у щоденнику. Зібрані воєдино, вони утворили видатний зразок філософсько-гуманістичної літератури, що пізніше здобув синтезовану назву "Досліди". Твори М. засвідчують прихильність автора до самоспостереження, споглядання мінливості психологічної натури людини; людині не личить зазіхати на роль керманича природи, позаяк, часом, навіть особистий внутрішній світ скидається на некеровану самостійну істоту. Універсалістське знання на зразок схоластичного чи аристотелізму, викладання якого панувало в ун-тах, на думку М., позбавлене особистісного сенсу, хоч і залишається для людини нормативним. Призначення людського буття - у самовдосконаленні, усвідомленні власної ролі як частки природи. М. цікавить не абстрактне знання про суще, а осягнення власного природного начала, його недоліків та переваг, безнастанної мінливості та зумовленості повсякденним досвідом. Наскрізне для філософського світобачення М. питання-девіз "Що я знаю?", застосоване до релігії, мало наслідком відповідь про неспроможність людини пізнати Бога і разом з тим - про її відкритість до сприйняття Божої милості й благодаті. Отож, через скептицизм уможливлювався шлях до віри.

[br]

Осн. тв.: "Подорожні записи" (1580 - 1581); "Нотатки". У 3 т. (1588).

ПРИРОДА - гранично абстрактне поняття, що позначає все суще, об'єктивну матеріальну реальність у всій багатоманітності форм її виявів; характеризується універсальністю й самодостатністю. Поняття П. є багатозначним. Обсяг його значень можна класифікувати наступним чином. 1) Зовнішня об'єктивна реальність, синонім понять "матерія", "Всесвіт", "універсум". У цьому варіанті поняття П. сформулювалося в Стародавній Греції. На його позначення в античній філософії вживався термін "фюсис". Античні натурфілософи (досократики) розглядали П. як Космос з його безконечним переплетінням зв'язків та взаємодій, віковічним взаємопереходом якостей, станів та стихій. 2) Континуум умов існування людини та суспільства - природне середовище, географічне середовище; унікальне вмістилище людської культури; загалом усе те, що протистоїть людині і з чим вона стикається у процесі своєї життєдіяльності. В цьому аспекті П. тлумачиться в широкому діапазоні, межовими значеннями якого є: а) інертне утворення, яке вимагає приборкання, установлення над ним влади людини (що "вийшла з природи") і протистоїть їй як ворожа стихія; б) недосяжний для соціальних утворень ідеал гармонії й мудрості. 3) Об'єкт людського пізнання (природознавства). Історично склалося так, що в процесі виокремлення наук про П. з синкретичного комплексу знань, що сформувався в Античності, відбувалось і подрібнення цілісної картини світу на окремі її фрагменти (фізичний, біологічний щаблі, П. неорганічна, органічна та ін.)· Створився чіткий стиль наукового мислення, якому були властиві точність та однозначність формулювань, об'єктивістська інтенція на осмислення П. "такою, якою вона є" незалежно від емоцій, потреб і сподівань дослідника Б. ільшість напрямів сучасного природознавства зберегли багато у чому класичну методу "допитувати природу", препарувати її (як під час експериментів, так і концептуально), а не дослухатися до неї. Проте об'єктивізм, аналітичність, чітка позиція в системі класифікації наук - усі ці безсумнівні досягнення класичного природознавства - помітно втрачають свою вагу. Дослідження нерівноважних комплексних систем (у тому числі й екологічних) висувають на перший план такі засоби та риси наукового аналізу, як статистичність, нелінійність, варіабельність, полісемантичність, режим співіснування альтернативних наукових теорій. П. в сучасній системі природознавства отримує тлумачення цілісного оточення із залученням соціально-культурних компонентів. 4) Внутрішня закономірність (незрідка природжена властивість) природних речей та явищ, а також феноменів соціальної дійсності - П. світла, П. капіталу, П. людини та ін.

СОФІЙНІСТЬ ( від грецьк. σοφία - майстерність, знання, мудрість) - термін, що в християнській філософії вживається для характеристики світу як наслідку взаємопроникнення трансцендентного й іманентного, Божого й тварного. Ґрунтується на образі Софії, яка в юдаїстських та християнських релігійних уявленнях є уособленням мудрості Бога. Софія - це світ у Бозі, світова душа, світ як зібрання Божих ідей, смислів, задумів О. браз Софії є одним із виявів загальнолюдського архетипу пластичної гармонізуючої мудрості, що панує над людьми й опікується ними. Термін "С." виник у Давній Греції. Гомер в "Іліаді" пов'язує його з образом богині мудрості Афіни Паллади. Як абстрактне, умоглядне поняття "Божа мудрість" осмислюється Платоном. Категорійний її аналіз здійснює Аристотель. Поняття С. розглядають Демокрит, Філолай, Прокл та інші еллінські мислителі. В старозаповітній традиції розробка образу Софії пов'язана з ім'ям царя Соломона - автора філософських книг Старого Завіту (Книги Премудрості та Книги Приповістей), де Софія уособлюється як дівствене породження Бога, тотожне йому. Коли щодо Творця вона є "дзеркало слави Божої", то стосовно світу вона - будівниця світу, стіни якого захищають від безмежного хаосу. В новозавітній традиції подальший розвиток тенденції до уособлення Софії зближує її з ликом Ісуса Христа - Логоса, як олюдненого втілення другої іпостасі Трійці, що є, за апостолом Павлом, "Божою силою і Божою премудрістю". На латинському Заході концепція мудрості розробляється від Бонавентури до ТомиАквінського, згідно з яким, вища мудрість, дарована Святим Духом, являє вершину ієрархії пізнавальних здатностей, що перевищує інтелектуальні здібності будь-якої людини. В подальшому ідеї С. розробляються нім. містиками (Сузо, Беме), романтиками (Новаліс) І. нтенсивної розробки С. набуває у візантійській традиції, що спиралась на ідеї, обґрунтовані в працях Оригена, Афанасія Александрійського, Григорія Ниського, Максима Сповідника. Суттєвий внесок у східнохристиянське розуміння Софії зроблено Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Він обґрунтовував необхідність додати до визначення Божої Премудрості трансцендуючий префікс "пре" (у старослов. перекладі). Тим самим мудрість людська й горня Премудрість були чітко усвідомлені у своїй співвіднесеності. Ця традиція відіграла визначальну роль в давньоруській культурі. Християнізацію Русі у "Слові про Закон і Благодать" Іларіон описує як прихід Премудрості Божої. Через популярне на Русі "Житіє Костянтина - Кирила Філософа" в давньоруській традиції утверджується ідея союзу людини з мудрістю, духовного одруження на Премудрості Божій. На цьому ґрунтується розуміння філософії як "любові до мудрості", що передбачає не лише пізнання істини, а буття в істині, розбудову, упорядкування, "мудрісне" життя. Бачення світу ґрунтується на ідеї єдності Творця, творіння й тварі, осмисленого буття як книги Премудрості. Особистісне втілення Софії поступово зближується з образом Богоматері як лона Христа, як першого храму Премудрості. Це знайшло відображення в ідейно-художній програмі Ярослава Мудрого, втіленій у символіці центрального храму Києва - Софійському соборі й подальшій іконографічній традиції, що поєднує теми С. з богородичними сюжетами, вшануванням Оранти, подвигу вічного тримання рук перед Богом на захист грішного людства (таким є зображення Богоматері в алтарі Софії Київської). Тема С. розробляється в "Ізборнику Святослава 1073 р.", у творіннях Іларіона, Кирила Туровського та ін. Передусім Софія сприймається як знак етичного порядку Космосу, ціннісно-розумної впорядкованості буття, що являє духовну альтернативу невпорядкованому Хаосу як втіленню зла. Ідея С. світу зумовлює не лише етичне, а й естетичне спрямування вітчизняної філософської думки. Образ Софії неодмінно виступає сповненим високої духовної краси. Творення світу Богом сприймається як художній акт. І робить його таким Софія, що є "художницею", втіленням принципу краси в Бозі. В подальшій історії укр. філософської думки ідея С. розробляється полемістами (Вишенський, Баранович та ін.). До неї звертаються Петро Могила, Туптало, Кониський. Відображена вона у творах Сковороди, Юркевича. В XIX ст. проблема С. спеціально розроблялася представниками рос. філософії (В. Соловйов, Флоренський, Булгаков, Є.Трубецькой та ін.).

Юркевич, Памфіл Данилович (1826, с. Ліпляве, Полтавщина - 1874) - укр. філософ, педагог. Вихованець КМА (1847 1851), викладач (1851 - 1858), проф. (1858 - 1861) філософії КМА. Проф. кафедри філософії (1861 - 1874) і в. о. декана історико-філологічного ф-ту Московського ун-ту (1869 - 1873). Філософський світогляд Ю. сформувався у межах духовно-академічної традиції філософування з її опертям на засади християнського теїзму, на розуміння абсолюту як "живого" Бога, творця і промислителя, свободної і свідомої особистості. Залучившись до справи розбудови православної філософії та культури і пошуку цілісного універсального світогляду, вільного від вад як емпіризму, так і раціоналізму, такого, що шукає злагоди віри і розуму на шляхах "урозуміння вірою", Ю. продовжує цю справу в умовах засилля нігілізму і вульгарного матеріалізму, змушений відстоювати філософський професіоналізм у боротьбі з філософським невіглаством і дилетантизмом, виправдовувати її самоцінність як знання норм для мислення, буття і діяльності, стверджувати її значущість у вихованні "вищої культури живої особистості". Вкорінена у біблійній і святоотчій традиції, філософія Ю. вбирає у себе глибоко продумані, пропущені через горнило православного умоспоглядання, інтенції платонівського ідеалізму і сучасного йому західноєвропейського досвіду філософування (Шопенгауер, Лотце та ін.)· Успадковуючи Платонове тлумачення ідеї як об'єктивно-реальної життєдайної сутності речі, норми і закону її розвитку, перевіряючи істинність платонівської метафізики з позицій протилежного "полюса світобачення" - кантівського критицизму - і переконуючись у тому, що жодне з визначень у вченні Канта про досвід "не відкидає можливості... метафізики надчуттєвого", Ю. здійснює свій філософський вибір на користь ідеалізму платонівського типу, хоча й відмовляється, відповідно до православно-теїстичних світоглядних настанов, прийняти безособистісне абстрактне начало як його підвалини^ Християнський платонік, Ю. обґрунтовує розуміння філософії як цілісного світогляду, в якому духовне життя людства розкривається в усій повноті його релігійних, інтелектуальних, етичних та естетичних моментів. Доводячи однакову неспроможність як емпіризму, так і раціоналізму у справі розбудови такого цілісного світогляду, Ю. здійснює рішучий крок у бік "конкретного ідеалізму", що, на відміну від ідеалізму абстрактного, беззасновкового, передбачає вкоріненість філософського мислення в абсолютно сущому як його началі. Навчаючи про дух, як щось більше, ніж свідомість, ніж пізнавальна діяльність, розглядаючи його як існуючий предмет, реальну субстанцію, вбачаючи в істині не мисленеву категорію, а "живу", конкретну онтологічну сутність, Ю. закладає підвалини "онтологічної гносеології", що згодом стає однією з характерних ознак рос. релігійної метафізики. Пафос діяльного моральнісного духу, яким проникнуті філософські переконання Ю., зумовлює його тяжіння до сфери практичної філософії, перевагу в його творчості етичної, педагогічної та психологічної проблематики. Ю. - один із теоретиків філософії серця (кордоцентризму).

[br]

Осн. тв.: "Ідея" (1859); "3 науки про людський дух" (1860); "Матеріалізм і завдання філософії" (1860); "Серце і його значення у духовному житті людини, за вченням слова Божого" (1860); "Мова фізіологів і психологів" (1862); "Читання про виховання" (1865); "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта" (1866); "Курс загальної педагогіки з додатками" (1869) та ін.