Спас

1) Спаси́тель; Спас

2) ( праздник) спас, преображе́ние

см. спасівський

1) сад. спа́совка

2) церк. успе́нский пост; диал. спа́совка

1) рел. спасе́ние

2) спасе́ние

ხსნა, გადარჩენა, შველა

паратунак

ратунак

ГНОЗИС ( від грецьк. γνωσιζ - знання, пізнання, вчення) - грецьк. термін для позначення знання. В епоху Еллінізму Г. означав проникнення в надчуттєвий світ шляхом споглядання духовних сутностей і Бога. Г. є чільним поняттям релігійно-філософських систем гностиків, згідно з якими, Г. є особливим потаємним одкровенням Бога для обраних людей, що стає запорукою їхнього спасіння С. тосується насамперед містичного пізнання. Згідно з гностицизмом, теорія пізнання виступає таїною, яку Христос-Спаситель відкрив обраному колу своїх учнів для їхнього спасіння. Г. охоплює відомості про справжню духовну природу людей та шляхи їхнього спасіння через звільнення духовного начала від матеріальних пут. Коли людина прагне повернутися до Бога, Г. виконує функцію оберегу від нападів злого Деміурга, який є творцем матеріального світу і протистоїть духовним прагненням людини. До складу Г. нерідко входило вчення про перевтілення душ. Сам Г., стану якого можна було досягнути лише шляхом аскетичних практик, рятував людину від низки перевтілень, на які вона була приречена внаслідок особливостей матеріального світу (див. гностицизм).

ЕСХАТОЛОГІЯ ( від грецьк. έσχατοζ - останній, кінцевий і λόγοζ -вчення) - релігієзнавчий, теологічний термін, який включає: 1) елементи вчення різних релігійних систем про кінцеву долю людства і людини; 2) розділ християнського канонічного вчення про Страшний (Останній) Суд і його класичні та некласичні, єретичні трактування богословами. Розробкою християнської Е. займалися видатні теологи раннього християнства, Середньовіччя, Нового і Новітнього часу. Тематика Страшного Суду Месії безпосередньо пов'язана з кінцевим спасінням як метою існування людини і людства, спокутуванням гріхів і поверненням до Бога. У християнській Е. відсутній дуалізм: спасіння людини визначає спасіння людства і навпаки. Згідно з поглядами Оригена, кінець світу має привести до порятунку всіх грішників. Упродовж християнської цивілізації есхатологічне вчення набувало різного змісту й діапазону - від канонічних трактатів до символу віри окремих сект та революційних рухів Середньовіччя. Есхатологічна тематика у Новий час розроблялася західними богословами у гносеологічному, натуралістичному контексті (Тейяр де Шарден, Ренер), а також рос. ідеалістами (Бердяєв) й еклектиками (Мережковський). Е. знайшла відображення у світогляді нетрадиційних релігій західнохристиянського і східнохристиянського взірця (західний окультизм, теософія, вчення Живої Етики).

1) церк. Спаси́тель; Спас

2) (тот, кто спас, спасает кого-либо от опасности, несчастья, гибели) спаси́тель, избави́тель

ГНОСТИЦИЗМ ( від грецьк. γνωστικόζ - пізнавальний, той, хто пізнає) - термін для позначення вчення філософів та теологів епохи раннього християнства (II - IV ст.), які широко застосовували філософські розмисли у поєднанні з містичним пізнанням містерій віри. Частково має ще дохристиянське походження. Набував різноманітних еклектичних форм, які об'єднували багато елементів магії, містичних традицій, перських вчень дуалістичного характеру, єврейської теології та елліністичної філософії. З елементами християнської доктрини гностики найчастіше поєднували платонізм та піфагореїзм, особливо часто посилаючись на біблійне вчення про творіння та діалог "Тимей" Платона. Гностичну традицію поділяють на східний (сирійський) та західний (Александрійський) Г. До представників східного Г. відносять Сатурніла, Василіда, його сина Ісидора, Вардесана та Маркіона. До західного крила Г. належать Карпократ, його син Епіфан та Валентин (пом. бл. 160 р.), який мав найбільшу кількість послідовників. Загальним уявленням для різних представників Г. є дуалізм між Богом, який виступає духовним началом, ототожнюється зі світлом і є джерелом всякого блага, з одного боку, та матеріальним світом, який асоціюється передусім зі злом та темрявою, з іншого. Гностики визнають ці два начала рівносильними і вказують, що між ними в космічному масштабі точиться боротьба. Стосовно Божественного світу вживається термін "плерома" (від грецьк. досконалість, повнота). Саме плерома, згідно з Валентином, є засадою буття, позбавленою будьякого оформлення та поділу. Як Божественна повнота вона існує споконвіку і тому не має початку, але породжує все інше. Гностики визнають існування сутностей-посередників (ангелів, еонів), які породжуються з плероми і є носіями Божественної природи, одночасно виступаючи як абстрактні творчі сили і міфічні істоти. Процес породження еонів гностики іноді називають еманацією. Матеріальний світ, на думку гностиків, створював не добрий Бог, а злий, якого вони називають Деміургом (іноді ототожнюється з давньоєвр. Богом-творцем Ягве) і якого вони визнають проміжною, третьою ланкою між Богом та світом (трихотомія). Деміург також виступає найнижчим еоном, який у певний момент з'єднався з матерією і дав таким чином початок різноманітним часткам духу (душам), які складають світ. Різноманітні живі істоти світу (включно з людьми) є результатом занурення еонів у матерію. Подібне поєднання не є для духовних сил природним. Людське становище у цьому світі нагадує ув'язнення душі (в рамках тіла). Духовне начало людини прагне звільнитися від матерії і возз'єднатися з Богом у плеромі. Проте самостійно люди цього зробити не можуть. Тому для їхнього порятунку прийшов останній еон, духовний Спаситель (Христос, який іноді ототожнюється з Першою Людиною), щоб запропонувати їм гнозис - вчення про їхню справжню духовну природу і про шляхи повернення душ людей до Бога. У відповідності з ученням про гнозис, все людство поділяється на три головні групи - тілесних (соматиків), душевних (психіків) та духовних (пневматиків) людей. Перші з них є язичниками, які прив'язані до негідних пристрастей, не здатні від них звільнитися і тому приречені на загибель. Душевні люди - це передусім більшість християн і юдеїв, які вже вийшли на шлях покаяння і спасіння. Проте справжнього спасіння заслуговують лише представники останньої групи, власне гностики, які здатні безпосередньо пізнавати Бога і наближатися до нього за допомогою гнозису. Внутрішній організації гностичних сект був притаманний аскетизм і відносно високий статус жінок, передовсім внаслідок культу Божественної Мудрості. Ставленню гностиків до Христа властивий докетизм - вчення про примарність фізичного приходу Спасителя і заперечення його людської природи. Прихід Христа як останнього еона позначує остаточний розрив духовного начала з матеріальним. Для аргументації Г. характерним є широке використання алегоричного методу інтерпретації священних текстів. З одного боку, Г. загрожував тій доктрині, яка пізніше отримала назву православного (ортодоксального) християнства, а з іншого - він спонукав її точніше визначитися стосовно вчення про церковне передання та одкровення. Г. вплинув на багатьох ранньохристиянських авторів, зокрема, на Елемента Александрійського та Оригена. Г., як релігійно-філософському вченню, властивий відхід від теоретичного опрацювання проблем логіки і метафізики і зосередження уваги на практичній етиці, а, отже, й людині. Останню, порівняно з грецьк. філософією, вони розглядають певною мірою спрощено, оскільки підходять до неї поза суспільно-політичними реаліями, національними й культурними особливостями народів.

Княгиницький, Йов (в миру Іван, Ієзекиїл) (?, Тисмениця, Галичина - 1621) - укр. релігійний діяч, філософ, містик. Вчився в Острозі; після закінчення навчання викладав в Острозькій школі; за дорученням князя Острозького перебував на Афоні (повернувся у 1603 - 1604 рр.). Згодом у Греції прийняв постриг під іменем Ієзекиїла; понад 13 років прожив на Афоні. Повернувшись додому, реорганізував низку укр. монастирів. З ініціативи Вишенського заснував Скит Манявський, де вдосконалювали свої знання Ісая Балабан, Копистенський, Рудницький, Бобрикович-Копоть та ін. Брав участь у роботі Дерманської друкарні. Відомий своєю непримиренною позицією щодо поширення унії і католицизму в Україні. В Острозькому осередку К. репрезентував містичну аскетичну течію, до якої належали також Ісакій Святогорець (ігумен Дерманського монастиря) та Вишенський. На формування світогляду К. вплинули східнопатристична філософія та вчення ісихастів. Є підстави припускати, що він не заперечував ідею спасіння особистою вірою, але в якийсь спосіб поєднував її з переконаністю у рятівній силі церкви, тобто вважав, що спасіння досягається з допомогою власних вольових зусиль особи через заповіді, молитви, подвиги, чернечу аскезу, якій він надавав особливого значення. Високо оцінював К. індивідуальне проникнення у суть біблійних текстів, що, на його думку, повинно було супроводжуватися самопізнанням, мовчазним самозаглибленням, внутрішньою перебудовою, переображенням людини зі "старої" у "нову", здатну і готову ввійти у духовний контакт з Богом з метою внутрішнього осяяння божественною істиною і набуття богоподібності. Його діяльність в Острозькому осередку становить важливий внесок у розвиток тогочасної укр. культури та містичного напряму укр. думки.

[br]

Осн. тв.: "Житіє Іова, пера Ігнатія Симоновича з Любарава, написане між 1623 - 1628 рр." (1860); "Письмо основателя Скитской обители схимонаха Іова кь ієромонаху Кириллу Транквіліону, заключащее в себі критический разборь составленого послідним "исповідания вЇрьі" от 23 августа 1619 г." (1993).

Скот, Іоан Дуне (бл. 1266, Макстон, Шотландія - 1308) - шотл. філософ, критик томізму, теолог. Навчався в Оксфорді; викладав у Оксфордському і Паризькому ун-тах. С. - автор багатьох творів, знаний не тільки як коментатор Аристотеля, Порфирія і Петра Ломбардського, а й оригінальних ідей. С. виступав проти спроб примирення теології і філософії. Він проводив чітке розмежування між ними за предметом (Бог чи буття), методом (переконання чи дискурс), логікою (одкровення або абстракція) і метою (спасіння або пізнання) Ф. ілософію має цікавити Бог як першобуття, першосуще. Першосуще існує актуально, що робить можливим "бування" усього іншого. Докази буття Бога, за С., - це докази існування нескінченного буття. Доказ не може бути апріорним і виходити з визначення поняття Бога; він може бути тільки апостеріорним, тобто вести розум від наслідків до їх причин. З існування Першого Буття виводиться можливе буття як акт свободної Божественної волі. Стосовно процесу пізнання та взаємодії суб'єкта й об'єкта визнає чуттєве пізнання та узагальнюючу роль інтелекту. В людині над усіма видами діяльності панує не розум, а воля. Тому знання - не причина:бажання, а тільки його умова. Розум вказує на можливість вибору, проте вибір робить воля. Чим ближче людина до Бога, тим імовірнішим стає співпадання воль, тим більшим для людини є шанс на спасіння. С. - концептуаліст; визнавав реальним існування одиничних речей. Проте реальність їх усвідомлюється завдяки родам і видам буття. Бо рід і вид - це перш за все реальність зв'язків, тобто суто загальне (універсалія). Реальність одиничного дана через роди і види (які споконвічно існують), бо якби одиничне було дано нумерично, то у природі панував би хаос.

[br]

Осн. тв.: "Оксфордський твір"; "Трактат про першопочаток" та ін.

СОБОРНІСТЬ - ключове поняття рос. релігійно-філософської думки XIX - XX ст. С. визначалася Хомяковим і пізніше Бердяєвим як подолання кофлікту між індивідуальністю і колективом у спільному діянні любові, як духовне єднання людей безпосередньо один з одним, вільне від диктату державних і політичних структур. Хомяков протиставляв православний тип духовного єднання в любові більш формальної зовнішньо організованим католицькій і протестантській спільнотам. Федоров наголошував, що справжнє духовне єднання людей по типу Божественної Трійці відбудеться в ім'я "спільної справи" - спільної праці задля перемоги над смертю і загального воскресіння. В філософській системі B. Соловйова ідея С. була пов'язана з ідеєю всеєдності: людство розглядалось як соборний або суспільний організм, а C. визначалася як пошук людьми у житті такої форми всеєдності, яку вони мають у Бозі. Рос. релігійно-філософська думка розглядала ідею соборної свідомості як факт слов'янської ментальності. Персонал істичним уособленням С. Соловйов, Булгаков, Флоренський вважали Святу Софію - як соборний, зібраний воєдино Всесвіт, як всесвітнє соборне буття людей, культури і природи. Булгаков визначав С. як віднайдення себе у єднанні з іншими, шукав місце ідеї Святої Софії серед основних ідеалів християнства, формулював ідеї християнського соціалізму як суспільної конкретизації ідеї С. Він писав, що натуральні С. (народ, клас, людство, держава) входять до вищої в порядку ієрархії - С. церковної. Флоренський визначав Софію як всеобіймаючу любов і як художницю при Бозі. Якщо Соловйов робив акцент на глобальній єдності світобудови, всеєдності людства, то Флоренський шукав конкретизації цієї цілісності у множинності проявлених аспектів життя Всесвіту і людства Б. ердяєв підкреслював зв'язок ідеї С. з центральною в християнстві ідеєю загального спасіння. Соборна солідарність людства, де кожний відповідає за всіх, де спасіння можливе лише разом з усіма іншими людьми, мала перевагу перед фактом розділення людей на праведних і грішних. Бердяєв писав, що як в Ісусі Христі відбулося індивідуальне втілення Бога в людині, так у християнському людстві відбудеться колективне, соборне втілення Бога. Ідея С. корелювала з історіософічною ідеєю (яку розділяли практично всі представники рос. релігійної філософії від ранніх слов'янофілів до О. Лосева.) про те, що дух індивідуалізації і відчуження, який домінує в сучасній Європі, має бути замінений духом нової органічної епохи людства.