РИККЕРТ

див. Риккерт, Генріх

Риккерт, Генріх (1863, Данциг - 1936) - нім. філософ; навчався у Фрайбурзі та Гайдельберзі. Його філософські погляди зазнали впливу Фіхте, Гегеля, Канта та найбільше - Віндельбанда, який був одним із засновників Баденської (або Гейдельберзької) школи неокантіанства. Головна ідея цієї школи - про засадничу роль цінностей в епістемології, що була трансформована у філософії Віндельбанда у тезу про принципову відмінність наук про природу та наук про культуру, - знайшла подальший розвиток у розрізненні Р. чотирьох сфер буття. Перша сфера охоплювала чуттєві об'єкти і становила предмет науки. Друга - це сфера об'єктів культури - історії, мистецтва, моралі та ін. Осягнути ці останні об'єкти можливо тільки шляхом розуміння, а не раціональних узагальнень. Розрізнення перших двох сфер ішло у річищі поділу Віндельбандом наук на номотетичні (вивчають закони природи) та ідеографічні (або індивідуалізуючі). Р. вважав, що обидві сфери ціннісно залежні, але друга - більшою мірою, ніж перша. Третя сфера, що її вирізнив Р., утворювала певне підґрунтя (т. зв. "профізичну" реальність) для чуттєвих та культурних об'єктів. Четверта - охоплювала сферу метафізичного буття.

[br]

Осн. тв.: "Об'єкт знання" (1892); "Науки про культуру і науки про природу" (1899); "Проблема філософії історії" (1905); "Гейдельберзька традиція у німецькій філософії" (1931); "Фундаментальні проблеми філософії, методології, онтології, антропологи" (1934).

див. Риккерт, Генріх

Генрих Риккерт, немецкий философ, оказавший существенное влияние на развитие интерпретативных социологических теорий, основанных на герменевтической традиции. Соч.: "Границы естественно-научного образования понятий", "Введение в трансцендентальную философию", "Философия истории", "Науки о природе и науки о культуре", "О системе ценностей", "Философия жизни".

АКСІОЛОГІЯ ( від грецьк. άξια - цінність, вартість; λογοζ - слово, поняття, вчення) - вчення про цінності, філософська теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольняти потреби, інтереси і бажання людей. Теорія цінностей формується у XIX - XX ст. Вводячи поняття цінностей, Кант, протиставляє сферу моралі (свобода) сфері природи (необхідність) і тим самим окреслює головні аксіологічні питання - значення, вибору, повинності, належності, обов'язковості, оцінки, ставлення тощо. У творах неокантіанців проблема цінностей набуває самостійного трансцендентального значення. Одним з перших засновників А., як самостійної філософської галузі, був Лотце, який трактував поняття "цінності" як аналог поняття "значимість". Розвиваючи погляди Лотце, Коген трактував цінності як поняття "безумовного" (мета, моральне благо), що протистоїть досвідові, але надавав йому характеру загальності і необхідності. Риккерт розробляє вчення про цінність як основу теорії істинного знання і моральної дії, з'ясовує відмінність між "цінністю" і "нормою". У XX ст. систематичні дослідження проблеми цінностей продовжує Гартман, який, зокрема, посилює аргументацію на користь доведення засад об'єктивної природи цінностей тезою про "інтенціональність" ціннісних відносин. За Гартманом, цінності не піддаються раціональному пізнанню і оприявнюються лише в особливих почуттях (любов і ненависть), що змушують людину інтуїтивно віддавати перевагу тому чи тому способу поведінки. Перрі аналізує значення і базові принципи цінностей за допомогою поняття "інтерес", а Дьюї розвиває натуралістичну версію А. (прагматичний інструменталізм). Проблема цінностей - центральна в філософській антропології (Шелер, Плеснер, Гелен). За Шелером, цінності - це сфера феноменального, яка визначається апріорністю. Ідея Бога - вища цінність. Переживання цінностей - не психічний, а космічний акт, отож, аксіологія Шелера набуває трагічного відтінку. Тільки завдяки актам духовної діяльності можливо увійти у світ цінностей. Різні аспекти теорії цінностей подані в працях таких сучасних філософів, як Бахтин, Деррида, Тулмін, Блументаль, Іванов.

Віндельбанд, Вільгельм (1848, Потсдам - 1915) - нім. філософ, глава баденської школи неокантіанства. Погляди В. формувалися під впливом критичної філософії Канта. Започаткований В. у контексті трансцендентальної філософії підхід пізніше дістав назву нормативізму, або ж телеологічного критицизму. За такого підходу предметом філософії постає не те, що є, тобто той чи інший зріз буття (як це має місце в окремих науках), а те, що має бути, належне, ідеали, цінності. Філософію В. визначав як нормативну "критичну науку про загальнообов'язкові цінності". Поєднуючи ідеї Канта, Фіхте, Лотце, з одного боку, та настанови об'єктивного ідеалізму - з іншого, В. тлумачив історію як низку циклів усвідомлення й втілення цінностей. Особливу увагу приділяв методу історичних наук як "органону філософії" Р. озглядаючи цінності як апріорні й загальнозначущі, В. виокремлював як основні послідовні щаблі етичні, естетичні й релігійні цінності. В. залишив по собі досить потужну філософську школу, найпомітніші представники якої (Риккерт, Мюнстерберг, Ліннс, Кон, Ласк, Кронер та ін.) поглибили і конкретизували його ідеї.

[br]

Осн. тв.: "Прелюдії" (1902); "Про свободу волі" (1904); "Філософія в німецькому духовному житті XIX ст." (1909); "Філософія культури і трансцендентальний ідеалізм" (1910).

Мізес, Людвіг фон (1881, Львів - 1973) - австро-амер. економіст, філософ, соціолог. Вчився і працював у Віденському ун-ті. В своїх працях поєднав і розвинув далі ідеї і принципи австр. економічної школи (Менгер, Бем-Баверк), філософії неокантіанства (Риккерт, Віндельбанд) і методологічного індивідуалізму, притаманного класичному лібералізму (Сміт, Дж. Ст. Мілль). М. теоретично обґрунтував переваги вільного ринкового господарства над різними формами інтервенціонізму (втручання держави в соціально-економічні процеси). М. вбачав загрозу для свободи людини в намаганні держави диктувати індивідові певні ціннісні орієнтири (класові, національні чи релігійні) та під різними гаслами побудови "держави загального добробуту" обмежувати свободу вибору ним власних цінностей та ідеалів. М. здійснив ґрунтовний аналіз теорії і практики тоталітарних ідеологій - фашизму, комунізму та націонал-соціалізму - і показав їх деструктивний вплив на вільний розвиток людини і суспільства. Праці М. заклали основи сучасної праксеології і методології економічного аналізу суспільних процесів. У своїх праксеологічних працях він досліджував універсальні (апріорні) умови ефективної, раціональної діяльності людини в різних сферах - в економіці, соціальному і духовному житті. Згідно з М., методологічний індивідуалізм є необхідною епістемологічною передумовою для адекватного аналізу соціально-політичних і моральних орієнтирів людини в світі. Він вважав, що теоретичні і практичні узагальнення мають вторинне, похідне значення стосовно індивідуального буття людини; лише індивідуальна особистість має реальний буттєвий сенс у соціальному процесі. М. був ініціатором створення в США тов-ва "Монт-Перелен" (1947), яке розвиває і пропагує ліберальні ідеї. Теоретичні погляди М. суттєво вплинули на західну соціально-філософську і економічну думку (Гаєк, Шюц та ін.).

[br]

Осн. тв.: "Соціалізм" (1922); "Лібералізм" (1927); "Людська діяльність" (1949); "Теорія та історія" (1957).

НЕОГЕГЕЛЬЯНСТВО - напрям філософії кін. XIX - XX ст., якому притаманне прагнення створити цілісний світогляд на засадах нової інтерпретації філософії Гегеля. Першопочатково Н. виникло серед прихильників вивчення філософії Гегеля, які намагалися поєднати гегельянство з нововиниклими філософськими течіями. Н. у Великій Британії (Е. Керд, Дж. Керд, Бредлі, Бозанкет, Мак-Таггарт, Коллінгвуд), протиставляючи свій підхід англ. позитивізму, спрямувало свої пошуки від крайнощів абсолютного ідеалізму до обґрунтування прав індивідуальності у персоналізмі; діалектичний метод Гегеля інтерпретувався крізь призму поняття ступенів людського досвіду, репрезентованих у "Феноменології духу". В США під впливом англ. Н. розвиток основних філософських ідей відбувався у напрямі до персоналізму (Боун, Ройс). Основні події розвитку Н. в Італії розгорталися у царині протиборства ідей лібералізму (Кроче) та тоталітаризму (Джентиле) навколо гегелівської концепції держави. У Німеччині Н. сформувалося під впливом Марбурзької (Коген, Наторп, Кассирер) та Баденської (Віндельбанд, Риккерт) шкіл неокантіанства, почасти під впливом філософії Дильтея. Проте у Німеччині Н. не набуло цілісності, а створило лише загальне філософське тло для дослідження низки проблем. Кронер реінтерпретував гегелівський дух через поняття душі, запозичене з філософії життя. Глокнер поглибив ірраціоналістичні моменти в теорії пізнання. Кон, Ліберт, Марк зосередилися на проблемах діалектичного методу. Н. у Франції (Валь, Кожев, Іпполіт) у його ірраціоналістичній та індивідуалістичній версіях було дотичним до зародження екзистенціалізму.

НЕОКАНТІАНСТВО - напрям у філософії, що виник у 60-х рр. XIX ст., який головні філософські проблеми пропонував вирішувати на основі повернення до філософії Канта. Хоч гасло "назад до Канта" було висунуте ще в 1847 р. богословом Вейссе і спрямовувалося проти гегельянців, свого змістового наповнення воно набуло у працях Лібмана, який застосував його у 1865 р. Першопочатковий зміст гасла "Назад до Канта" стосувався повернення до епістемології після досить тривалого панування ідеалістичної метафізики та романтизму у пер. пол. XIX ст. Ланге ("Історія матеріалізму") і Лібман ("Кант і епігони") сформулювали основне завдання неокантіанців. Після завершення національного об'єднання Німеччини Н. стає офіційною університетською філософією, яка розвивалась в рамках двох основних шкіл - Марбурзької (Коген, Наторп, Кассирер, Герланд, Штаммлер, Форлендер) і Фрайбурзької (Баденської), яку представляли Віндельбанд, Риккерт, Мюнстербер, а також у річищі інших відгалужень Н., як-то - фікціоналізм Файхінгера, Ласка; фізіологічний напрям - Ланге, Гельмгольц; психологічний - де Фриз, Нельсон; реалістичний - Рил ь, Кюльпе, Бехер та ін. Неокантіанські ідеї справили значний вплив на природознавство, математику, суспільні науки, політику. Н. вважало основним досягненням кантівської філософії обґрунтування положення, згідно з яким форми наочного споглядання (простір і час) і розсудку (категорії) є функціями суб'єкта пізнання. Головною помилкою Канта неокантіанці вважали визнання об'єктивності речі у собі. Протиріччя, яке при цьому виникало, розв'язувалось шляхом зведення "речі у собі" до "граничного поняття досвіду" - ноумена. Марбурзька школа тлумачила "річ у собі" як завдання - об'єкт пізнання не даний, а лише "заданий" - подібно до того, як заданий математичною функцією числовий ряд і кожний з його членів. У трактовці Баденської школи "річ у собі" втрачає будь-який сенс: позаяк буття дійсності розглядалося лише як буття у свідомості. Н. було критикою Канта з боку ідеалістів. Відмова від кантівського розуміння "речі у собі" вимагала знайти обґрунтування об'єкта в самому суб'єкті з тим, щоб сутнісні визначення останнього стали й критеріями об'єктивності знання. Гіпертрофовану активність мислення представники Н. перетворили в джерело сутнісних визначень самого буття, розуміючи цю активність як діяльність із конструювання культури в цілому. Так, Марбурзька школа розробляла трансцендентальний метод як вчення про конструювання мисленням культури (мови, науки, релігії, мистецтва, моралі). Метод побудови об'єкта стає самим об'єктом, а логіка розгортання думки - логікою дійсності. Однак "антиметафізична" тенденція, отримана в спадок від Канта і позитивізму XIX ст., не дозволила марбурзьким філософам піти по шляху Гегеля і відновити Абсолют як основу буття культури. У них Бог зводиться до рівня "методичного" поняття; це змусило Н. Трубецького зауважити, що дійсність підмінюється в марбурзькому Н. "методичним гербарієм" Б. аденська школа вирішує це протиріччя шляхом визнання об'єктивності цінностей, які хоча і не існують, але "означають". Н. широко використовувало кантівську ідею заперечення об'єктивної закономірності природи і виведення пізнання із суб'єкта та мислення, що підлягають апріорним законам розвитку. Саме ця ідея була покладена в основу тлумачення "логіки чистого пізнання" в Марбурзькій школі і "логіки наук про культуру" в Баденській школі. На противагу марксизмові Марбурзька школа обстоювала ідеї етичного соціалізму, а Баденська заперечувала закономірності суспільного розвитку. Вплив Н. простежується в філософії друг. пол. XX ст., зокрема в політекономії, соціології, правознавстві.

НОМОТЕТИЧНИЙ МЕТОД ( від грецьк. νομοθετικνη - законодавче мистецтво) - за Кантом, спосіб законодавчої діяльності розуму та встановлення ним приписів законів і правил пізнання. Неокантіанці Баденської школи - Віндельбанд, Риккерт - переосмислюють поняття Н.м. у тому сенсі, що розглядають його як генералізуючий метод природничих наук. "Покладанню" законів природи (як результату "законодавчої" діяльності розуму) протиставляється т. зв. "ідіографічний", або індивідуалізуючий метод. Останній тлумачився як автентичний пізнавальний засіб гуманітарних наук про культуру, що спроможний забезпечити адекватне осягнення самобутності історичних явищ як унікальних культурних цінностей. Н.М., з одного боку, уможливлював спрощення та узагальнення екстенсивного й інтенсивного розмаїття явищ, з іншого, призводив до збіднення й стереотипізації уявлень про багатомірну дійсність; зрештою, він виявився малопродуктивним у вивченні культурно-історичних реалій.

Чижевський, Дмитро Іванович (1894, Олександрія - 1977) - укр. вчений, історик філософії, славіст, культуролог О. світу здобув у Петербузькому (1911 - 1913), Київському (1913 - 1919), Гейдельберзькому (1921 - 1922) та Фрейбурзькому (1922 - 1924) ун-тах. Його вчителями у галузі філософії були Гіляров, Зеньківський (Київський ун-т), Ясперс, Риккерт (Гейдельберзький ун-т), Гуссерль, Гайдеггер (Фрейбурзький ун-т). У 1935 р. в Галльському ун-ті захистив докт. дис. "Гегель у слов'ян". Викладав філософію та славістичні курси в Педагогічному ін-ті ім.М. Драгоманова в Празі, Українському Вільному ун-ті, Галльському, Марбурзькому, Гарвардському, Гейдельберзькому, Кельнському ун-тах та інших навчальних закладах. Ч. був дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської Академії наук, почесним членом багатьох наукових установ - Наукового тоь-ва ім. Шевченка, Нім. тов-ва славістичних досліджень, Рос. філософського тов-ва в Празі, Міжнародної Гегелівської спілки, Кантівського тов-ва та ін. Філософські погляди Ч. формувалися під впливом ідей класичної онтології, феноменології, неокантіанства та етнопсихології. Однією з чільних проблем його історико-філософських досліджень було питання про співвідношення між універсальним і конкретно-індивідуальним (унікальним) у культурі. Намагаючись уникнути крайнощів, Ч. вдало поєднує універсалістський підхід, властивий гегелівський філософії, з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства та ідеями етнопсихології про самобутність національних культур і світоглядів. Праці Ч. в галузі історії філософії охоплюють широке коло проблем - від античної філософії до філософії XIX ст.; важливу складову в цьому становлять ґрунтовні дослідження впливу Гегеля і, загалом, нім. філософської традиції на слов'янський культурний світ. Особливу увагу Ч. приділяв нім. містикам та ретраслянції їхніх вчень у слов'ян. Вагомим є внесок Ч. у вивчення філософської думки укр., рос., словацьк., чеськ. народів. Принциповою методологічною засадою цих досліджень виступає теза про приналежність слов'янських культур до антично-європейської духовної традиції й неможливість розуміння європейської культури без урахування внеску слов'янських народів. Цю тезу Ч. конкретизує у понятті "національної філософії" як специфічної, зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення важливих світоглядних питань, виокремлюючи три чинники, що характеризують її особливості: форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова ("архітектоніка") системи філософії. Ч. - фундатор наукового історико-філософського українознавства; історію філософської думки в Україні він аналізує як окремий, самобутній напрям розвитку світового історико-філософського процесу та обґрунтовує її періодизацію. Методологічне підґрунтя цього аналізу становить потрактування історико-філософського процесу в Україні у співвіднесенні з визначальними характеристиками виокремлених ним історичних епох (Князівська доба, епоха бароко, романтичні часи), з творчістю видатних мислителів (Сковорода, Юркевич, Шевченко, Куліш, Гоголь) та народним світорозумінням М. етодологія історико-філософських досліджень Ч. поєднувала також компаративістський підхід із тезою про глибинні архетипи укр. духовності. Йому належать також фундаментальні дослідження філософських поглядів Сковороди та ідейно-світоглядних засад творчості Гоголя. Як славіст та історик культури Ч. був прихильником ідеї багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку та неідентичності критеріїв науковості гуманітарного знання в межах різних культурних традицій. Відповідно до цього, досліджуючи впливи західної культурно-філософської традиції у слов'янському світі, він водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого універсального еталона і наголошував на взаємовпливах та ретрансляціях. У своїх дослідженнях проблеми традиції Ч. вдало поєднував діахронічний підхід із генетичним. На методологічному рівні застосовував поняття "культурно-історичної" епохи як певного ідеального типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю певної епохи як унікальної цілісності. Саме в цьому контексті вчений вперше всебічно дослідив унікальне явище укр. бароко і наголосив на його значенні для подальшого розвитку укр. духовної історії.

[br]

Осн. тв.: "Логіка" (1924); "Філософія на Україні: Спроба історіографії питання" (1929); "Нариси з історії філософії на Україні" (1931); "Філософія Г.С. Сковороди" (1934); "Гегель в Росії" (1939); "Коменський і західна філософія" (1939); "Український літературний барок: Нариси". У 3 т. (1941 - 1944); "Філософія життя Штура: Глава з історії словацької філософії" (1941); "Історія української літератури від початків до доби реалізму" (1956); "Росія між Сходом і Заходом: Історія російської думки II: 18-20 ст." (1961).