Педагог-психолог

1) Psychology: education psychologists

2) Education: educational psychologist

Кульчицький, Олександр Шумило фон (1895, с. Скалат Тернопільської обл. - 1980) - укр. філософ, автор численних праць зі світоглядової, гносеологічної та психологічної проблематики, публікацій з етнології, педагогіки, літературознавства, германістики. Вивчав філософію, психологію та германістику у Львівському ун-ті та Сорбонні. У 1930 р. захистив дис. "Релігія у вченні Ренана", у 1930 - 1932 рр. спеціалізувався з педагогіки у Краківському ун-ті, 1940 р. вимушено емігрував. Згодом працював в Ін-ті психології і психотерапії Мюнхена О. д 1945 р. - проф. психології, згодом філософії Українського Вільного ун-ту О. д 1951 р. проживав у Парижі (член управи Наукового товариства ім. Шевченка). Теоретичні засади досліджень К. формувалися під впливом структурної психології, філософії Шелера, Бергсона, Гартмана, Муньє, особливо - Канта й Сковороди. Пошуки філософської концепції людини приводять К. до переконання, що адекватним методом осягнення людської суті є персоналізм; з огляду на це, К. є автором оригінальної концепції укр. персоналізму. Поєднуючи геопсихічні, расово-психічні, соціопсихічні, культурно-психічні чинники формування українства, особливо під кутом зору глибинної психології, К. розробляє філософсько-антропологічну характерологію укр. людини. Він акцентує на відносній перевазі емоційної, "ендотимної" підвалини та кордоцентризму над екстравертними виявами персональної надбудови. Відіграючи позитивну роль у внутрішньому збагаченні людини, ця тенденція водночас пов'язана зі слабкістю вольового начала. Однак, враховуючи відносну піддатливість колективної підсвідомості укр. людини, К. обстоює постулат щодо можливості внутрішніх психічних змін, пов'язаних з перебудовою політичних та історичних обставин у бік стимуляції та зміцнення раціонально-активних світоглядних настанов. Пізно виступивши на арену світової історії, укр. людина має, на думку К., кращі дані оминути помилки Заходу та оптимально завершити синтез різних психічних шарів і смуг. Тяжіння до світоглядової центрації предмета філософії та до персоналізму дозволяє твердити про певну подібність філософських уподобань К. та світоглядово-антропологічних тенденцій, започаткованих вітчизняними філософами-шістдесятниками.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до філософії" (1946); "Нарис структурної психології" (1949); "Основи філософії і філософічних наук" (1949); "Введення у філософічну антропологію" (1973); "Український персоналізм. Філософська й етнопсихологічна синтеза" (1985).

Юркевич, Памфіл Данилович (1826, с. Ліпляве, Полтавщина - 1874) - укр. філософ, педагог. Вихованець КМА (1847 1851), викладач (1851 - 1858), проф. (1858 - 1861) філософії КМА. Проф. кафедри філософії (1861 - 1874) і в. о. декана історико-філологічного ф-ту Московського ун-ту (1869 - 1873). Філософський світогляд Ю. сформувався у межах духовно-академічної традиції філософування з її опертям на засади християнського теїзму, на розуміння абсолюту як "живого" Бога, творця і промислителя, свободної і свідомої особистості. Залучившись до справи розбудови православної філософії та культури і пошуку цілісного універсального світогляду, вільного від вад як емпіризму, так і раціоналізму, такого, що шукає злагоди віри і розуму на шляхах "урозуміння вірою", Ю. продовжує цю справу в умовах засилля нігілізму і вульгарного матеріалізму, змушений відстоювати філософський професіоналізм у боротьбі з філософським невіглаством і дилетантизмом, виправдовувати її самоцінність як знання норм для мислення, буття і діяльності, стверджувати її значущість у вихованні "вищої культури живої особистості". Вкорінена у біблійній і святоотчій традиції, філософія Ю. вбирає у себе глибоко продумані, пропущені через горнило православного умоспоглядання, інтенції платонівського ідеалізму і сучасного йому західноєвропейського досвіду філософування (Шопенгауер, Лотце та ін.)· Успадковуючи Платонове тлумачення ідеї як об'єктивно-реальної життєдайної сутності речі, норми і закону її розвитку, перевіряючи істинність платонівської метафізики з позицій протилежного "полюса світобачення" - кантівського критицизму - і переконуючись у тому, що жодне з визначень у вченні Канта про досвід "не відкидає можливості... метафізики надчуттєвого", Ю. здійснює свій філософський вибір на користь ідеалізму платонівського типу, хоча й відмовляється, відповідно до православно-теїстичних світоглядних настанов, прийняти безособистісне абстрактне начало як його підвалини^ Християнський платонік, Ю. обґрунтовує розуміння філософії як цілісного світогляду, в якому духовне життя людства розкривається в усій повноті його релігійних, інтелектуальних, етичних та естетичних моментів. Доводячи однакову неспроможність як емпіризму, так і раціоналізму у справі розбудови такого цілісного світогляду, Ю. здійснює рішучий крок у бік "конкретного ідеалізму", що, на відміну від ідеалізму абстрактного, беззасновкового, передбачає вкоріненість філософського мислення в абсолютно сущому як його началі. Навчаючи про дух, як щось більше, ніж свідомість, ніж пізнавальна діяльність, розглядаючи його як існуючий предмет, реальну субстанцію, вбачаючи в істині не мисленеву категорію, а "живу", конкретну онтологічну сутність, Ю. закладає підвалини "онтологічної гносеології", що згодом стає однією з характерних ознак рос. релігійної метафізики. Пафос діяльного моральнісного духу, яким проникнуті філософські переконання Ю., зумовлює його тяжіння до сфери практичної філософії, перевагу в його творчості етичної, педагогічної та психологічної проблематики. Ю. - один із теоретиків філософії серця (кордоцентризму).

[br]

Осн. тв.: "Ідея" (1859); "3 науки про людський дух" (1860); "Матеріалізм і завдання філософії" (1860); "Серце і його значення у духовному житті людини, за вченням слова Божого" (1860); "Мова фізіологів і психологів" (1862); "Читання про виховання" (1865); "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта" (1866); "Курс загальної педагогіки з додатками" (1869) та ін.

Сохань, Лідія Василівна (1924, с. Мальчиха Новосибірської обл., Росія) - укр. соціолог, філософ, соціальний психолог. Закінчила історичний ф-т Новосибірського педагогічного ін-ту (1946), в 1950 р. - аспірантуру Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Докт. філософських наук (1969). Од 1961 р. працювала в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, у 1965 - 1990 рр. - зав. відділом цього ін-ту. Од 1990 р. - в Ін-ті соціології НАНУ. С. - засновник Київської школи соціальних психологів; у центрі її уваги як дослідника - проблема становлення психології індивідуального життя особистості як самостійної галузі психології З. ацікавлення С. охоплюють також філософське осмислення проблем сучасної цивілізації, причетності до їх з'ясування окремої людини. Автор понад 100 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Спосіб життя" (1980); "Стиль життя особистості" (1982); "Життя як творчість" (1985); "Психологія життєвого успіху" (1995); "Талісман душі. Роздуми про таїну душі та перипетії людського життя" (1996); "Мистецтво життєтворчості особистості" (1997); "Життєві кризи особистості" (1998); "Час нового світу і людина. Глобальні ризики цивілізації та пошуки шляху", у співавт. (2001).

АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСОФСЬКА - в широкому розумінні - вчення про природу (сутність) людини; у вужчому - течія в західноєвропейській, переважно нім. філософії, що склалася у пер. пол. XX ст. А. ф. як спеціальна галузь започаткована працями Щелера і Плеснера (кін. 1920-х рр.). Її виникнення пов'язане з кризою класичних уявлень про людину та зі спалахом людинознавчих пошуків у кін. XIX - на поч. XX ст., із здобутками біології, психології, етології, медицини та інших наук, а також з передчуванням небаченої проблематизації людського чинника у наш час. Найближчі філософські передумови А. ф. - філософія життя Дильтпея та Ніцше, ідеї Фройда, феноменологія Гуссерля, натурфілософія Дриша; вона також увібрала біопсихологічні розробки Ікскюля, Келера, потому Болька, Портмана, Бейтендейка, Лоренца. Ознакою кризового стану класичного людинознавства Шелер вважав наявність на поч. XX ст. трьох різновидів уявлень: 1) греко-християнських (про Адама, Єву, творіння, рай, гріхопадіння); 2) греко-античних (самосвідомість людини вперше підноситься до поняття про особливий статус її у світі; в основі всього універсуму вбачають надлюдський розум, до котрого причетна людина - єдина з усіх істот); 3) природознавчих й генетично-психологічних уявлень (людина - достатньо пізній підсумок розвитку Землі, істота, котра різниться од попередніх форм тваринного світу тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які вже частково наявні раніше). Відсутність єдності між окресленими уявленнями спричинилася до спроби "на якнайширшій основі дати новий досвід філософських антропологій" (Шелер), наснажений пантеїстичним поглядом на людину як найдивовижнішу істоту, здатну трансцендувати себе, завдячуючи духові. Водночас дух розглядається як незвідний до філософської рефлексії. А. ф. притаманне прагнення осмислити укоріненість людини у світ та її якісну специфіку, яка розглядається у єдності органічних, душевно-емоційних, пізнавальних можливостей, культурних та соціальних імплікацій. Досліджуючи феноменологію органічних форм, Плеснер розглядає як визначальну сутнісну ознаку людини її ексцентричність: постійне хитання між необхідністю пошуків відсутньої рівноваги зі світом та намаганням усунути рівновагу, вже досягнуту в культурі й суспільному житті. За Геленом, людина відкрита світові через свою біологічну непристосованість, котра долається завдячуючи доцільній діяльності, створенню штучного середовища у вигляді культури та суспільних інститутів. Визначаючи людину як "творця й витвір культури", Ротхаккер і Ландман намагаються уникнути соціологічного редукціонізму в тлумаченні культури та людської сутності, визначаючи біопсихічні передумови моральності тощо. У руслі провідних ідей А. ф. формувались релігійна антропологія (Хенгстенберг, Гаммер, Ранер та ін.), педагогічна антропологія (Левіт, Гелен, Ротхакер та ін.), культурна антропологія (Ландман, Ротхакер та ін.), політична антропологія (Лемберг, Фюслайн, Риффель, Кальтенбрунер, Арендт, Рикер та ін.), історична антропологія ("нові французькі історики", близькі до школи "Анналів"), лінгвістична антропологія тощо. У кін. 60-х - на поч. 70-х рр. XX ст. у Мюнхені друкується фундаментальна п'ятитомна "Філософська антропологія сьогодні" (Больнов та ін.). 80-ті рр. позначено інтенсивною взаємодією А. ф. та герменевтики (7-томне видання "Нової антропології" під ред. Гадамера та Фогелера). Багато концепцій А. ф. (про органічну недостатність людини, ексцентричність, сублімативність, про деструктивність соціуму щодо природних підвалин людського буття та ін.) засвідчують її націленість на критичний перегляд класичних людинознавчих уявлень. Тяжіючи до багатьох "заперечних" (термін Шелера) посткласичних теорій людини, А. ф., на відміну від них, прагне водночас зберегти неперервність новоєвропейської світоглядної традиції, смисловими віхами якої стали, зокрема, антропологічне розмірковування, з одного боку, Канта, з іншого - Фоєрбаха. У Канта взаємопов'язані три зрізи антропознавства: теоретична антропологія (пізнання людини та її здатностей, передусім психічних), прагматична (пізнання людини в її практичних намірах та діях), моральна (розглядає людину в стосунку до всього, що та повинна створити, керуючись мудрістю, згідно з принципами метафізики моральних норм). Сучасні філософські антропологічні уявлення тяжіють до поєднання "позитивної" та "негативної" (заперечувальної) тенденції (остання особливо вияскравлена у Ніцше). Гайдеггер кваліфікує всю традиційну філософську гуманістику як вияв антропоцентричної зарозумілості людини, яка піднесла власне життя до "командного статусу всезагальної точки відліку", перетворила світ на "несвіт", зробила саму себе заручницею - засобом для втілення власних проектів панування над світом. Фуко показує, як на зміну бінарній антропологічній структурі класичної доби, елементами якої є істина й омана, приходить"тринарна структура" сучасної доби: людина, її безумство та її істина; він акцентує на когерентності антиномій антропологічної думки ("Історія безумства у класичну добу"). Логічним завершенням подібних тенденцій стала настанова Больнова щодо "сутності людини" як "відкритого питання": стикаючись із все новими виявами розмаїття сутнісних рис, ми не можемо достеменно знати, чи йдеться про певну їх сумірність, чи про непозабуту суперечність І. сторія філософсько-антропологічної думки в Україні позначена домінуванням ідеї про "вкоріненість людини у буття" ("сродність", "природовідповідність" у Сковороди). Ця ідея розгортається у взаємодію "внутрішньої" та "зовнішньої" людини. Проте переважання інтравертної світоглядної настанови "кордоцентричного персоналізму" постійно актуалізує питання про поєднання останнього з "Фавстовим началом" (Хвильовий, Юринець у 20-ті рр., антропологічний поворот 60-х рр., репрезентований школою Шинкарука). Філософсько-антропологічні розвідки Кульчицького (Мюнхен) наснажені спробою поєднати всі погляди на людину, які дає, побіч філософії, синтез природничих та гуманітарних наук, релігія та мистецьке відтворення "людського". Враховуючи кризовий стан сучасної культури, особливого значення для розмислу набуває питання про взаємодію близького до органічності шару "ендотимної підвалини" та близького до духовності шару "персональної надбудови". Слідуючи за Шелером, Кульчицький обстоює взаємодоповнюваність спроб "спіритоцентричного" та "біоцентричного" вивчення людини. Переваги цих спроб особливо унаочнюються при розгляді расово-психічних, геопсихічних, історичних, соціопсихічних, культурноморфічних та глибинно-психічних чинників, які зумовлюють характерологію укр. народу. Кульчицький акцентує на тому, що загальнолюдське існує у конкретних постатях національних чи епохальних (пов'язаних з історичною добою) типів, формування яких зумовлене національними та епохальними ("історично-часовими") психічними структурами.

Дьюї, Джон (1859, Барлінгтон - 1952) - амер. філософ, засновник філософії "інструменталізму". Освіту отримав у Вермонтському ун-ті. Викладав у Мічиганському та Колумбійському ун-тах. У Чикаго організував експериментальну початкову школу під опікою Департаменту філософії, в якій прагнув впровадити та перевірити розроблені ним ідеї в галузі філософії освіти. Виступав прихильником гегельянства, пізніше перейшов до його критики, зазнавши значного впливу психологічної теорії Джемса. Піддаючи критиці метафізичні спекулятивні конструкції, головна хиба яких, за Д., - гіпертрофування когнітивних функцій філософії ("панування інтелектуалістського погляду") - він запропонував нову модель філософії, характеризуючи її як "інструменталізм". Її призначення - забезпечити перехід від традиційних "проблем філософів" до вирішення "людських проблем" у річищі прагматизму. Філософія, згідно з Д., не повинна займатися побудовою інтелектуальних схем, натомість вона має культивувати себе як метод. Завдання останнього полягає у з'ясуванні природи людського досвіду, аналізі його складових, з тим, щоб найефективніше адаптувати світ до потреб індивіда, виявити шляхи корисних для нього стосунків з об'єктами довкілля. "Досвід" - центральна категорія філософії Д. - об'єднує всі форми і прояви життєдіяльності суб'єкта - сферу свідомого і несвідомого, фізичного і психічного. Він має два головних виміри: біологічно-генетичний та ціннісний; людина повинна пристосовуватися до середовища, щоб вижити, її ставлення до світу емоційно забарвлене, практично-ціннісне. В контексті ідей праґматизму та інструменталізму Д. інтерпретує проблему істини як родову назву для різних видів ціннісних суджень, застосовуваних у площині досвіду К. ритерієм істини виступає "операційна надійність", придатність для розв'язання проблеми; зрештою істина визначається як корисність. Тим самим проблема істини фактично замінюється проблемою цінності, набуває радикально ситуативного і суб'єктивістськи-екзистенційного сенсу ("філософія успіху") К. онцепція досвіду та істини створює засади для соціальної спрямованості філософії Д. в цілому. У її епіцентрі знаходиться людина, її турботи, потреби, пошуки, адже, згідно з Д.,. всі цінності перебувають не по той бік досвіду, а лише у ньому. Завдання філософії - вказати людям шлях до блага, забезпечити "вірний тип дії". Звідси - велика увага Д. до філософії освіти. У навчанні й вихованні чільне місце має належати не досягненню статичних, наперед заданих цілей, а процесу дослідження, змагання, творчості. Центральна ланка останнього - континуум "засіб - мета", у площині якого досягнуті цілі стають засобами для появи наступних; ідеї - інструменти для практичних цілеспрямованих дій. Свобода, за Д., полягає у здатності робити розумний вибір і діяти згідно з ним та особливостями власної самобутньої індивідуальності. Демократія є тим соціальним ладом, який спирається на свободу і створює можливості для розвитку творчого потенціалу індивіда. Демократично визначені ідеї соціальної педагогіки та прагматичної етики Д. у модернізованому вигляді використовуються і в наші Дні.

[br]

Осн. тв.: "Психологія" (1887); "Нариси з експериментальної логіки" (1916); "Реконструкція філософії" (1920); "Людська природа й поведінка" (1925); "Досвід і природа" (1925); "Вчитель і суспільство" (1937); "Досвід і освіта" (1938) та ін.

Наторп, Пауль (1854, Дюссельдорф - 1924) - нім. філософ; разом з Когеном очолював Марбурзьку школу неокантіанства. Його праці тематично й проблемно охоплюють історію філософії, логіку, психологію й соціальну педагогіку. В галузі історії філософії в центрі уваги Н. - системи античної і нової філософії, в яких він вбачав передумови кантівського критицизму. Основна риса історико-філософських праць Н. - певна стилізація корифеїв філософії "під Канта". Філософію Н. ототожнював з трансцендентальною логікою, а "річ у собі" стає у Н. "граничним" поняттям, початком наукового пізнання. Відповідно, кантівська принципова різниця між апріорними формами чуттєвості і категоріями розсудку ліквідується і перетворюється у чисто логічну проблематику, а саме - яким чином увесь зміст наукового знання визначається початковим актом мислення ("першоджерелом") М. ислити, за Н., не означає нічого іншого, як вважати, що дещо існує. Вимога буття є вимогою виправдання думки, її змістом; першопочаткове буття - це буття логічне, буття визначення. Будь-який прояв мислення є осмисленням буття, а будь-яке буття - буттям думки. У поглядах "пізнього" Н. помітною стала тенденція виходу за межі неокантіанства, наближення до онтологічного ідеалізму гегелівського типу, яке включало переосмислення ідей Платона, Геракліта, Кузанського.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до психології відповідно до критичного методу" (1884); "Платонова теорія ідей: Вступ до ідеалізму" (1903); "Логічні засади точних наук" (1910); "Кант: Марбурзька школа" (1912).

Гербарт, Йоган Фридрих (1776, Ольденбург - 1841) - нім. філософ і педагог Н. авчався в Єні (разом з Фіхте). Філософія Г. є розвитком ідей Канта у напрямі філософського реалізму, зі включенням багатьох важливих моментів філософії Ляйбніца. У центрі метафізики Г. - поняття речі у собі, відмінне, однак, від кантівського: за допомогою критики повсякденного розуміння поняття "речі" він приходить до поняття "реалу" як кінцевого елемента і носія буття (на кшталт монади Ляйбніца). Повсякденне розуміння поняття речі відповідає комплексу простих сутностей, шлях до пізнання яких відкривають властивості речі, що подані у відчутті. Таким чином, річ у явищі - це більш-менш постійний зв'язок простих сутностей, які знаходяться у "інтелігібельному просторі". На відміну від "феноменального простору", тобто простору уявлень, який знаходиться у нашій душі, "інтелігібельний простір" у Г. - абстрактне поняття, співвідносне з поняттям простору у математиці А. налогічна математизація має місце і в психології Г. Філософія Г. не набула значного поширення у Німеччині, у той час як в Австрії вона органічно вписалася у традицію філософського реалізму і в серед. XIX ст. стала офіційною університетською системою філософії. Великою популярністю в європейській педагогіці друг. пол. XIX - поч. XX ст. користувалося вчення Г. про чотири ступені освіти: "ясність", "асоціація", "система", "метод".

[br]

Осн. тв.: "Загальна теорія освіти" (1806); "Головні пункти метафізики" (1808); "Загальна практична філософія" (1808); "Загальна метафізика, поряд із початками філософського вчення про природу"(1829).

псих., соц. Брунер, Джером (1915-; американский психолог и педагог, крупнейший специалист в области исследования когнитивных процессов; оказал значительное влияние на всю систему американского образования)

псих. Торндайк, Эдвард (1874-1949; американский психолог и педагог; изучал поведение животных, стремящихся выйти из "проблемного ящика"; сформулировал ряд законов научения: "закон упражнения", "закон эффекта", "закон готовности"; является родоначальником бихевиоризма)

 авіа. — авіація - lotnictwo

 авто. — автомобільний термін - termin samochodowy

 анат. — анатомія - anatomia

 археол. — археологія - archeologia

 архіт. — архітектура - architektura

 астр. — астрологія - astrologia

 біол.—біологія - biologia

 бот. — ботаніка - botanika

 будів. — будівництво - budownictwo

 вет. — ветеринарія - weterynaria

 війс. — військова справа - wojskowość

 вульг. — вульгарне слово - wulgarny

 геогр. — географія - geografia

 геод. — геодезія - geodezja

 геол. — геологія - geologia

 гірн. — гірництво - górnictwo

 грам. — граматика - gramatyka

 див. — дивись - patrz

 екон. — економіка - ekonomia

 елект. — електротехніка- elektrotechnika

 ж — жіночий рід - rodzaj żeński

 зал. — залізничний термін - kolejnictwo

 заст.—застаріле слово - wyraz przestarzały

 здр.—здрібнілий - zdrobniały

 зменш. — зменшений - zdrobniały

 зневаж. — зневажливе слово, вираз - wyraz pogardliwy

 зоол.—зоологія - zoologia

 інформ. — інформатика - informatyka

 істор. — історія - historia

 карт.—термін гри у карти - wyrażenie karciane - Умовні скорочення

 кіно. — кінематографія - filmowy

 книжн. — книжне слово, вираз - książkowy

 кул. — кулінарія - termin kulinarny

 лінгв. — лінгвістика - lingwistyka

 лісн. — лісівництво - leśnictwo

 літер. — літературознавство - literaturoznawstwo

 матем. — математика - matematyka

 мед. — медицина - medycyna

 мист. — мистецтво - sztuka

 мін. — мінералогія - mineralogia

 міф. — міфологія - mitologia

 мн. — множина - liczba mnoga

 мовоз. — мовознавство - językoznawstwo

 мор. — морська справа - termin morski

 муз. — музика - muzyka

 невід. — невідмінюване - nieodmienny

 нуміз. — нумізматика - numizmatyka

 палеон. — палеонтологія - paleontologia

 пед. — педагогіка - pedagogika

 перен. — переносне значення - przenośnie

 пестл. — пестливий - pieszczotliwy

 полігр. — поліграфія - poligrafia

 політ. — політологія - politologia

 прийм. — прийменник - przyimek

 прис. — присудок - orzeczenie

 присл. — прислівник - przysłówek

 прост. — просторічний - pospolity

 псих. — психологія - psychologia

 рer.—регіоналізм - regionalizm

 реліг.—релігія - religia

 рідк. — рідко вживаний - rzadko używany

 розм. — розмовне слово - wyraz potoczny

 с. — середній рід - rodzaj nijaki

 фіз. — фізика - fizyka

 с.гос. — сільське господарство - rolnictwo

 фізіол. — фізіологія - fizjologia

 спец. — спеціальний термін - termin specjalistyczny

 філол. — філологія - filologia

 філос. — філософія - filozofia

 сполуч. — сполучник - spójnik

 фото. — фотографія - fotografia

 спорт. — спортивний термін - termin sportowy

 фраз. — фразеологізм - frazeologizm

 хім. — хімія - chemia

 театр. — театральний термін - termin teatralny

 ч. —чоловічий рід - rodzaj męski

 церк. — церковний термін - kościelny termin

 текст. — текстильний термін - włókiennictwo

 техн. — техніка - technika

 шах. — шаховий термін - szachowy termin

 фарм. — фармація - farmacja

 юрид. — юридичний термін — prawo

Typ II: schwache Deklination / n- Deklination

Его особенность: окончание -en или -n во всех падежах, кроме номинатива.

Во множественном числе никогда не бывает умлаута.

N der Artist der Student der Junge der Hase der Herr

G des Artisten des Studenten des Jungen des Hasen des Herrn

D dem Artisten dem Studenten dem Jungen dem Hasen dem Herrn

A den Artisten den Studenten den Jungen den Hasen den Herrn

К данному склонению относятся только существительные мужского рода. Они почти всегда обозначают людей или животных. По слабому типу склоняются:

1. Некоторые односложные существительные, оканчивающиеся на согласный (звук):

der Bär медведь, der Christ христианин, der Fürst князь, der Fink зяблик, der Graf граф, der Held герой, der Herr господин, der Hirt пастух (устаревает, сегодня чаще der Hirte), der Lump негодяй, der Mensch человек, der Mohr мавр, der Narr дурак, дурачок, глупец, чудак, шут, der Tor глупец (высок.), дурак, der Prinz принц, der Schelm шельма, der Zar царь

2. Некоторые многосложные слова:

3. Существительные мужского рода (живые существа), оканчивающиеся на -е:

* лица мужского пола *

der Zeuge свидетель и др.

* национальности *

der Vietnamese вьетнамец и др.

* животные *

4. Слова иностранного происхождения (мужского рода, чаще одушевлённые) с суффиксами -and, -ant, -ast, -at, -ent, -et, -ist, -loge, -om, -oph, -ot (см. 1.2.2, с. 48 – 49):

der Diplomand дипломник, der Habilitand докторант, der Doktorand аспирант, докторант, der Informand информируемый, der Proband испытуемый, der Konfirmand конфирманд и др.

der Aspirant кандидат, претендент, der Adjutant адъютант, der Demonstrant демонстрант, der Diamant алмаз, der Elefant слон, der Emigrant эмигрант, der Fabrikant фабрикант, der Garant гарант, der Informant информатор, der Konsonant согласный, der Lieferant поставщик, der Musikant музыкант, der Passant прохожий, der Praktikant практикант, der Spekulant спекулянт и др.

der Akrobat акробат, der Advokat адвокат, der Adressat адресат, der Automat автомат, der Bürokrat бюрократ, der Demokrat демократ, der Diplomat дипломат, der Kandidat кандидат, der Pirat пират, der Soldat солдат и др.

der Abiturient выпускник школы (ФРГ); поступающий в вуз (РБ, РФ), der Absolvent выпускник, der Abonnent абонент, der Agent агент, der Dozent доцент, der Dirigent дирижёр, der Interessent заинтересованное лицо, der Konkurrent конкурент, der Patient пациент, der Präsident президент, der Referent референт, der Produzent производитель, der Student студент и др.

der Asket аскет, der Ästhet эстет, der Athlet атлет, der Planet планета, der Poet поэт, der Prophet пророк и др.

der Aktivist активист, der Alpinist альпинист, der Artist артист, der Christ христианин, der Gitarrist гитарист, der Jurist юрист, der Journalist журналист, der Idealist идеалист, der Kommunist коммунист, der Komponist композитор, der Kapitalist капиталист, der Realist реалист, der Optimist оптимист, der Pessimist пессимист, der Polizist полицейский, der Pianist пианист, der Sozialist социалист, der Spezialist специалист, der Statist статист, der Terrorist террорист, der Tourist турист, der Utopist утопист и др.

der Anästhesiologe анестезиолог, der Archäologe археолог, der Biologe биолог, der Dermatologe дерматолог, der Geologe геолог, der Gynäkologe гинеколог, der Meteorologe метеоролог, der Onkologe онколог, der Pädagoge педагог, der Psychologe психолог, der Soziologe социолог, der Theologe теолог, der Urologe уролог  и др.

а также иностранные слова:

5. К слабому склонению кроме одушевлённых существительных мужского рода относятся и некоторые неодушевлённые:

6. По сильному или слабому типу могут склоняться:

der Ahn - предок - des Ahn(e)s/des Ahnen – die Ahnen,

der Bauer - крестьянин – des Bauern/(редко) des Bauers – die Bauern,

der Granat - гранат – des Granat(e)s/(австр.) des Granaten - die Granate/die Granaten,

der Kakerlak - таракан – des Kakerlaks/des Kakerlaken – die Kakerlaken,

der Magnet - магнит – des Magnet(e)s/(реже) des Magneten – die Magnete/(реже) Magneten,

der Nachbar - сосед – des Nachbarn/(редко) des Nachbars – die Nachbarn,

der Oberst - полковник – des Obersten/des Obersts - die Obersten/(реже) Oberste,

der Partisan - партизан – des Partisans/des Partisanen – die Partisanen,

der Pfau - павлин – des Pfau(e)s/(рег.) des Pfauen – die Pfaue/die Pfauen,

Общее примечание к слабому и смешанному склонению

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ У ФІЛОСОФІЇ - у загальному значенні - сукупність філософських вчень про природу і сутність людини, у вужчому - напрям західної, переважно нім. філософії, започаткований Шелером та розвинутий у теоріях Плеснера, Ротхакера, Гелена, Хенгстенберга, Кассирера, Больнова та ін. А.н. у ф. є спробою шляхом узагальнення новітніх досягнень гуманітарних наук про людину - антропологи, етнографії, етнології, психології, соціології та ін. - на світоглядних засадах нім. романтичної філософії та філософії життя, неокантіанства, феноменології, екзистенціалізму з'ясувати самобутність людини, специфічність засад її буття, а також роль та місце у системі соціальних зв'язків у суспільстві. Фундамент філософської антропології як відносно самостійної галузі досліджень, який заклав Шелер, створив програму вивчення своєрідності людини та її буття в усій повноті їх виявів. Ця програма була спрямована на взаємоузгодження спеціально-наукового дослідження різних галузей і аспектів людського буття з цілісним осягненням проблеми людини засобами філософії. Визначаючи людину як єдність нерозумного життєвого пориву та нежиттєздатного розуму (духу), Шелер вбачав відмінність людини від тварини у духовності та здатності вільно і творчо ставитися до процесів, явищ і речей довкілля. За такого підходу філософська антропологія постає як галузь метафізичних знань про походження людини, її фізичні, психічні та духовні начала й спонуки. В умовах інтенсивно зростаючого обсягу різноманітної наукової людинознавчої інформації вона покликана відновити цілісний філософський образ людини та її ставлення до самої себе і процесів навколишнього світу. А.н. у ф. має декілька відгалужень: культурно-філософський (Ротхакер, Ландман), з опорою на версію філософії життя, розроблену Дильтеєм; біологічний (Плеснер, Гелен, Портман), що спирається на розроблене Ніцше розуміння людини як біологічно недосконалої та непридатної до повноцінного існування на основі власного волевиявлення істоти; релігійний (Генгстенберг), за яким специфіка людини полягає у "спрямованості до Бога"; педагогічний (Больнов), орієнтований на розвиток спроможності до самостійного мислення, вміння особистості визначати і постійно відтворювати власну, неповторну і нестійку міру життя. Хоча означені мислителі різняться розумінням специфіки і функцій філософської антропології, основних її категорій, законів, методів, стану та перспектив розвитку, вони усе ж постають як представники єдиного напряму в філософії, наполягаючи на поверненні до розгляду змістовних онтологічних проблем, пов'язаних з природою буття людини як цілісного суб'єкта життєвого процесу.

Гоголь, Микола Васильович (1809, с В. еликі Сорочинці, Полтавщина - 1852) - рос. письменник; витоки його художньої культури, зв'язки з укр. культурним середовищем, вплив на долю України зробили його невіддільним від укр. духовної історії. За соціальним станом Г. був "паном середньої руки"; сімейні зв'язки дозволяли йому одержати добру освіту в Ніжинській гімназії вищих наук, але не забезпечували належної чиновницької кар'єри. Г. відмовився від служби і педагогічної роботи, ставши з 1835 р. професійним літератором. В психологічному складі Г. сполучались риси яскраво демонстративного типу - артистизм, потреба знаходитися в центрі уваги, схильність до розіграшів та містифікацій, удавана таємничість, - з неспокоєм, самозаглибленістю і самоаналізом інтроверта, що збагачувало його художню натуру. В літературу Г. увійшов "Вечорами на хуторі біля Диканьки" (1831 - 1832), де повного мірою виявилося його глибоке проникнення в образність укр. міфології. Світ "Вечорів", забарвлений оптимізмом і радістю життя, є контрастною паралеллю до понурого буття Петербурга; в оповідках "Рудого Панька" всі ознаки карнавальності - переодягання, кожухи назворот, дотепні лайки, раблезіанська зажерливість. Образ Дніпра розростається до символу світової ріки, що поєднує "наш світ" із "тим", "нижнім", заглянути в який так само недозволено, як в очі зла. Ця тема посилюється в збірці "Миргород", де Хома Брут здійснює "шаманський політ", заглядаючи в середину вод Дніпра з "млосно-страшною насолодою" і зрештою гинучи від погляду Вія. Образ зустрічі поглядом зі світовим злом зустрічаємо і в Петербурзьких повістях ("Портрет"). Тут провідною темою стає імперська столиця; Г. створює соціологічно точні реалістичні картини і своєрідну "петербурзьку міфологію". Місто набуває рис нереального простору - антисвіту, в якому сіра безкольоровість дня-буденності не протистоїть примарності ночі. На одному полюсі - свідомість, яка ковзає по поверхні абсурду буття, майже не затримуючись на безглуздості ситуацій, на другому - самосвідомість, що набуває рис відчуження від людини її другого "Я" ("Ніс"). Тема роздвоєння і двійника звучить також в "Тарасі Бульбі" (Остап - Андрій). Двійником самого Г. став його персонаж - Хлєстаков ("Ревізор", 1836). Він заповнює собою ту соціальну форму, що наготована для нього суспільством і в яку він потрапив випадково, ставши для провінційного міста всім та сам залишився нічим. Вершина творчості Г. - "Мертві душі" (перший том). Твір названо поемою, що навіювало аналогії з Дайте: подорож Чичикова повторювала ідею оцінки людських пороків через розміщення їхніх носіїв у колах пекла. Тільки архітектоніка Дантового пекла точна, а в країні мертвих душ панує хаос ("дороги розповзалися в усі боки, мов раки, коли їх висиплють з мішка"). Образи поеми Г. - це ніби двійники нормальних і навіть позитивних людей "середнього світу", тільки спущені в "нижній світ" і тому мають карнавальні, сміхові, сюрреалістичні риси. Тема маленької людини набуває тут нового звучання: Чичиков просто "бере, як усі", але приниженість робить його прагнення вибитися "нагору" потворно сильним. Торгуючи небіжчиками, Чичиков набуває рис антихриста, оскільки смерть робить кріпаків рівними їх власникам, а Чичиков немов би вдруге їх покріпачуе. Продовження подорожі Чичикова мало привести всіх до прозріння і порятунку, але великої поеми очищення у Г. не вийшло. Через карнавальність і сміх Г. у "нижньому світі" відчував щось страшне і абсурдне. Спроби ж Г.-романтика знайти опертя для веселої сили життя у загальноприйнятій системі цінностей призводили до жалюгідних результатів. Відчуваючи, що він не виконає свого обов'язку перед людством, Г. написав твір "Вибрані місця з листування з друзями" (1847), який викликав велике обурення і в консервативних, і в ліберально-демократичних читачів. Г. готовий припустити, що Христос був не Богом, а людиною, але рівною Богу тому, що любив усіх "просто так". Захищаючи самодержавство, Г. хоче бачити функцію царя в державі саме в цій любові до підлеглих. Але вчити кожного його власній майстерності ніхто не може, бо кожен є "майстер своєї майстерності". Г. формулює ідеї, від яких відштовхувались пізніше спроби реформувати філософію рос. православ'я.

[br]

Осн. тв.: цикл повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831 - 1832) - "Сорочинський ярмарок", "Ніч перед Різдвом" та ін.; "Тарас Бульба", "Старосвітські поміщики", "Вій" та ін.; повісті "Ніс" (1836), "Портрет" (1835), "Шинель" (1842), комедія "Ревізор" (1836), поема "Мертві душі" (1842) та ін.