Кондорсе

див. Кондорсе, Марі Жан Антуан Нікола

Кондорсе, Марі Жан Антуан Нікола (1743, Рибелон - 1794) - франц. філософ, політичний діяч. Освіту отримав у колежі Наварри. Од 1785 р. секретар Академії наук. Співробітничав в "Енциклопедії" Дидро. В 1791 р. обраний до Законодавчих зборів. Урядом Робесп'єра був звинувачений у змові, у 1794 р. заарештований, у в'язниці покінчив життя самогубством. У філософських поглядах К. був деїстом і сенсуалістом, стверджував, що в природі і суспільстві діють вічні і незмінні закони, які людина пізнає за допомогою відчуттів та ідей. К. розглядав закони розвитку історії, її основні етапи і тенденції, приділяючи велику увагу культурі та звичаям народів. В основі історичного розвитку, за К., лежить удосконалення знань, розумових і моральних здатностей людей. При поясненні якісно різних етапів цього розвитку слід враховувати також господарські та політичні чинники. К. - один із основоположників ідеї прогресу як поступу розуму. Основною перешкодою для прогресу К. вважав невігластво, забобони, релігію та деспотизм. Основою усунення перешкод на шляху суспільного поступу К. оголосив розум і природу, на яких базуються "природні закони" та "природне право" - право на власність, майнова нерівність, але рівність усіх перед законом. Суспільне благополуччя К. пов'язував зі зведенням нерівності до мінімуму шляхом відміни будь-яких обмежень у розвитку торгівлі і промисловості та виділення надлишків капіталу для благодійних справ. Подальший прогрес людства К. вбачав у пануванні в суспільстві свободи і розуму. Ідеї К. сприяли розвитку концепції історичного прогресу просвітників та франц. істориків епохи Реставрації.

[br]

Осн. тв.: "Досліди аналізу" (1768); "Життя Тюрго" (1786); "Життя Вольтера" (1787); "Ескіз історичної картини поступу людського розуму" (1795).

див. Кондорсе, Марі Жан Антуан Нікола

ІСТОРІЯ ( від грецьк. ιστορία - дослідження, оповідь про минуле, пізнане) - 1) Реальний процес розвитку суспільства в цілому, його різновидів, окремих цивілізацій, етносів, країн, а також форм, сфер, явищ та інших виявів життєдіяльності суспільства. 2) Наука, що досліджує минуле суспільства з метою більш адекватного розумінння його сучасного та визначення перспектив розвитку в майбутньому. В реалізації й осягненні іманентного зв'язку, що має місце між означеними вище значеннями І., ключову роль відіграє філософія, яка розглядає І. не лише і не стільки як предметну сферу, існуючу окремо від суб'єкта, а в її взаємозв'язках з ним. Завдяки такому підходу І. постає у єдності своїх онтологічних і гносеологічних характеристик як багатомірний феномен, різноманітні вияви якого неоднаково фіксуються і акцентуються в діяльності, відносинах, поведінці, спілкуванні та свідомості різних людей; зрештою - як цілісність і, водночас, - як конкретне і невичерпне розмаїття історичних реалій, утворене, відтворене та відображене і окремим індивідуальним горизонтом історичних життєдіяльності й свідомості кожної людини, і їх сукупністю, тобто як інтегративне поле їх перетину. Подібно до філософії та соціології, І. також досліджує людське суспільство як своєрідну цілісність, вивчає творчу потугу людства в усіх галузях його життєдіяльності та є однією з найважливіших форм самоусвідомлення людством самого себе А. ле якщо філософія розглядає суспільство в єдності його динамічних і структурних, діахронічних і синхронічних характеристик, а соціологія фокусується на структурних, синхронічних, то І. як наука акцентує увагу на діахронічних, динамічних характеристиках суспільства як цілого. І. - інтегративний процес розвитку і зміни не лише людських індивідів, а й мезоіндивідів (напр. етносів) та макроіндивідів (як-то, цивілізацій). Протягом тривалого часу домінував своєрідний лінійний "моноцентризм" І. як науки, тобто тлумачення історичного процесу в цілому лише з позицій власної цивілізації. Напр., для класичної західноєвропейської історичної науки властивий європоцентризм, з позицій якого всесвітня І. поділялася на стародавню, середньовічну і Нового часу. Однобічний, європоцентристський характер цього поділу був підданий критичному аналізу в праці Данилевського "Росія і Європа" (1871), та пізніше - Шпенглером ("Занепад Європи", 1918 - 1922) і Тойнбі ("Дослідження історії", 1934 - 1961). В працях цих та ряду інших мислителів доводиться спрощеність лінійного тлумачення І. в таких різновидах, як регресистське (Монтень, Руссо, Ортега-і-Гассет) та прогресистське (Вольтер, Кондорсе, Гердер, Гегель, класичний марксизм) і наголошується принципово новий підхід до І., за якого вона постає як вельми складне, нелінійне, поліцентричне утворення. За сучасних умов відбувається інтенсивна розробка саме такого, некласичного розуміння І. як поліцентричного процесу.

ПРОГРЕС/РЕГРЕС суспільний ( від лат. progressus - рух уперед, розвиток; regressus - зворотний рух, повернення, відступ) - якісні характеристики соціального процесу, які виходять з того, що внаслідок розвитку (змін, інновацій, мутацій тощо) соціальний суб'єкт може переходити від нижчих форм свого існування до вищих, більш досконалих (прогрес, поліпшення, поступ), або ж, навпаки, втрачати набуті якості і переходити до більш примітивних форм суспільної організації (регрес, занепад, деградація) Ц. иклічна концепція соціального часу (колообіг, круговорот) поєднувала ідею П./Р. у первинному синкрезисі та обстоювала думку про неодмінну деградацію і занепад усього, що колись народжується, сягає розквіту і повертається до свого першопочатку. Ідея прогресу (включно із розумінням прогресу як мети розвитку) стає принципово можливою в межах лінійної концепції історичного часу, коли різні виміри часу набувають нових ціннісних тлумачень (якщо для традиційного суспільства минуле є безперечним взірцем і "матрицею" для репродукції усталеного досвіду, то для суспільств Модерну "моментом істини" стає сучасність і осучаснення, прогресування усіх вимірів існування соціуму, а метою, проективним взірцем - майбутнє). Визнання самої можливості прогресу залежить від запропонованих критеріїв. Якщо застосувати критерії технологічного (напр., кількість енергії, що виробляється), комунікаційного (швидкість отримання і передачі одиниць інформації, кількість учасників полілогу та ін.) чи суто гуманітарного (очікувана тривалість життя, показники народжуваності та ін.) штибу, то існування прогресу не викликає сумнівів. З іншого боку, є підстави припустити, що жодна з прогресивних тенденцій у людському суспільстві не є усталеною і довічно вкоріненою. Можна констатувати прогресивні зміни, притаманні окремим елементам або підсистемам суспільства й водночас ставити під сумнів можливість прогресу на рівні соціуму як системи в цілому.'До вироблених соціальною філософією та соціологією усталених критеріїв прогресу, які наразі можуть використовуватись у стратегіях забезпечення прогресу і блокування тенденцій регресу, належать подальші ускладнення морфології соціуму, вдосконалення соціальних відносин, вироблення і впровадження гнучких і гуманних форм соціального устрою, які дозволяють забезпечити більшу соціальну захищеність і приватність існування людини, гарантувати її безпеку і соціальний захисту Будь-які прояви і ознаки прогресу можуть бути потрактовані і як симптоми регресу. На противагу просвітницьким концепціям П./Р., які одномірно тлумачили сутність прогресу (Тюрго, Кондорсе та ін.) й однозначно протиставляли його регресу, сучасне розуміння П./Р. виходить із набагато складнішого та багатомірного взаємозв'язку, що характеризує П./Р. Сучасне філософське і наукове світорозуміння починає включати у прогрес ціну втрат, а іноді й жертв, які змушене зазнавати суспільство задля досягнення прогресу в тих чи тих сферах. Суспільство як глобальна цілісність демонструє поки що нездатність гармонізувати свій розвиток таким чином, аби досягнення прогресу одними країнами могло б спричинити позитивні впливи на інші. Зазвичай соціальний прогрес досягається через використання асиметрії і різкої нерівномірності розвитку - в обмеженій локально соціокультурній зоні, де складаються для цього сприятливі умови, в авангардних зонах прогресу, в яких досягаються гранично можливі показники креативності, продуктивності й ефективності. Ці показники стають своєрідним "еталоном прогресу" для периферії. Відбувається дифузія прогресу, запозичення й адаптація його досягнень іншими народами А. ле подібна модель поширення прогресу не може вважатися прийнятною для розуміння явищ морального прогресу, гуманізації цивілізаційного поступу. В межах прогресистської філософії можна розрізняти органічний еволюціонізм (згідно з яким прогрес відбувається поступово й закономірно і не потребує зовнішнього втручання задля свого забезпечення) та перфекціонізм різних ступенів і ґатунків (намагання вдосконалити суспільство шляхом реформ чи революцій, привести його у стан відповідності до тих чи інших умоглядних ідеалів).

РОЗВИТОК - незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів; один із загальних видів зв'язку. В історії філософської думки вирізняють три основних тлумачення Р.: Р. - як збільшення і зменшення, що знайшло відображення в теоріях преформізму; Р. - як перехід можливості в дійсність, речі в собі в річ для себе, що було характерно для Гегеля, а в більш загальному вигляді - як розуміння руху взагалі - для Аристотеля і аристотелівської традиції філософування; Р. - як виникнення нового, втіленням чого можуть бути численні концепції прогресу в Новий час (Вольтер, Тюрго, Кондорсе та ін.). Як виникнення нового, Р. часто ототожнювали з прогресом, але Р. буває і прогресивний і регресивний, це дві його стадії, бо все, що виникає, приречене на загибель. Поєднання прогресу і регресу уподібнюється "спіралі" Р. З точки зору глибини і швидкості змін розрізняють стадії еволюції і революції: для першої характерні реформи, для другої - докорінні зміни. Якщо реформи відкидаються і абсолютизується революція, то виникає руїна, що є наслідком надмірного розриву з традиціями, заперечення спадкоємності в процесі Р. У світогляді й науці ідея Р. формувалася поступово. В античній думці великої ваги надавалося принципу становлення. Його найбільш виразним втіленням було гераклітівське "все тече, все змінюється" та розгляд виникнення Космосу з хаосу (що було притаманне міфології і натурфілософії). Останній вид становлення є Р., і його стародавній образ став архетипом, взірцем для більшості подальших космогоній. В Античності існувала ідея суспільного Р. - у вигляді ідеї регресу соціуму від золотого до залізного віку (Гесіод). У Новий час концепції Р. з'являються в космогонії (Кант, Лаплас), в історії (згадані концепції прогресу), в біології (Ламарк) та ін. В XIX ст. вони поглиблювались, а в XX ст. поширюються і на фізику та хімію (Вернадський та його послідовники). В еволюції ідеї Р. простежуються дві протилежні тенденції: з одного боку, рух від найзагальніших до часткових, спеціально-наукових розробок; з другого - синтезування, об'єднання останніх в глобальне ціле. Найбільш загальною теорією Р. в сучасному світогляді є теорія ноосфери С. ама ідея Р. по-новому актуалізується і модифікується феноменом глобальних проблем.

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ (франц. secularisation, від лат. secularis - мирський, світський) - суспільна тенденція, яка відображає зменшення впливу церкви, її інституцій та релігійної ідеології на життя суспільства в усіх його проявах. Зростання масштабів і глибини С. є одним із визначальних векторів загальносвітового розвитку, формою соціальної емансипації, чинником всеохопної модернізації, що трансформує (і почасти руйнує) усталену цілісність традиційних суспільств. Проявами С., зокрема, вважаються: відокремлення церкви від держави (а також освіти від церкви), законодавче обмеження впливу церковних інституцій на духовне, ідеологічне і політичне життя. Передумови С. формувалися за доби Відродження, Реформації, всією багатовіковою історією вільнодумства і скептицизму. Філософські засади С. особливо активно розроблялися за часів європейського й амер. Просвітництва, у річищі якого зусиллями Вольтера, Дидро, Монтеск'є, Д'Аламбера, Гельвеція, Кондорсе, Руссо, Кондильяка, Пейна та ін. були створені умови для виникнення і подальшого розвитку нерелігійних ідеологій. С. є однією із важливих складових сучасного загальноцивілізаційного еталона, позаяк передбачає індивідуальну моральну автономію, свободу совісті, віротерпимість і толерантність, невтручання держави у релігійні справи громадян, повагу до релігійних переконань і почуттів тощо. Розвиток С. сприяє звільненню суспільства від крайніх форм клерикалізму і релігійної дискримінації, свободі самовизначення людини у сфері віри і сумління. Характерний прояв С. в умовах сучасності - зростання релігійного та атеїстичного індиферентизму, послаблення впливу релігійної свідомості на поведінку людей, переплетення (а то й підміна) зацікавлень нетрадиційними (зокрема східними) релігіями із пошуками екзотики й езотерики.

ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ - галузь філософського знання, що вивчає історичний процес та його складові як своєрідні, внутрішньо розгалужені і водночас цілісні утворення в їхньому взаємозв'язку і змінах; природу, способи і форми історичного пізнання, основні особливості, ланки і способи використання історичних знань. Філософські погляди на історію в стародавньому суспільстві були органічною складовою міфологічного світогляду та історичних вчень (таких мислителів, як Платон, Аристотель, Полібій у Греції; в Китаї - Конфуцій, Шан Ян, Сима Цянь та ін.). Формування Ф.і. як самостійної філософської дисципліни пов'язане з іменами Вольтера (який запровадив термін "Ф.і."); Тюрго, Кондорсе, Гердера, Гегеля (прогресистський напрям); Монтеня, Руссо (регресистський); Ібн-Хальдуна, Мак'явеллі, Віко (циклічний). Попередній абрис принципово іншого, некласичного підходу до філософського осмислення історичного процесу накреслив Маркс у своєму вченні про формації (див. формація суспільно-економічна). Втім, чіткий перехід філософсько-історичної думки від класичної, лінійної парадигми до некласичного, нелінійного розуміння історії відбувається з кін. XIX ст.; він пов'язується зі зміщенням від моністичного тлумачення історичного процесу до плюралістичного розгляду останнього; від генералізуючого вивчення - до індивідуалізуючого; від розсудково-абстрактного, есенційного пояснення - до цілісного, заснованого на органічній єдності всього розмаїття здатностей осягнення людиною світу. Некласична Ф.і. постає як багатовекторний, плюралістичний стан осмислення поступу людства в дедалі нових, заснованих на різноманітних методологічних засадах філософських вченнях, концепціях і теоріях історичного процесу. У розмаїтті притаманних сучасній Ф.і. поглядів, концепцій і вчень із часткою умовності можна виділити декілька основних напрямів. Перший акцентує увагу на питаннях про: співвідношення природи й історії; своєрідності історичного процесу, його витоки, сенс і спрямованість; основні діахронічності (на зразок доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільств, формаційного ряду чи традиційної схеми - Античність, Середньовіччя, Нова та Новітня історія) та інваріантності, архетипічності (на кшталт культурно-історичних типів Данилевського, культур Шпенглера, цивілізацій Тойнбі чи культурних суперсистем Сорокіна) одиниць виміру історії; взаємозумовленості свободи, випадковості і необхідності у русі суспільства. Розробки другого напряму в галузі Ф.і. поділяються на два великих субнапрями: наукоцентричний (марксизм, школа "Анналів" - Блок, Февр, Бродель, аналітична філософія історії - Нагель, Гемпель, Дрей, Уайт тощо) та наукобіжний (віталістська - Ніцше, Дильтей, Шпенглер, Ортега-і-Гассет, екзистенційна - Гайдеггер, Гадамер, Габермас, Рикер). Специфікою кожного з цих двох напрямів зумовлюється коло і характер розгляду гносеологічних питань Ф.і., наукоцентричний напрям фокусується на проблемах суб'єкта і об'єкта історичного пізнання; особливостей та структур історичного наукового дослідження; співвідношення в історичному пізнанні опису, обґрунтування і пояснення, творчості й відображення, фактуального, емпіричного й теоретичного історичного знання; специфіки з'ясування історичних законів, своєрідності історичної реальності, побудови наукової історичної картини світу тощо. Наукобіжний напрям зосереджує увагу на особливостях осягнення світу як історії. До кола наріжних тут входять такі питання, як: світ як історія, життєвий світ, людське буття, людський досвід, доля, час, екзистенція, екзистенціали, людська ситуація, історичне апріорі, свобода, вибір, переживання, духовна реальність тощо. Останнім часом окреслюється тенденція до інтеграції означених напрямів. В просторі третього виміру Ф.і. ті самі характеристики, які в рамках перших двох вимірів поставали в проблемному зрізі, оскільки їх з'ясування було метою діяльності історика, постають як нормативи і регулятиви його подальшої творчості. При цьому в наукобіжному та наукоцентричному напрямах методологічне використання цих характеристик в осягненні історичного процесу має свою специфіку. Якщо в межах першого це досліджується безпосередньо, за допомогою співпереживання, інтелектуальної інтуїції і т.ін., то в рамках другого напрацьовані в Ф,і. узагальнення, закони, підходи і методи сприймаються опосередковано - через проміжні рівні теоретичного узагальнення - загальнонауковий та власне історичний О. станній також поділяється на рівні: всезагальної (фундаментальної, базової) теорії; галузевих історичних теорій, концепцій, гіпотез і окремих узагальнень теоретичного характеру; емпіричний рівень. Кожен із рівнів узагальнення відіграє при цьому роль методології щодо більш локальних рівнів.