Кирило

див. Транквіліон, Кирило

див. Транквіліон, Кирило

Транквіліон, Кирило (Транквіліон-Ставровецький) (? - 1646) - укр. церковний діяч, богослов, письменник, проповідник, друкар, перекладач з грецьк. Працював та викладав у Львівській і Віденській братських школах, Острозькому науково-освітньому центрі. Заснував свою друкарню, де друкував усі свої книги. Його "Зерцало богословії" (1618) та "Євангеліє учительне" (1619) були засуджені київським митрополитом та московським урядом як неправославні. В 1626 р. прийняв унію і став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, де надрукував свій останній твір - "Перло многоцінне" (1646) В. поглядах Т. поєднуються ренесансна настанова пізнання Бога, природи і людини та традиційна православна настанова морального самовдосконалення людини. В трактаті "Зерцало богословії" Т. виділяє чотири світи: світ духовних сутностей, видимий світ, або природу, малий світ, або людину, та світ зла. В кожному зі світів він виділяє дві натури: видиму та невидиму. Уявлення про двонатурність світу разом із уявленням про природу як самодостатній світ з власними законами наближає Т. до пантеїзму Відродження. Людину Т. розглядає як мікрокосм, малий світ, де є все, що і у великому світі. Людина, яка складається з божественного та природного начал - тіла та розуму, керуючись своїм розумом, може і повинна, згідно з Т., через самопізнання і праведне життя піднятися до Бога. Акцентуючи увагу на тлінності земних цінностей та вічності небесних, Т. не заперечує важливості земного життя людини, він схильний до визнання ренесансної гармонії душі та тіла. Подвижництво, вважає він, не в аскетизмі, а в сумлінному виконанні своїх обов'язків. Проповіді, духовна проза та поезія Т. є взірцем укр. барокової літератури.

[br]

Осн. тв.: "Зерцало богословії" (1618); "Євангеліє учительне" (1619); "Перло многоцінне" (1646).

див. Транквіліон, Кирило

Костомаров, Микола Іванович (1817, с. Юрасівці Острогозького пов., нині Воронезької обл. - 1885) - укр. історик, письменник, етнограф, суспільно-політичний діяч. Навчався на історико-філологічному ф-ті Харківського ун-ту (1833 - 1836). Захистив магістерську дис. з історії (1844). У 1845 - 1847 рр. - один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 р. був арештований, рік перебував у Петропавлівській фортеці. У 1859 - 1862 рр. - екстраординарний проф. Петербузького ун-ту. У 1860 - 1885 рр. - член Археографічної комісії. У 1864 р. здобуває ступінь докт. рос. історії в Київському ун-ті. Чл.-кор. Петербурзької Академії наук (1874), почесний член Київського ун-ту (1884). В історичних дослідженнях та в історіософських міркуваннях К. спирався на праці Максимовича, Гердера, ІПеллінга, ісп. романтиків. На відміну від Максимовича, який робив наголос на емпіричній правді історії, К. посилив романтичні акценти, відшукуючи наскрізну ідею, що поєднує минуле, сучасне й майбутнє укр. народу в єдине історичне ціле, надає подіям "розумного зв'язку і стрункого вигляду". Як історіософ, К. не стільки з'ясовував причинову залежність значущих подій, скільки прагнув до виявлення засад (включно з ірраціональними) буття та ментальності укр. людини. Цю настанову К. реалізував, поєднуючи романтичне світоосягнення з органічними для традицій укр. думки ідеями філософії, зокрема з постулюванням "найвищого вічного розуму", який керує долею усього людства. З іншого боку, романтичний пафос коригувався у К. раціоналістично-просвітницькими ідеями, спрямованими на утвердження духу толерантності та запобігання національному чванству. К. вважають засновником народницької (на відміну від державницької) історіографії. Дух народу мислився ним не як трансцендентна сутність, а як реальна першооснова історичного процесу, здійснюваного "живим народом". Саме у психології народу належить шукати пояснення історичних подій, особливостей побуту та духовного життя народу І. сторіософські погляди К. еволюціонували разом із його загальносвітоглядними настановами: від романтичного ствердження ідей свободи й рівності, відстоювання окремішного вільнолюбивого духу укр. етносу та наголошування його особливої місії в колі слов'янських народів (кирило-мефодіївський період) до обстоювання ідеї федералізму і раціоналізованих просвітницько-народницьких орієнтирів другого періоду і, зрештою, до модифікації народницьких устремлінь у звичайне просвітництво і лояльне щодо імперії культурництво в останній період життя. Однак світоглядними константами Κ.-мислителя залишалися: переконаність в окремішності історичного шляху укр. народу ("Полудневу Русь" К. пророчо бачив у майбутньому як "окрему державну цілісність"), в самобутності його вільнолюбивого духу, мови, культури і психології (що ставило його в опозицію до офіційної рос. державницької історіософії); засада народності та ідеї рівності людей і етносів, національного порозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти; принцип самоправства і федеративно-демократичної організації суспільства, опертий на досвід Києворуської і Козацької держав; ідея історичної тяглості укр. національної традиції та пафос згоди і любові - до людини і до Бога.

[br]

Осн. тв.: "Книги буття українського народу" (1846); "Дві руські народності" (1864)та ін.

УКРАЇНОФІЛЬСТВО - літературний рух і напрям суспільної думки в Україні у XIX ст. Засновниками У. були письменники Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, які обстоювали самобутність укр. мови, літератури, культури та історії. їхні ідейно-духовні спадкоємці - Головацький, Вагилевич, Максимович - усвідомлювали необхідність захисту укр. культури від асиміляційної політики рос., австр., польськ. правлячих верств. Розвиваючи ідейні побудови європейського романтизму про самобутність народної культури і цінність народної творчості, вони наголошували особливі достоїнства укр. культури і народного характеру: красу і поетичність, виняткове багатство фольклору, стародавніх обрядів і традицій, магічно-містичний характер укр. народної культури і укр. вдачі. Костомаров у праці "Дві руські народності" підкреслював особливості укр. характеру - романтизм, поетичність світогляду, глибоку релігійність, ліризм, панестетизм, потяг до краси. Творчість діячів Кирило-Мефодіївського тов-ва у Києві (1845 - 1847) - Костомарова, Шевченка, Куліша (зокрема "Книга буття українського народу") була присвячена осмисленню особливої ролі України в світі взагалі і слов'янському регіоні. Україна і Київ розглядались як центр майбутньої слов'янської федерації. У "Книзі буття" стверджувалося, що Україна, народ якої завжди зберігав особливе стремління до свободи, до християнської правди, була розіп'ята агресивними сусідами, але вона воскресне і стане наріжним каменем слов'янського світу. У програму Кирило-Мефодіївського тов-ва входило: звільнення слов'янських народностей з-під влади іноземних держав; їх організація в самобутню федеративну політичну систему, рівноправність усіх слов'янських народів, відміна кріпацтва і станових привілеїв, релігійна свобода і віротерпимість, свобода думки, слова і друку, викладання всіх слов'янських мов і літератур у навчальних закладах всіх слов'янських народів. Наступне покоління українофілів - Драгоманов, Потебня, Антонович - прагнуло до більш глибокого вивчення історичного і сучасного буття укр. народу,соціалістичних ідей (Драгоманов). Покоління Франка і Лесі Українки закликало відмовитися від імені українофілів і називатися просто українцями, що символізувало більш послідовне і глибоке зближення інтелігенції з народом.

Шевченко, Тарас Григорович (1814, с. Моринці, Черкащина - 1861) - укр. поет, художник та мислитель. Акад. Петербурзької Академії мистецтв (з 1860 р.), один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, політичну програму якого (міжнародна слов'янська федерація республікансько-демократичного типу) поділяв і в пізній період творчості Н. а формування філософського світогляду Ш. визначальний вплив мали християнська провіденціалістська сотеріологія, а також історіософія укр. ("Історія Русів") та польськ. (Міцкевич) романтизму з притаманною цій останній концепцією духовного месіанства поневоленого народу, що своєю історичною покутою покликаний вивести людство в есхатологічний план буття. В укр. інтелектуальній історії переломове значення мала вперше сформульована Ш. ідея нації як духовного континууму "мертвих, і живих, і ненарожденних" ("Посланіє"). Порівняно з виробленою нім. класичним ідеалізмом, вона відзначається, по-перше, цілковитим ігноруванням державного і недержавного ("історичного" й "неісторичного") способів існування нації (що було особливо актуальним для пробудження укр. національної свідомості), а по-друге, нелінійним (циклічним) розумінням національної духовної тяглості як такої, в якій не лише предки відповідають за долю нащадків, а й нащадки - за долю предків (посмертну). Загалом же ставлення НІ. до нім. ідеалізму (як і до всяких чистих форм раціонального пізнання) було незмінно критичним: у центрі його світогляду стоїть моральне переживання конкретної людини, тож єдино адекватним способом пізнання для III. виступає не теоретична філософія, а міф. Протоекзистенціалістські ідеї Ш., споріднені з етичним ученням його сучасника К'єркегора, становлять найоригінальнішу частину його філософського спадку. Відповідно і в своїй філософії історії Ш. переносить наголос із головної для кирило-мефодіївців проблеми - покути - на проблему вини, причому зарівно ката, що зазіхає на цілість чужого існування, як і жертви, що, втрачаючи волю до життя, впадає в "нежитіє" - "сон", рівний відмові від себе (співвідношення між цими двома моделюється Ш. у "Кобзарі" через взаємини "неситої" Рос. імперії та колонізованої нею України зі "сплячою" волею). Відтак поневолювачі ("царі" зі своїми функціонерами) й поневолені ("раби") різняться між собою як вільні й мимовільні злочинці-боговідступники, а земна історія людства постає звихненням первісного божого задуму, до якого має повернутися через очищення Словом (Сином). Саме Син і Мати є для Ш. центральними постатями майбутнього "оновленого" християнства, звільненого від синодально-православного "ідолопоклонства". Чижевський вважав христоцентризм Ш. прямим вислідом його антропоцентризму, проте пізніші дослідження (Грабовича, Плюща) показали, що такий христоцентризм слід пов'язувати насамперед із дисидентською як щодо візантійського цезарепапізму, так і щодо католицького папоцезаризму, близькою до реформаційно-протестантської (за Грабовичем, міленарною) екуменічно-християнською позицією Ш. В цілому ж проблема релігійного світогляду Ш., його джерел, характеру та еволюції залишається в філософському шевченкознавстві найменш дослідженою.

[br]

Осн. тв.: "Повне зібрання творів". У 6 т. (1963-1964).

Авсенєв, Петро Семенович (1810, Київ - 1852) - філософ, психолог, представник Київської школи філософського теїзму. Закінчив Воронезьку семінарію, Київську духовну академію (1833). Магістр богослов'я. Проф. філософії в академії і одночасно викладач кафедри філософії в Київському ун-ті (1838 - 1844). Прославився лекціями з психології (з "історії душі"). Мав дружні стосунки з кирило-мефодіївцями. 1844 р. прийняв чернецтво з іменем Теофан, 1850 р. залишив академічну службу. В останні роки життя - настоятель посольської церкви в Римі. Майже не друкувався. Нотатки з психології оприлюднені в 1869 р. Сучасники бачили в А. втілення образу філософа за поняттям. Самозаглиблення - пристрасть і домінуюча риса А. Філософський ерудит, релігійно-художня натура, інтуїт, мислитель "більше серцем, ніж головою". Тяжів до Платона, Плотина, Беме, захоплювався Шеллінгом і релігійно-містичною фракцією його школи - Баадером, Стеффенсом і особливо Шубартом. Шеллінгіанець, але православний. В філософії А. цікавило співзвучне з релігією - аргументи розуму на користь постулатів віри. Гостро відчував і намагався осмислити антагонізм духа і тіла (матерії загалом). Вважав повчальнішими уроки не "денної", тверезо-розсудливої, а "нічної сторони" життя (сомнамбулізм, лунатизм, яснобачення тощо), яка, з погляду А., засвідчує: саме дух - господар і саме його суверенності треба віддавати належне в науці і житті. Примат релігії над філософією А. утверджує тим, що в кінці життєвого шляху остаточно обирає релігію. Пов'язував нове епохально-філософське оновлення зі створенням істинно релігійної філософії (чекав цього від слов'ян Росії).

Гулак, Микола Іванович (1822, Золотоніський пов., Полтавщина - 1899) - укр. учений (історик-славіст, математик), педагог, суспільно-політичний діяч, представник просвітницького руху на Кавказі. Закінчив юридичний ф-т Дерптського (Тартуського) ун-ту, кандидат правознавства. Од 1845 р. - службовець в канцелярії Київського генерал-губернатора. Один із засновників Кирило-Мефодіївського т-ва, спрямованого на ліквідацію самодержавництвата кріпацтва, об'єднання слов'ян в демократичну федерацію. Після розгрому т-ва (1847), ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці (З роки), 8-ми річного заслання до м. Перм працював педагогом в Одесі (1859 - 1861), Керчі, Ставрополі (1862 - 1863), Кутаїсі (1863 - 1867), Тифлісі (1867 - 1886). На Кавказі перекладає з англ. мови на рос. твори Лонгфелло, з грузинськ. - Руставелі, з фарсі - Нізамі та Хайяма, з азербайджанськ. - Фізулі. Г. сприяв, з одного боку, формуванню в Україні революційно-демократичної ідеології та появі в Росії серед. XIX ст. укр. національного питання, з другого - теоретичній підготовці радикальних зрушень у природознавстві на зламі XIX - XX ст. З демократичних позицій досліджував економічну та політичну історію слов'ян. У математичних працях був одним з перших послідовників Лобачевського, розробляв ідеї багатомірної геометрії.

[br]

Осн. тв.: "Міркування про поземельну власність в Малоросії"; "Юридичний побут поморських слов'ян"; "Дослідження трансцендентних рівнянь" (1859); "Досвід геометрії чотирьох вимірів" (1877).

Драгоманов, Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина- 1895) - укр. філософ, історик, літератор, політолог, соціолог. Начався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1863). 1864 - 1875 рр. - викладає історію в цьому ун-ті, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київської Громади. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, Д. у 1876 - 1889 рр. плідно і активно працював у Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист. Брав участь у створенні "Женевського гуртка" - першого укр. соціалістичного осередка, здійснював - через Павлика та Франка - визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. Д. через свої ліві погляди позбавляється підтримки київських "українофілів"; продовжує тісно співпрацювати з галицькими молодими інтелігентами у розробці теоретичних засад радикального руху і в розробці філософії національної ідеї. Людина різнобічного обдарування, Д. здійснив вагомий внесок в історію, літературну критику і літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію і соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідеї романтизму, Д. згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т.ч. й соціалістичним, Д. і щодо них, як і щодо всіх інших ідейних феноменів доби (напр., близької йому концепції Конта) був, за власним визначенням, єретиком, послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Його гаслом стало - "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, оскільки у філософії Д. присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. У системі цінностей беззастережний пріоритет віддано людині, її свободі й гідності, а його соціалістичні ідеї мають виразне етичне забарвлення ("етичний соціалізм"), у світлі якого піддано критиці як рос. народництво з його націленістю на бунт, так і марксизм з його революціонаризмом. В центрі історіософії Д. - ідея суспільного поступу. Рушієм прогресу є не окремі ("історичні") народи, а весь склад людства З. містом суспільного поступу є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід'ємних прав людини. Філософія політики Д. ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою, вищою вартістю визнається особистість. Суспільно-політичним ідеалом Д. є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб, з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Д. відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лише сукупність націй". Нації - історичні утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом історичного розвитку спільноти і тому доконче мінливий. Але попри всю суттєвість націй, для Д. пріоритетними залишаються громади, що є своєрідними суспільними молекулами. Примат громад не тільки надав соціалізмові Д. своєрідного ("громадівського") характеру, а й вплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги щодо унітарної держави, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції знайшли відбиток і традиціїкирило-мефодіївців, яків критиці централізму імперської влади та відстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці громад. Водночас до головних політичних завдань українства Д. відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними національними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Д. не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення - українців передусім - невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються воєдино. Як переконаний ліберал, Д. обстоював відокремлення церкви від держави і секуляризацію громадського і культурного життя.

[br]

Осн. тв.: "Малоросія в її словесності" (1870); "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873); "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI - XVII ст." (1875); "Антракт з історії українофільства" (1876); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879); "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892); "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894); "Зібрання політичних творів". В 2 т. (1905-1906) та ін.

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

КАЗКА - один із найдавніших жанрів фольклору; витвір творчої уяви (індивідуальної, колективної), в якому архетипи культури втілюються у фантастичних образах і подіях. Характерною рисою К. є чітка орієнтація на моральні та естетичні цінності, яка реалізується у гострих сюжетних колізіях, що завжди завершуються перемогою добра над злом, краси над потворством. Укр. народні К. відбивають типові риси національного характеру, історичні сюжети визвольної боротьби ("Кирило Кожум'яка", "Котигорошко", "Яйце-райце"), традиційні моральні цінності (яскравий приклад - соціально-побутові К., центральним героєм яких є кмітлива і мудра жінка). Казкові мотиви зустрічаються в літературних пам'ятках Київської Русі, в творах письменників-полемістів XVI - XVII ст., в літературній творчості багатьох укр. письменників та поетів XVIII - XX ст. Розробка у річищі європейського літературного і філософського романтизму (кін. XVIII - поч. XIX ст.) тематики національного відродження стимулювала інтерес до першоджерел духовності й відтак - до збирання та обробки К. (найвідоміші постаті - нім. філологи Якоб і Вільгельм Гримм). Укр. казкарська традиція приваблювала Антоновича, Срезнєвського, Костомарова, Шевченка, Потебню, Франка, Лесю Українку. Авторська літературна К. відзначається тим, що в ній характерні риси народної К., зазвичай, послуговуються засобом для осмислення й передання читачеві філософських світоглядних (незрідка моралістичних) ідей та міркувань. До представників цього жанру світового рівня належать - Перро, Андерсен, Гофман, Керолл, Пушкін, Франко, Леся Українка, Мілн, Радарі, Ліндгрен.

Куліш, Пантелеймон Олександрович (1819, побл. містечка Вороніж, Чернігівщина - 1897) - укр. культурний та суспільний діяч, історик, літератор, етнограф. Закінчив місцеву гімназію (1839), деякий час вчився на історико-філологічному від. та юридичному ф-ті Київського ун-ту. Од 1841 р. викладав рос. словесність та історію в навчальних закладах Луцька, Києва, Рівного, Петербурга. К. - один із головних розробників ідеології Кирило-Мефодіївського братства. Хоч до організації братства К. не був причетним безпосередньо, його заарештували і вислали до Тули із забороною писати і друкуватися (заборона була скасована у 1856 р.). У 1861 - 1862 рр. К. разом з Білозерським та Костомаровим організував і редагував перший загальноукр. ж. "Основа"; у 1867 - 1870 рр. керував львівським народовським ж. "Правда" (разом з Вахняним). Основою історичних, літературно-естетичних та філософських поглядів К. був ідеалістичний романтичний світогляд, який згодом зазнав еволюції, головним чином у галузі історії, через перехід до оцінки історичної ролі укр. козаччини та гайдамацького руху як руйнівних історичних сил. К. протиставляв впорядковане станово-класове укр. суспільство нерегульованій козацькій вольниці. Слово Боже, за К., є внутрішньою ідеальною суттю історії; воно проявляється у народних ідеалах, що втілюються у культурних та цивілізаційних здобутках. Освіта і культурний поступ мають протистояти темним стихійним силам руйнування. Антитеза внутрішнього, духовного, Божого та зовнішнього визначає структуру і спрямування мислення К. Внутрішнє виявляє себе у гармонії природи, у поезії, яка здатна безпосередньо висловити "правду серця" (на відміну від раціональної істини), у народних ідеалах, що зберігають Слово Боже. Зрештою консервативна тенденція приводить К. до романтизації минулого ("хутора") як антипода бездуховній урбанізації і цивілізації.

[br]

Осн. тв.: "Чорна рада" (1857); "Нотатки про Південну Русь". У 2 т. (1856 - 1857); "Історія возз'єднання Руси". У 2 т. (1874 - 1877); "Мальована Гайдамаччина" (1876); "Козаки стосовно держави і суспільства" (1877); "Хутірська філософія та відсторонення від світу поезії" (1879).

Огієнко, Іван (митрополит Іларіон) (1882, Брусилів, Київщина, нині Житомирська обл. - 1972) - укр. вчений-богослов, культуролог, філософ, церковний, державний діяч. Навчався у Київській військово-фельдшерській школі, 1903 р. успішно склав іспит зрілості при Острозькій класичній гімназії (Волинь), що надало йому право вступу до ун-ту св. Володимира, яке він і реалізував цього ж року. Вже під час навчання в ун-ті (1903 - 1909) О. проявив себе як талановитий вчений-філолог, громадський і культурний діяч. Від початку заснування Українського наукового тов-ва в Києві (1907) брав у ньому активну участь, співпрацював з Грушевським, Грінченком, Житецьким. Особливу увагу приділяв питанням розвитку укр. мови, зокрема укладанню підручників ("по яких можна вчитись і вчити українській мові"), перекладам на укр. мову українознавчих студій Перетца, Лободи, Петрова та ін. Результатом його зацікавлень в історії укр. культури й філософії була канд. дис. (1909) на тему "Ключ розуміння Іоаникія Галятовського". Працював на посаді міністра освіти, потім міністра ісповідань в уряді Української Народної Республіки (1918 - 1921). Як політичний і державний діяч О. активно опікувався питаннями возз'єднання укр. земель (брав активну участь у проведенні акту злуки Західноукраїнської Народної республіки і Української Народної республіки в єдину соборну Українську державу, 1919 р.); розвитком освіти, зокрема україномовними підручниками, словникарством, термінологією. О. - засновник і перший ректор Державного українського ун-ту в Кам'янці-Подільському (1918). З падінням 1920 р. уряду Директорії О. змушений емігрувати, але й на еміграції продовжував напружену наукову працю. Од 1926 по 1932 р. О. - проф. церковнослов'янської мови і кириличної палеографії православного богословського ф-ту Варшавського ун-ту. У 1931 р. Чехословацький ун-т у Брно присудив О. ступінь докт. філософії. Для О. як церковного діяча була характерною діяльність з українізації церковно-релігійного життя, відродження укр. православ'я. Під час польської еміграції вчений опікувався Українською Церковною Радою, яка мала на меті утворення Автокефальної Православної Церкви. В1940 р. О. завершив переклад Біблії укр. мовою Ц. ього ж року він був висвячений архієпископом Холмським і Підляським О. д 1947 р. О. - в Канаді, де в 1951 р. його було обрано Первоієрархом Української Греко-Православної Церкви з титулом "митрополит Вінніпегу і всієї Канади". У своїх релігієзнавчих працях О. чітко визначив ті риси, які характеризують Українське православ'я: демократизм, соборноправність, євангелістськість, побутовість. О. ґрунтовно займався питаннями мови церковно-релігійного життя, ролі Церкви в культурному житті нації, християнського екуменізму. В 1992 р І. н-т філософії ім. Г. Сковороди НАНУ започаткував Огієнківські читання. Утворено Всеукраїнське Огієнківське товариство. Науковий здобуток О. становить більше тисячі творів.

[br]

Осн. тв.: "Дохристиянські вірування українського народу", "Кирило і Мефодій", "УкраїнськаЦерква", "Ідеологія Української Церкви", "Українська патрологія", "Біблійні студії" та ін.

ПАТРИСТИКА в українській культурі - поширення патристики на Русі-Україні з давніх часів засвідчується як відомими списками слов'янських перекладів окремих творів, так і різного походження збірками (ізборниками) фрагментів тлумачень, питань-відповідей, присвячених християнським світоглядним темам. Значна кількість таких перекладів з грецьк. мови, здійснених у Болгарії чи на Афоні, збереглася лише в списках і редакціях, що походять із книжних центрів Русі-України. Вже з XI - XII ст. твори Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Ниського, Йоана Златоуста, Єфрема Сиріна, Максима Сповідника, Афанасія Синаїта, Дамаскіна та ін. стали не лише доктринальними, а й стилістичними взірцями для таких провідних християнських авторів Русі-України, як Іларіон Київський та Кирило Туровський. В XIV - XV ст. знайомству книжників Русі-України з повними перекладами патристики значною мірою сприяла діяльність Київських митрополитів Кіпріана та Григорія Цамблака, які після перебування на Афоні привезли до Русі-України нові сербські переклади творів отців церкви і, зокрема, зроблений монахом Ісаєю переклад книг, надписаних іменем Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Велику обізнаність у писаннях патристичних авторів і глибину їх тлумачення виявили в полеміці, що розгорнулася довколо питання про Унію, такі представники укр. духовності, як Костянтин Острозький, Герасим Смотрицький, Іпатій Потій, Петро Скарга та ін. Твори отців церкви широко використовувались у курсах викладачів КМА, де розглядалися проблеми Бога і світу, християнської історіософії, етики, поетики та ін. Оригінальну інтерпретацію тексти східної та західної патристики отримали у філософії Сковороди. Його сучаснику архімандриту Нямецького монастиря Паїсію Величковському належить видатна заслуга у здійсненні низки нових перекладів творінь отців церкви, у відродженні давньої духовної традиції слов'янських перекладів патристики загалом.

див. Транквіліон, Кирило

див. Транквіліон-Ставровецький, Кирило