Бруно

див. Бруно, Джордано Філіппо

Бруно, Джордано Філіппо (1548, Неаполь - 1600) - італ. філософ, релігійний мислитель, поет. Домініканський монах, який через заняття астрономією вийшов на осмислення світобудови, що його церква кваліфікувала як єресь. Був схоплений інквізицією й ув'язнений у Римі (1593 - 1599). Через відмову зректися своїх переконань був спалений живим на вогнищі. За допомогою концептуального апарату неоплатонізму, розробленого Кузанським, Фічіно та Піко делла Мірандолою, Б. прагнув здійснити синтез ідей гностичної традиції Відродження, деяких ознак давньоєгипетської релігійності й досократівської гредьк. філософії. У центрі його уваги - проблема співвідношення людини, як своєрідного мікрокосму, із Всесвітом, як макрокосмом, пошук гармонії людини з Космосом через магічну організацію її уяви і вдосконалення інтелекту як монадного відображення універсуму. Монадологічний підхід значною мірою визначає специфіку філософування Б., знаходячи обґрунтування і конкретизацію у багатьох його працях. Зазнавши чималого впливу Коперника, Б., проте, розглядає геліоцентричну систему лише як один із незліченних світів природного універсуму, що є безконечним, вічним і постає "Богом в речах". Основною складовою буття виступає монада як самодостатнє просте утворення, якому притаманна єдність матеріального й ідеального, об'єктивного й суб'єктивного. Космос - це мережа ієрархізованих монад, які є автономними і водночас зумовлюють одна одну. У цій ієрархії Бог знаходиться на найвищому щаблі, як "монада монад", проста і водночас внутрішньо поділена на протилежності. В ній наявні розрізнення і збіг руху й нерухомості, центру і периферії, матерії і форми, частини й цілого, отже, панує монадологічний принцип "все в усьому". Середній щабель належить душам, а третій, найнижчий, - атомам, найменшим часткам матерії. Філософія Б. містить чимало ідей, які певним чином були розроблені в концепціях наступних мислителів - від Спінози, Ляйбніца та нім. романтиків (передусім, Шеллінга) до сучасних езотериків. Водночас наукоцентрична традиція філософування тлумачить Б. як сподвижника науки, своєрідний прафеномен справжнього науковця, прообраз сучасного вченого.

[br]

Осн. тв.: "Про тіні ідей" (1582); "Бенкет на попелі" (1584); "Про причину, початок і єдине" (1584); "Про безконечність, всесвіт і світи" (1584); "Вигнання звитяжного звіра" (1584); "Про героїчний ентузіазм" (1585); "Про монаду, число і фігуру" (1591).

див. Бауер, Бруно

Бауер, Бруно (1809, Айзенберг, Тюрингія - 1882) - нім. філософ, релігієзнавець; проф. Боннського ун-ту (1839 - 1842). Критикував гегелівський абсолютний ідеалізм, протиставляючи абсолютній ідеї абсолютизовану самосвідомість. Рушійною силою історичного процесу, зокрема історії політики, вважав самосвідомість, діяльність критично налаштованих індивідів, героїв тощо К. ритикував релігію, вірогідність Євангелій, заперечував догматичне поняття Бога та існування потойбічного світу Є. вангельські оповіді розглядав як такі, що мають літературне походження.

[br]

Осн. тв.: "Критика Євангельської історії Івана" (1840), "Критика синоптичних Євангелій" (1841 - 1842), "Історія політики: Культура і просвіта 18 століття" (1843 - 1845).

див. Бруно, Джордано Філіппо

Азархін, Вілен Андрійович (1929, Дніпропетровськ - 1996) - укр. філософ, канд. філософських наук, засл. прац. культури України. Сфера наукових інтересів - історія філософської думки України, сприйняття геліоцентричної системи Коперника в філософській традиції України XVII - XVIII ст. Організатор видавничої справи в галузі філософії. Один з фундаторів ж. "Філософська та соціологічна думка". Од 1969 р. - вчений секретар редколегії ж. Сприяв організації публікацій філософської літератури, у 1977 - 1991 рр. - головний редактор вид-ва "Наукова думка". Один з засновників, перший директор вид-ва "Абрис".

[br]

Осн. тв.: "Коперник. Бруно. Галілей", у співавт. (1974); "Наукова істина і доля вченого", у співавт. (1989).

АНТИНОМІЯ ( від грецьк. αντινομία - суперечність у законі) - суперечність між двома судженнями, кожне з яких вважається однаковою мірою обґрунтованим в межах певної системи. Термін "А." виник в Античності, коли ще не існувало поняття закону природи, але воно розроблялось в політико-юридичних аспектах (напр., у творі Платона "Закони"). Тому первісний зміст А. був юридичний: суперечність між двома законами або внутрішня суперечливість одного закону. В такому значенні його вживали Квінтиліан, Плутарх, Августин та ін Я. к філософський термін А. з'являється в "Філософському словнику" (1613) Гокленіуса. А. відрізняються від апорій Зенона Елейського - в останніх береться до уваги одна протилежність (нескінченна подільність простору і руху, але не їх неперервність, єдине в речах, а не множинність тощо). А. також відмінна від "збігу протилежностей" у Бруно та Кузанського: вони вчать про їхню єдність, а в А. остання відсутня. Не тотожна А. і парадоксу: в парадоксі з певного твердження правильним логічним способом виводиться протилежне твердження, а в А. протилежні висловлювання співіснують, але не виводяться одне з одного. Філософська концепція А. була розроблена Кантом в "Критиці чистого розуму".

АРХЕТИПИ ( від грецьк. αρχή - початок, походження; τυποξ - слід, відбиток) - в широкому розумінні наскрізні - символічні структури історії культури, асоціюють певний тематичний матеріал свідомого та підсвідомого функціювання людських цінностей. Символіка А. співвіднесена з ідейним чи образним змістом таким чином, що при усіх конкретноісторичних варіаціях цього змісту інваріантним, незмінним залишається сама тематизація через архетипічні символи тих чи тих цінностей. Так трійця "істина - добро - краса" притаманна всім епохам цивілізаційного розвитку, але в кожній з них має специфічне змістове втілення за наскрізності самої теми співвіднесення моральних, естетичних та гносеологічних цінностей. З символічного боку А. є пресупозиціями, тобто схильностями до реалізації певних образів чи ідей, прототипами чи можливостями їх здійснення в культурних процесах. Поняття А. було введено піфагорійцями та розглядалося в подальшому платоністськими школами як аналог "вічних ідей" (ейдосів) в їх символічному позначенні. В такому розумінні А. використовувались Діонісіем Ареопагітом, Бруно, Кеплером, Сковородою. В функції "праформ" А. трактувалися в творчості Дайте, Гете, Т. Манна. У психологічному плані вчення про А. розроблялось Юнгом, який пов'язував їх з символічними структурами "колективного підсвідомого" типу "Самість" (особистість власного "Я"), "Маска" (соціальні ролі, що заміщають справжню суть особи чи псевдо-"Я"), "Тінь" (чи анти-"Я", демон), "Аніма" (образ жіночості) та ін. За різними аспектами здійснення А. можуть виступати як міфологеми (на зразок фантастичних уявлень про небо, землю, пекло) чи як раціональні утворення (типу наскрізних для історії науки уявлень про атоми, образів симетрії та гармонії, хаосу та порядку), або образи етико-нормативної свідомості (як то 10 заповідей в їх співвіднесенні з євангелічними чи апокрифічними притчами). До А. відноситься і символічне використання понять "Захід" та "Схід" як специфічних виявів демократичних та деспотичних тенденцій суспільного розвитку. Існують також національні А., які, за Гайдеггером, у ментальності різних народів можуть позначатись образами типу "Дім" (символ святого довкілля, буття), "Поле" (символ життєвого топосу, джерела існування), "Храм" (символ святинь). Аналіз А. є евристичним засобом дослідження культур та національної свідомості.

див. Бауер, Бруно

ВІДРОДЖЕННЯ - епоха розвитку європейської культури (XIV - XVI ст.), коли відбувається перехід від культури Середньовіччя до культури Нового часу. Термін "В." традиційно означає відродження Античності в європейській культурі. Звернення до античної культури властиве романському В., яке виявилось передусім у невербальних мистецтвах, а вже потім у художній літературі та філософії; при цьому античні мотиви не витісняють християнські, а взаємодіють із ними. На відміну від романського, германське (північне) В. відроджує дух першохристиянства з його філософськими та моральними ідеалами, а тому має не естетичний, а морально-релігійний характер, викликаючи до життя таке явище, як Реформація і виводячи на світову арену третю конфесію християнства - протестантизм. Філософія епохи В. - це не просто відродження і засвоєння філософської античної традиції, а й оригінальна переробка та модифікація аристотелізму та платонізму, епікуреїзму та стоїцизму. Найвеличніші постаті доби В. - Кузанський, Бруно, Коперник, Мак'явеллі, Компанелла, - не пориваючи з багатою спадщиною античної та середньовічної думки, заклали нові засади філософування, які сприяли формуванню наукового світогляду та наукової картини світу, що знайшла втілення в природничонауковій картині світу Галілея - Ньютона та у філософських течіях емпіризму та раціоналізму Нового часу. В Україні В. (або ренесансний гуманізм) охоплює ранньоновітній період розвитку укр. думки (серед. XIV - кін. XVII ст.). Набувши розвитку у різних формах, воно позначилося відкритістю до різних інтелектуальних традицій (насамперед до західноєвропейської), формуванням нового світогляду з властивою йому вірою в людину та її можливості, опануванням античної спадщини, наближенням до природи, ідеалізацією останньої як об'єкта мистецького зображення, переважанням ідеалу споглядання (з притаманним останньому перенесенням творчої активності людини у внутрішній духовний світ) над ідеалом громадянської активності, започаткуванням новітньої освіти.

ГЕЛІОЦЕНТРИЧНА СИСТЕМА СВІТУ, геліоцентризм ( від грецьк. ήλιοζ - Сонце; лат. centrum - центр) - уявлення про те, що центральним тілом нашої планетарної системи є Сонце, а Земля, яка обертається навколо своєї осі, є лише однією з планет, що обертаються навколо нього. Вже у вченні Аристарха Самоського (кін. IV - поч. ІП ст. до н. е.) містилась здогадка про те, що Земля обертається навколо Сонця, але як система теоретичних поглядів ідея геліоцентризму вперше розроблена в праці Коперника "Про обертання небесних сфер" (1543). Остаточна перемога Г. с. с. у протиборстві з геоцентризмом підготовлена Бруно, Кеплером, Галілеєм, Ньютоном. Закон всесвітнього тяжіння і закони механіки Ньютона, які теоретично пояснили особливості руху небесних світил, зруйнували парадигму аристотелізму в науці. Згодом з'явилися переконливі експериментальні докази обертання Землі навколо вісі (маятник Фуко, гіроскоп та ін.) Утвердження Г.с.с. пов'язане з докорінним переосмисленням наївного реалізму, філософських категорій абсолютного і відносного, видимості і сутності, опису і пояснення. Фундаментальний внесок у це переосмислення зроблено в теорії відносності Ейнштейна. Г.с.с. є невід'ємною частиною сучасної картини світу.

Гердер, Йоган Готфрід (1744, Морунген, Східна Пруссія - 1803) - нім. філософ. Навчався в Кенігсберзі. Формування світогляду Г. здійснювалося під впливом "докритичного" Канта, Гамана, англ. сенсуалістів; пізніше - Бруно, Руссо, Спінози; особливо - Лессинга, другом і послідовником якого він себе вважав. При аналізі проблематики культури застосовував генетичний метод історичного аналізу, згідно з яким засади культури кожного народу визначаються особливостями його інтелектуального й емоційного життя. Останні ж залежать від багатьох фізичних чинників, включаючи матеріальне середовище. Разом із Гете був натхненником і лідером першого загальнонімецьк. літературного руху "Буря і натиск", на основі якого сформувались чільні філософські принципи нім. романтизму. Значне місце у працях Г. належить питанням мови, яку він вважав головним засобом збереження "національної індивідуальності" та розвитку загальнолюдської культури в цілому В. ін послідовно обстоював тезу про єдність мислення й мови, природний характер їх виникнення й розвитку. В пер. пол. 70-х рр. разом з Гете видавав збірник "Про німецьке мистецтво", де друкував і власні праці з мистецтвознавства, в яких, зокрема, йшлося про народність мистецтва, його суголосність з "духом народу", зв'язок з фольклором. Цей період відзначається також підвищеним інтересом Г. до релігії, поглибленим вивченням ним Біблії. Якщо на початку своєї творчості він розглядав її як найдавнішу пам'ятку народної поезії, то тепер - як вияв божественного одкровення. Теологічний колорит відчувається й у постановці та розв'язанні питань про походження й рушійні сили суспільства, закономірний, поступальний і водночас суперечливий характер історії.

[br]

Осн. тв.: "Трактат про походження мови" (1772); "Ідеї стосовно філософії історії людства" (1784 - 1791); "Розум і досвід, розум і мова, метакритика чистого розуму"(1799)та ін.

ГУМАНІЗМ ( від лат. humanus - людський, людяний) - система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, η самість, високе призначення та право на вільну самореалізацію. Г. визнає вивільнення можливостей людини, її благо критерієм оцінки соціальних інститутів, а людяність - нормою стосунків між індивідами, етнічними й соціальними групами, державами. У вузькому розумінні Г. - культурний рух доби Відродження, представники якого вбачали свій життєвий та історико-культурний ідеал в античній спадщині, утверджували новий світогляд, що характеризувався вірою в людину та її можливості; сприйняттям природи, з одного боку, як об'єкта естетичної насолоди, а з другого - використання її в практичних цілях. Засадничі принципи Г. виразно представлено у "Промові про гідність людини" (1496 р.) Піко делла Мірандоли. Людині тут відводилася привілейована роль в універсумі, хоч за змістом в цілому ці принципи були інтегративними щодо світського та релігійного тлумачення людини. Видатними гуманістами цієї епохи були Леонардо да Вінчі, Кампанелла, Бруно, Петрарка, Мор, Рабле, Коменський, Коперник та ін В. иникнення і розвиток гуманістичних ідей відбувалися не лише в Італії, а й по всій Європі, тому Відродження і Г. слід розглядати як загальноєвропейське явище, яке мало у різних країнах свої специфічні національно-культурні особливості. Зачинателями ренесансно-гуманістичної культури в Україні й видатними гуманістами XV - поч. XVII ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Іван Домбровсьций та ін. Майже всі вони більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національно-етнічну належність і дбали про укр. культуру незалежно від місця своєї діяльності. Соціально-культурна ситуація в Україні у пер. пол. XVI ст. сприяла поширенню і розвитку ідей раннього, або етико-філологічного Г., пов'язаного з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з друг. пол. XVI ст. укр. мислителі-полемісти дедалі частіше звертаються до проблем теології і натурфілософії, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також релігійних реформаційних рухів у Європі Н. айбільш вагомим є внесок укр. гуманістів у розробку історіософської та суспільно-політичної проблематики. Історія розглядалася ними не як реалізація наперед визначеного божественного плану, а як людська драма в дії, як історія діянь визначних особистостей, що може бути корисною і для наступних поколінь. Головною рушійною силою історичного поступу вони вважали мудрість, розум, знання, освіту. Звеличуючи людину, гуманісти проголошували її рівною Богові. У річищі цієї традиції Конт у XIX ст. запропонував такий принцип "обожнення людськості". Такий підхід завжди ставив Г. перед небезпекою перетворитися на світоглядне й суспільно-культурне явище, підпорядковане абсолютизації людини як деміургу буття, покликаного всеосяжно панувати над природою. На противагу антропоцентричній зарозумілості суб'єкта світовідношення, через яку Г. обертається на свою протилежність, класична та сучасна інтелектуальна традиція містить підходи, яким притаманні ідеї співмірності людини й природи (Сковорода), "благоговіння перед життям" (Швейцер), розуміння сутності людини як такої, що причетна до "істини Буття" (Гайдеггер). Колізії класичного Г., викликані тенденцією до гілерантропоцентризму, спричинили й радикальніші спроби його перегляду. На думку Альтюссера, поняття самореалізації людини (як і увесь антропоцентризм) належить до ілюзій, або сфери ідеології, котрій має протистояти "теоретичний антигуманізм". Фуко, спростовуючи "химери" новочасного Г., пропонує відмовитися від антропологічного егоцентризму й говорить про "смерть людини" (того її образу, котрий переважав донедавна). Чи може бути людина деміургом, коли вона підпорядкована реаліям, незалежним од неї (за Фуко, реаліям праці, мови, зрештою самого життя)? Дане питання є наріжним для гуманістичного світорозуміння. Як засвідчує історія Г., воно залишатиметься відкритим, допоки існує людство. Сьогодні Г. став реальністю гетерогенного простору культури, зумовивши формування як концепцій загальнолюдських цінностей і цивілізаційних стандартів якості життя, так і необхідності взаємодії культур, їх постійного діалогу з метою збереження їхньої самобутності та зміцнення тенденції до взаєморозуміння і взаємозбагачення.

ДВОЇСТОЇ ІСТИНИ ТЕОРІЯ, подвійна істина - вчення про поділ філософських та богословських істин, згідно з яким істинне в філософії може бути хибним в теології, і навпаки В. чення про двоїсту істину виникло в Середні віки, під час поширення філософії Аристотеля, коли виявилось, що ціла низка філософських положень Аристотеля суперечить догматам мусульманської та християнської релігій. Найбільш впливовими мислителями, які утверджували Д.і.т., були Аверроес (Ібн Руїид), Брабантський, Жандунський, Ніфо, Ок кам, Помпонацці та ін. Згідно з принципом двоїстої істини, досягнуті наукою результати мають право на існування, але лише як наділені статусом можливих імовірних істин, в той час як теологічним істинам притаманні абсолютність, очевидність та достовірність. Такий погляд на науку в межах християнського вчення про божественну всемогутність був плідним, оскільки слугував виправданню наукових занять. Найбільш докладно ця точка зору розвинута у вченні ТомиАквінського про істини віри та істини знання, згідно з яким теологічні істини мають пріоритетне значення по відношенню до наукових. Д.і.т. вступила в конфлікт з науковим знанням у період зародження наукової картини світу, зокрема геліоцентричної системи Коперника, коли наукові істини стали претендувати на онтологічний статус. Це особливо проявилось в процесах інквізиції над Бруно та Галілеєм, яка повела нещадну боротьбу з новими, науково-природничими уявленнями про картину світобудови. Поступово Д.і.т. поступається місцем поняттю наукової істини, яке, стаючи абсолютно незалежним від Істини Одкровення, перебирає на себе атрибути останньої - абсолютність, достовірність та довершеність. У новій формі Д.і.т. була відновлена Кантом, який вважав необхідним не захист науки від релігії, а, навпаки, захист релігії від науки: "я повинен був обмежити сферу знання, щоб дати місце вірі".

ІСТОРІЯ ДІАЛЕКТИКИ - складова частина історії філософії. Найбільш розвинутою і цілком свідомою І.д. постає в європейській історії філософії. Діалектика відображає рухливий, динамічний спосіб життя. Тому навіть в Європі в застійні Середні віки вона відсутня і характеризує лише античність і Новий час Р. озвиток діалектики визначається розвитком філософії взагалі. Основних етапів останньої три: на першому переважає філософія пізнання, свідомості, розуму В. ін триває від античності до класичної нім. філософії включно. Відтоді починається другий етап - зближення духа з дійсністю, практичною позитивною діяльністю, на основі чого виникають позитивізм, марксизм, філософія життя В. 20-ті рр. XX ст. починається третій етап - філософії людини (філософська антропологія, екзистенціалізм, персоналізм тощо). На першому етапі бачимо дві всесвітньо-історичні форми діалектики - давньогрецьк. і нім. класичну. В першій наявні три її форми: стихійна натурфілософська діалектика (Геракліт, Піфагор, Емпедокл). Це - діалектика становлення, або діалектика мінливого, плинного світу явищ. Крайнім її виразом є релятивізм Кратила. Друга форма - діалектика як пошук істини засобом "питань - відповідей", маєвтика, діалог, звідки походить і сам термін "діалектика" (Сократ, сократичні діалоги Платона). Третя форма - логічна, або категоріальна діалектика як пізнання сутності речей (Платон, Аристотель, неоплатоніки Прокл, Порфирій, Ямвліх) Н. айбільш загальні здобутки античної діалектики - розкриття структури процесу становлення, єдності протилежностей, тріадичної будови світу. Перехідною є діалектика епохи Відродження (Кузанський, Бруно). Основний принцип тут - збіг протилежностей конечного і безконечного, мінімуму і максимуму (coinsidentia oppositorum). Цей принцип виник завдяки осмисленню досягнень математики, астрономії у поєднанні з протилежностями релігійного світогляду і з усвідомленням єдності земного і небесного світів. Специфіка нім. класичної філософії - в побудові систем діалектики, а не лише окремих ідей чи принципів, як було у попередників. Діалектика Канта викладена в його "Критиці чистого розуму" і концентрується у вченні про антиномії, суперечності, які позначають межі людського пізнання. Його діалектика негативна, це не теорія пізнання, а скоріше теорія незнання, його обмеженості. Позитивну діалектику розробив Фіхте в "Основах загального науковчення". Діалектика Фіхте - система суб'єкт-об'єктних відношень, одночасно пізнавальних і діяльнісних. Загальний зміст суб'єкта і об'єкта втілений у протилежних категоріях, об'єднання яких здійснюється за допомогою "синтетичного методу". Зовнішня форма методу подається структурою "тезис-антитезис-синтез". Поєднання змісту протилежних категорій робиться завдяки їх кількісній подільності. Шеллінг відкрив нову форму їх поєднання - взаємоперетворення протилежностей. Це був новий принцип діалектики, але загальної системи її він не створив. У філософії природи Шеллінг сформулював "всезагальний принцип полярності", а в філософії історії - діалектику свободи і необхідності, розбіжність цілей і результатів людської діяльності. Найбільш масштабна і глибока система діалектики втілена в "Науці логіки" Гегеля. Діалектика Гегеля - це філософська логіка, або система категорій, побудована діалектичним методом. Основні з них - буття, сутність, поняття. Рух категорій здійснюється від абстрактних до конкретних і виражає основні щаблі пізнання. Тому у вченні Гегеля має місце принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання. Свою логіку Гегель будував як узагальнення всієї історії європейської філософії і на цій підставі розробив принцип співпадання історичного і логічного. Діалектика Гегеля завершує і нім. класичну, і всю попередню філософію, тобто весь етап філософії пізнання. На другому етапі наявні декілька різновидів діалектики: діалектика марксизму з основною ідеєю про непримиренність, антагонізм протилежніх класів, з яких один знищується в ході революції; цей принцип переглянутий "реформізмом" (Бернштейн, Каутський та ін.) і замінений принципом співробітництва класів в еволюції суспільства; ленінізм, який посилив в теорії і на практиці силу і гостроту антагонізму, спрямувавши його, в особі держави, проти всіх класів, усього народу. В практично-духовній сфері значною є діалектика К'єркегора, вчення про несумісність протилежних стадій життя особистості: естетичної (чуттєвої) і моральної та релігійної, по яких здійснюється сходження духовного світу людини. Звідси принцип діалектики К'єркегора "або-або" ("Entweder-oder" - один з основних його творів). Практично-духовний зміст має і трагічна діалектика Ліберта - про остаточну нерозв'язність антиномії існуючого і належного (ідеалу) в історичному процесі. Навпаки, в "діалектиці відмінностей" Кроче обмежує саме поняття протилежності, як різновид поняття відмінності. В межах "філософії людини" помітними є три концепції діалектики: екзистенціальна діалектика Сартра; негативна діалектика Горкгаймера і Адорно. Найновіша її форма розробляється в останні роки в межах філософії ноосфери. Її ядро складають глобальні протиріччя, а основна проблема - проблема існування людини на землі.

Кардано, Джероламо (Ієронімус) (1501, Павія - 1576) - італ. філософ, лікар і математик. Розробив космологічну систему, близьку іншим побудовам натурфілософії доби Відродження (Телезіо, Бруно та ін.). Згідно з філософією К., світ складається з трьох елементів: землі, води, повітря; у матерії є дві якості - теплота і вологість; вогонь - лише форма існування всепроникного небесного тепла. Становлення речі відбувається через універсальну душу. Розум, єдиний у всіх людей, є пасивним, і лише божественний першопринцип, закладений у ньому, уможливлює богопізнання в містичному сходженні. Від розуму К. відрізняє інтелект - активний елемент людської свідомості; сутність речей людина здатна осягнути лише там, де об'єкт, як в математиці (вищій формі пізнання), створюється інтелектом і йому уподібнюється. Натурфілософія К. становить завершальний синтез його різнобічної вченої діяльності - в галузі астрології, алхімії, медицини, фізики, математики, інженерії, психології тощо. Натурфілософські погляди К. поєднувалися із пантеїзмом і містицизмом.

[br]

Осн. тв.: "Про витончення речей" (1550); "Про розмаїття речей" (1557).

КОСМІЗМ - філософська категорія, яка означає осмислення Всесвіту як структурно-організованого цілого. Од часів свого виникнення категорія К. мала різний зміст, котрий визначався конкретно-історичними умовами. В античній культурі, в якій домінувало піфагорійсько-платонічне уявлення про Космос як про гігантський музичний інструмент, який, до того ж, був універсальною живою істотою, К. означав осмислення Всесвіту як простору небесних сфер, кожна з яких давала свій власний тон, а всі вони разом - гармонію. У культурі Середньовіччя К. є геоцентричним: у центрі світового простору розміщується Земля, навколо якої обертається Сонце і всі інші планети. Зірки - це лише облямівка геоцентричної планетарної системи. Середньовічний К. ґрунтується на біблійній вірі: Космос був створений Богом для людини, яка не тільки є центром світу, а й єдиною метою світобудови. Книга Коперника "Про обертання небесних сфер" (1543) заклала основи геліоцентричного К. До розвитку цієї концепції К. великий внесок зробили Бруно, Галілей, Кеплер, Декарт, Ньютон, Кант, Лаплас. Геоцентричні і геліоцентричні концепції К. були скоріше космологічними концепціями сонячної системи, а не Космосу в цілому. Коли було з'ясовано, що сонячна система - це лише незначна частка універсуму розмаїтих "зоряних систем" (тобто "галактик"), з'явилися більш всеохопні концепції К. У цих нових версіях К. Всесвіт у цілому зображувався спочатку як "галактика", а потім і як "мегасвіт галактик" (тобто "метагалактика"). Досліджуючи мегасвіт, сучасна космофізика еволюціонуючого Всесвіту експлікує своє глобальне уявлення про нього у вигляді "космологічного принципу", який стверджує, що найближчий до нас Космос є типовим зразком для Космосу в цілому. Це означає, що в глобальному масштабі Космос надзвичайно однорідний відносно розподілу галактик у мегапросторі як за віддаленістю, так і за напрямком. Глобальна однорідність Космосу, його самоузгодженість і простота тут розуміються як природні наслідки фізичних законів суперсили, яка визначила еволюцію раннього Всесвіту і наступну організацію його єдиної структури.

МАКРОКОСМОС і МІКРОКОСМОС ( від грецьк. μακροζ - великий; μικροζ - малий; κόσμοζ - всесвіт, універсум) - поняття, що характеризують великий світ (універсум) та природу людини як малого світу в їхній взаємодії. Обопільна взаємозалежність цих понять виступає як висхідна ознака, позаяк малий світ має сенс лише через співвіднесення із світом у цілому, рівноважно як і навпаки - макрокосмос набуває смислового навантаження лише у його взаємозв'язку із малим світом, оскільки знаходить у ньому свій концентрований вияв. Взаємодія М. і М. - одна із найдревніших натурфілософських проблем, витоки якої сягають міфологічних часів, зокрема давньоінд., давньокит. та скандинавської міфології. Класичного виразу аналогія М. і М. у деміфологізованому вигляді знаходить у давньогрецьк. добу, починаючи від досократиків (Анаксимен, Геракліт, Діоген Аполлонійський, Демокрит), у натурфілософії яких уже зустрічається потрактування людини як малого світу. Тема М. і М. розроблялася також Платоном, хоча і в іншому термінологічному оформленні (діалог "Тимей"), а у подальшому - стоїками в концепції Космосу як живого організму. Для філософів-стоїків світова душа відноситься до світу (універсуму) таким же чином, як індивідуальна душа до людського тіла; МаркАврелій вважав, що раціональна частина душі подібна до універсального розуму Н. еоплатонізм у тлумаченні М. і М. тяжіє до ідеї про підпорядкування людини тим процесам еманації трансцендентного Єдиного на шляху творення матеріальної реальності, які характерні для макрокосмосу. Зокрема, у Плотина людина, поєднуючи матеріальне та духовне, прагне до Єдиного, хоча вона і "ув'язнена" у власному тілі; засобом звільнення для неї є інтелектуальне й духовне споглядання, яке наближає її до світового макрокосмічного ладу, уособлюваного Єдиним. За Середньовіччя ідея людини як мікрокосму, що відображає у собі універсум, виникала лише спорадично (передусім у патристиці), а також у Боеція, Еріугени, Бернгарда Сильвестра. Проте значного поширення у цілому вона не набула, бо несла у собі потенційну загрозу єретичного пантеїзму. В епоху Відродження ідея М. і М. переживає свій розквіт і тлумачиться зазвичай у дусі гуманістичних традицій; особливо підкреслювалася велич людини як малого Космосу. Вона служить обґрунтуванням нової антропології у Піко делла Мірандоли, обертається гілозоїстичним панпсихізмом в натурфілософії (Кардано, Кампанелла, Бруно), пронизує усю традицію нім. містики від Екхарта і Казанського до Беме. У XVIII й XIX ст. ідея М. і М. у різних формах присутня у Ляйбніца (монадологія), Гердера, Feme, нім. романтиків, Шопенгауера (вчення про світову макрокосмічну волю), Лотце. У XX ст. до ідеї М. і М. зверталися передусім при створенні концепції ноосфери (Вернадський, Тейяр де Шарден, Леруа), у деяких напрямах психологічної науки В. агоме місце ідея М. і М. посідає в укр. філософській традиції. Її оригінальне прочитання започаткував Сковорода у своїй концепції трьох світів, згідно з якою засадничим принципом гармонізації взаємозв'язку М. і М. виступає Божественна благодать. Починаючи із кінця 60-х рр. XX ст. в Україні, особливо у зв'язку з активним зверненням до проблем людини і світу, культури і цивілізації, екології, філософської антропології, специфіки національного буття тощо, ідея різнорівневого взаємозв'язку та взаємодії людини і Всесвіту всебічно розробляється укр. філософами.

МОНАДА (грецьк. μονάζ від μονάδοζ - одиниця, неподільне) - найпростіша, неподільна єдність, першопочаток, основа явищ. Термін "М." вживається у філософських системах Піфагора, Бруно, Кузанського. Вчення про М. як абсолютно прості, непротяжні духовні сутності, що є універсальними першоелементами буття, є центральним у філософи Ляйбніца, який створив спеціальне вчення - "монадологію". У сучасній філософії поняття, близькі за змістом до М., використовуються представниками філософських напрямів, що дотримуються принципу плюралізму. Близькими за змістом до поняття "М." є поняття "субстанційний діяч", "особа", що позначають динамічні духовні "істоти", які становлять "живе" буття. Ці поняття вживають в ученнях персоналізму та інтуїтивізму.

НАТУРФІЛОСОФІЯ ( від лат. natura - природа) - філософське умоглядне вчення про природу як цілісність. Термін "Н." введений у філософський обіг стоїками (Сенека). Як зміст поняття Н., так і її відношення до філософії та науки про природу, а також самі межі між природознавством і Н. історично змінювалися. Найвагомішу роль Н. відігравала в Античності, де вона була першою історичною формою філософії, а також основою теоретичного осмислення природи В. межах Н. було висунуто низку важливих для історії науки гіпотез про будову Всесвіту та структуру матерії - атомістична гіпотеза, ідеї заперечення пустоти та безконечної подільності речовини тощо. По суті, філософія досократиків не йшла далі Н., внаслідок чого Аристотель мав певні підстави називати їх "фізіологами", тобто тими, що "писали про природу". В Середні віки, коли філософія виступає здебільшого як теологія, Н. зникає з філософського обрію і відновлюється в епоху Відродження, розвиваючись переважно на ґрунті ідей пантеїзму та гілозоїзму. В працях Луганського, Бруно, Коперніка, Помпонацці та інших мислителів створюється нова, пантеїстична картина світу, в якій природа, хоч ще і не отримала самостійної і самоцінної значущості, проте прирівнюється до Бога, що створило передумови для усунення, зрештою, Бога з природи і надання їй знову статусу суверенності та самодостатності. Становлення класичного природознавства у Новий час усталило нові еталони і норми обґрунтування знання, серед яких визначальну роль відіграє вимога експериментального підтвердження наукових гіпотез і теорій. Од цього часу Н. втрачає свій позитивний потенціал у розвитку наукового знання С. проби з допомогою Н. узагальнити досягнення сучасного природознавства, подолати кризові ситуації в певних галузях природознавства та вирішити складні наукові проблеми, тобто спроби підмінити точні конкретно-наукові методи загальними філософськими положеннями, наштовхуються на принципово непереборні труднощі, оскільки сам натурфілософський підхід вичерпав свої можливості в дослідженні природи.