1908

charmant

ამავე დროს

набой

en\ \ magnetic hysteresis

çaynamaq

див. Чурилов, Микола Миколайович

Флоренський, Павло Олександрович (1882, Євлах, Азербайджан - 1937) - рос. філософ, священик, вчений. Закінчив фізико-математичний ф-т Московського ун-ту (1904). Духовні шукання спонукали його до навчання у Московській Духовній академії, після закінчення якої він розпочав тут викладацьку діяльність (на кафедрі історії філософії), що тривала від 1908 по 1919 р. Магістр богослов'я, редагував ж. "Богословський вісник" (1912 - 1917). Од 1919 р. наукові інтереси Ф. зосереджуються на фізиці, техніці, мистецтвознавстві. Працював у Головенерго, Комітеті електрифікації СРСР; у 1921 р. обраний на посаду проф В. ищих Художньо-технічних майстерень. У 1933 р, арештований, висланий до східносибірського табору, розстріляний на Соловках. Назва головного твору Ф. "Стовп і підвалина Істини" відтворює означення Церкви, що дано у Посланні апостола Павла. Шукання Істини на теренах богослов'я і філософії - головний напрям творчості Ф.; цим шуканням було підпорядковане також духовне осердя його особистості та подвижницького життя. Початковим щаблем на шляху осягнення Істини є сприйняття світу як гріховного буття, "болота" відносності й позірності. Від цього сприйняття відштовхується "логістика", яка спирається на міркування на підставі понять раціоналістичної філософії та правил формальної силогістики. Потому відбувається перехід до щабля "пробабілізму", або сфери міркувань, заснованих на припущеннях (напр., "якщо Істина існує, то вона достеменно є такою...") Н. аслідком осмислення цього щабля є низка вагомих філософських здобутків Ф.: тлумачення істини як "інтуїції - дискурсії", "руху непорушного і непорушного руху", "актуальної безконечності" тощо. Останній, третій щабель осягнення Істини - перехід у сферу "живого досвіду", подвижницької віри, осердям якої є любов. Любов, за Ф., це об'єднавча сила буття, довершеною і дієвою формою якого є Церква - Стовп і підвалина Істини. Хоча Ф. зазнав впливу теорії всеєдності В. Соловйова, його власне "софійне", або "софіологічне", вчення вирізняється самобутністю. Суттєва риса цього вчення - вкоріненість в античній філософській традиції платонізму та християнське потрактування Софії як "іпостасної системи" Божого задуму в світі. Особливістю філософського аспекту софіології Ф. є погляд на Софію як досконалу єдність множинності, опертям якої є любов; одиниці цієї множинності становлять "ідеали особистості", цілокупність яких уособлюється в Софії. "Конкретна матафізика" Ф. - це онтологічне вчення, засноване на поєднанні метафізичного, духовного та чуттєвої сфери буття; втілення духовного в конкретних чуттєвих речах надає особливого - символічного - виміру реальному буттю людини у світі та результатам її творчості. Філософський символізм Ф., що спирався на вирізнення та поєднання духовної і чуттєвої структури буття, наклав свій відбиток на розуміння ним мистецтва та природничих наук.

[br]

Осн. тв.: "Загальнолюдські корені ідеалізму" (1908); "Стовп і підвалина Істини" (1914); "Нариси філософії культу" (1918); "Іконостас" (1922); "Імена" (1923 - 1926); "Аналіз просторовості у художньо-зображальних творах" (1924).

en\ \ [lang name="English"]Gruneisen relation, Gruneisen law

Антонович, Володимир Боніфатійович (1834, с. Махнівка, Київщина - 1908) - укр. історик, лроф. Київського ун-ту, фундатор "народницької школи" в укр. історіографії. Історію України А. прагнув студіювати з філософського погляду, пов'язуючи свої дослідження з ідеями загальнотеоретичного характеру Н. а його думку, історія народу ("внутрішня історія") - це безперервний процес, а не набір окремих фрагментів із його минулого. Такий підхід вимагав відшукування ідей і факторів, які б простежувалися впродовж усієї історії народу та визначали її характерні особливості Н. аріжною в історіософській концепції А. є теза про "провідну ідею народу", яка обіймає світоглядний, теоретико-пізнавальний та методологічний зміст. Кожний народ, на думку вченого, у своєму політичному житті виробляє особливу "провідну ідею", яка залежить від антропологічно-расових чинників, його історії та культурного розвитку. Найвиразніше характер народу виявляється в тих політичних ідеалах, які він намагається реалізувати. "Провідна ідея" достеменно виражає його прагнення до утвердження певного способу суспільного буття. З цих позицій А. досліджує укр. історію, доводячи, що українці завжди неухильно відстоювали у суспільному житті принцип демократизму та індивідуальну свободу.

[br]

Осн. тв.: "Моя сповідь" (1862); "Останні часи козацтва на правому боці Дніпра" (1868); "Нарис стану православної церкви в Південно-Західній Росії з половини XVII до кінця XVIII століття" (1871); "Погляди українофілів" (1881); "Три національні типи народу" (1888); "Про часи козацькі на Україні" (1895 - 1896) та ін.

Ауробіндо, Гош (1872, Калькутта - 1950) - інд. філософ, поет, громадський діяч. Освіту отримав в Англії. Проф. коледжу в Бароді (Індія) (1893 - 1908). Повернувшись на батьківщину, активно вивчає культуру, мови й релігії Індії Ф. ілософська спадщина А. викликала найрізноманітніші оцінки і коментарі: деякі вважають А. одним з найвидатніших інд. філософів, інші вбачають у його системі безглузде нагромадження інтуїтивних побудов, містицизму, суперечливих думок. Це пояснюється тим, що однією з головних рис філософії А. є її інтегральний характер, внутрішня настанова інтегрувати, синтезувати різноманітні вчення й світоглядні принципи (матеріалізм і ідеалізм, раціоналізм і містицизм, плюралізм і монізм). Інтегралізм А. базується на осучасненому тлумаченні Веданти.

[br]

Осн. тв.: "Життя Божественного". У 2 т. (1947); "Синтез йоги" (1948); "Понадментальне виявлення на землі" (1952).

Донцов, Дмитро Іванович (1883, поблизу Мелітополя - 1973) - укр. філософ, літератор, політик та історіограф, фундатор інтегрального націоналізму Ф. ах правника здобув у Петербурзькому ун-ті (1907). Студентом розпочав інтенсивну політичну діяльність, 1905 р. вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Після арешту (1908) емігрував до Австро-Угорщини, де студіював право у Віденському ун-ті. У 1913 р. пориває з соціалістичними ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі студентів від УСДРП і засуджуючи все ще впливові в Галичині московофільські ідеї; закликав до відокремлення від Росії. Од 1914 р. жив у Відні та Берліні, од 1916 р. - у Швейцарії; активно включився в роботу Союзу визволення України, який невдовзі очолив. На початку 1918 р. повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, створив (разом з Міхновським) Партію хліборобів-демократів. Од 1919 р. - знову в Швейцарії, на чолі Українського Пресового Бюро. Од кінця 1939 р. знову емігрує (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), од 1947 р. до самої смерті жив у Монреалі, де певний час (1948 - 1953) викладав укр. літературу в ун-ті. Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соціалістичної ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політичний радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції і пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (Янів). Політична позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як "апостола укр. сепаратизму", од 1913 р. залишалася незмінною О. бґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, Сореля та ін.). Речник "агресивного націоналізму" обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади - найвища функція нації") та пріоритет ідеї власновладності. Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, говорячи про принципові обмеження просвітницького варіанта інтелектуалізму, Д. приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінняям", вбачав у їх синтезі узгодженість Логосу й Еросу. Така узгодженість є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення національної ідеї та національного Еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота. До опонентного кола Д. належали насамперед "драгоманівщина", яку він визначав як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі і демократизм у громаді" і котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді"; а також соціалізм Маркса - Леніна, "пересякнутий отрутою московофільства", противагою якого в Д. є ідея політичної нації. Ідеалом і метою останньої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з Росією, під оглядом соціальним - негація соціалізму. В інтуїтивістськи-волюнтаристському світосприйнятті місце епістемологічної істини посідає аксіологічна правда, котрій належить бути тільки "своєю". Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства і окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов'язаний з ними ідеал надлюдини - визначальні моменти світогляду Д.

[br]

Осн. тв.: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917); "Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації" (1918); "Українська державна думка і Європа" (1919); "Підстави нашої політики" (1921); "Націоналізм" (1966); "Наша доба і література" (1937); "Дух нашої давнини" (1944); "Правда прадідів великих" (1952); "Туга за героїчним" (1953); "Від містики до політики" (1957); "Дві літератури нашої доби" (1958); "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961); "Росія чи Європа" (1955).

Зеров, Микола Костьович (1890, Зіньків, Полтавщина - 1937) - культуролог, поет, перекладач, критик, літературознавець. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1908 - 1914). Проф. укр. літ-ри в Київському ін-ті народної освіти (1923 - 1934). Активний діяч культурно-мистецького відродження 20-х рр.: ідейний лідер "неокласиків", учасник літературної дискусії 1925 - 1928 рр., перекладач світової класики (передусім античної літ-ри). Ідеологічні переслідування й обмеження діяльності З., розпочаті 1926 р., посилюються на початку 30-х рр. У квітні 1935 р. він був заарештований, у листопаді 1937 р. розстріляний на Соловках. З. вибудував власну систему поетики та естетичних ідей; у культурознавчих та історико-літературних дослідженнях спирався на оригінально потрактовану філософію культури; практикував і обґрунтовував інтерпретування певних літературномистецьких явищ минулого як моментів цілісного душевно-духовного життя відповідної доби, тобто їх розуміння (в герменевтичному тлумаченні цієї дослідницької процедури). Засада цілісності зобов'язувала, з його погляду, враховувати одночасне взаємонашарування історичних, соціальних і культурних чинників, що впливають на зародження і функціювання мистецьких явищ. Обстоював самобутність і глибинні духовні джерела укр. культури, головною перешкодою у розвитку якої вважав не зовнішні впливи, а духовний провінціалізм і хуторянство. У цій площині, яків підтримці гасла європейськості, З. був однодумцем Хвильового. Наполягав на засадах культурної спадкоємності, акцентуючи необхідність звертання до античних надбань - джерел кожної європейської культури, в т.ч. й укр.

[br]

Осн. тв.: "Камена" (1924); "Нове українське письменство" (1924); "До джерел" (1926); "Від Куліша до Винниченка" (1929).

Куайн, Віллард ван Орман (1908, Акрон, шт. Огайо - 1997) - амер. філософ Н. авчався в Оксфордському й Гарвардському ун-тах. Од 1946 р. - проф. Гарвардського ун-ту. Спеціалізувався у галузі філософії, онтології і методології логіки, філософії математики, логічного аналізу мов науки та природної розмовної мови. У працях з формальної логіки К. відстоював пріоритет екстенсіонального підходу перед інтенсіональним. У філософії математики розвивав оригінальну версію крайнього номіналізму. У філософії мови критикував лінгвістичний нативізм Хомського. К. широко використовував дані лінгвістики, антропології, бихевіористської психології. За К., мова - найважливіша форма людської поведінки, а наука - один із шляхів пристосування організму до навколишнього середовища. Контактуючи нетривалий час з Віденським гуртком, К. зазнав певного впливу прагматизму і логіцизму. Подоланню цього впливу присвячена його широковідома стаття "Дві догми емпіризму" (1951), у якій піддано критиці методологічну установку, що спонукає методолога розглядати ізольовані пропозиції, відволікаючись від їхньої ролі в контексті цілісної мовної системи чи теорії. На противагу позитивістському підходу, К. стверджував: процедурам верифікації в науці повинні піддаватися не окремі пропозиції або гіпотези наукової теорії, а вся система взаємозалежних пропозицій цієї теорії. Кваліфікуючи свою власну позицію як натуралізм (або як науковий реалізм), К. не проводив чіткої розмежувальної лінії між філософією і природознавством: філософія відрізняється від природознавства лише тим, що спирається на такі основоположення і принципи, котрі мають дещо більший ступінь загальності й універсальності З. гідно з К., будь-яка "концептуальна схема" теорії характеризується певними онтологічними характеристиками; факт переваги однієї з багатьох онтологій над іншими обумовлюється цілковито прагматичними мотивами. Онтологічна проблематика тісно пов'язана у К. з питанням про переклад у системі природних або штучних мов. Обґрунтовується принципова невизначеність "радикального перекладу". За підставу береться те, що пропозиції будь-якої мови здатні позначати найрізноманітніші об'єкти і семантичні ситуації, а способи референції таких пропозицій - завжди "непрозорі" та неоднозначні.

[br]

Осн. тв.: "Система логістики" (1934); "Математична логіка" (1940); "Елементарна логіка" (1941); "3 логічної точки зору" (1953); "Слово: об'єкт" (1960); Філософія логіки" (1970).

Леві-стросс, Клод (1908, Брюссель) - франц. філософ, антрополог. Навчався у Парижі. Проф. філософії у Паризькому ун-ті. Дослідження філософських проблем поєднав із фундаментальними студіями у галузі антропології; проводив широкі антропологічні дослідження у Бразилії. Засновник філософського напряму структуралізму. За Л.-С., соціальні структури - це об'єктивні сутності, які існують незалежно від людської свідомості і неповно (й специфічно) виявляються у різних суспільствах. Ці структури не є емпіричною реальністю; полем їхнього побутування є сфера позасвідомого. Оприявнення соціальних структур можливе через дослідження міфів, ритуалів, релігійних уявлень, за допомогою яких людина прагне приховати або виправдати розходження між реальним суспільством та його ідеальною візією. Структурний підхід не є "чистою" методологією; він потребує поєднання антропології, філософії, лінгвістики, психології. Особливої ваги Л.-С. надавав мові (як структурному утворенню) для пояснення усіх різновидів соціальних стосунків, зокрема такого специфічного їх сполучення, як міф. У фундаментальній праці "Структурна антропологія" він розглядає міф як "лінгвістичну сутність", що її конституює набір певних елементів, або одиниць (units). Останні Л.-С. називає "міфемами" по аналогії із власне лінгвістичними одиницями - фонемами, морфемами і семантемами. Комбінативне сполучення міфем утворює "сигніфікативну функцію міфу, яка ніяк не тотожна його смисловому наповненню, а є його структурою. Структура міфу - це певне впорядкування або розташування міфем одна стосовно одної; за допомогою міфу відбувається улагодження суспільних суперечностей з метою їхнього подолання. Позаяк міф неможливо осягнути на засадах картезіанського раціоналізму (див. Декарт) як об'єкт пізнання, то Л.-С. характеризує свій аналіз, відповідно, як "міф міфології" С. труктуру мислення первісної людини ("дикуна") Л.-С. вважає високорозвиненою, тотожною тій, яка притаманна і сучасній людині; з огляду на це, він до певної міри ідеалізує стан світоглядних, моральних спромог та орієнтацій "дикуна", в якому чуттєва й раціональна складові знаходяться у гармонійній єдності, втраченій на пізніших щаблях цивілізаційного поступу.

[br]

Осн. тв.: "Первинна структура кровної спорідненості" (1949); "Структурна антропологія". У 2 т. (1958); "Мислення дикуна" (1962); "Тотемізм" (1962).