1821

Максимович, Михайло Олександрович (1804, хут.Тимківщина, нині с.Бугуславець Черкаської обл. - 1873) - укр. вчений-енциклопедист, ботанік, натурфілософ, історик, етнограф, письменник. Закінчив словесний (1819 - 1821) та природничий (1821 - 1823) від. філософського ф-ту Московського ун-ту. Магістр фізико-математичних наук, докт. слов'яно-рос. філології, чл.-кор. Петербурзької АН. У 1833 р. очолював кафедру ботаніки Московського ун-ту, в 1834 - 1835 рр. - перший ректор Київського ун-ту, проф. рос. та слов'янської філології (1834 - 1841, 1843 - 1845). Творча спадщина налічує понад 200 назв книг, статей, рецензій. У 1823 - 1834 рр. працював переважно в галузі природознавства. М. - фундатор наукового українознавства. Автор піонерських праць з історії літератури України-Русі, порівняльного аналізу "південно-російської мови" з іншими слов'янськими мовами, один із перших дослідників і перекладачів на укр. мову "Слова о полку Ігоревім", речник концепції самобутності і самостійності укр. мови, тяглості і неперервності (починаючи з Києво-княжої доби) укр. історії. Мислитель-романтик, що орієнтувався у культурознавстві на народні основи культури; свій час усвідомлював як "час народності". Один із перших у Росії (і Європі) дослідників народної поезії. Видав три збірки укр. народних пісень (1827, 1834, 1849), перша з яких стала подією не тільки в літературному, а й світоглядному вимірах культурного життя тогочасної Росії. Натурфілософ з помітною шеллінгіанською тенденцією. Філософія М. відзначається виразним ухилом в кордоцентризм. Природу М. сприймав не як засіб для задоволення утилітарно-матеріальних людських потреб, а як храм, єдність речовинного і духовного, як життя, що "бере свій початок від Бога". Бог, у розумінні М., не Годинникар, а Художник. Тому природа - це не годинниковий механізм, а вражаючий красою художній витвір, в якому немає дрібниць, бо кожна частинка відображає Ціле. За М., кожна наука має бути і філософією - єдністю розуму і серця.

[br]

Осн. тв.: "Головні засади зоології, або науки про тварин" (1824); "Про системи рослинного царства" (1827); "Основи ботаніки". У 2 кн. (1828, 1831); "Роздуми про природу" (1833); "Лист про філософію" (1833).

Гамільтон, Вільям (1788, Глазго - 1856) - англ. філософ. Освіту отримав в Оксфорді. Працював на посаді проф. в Единбурзькому ун-ті (од 1821 р) В. ідправною точкою свого вчення обрав метод, розроблений шотландською філософською школою, яка стала противагою і компромісом щодо висновків засновників британського емпіризму (Локка, Берклі, Г'юма). Це дало змогу поєднати принципи цього методу з ідеями Канта. Предметом пізнання, згідно з Г., є лише обумовлене і обмежене. Безумовне у формах абсолютного (довершене і досконале) і нескінченного (що не може бути завершеним) постає як предмет віри. В логіці Г. намагався започаткувати нову аналітику логічних форм, розглядаючи судження як тотожність.

[br]

Осн. тв.: "Філософія необумовленого" (1829); "Нова аналітика логічних форм" (1846); "Лекції з метафізики і логіки". В 4 т. (1859-1860).

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

Достоєвський, Федір Михайлович (1821, Москва-1881) - рос. письменник, мислитель, публіцист. Увійшов у європейську філософську традицію (й світову філософію в цілому) завдяки глибокому художньо-філософському осмисленню фундаментальних екзистенційних проблем людського буття. Формування світогляду Д. визначає поєднання ідей "натуральної школи" (молодий Д. - спадкоємець Гоголя й шанувальник Бєлінського) і радикалізму, властивого романтизмові. Арештований у 1849 р. за участь в гуртку петрашевців, він переживає спочатку, внаслідок інсценізації страти, момент екзистенційного пробудження. Пізніше, після зіткнення з реаліями каторжного життя, з одного боку, і осмислення релігійно-моральних інтенцій народної свідомості, з другого, вступає у період "переродження переконань". Останній привів до зміщення уваги з перетворення зовнішніх умов суспільного життя, як основного засобу подолання дисгармоній людського буття, на перебудову внутрішнього, духовного світу людини, а також до переконаності у розбіжності шляхів Росії та Заходу. Д. наголошує на тому, що західноєвропейська цивілізація, внаслідок органічно властивих їй вад - утилітаризму і відсутності "братського" першопринципу єднання людей, перетворила суспільство на індивідуалістичний "мурашник" і тому не лише не має позитивного значення для рос. людини, а й не заслуговує на гідне місце в подальшому історичному поступі. Як рушій історії, людська свобода є двоїстою і може бути чинником як відходу людини від Бога, так і її наближення до нього й тому повноцінного, духовно насиченого існування. Повноцінність буття людини в історії полягає не в позірній величі видатних історичних осіб, а в духовному самоздійсненні кожної особистості. Втім, хоча в історії немає "маленьких" людей (оскільки навіть нікчемність соціального статусу не применшує самоцінності будь-якої людини, зумовленої її неповторністю), в різних культурах переважає один з двох можливих основних варіантів духовної самореалізації індивіда - або демонічна снага, за принципом "все дозволено", що зумовлює відречення людини від Бога аж до богоборства й самообожнення; або ж - подолання негативних спонук "свого підпілля", виявлення і дбайливе плекання морального й духовного багатства людської душі, що може сягнути, зрештою, щаблю святості Д. ля Заходу типовим є перший варіант, для Росії - другий. Рос. народ, на переконання Д., має врятуватися не в комунізмі, не в механічних формах європейського соціалізму, а через єднання вищих станів суспільства з народом та їхнє прилучення до ідеї православ'я, справжніх християнських ідеалів всебратської злуки в любові та загальної вселюдської гармонії. Ці думки Д. здійснили безпосередній вплив на В. Соловйова та його осмислення рос. ідеї, а також на наступних її адептів. Внесок Д. у світову культуру й, зокрема, філософію полягав не стільки в розробці однієї із самобутніх національних ідей, як у своєрідному філософському осмисленні екзистенційних обріїв існування людства, в розширенні й поглибленні "самого метафізичного досвіду" (Флоровський). Як один із провісників екзистенційного філософування, він був переконаний, що в історії, зрештою, торжествують не мільйони людей, не потужні матеріальні сили, а "непомітна спочатку думка і часто якогось, вочевидь, найнікчемнішого з людей". Такий підхід становив внутрішній стрижень власне художньої творчості Д., яку він розумів як "реалізм у вищому сенсі". Саме такий "реалізм" був спроможний розгледіти за зовнішніми обставинами й подіями у їх найскладніших переплетіннях найглибші спонуки і найтонші нюанси дій неповторної людської індивідуальності. Якісно новими є твори Д. і за своєю формою, вимагаючи від читача активної співучасті з автором у розв'язанні порушених проблем, формування спромоги до особистого вибору у складних моральних колізіях Г. либина і своєрідність мислення Д. як письменника й філософа зробили його творчість надбанням культури усього людства.

[br]

Осн. тв.: "Біднілюди"(1847); "Записки з підпілля" (1864); "Гравець" (1866); "Злочин і покарання" (1865); "Ідіот" (1874); "Біси" (1871 - 1872); "Щоденник письменника" (1876); "Брати Карамазови" (1879-1880) та ін.

Емерсон, Ралф Уолд (1803, Бостон - 1882) - амер. філософ романтичного спрямування, поет та есеїст. Закінчив Гарвардський ун-т (1821). Був священиком-унітарієм, пізніше відмовився від церковного сану (1832). У 1836 р. у м К. онкорді створив "Трансцендентальний клуб" і став засновником трансцендентальної школи в США. Злет кар'єри Е. розпочався з його лекторської діяльності (1833). Прочитані ним курси лекцій "Великі люди", "Англійська література", "Філософія історії" стали знаними не тільки в Америці, а й Англії. Вчення Е. мало спіритуалістичний характер: лише дух вважався реальністю, природа розглядалась як символ духу. Людина - мікрокосмос всередині макрокосмосу; між людською душею та універсумом існує певна відповідність, взаємозв'язок. Подібно до Карлейля, Е. наголошував на значенні видатних постатей в культурі та історії в цілому, зауважуючи, що їхнє особисте самоздійснення може бути вагомим для кожного з нас. Збагативши жанр морально-філософського есе завдяки таким ключовим поняттям, як "особисте моральне вдосконалення", "довіра собі" (інтуїція внутрішнього "Я", в якому розвиваються загальнолюдські істини), Е. розвивав теорію моральності у формі витонченого індивідуалізму. Його не влаштовував будь-який стан суспільства, що заважає вдосконаленню особистості. Наполегливо захищаючи ідею любові до свободи, Е. надавав першочергового значення розвиткові культури (порівняно з промислово-комерційними можливостями суспільства); обстоюючи інтереси насамперед амер. нації, вважав, що кожна нація має невичерпний потенціал для розвитку, від якого, зрештою, залежить доля усього цивілізаційного поступу.

[br]

Осн. тв.: "Природа" (1836); "Досліди" (1841); "Обранці людства" (1845 - 1847); "Суспільство і самотність" (1870); "Освіченість і соціальні цілі" (1876).

Кронеберг, Іван Якович (1788, Москва - 1838) - рос. і укр. філософ, літературознавець, латиніст, перекладач. Навчався в Гале (1800 - 1805) та в Ієнському ун-ті (1805 - 1806). Докт. філософії (1807). Від 1819 р. - у Харківському ун-ті: проф. класичної філософії, декан словесного ф-ту (1821, 1823 - 1826, 1831 - 1833), ректор (1833 - 1838). Перший шекспірознавець в Україні. Автор праць з естетики, історії літератури, класичної філології. Аналізував розвиток естетики у XVIII ст. (до Шеллінга включно). Тяжів до шеллінгіанства, був переконаним противником прагматики й утилітаризму. Намагався спростувати теорію наслідування в естетиці: митець не може і не повинен наслідувати природі, бо вона не поза ним, а в ньому.

[br]

Осн. тв.: "Афоризми" (1825); "Уривки" (1830 - 1831); "Історичний погляд на естетику" (1830); "Матеріали до історії естетики" (1831); "Про вчення словесності" (1835).

Мілль, Джеймс (1773, Нортуотер Бридж - 1836) - шотл. філософ, психолог, економіст. Навчався в Единбурзі. Тривалий час був працівником Східноіндійської компанії. За філософськими поглядами - послідовник Бентама, один із лідерів руху "філософських радикалів", які боролися за впровадження реформ на політико-економічних засадах утилітаризму. У психології розвивав ідеї асоціативної психології Г' юма і Гарт лі.

[br]

Осн. тв.: "Елементи політичної економії" (1821); "Аналіз феномена людської свідомості" (1829).

МОРАЛЬНІСТЬ - буттєвий корелят моралі, що визначає спосіб, рівень і межі впливу її норм на реальне людське життя. Розрізняють два конкретніших значення терміна "М." 1) Якісна характеристика певної системи соціальних або міжособистісних стосунків під кутом реалізації в них настанов і цінностей моралі. В цьому сенсі розрізнення моралі й М. встановив і обґрунтував Гегель. У "Філософії права" (1821), вибудовуючи тріаду етапів розвитку об'єктивного духу, Гегель першим (як тезу) наводить право, що постає чистою об'єктивністю, наявним буттям свободи "у зовнішньому". Мораль (антитеза) - суб'єктивна свідомість індивіда, яка базується на свободі волі й охоплює його переконання, мотиви поведінки, мету і наміри. Дійсна свобода досягається через синтез права й моралі - в М. У філософії зміст поняття М. визначається подвійним чином. По-перше, це звичай як стійка форма поведінки, що є історичним попередником моралі; по-друге, опосередковані мораллю конкретні обов'язки перед державою, соціальним станом, сім'єю. Представники сучасної етики, звертаючись до гегелівського поняття М., або "субстанційної М.", зазвичай акцентують увагу на моменті зв'язку з історично-конкретними формами людського співжиття, що обумовлюють специфічний, особливий характер моральних зобов'язань і орієнтацій індивідів. Антитезою М. в такому разі постає т. зв. макроетика, або універсалістська мораль (Апель, Габермас та ін.). 2) Сфера внутрішнього, душевно-духовного самовизначення і ціннісної орієнтації людської особистості за межами належного - безальтернативно визначеного нормами і приписами моралі. Коли предметом уваги виявляються пошуки і рішення окремих людей, спрямованість їх переживань, що не передбачає однозначних оцінок, то йдеться не про мораль, а саме про М. Розвиток моральної культури передбачає відкритий обопільний процес взаємозбагачення моралі й М. в обох зазначених конкретних виявах останньої Р. озрив між мораллю й М. засвідчує кризовий стан суспільства; разом з тим, перетворення живої, дієвої М. на простий зліпок з наявної системи моральних норм позбавило б людину здатності засвоювати історичний і соціальний досвід, творити нові форми морального спілкування.

Сен-симон, Клод Анрі (1760, Париж - 1825) - франц. мислитель, соціолог, соціаліст-утопіст. Поділяв погляди франц. матеріалістів. С.-С. стверджував погляд на людське суспільство як на цілісний організм, що закономірно розвивається, об'єднує своїх членів не тільки певними філософськими, релігійними та моральними принципами, а й загальнокорисною трудовою діяльністю, що є природною необхідністю і обов'язком людини, створює найважливіший зв'язок між людьми. Історія, на його думку, проходить три фази розвитку: теологічну (період панування релігійної системи, який охоплює рабовласницьке і феодальне суспільство), метафізичну (період занепаду феодальної і теологічної системи) і позитивну (майбутній суспільний лад, заснований на науці). Головна думка С.-С. полягає в тому, що шлях звільнення трудящих від злиднів та убогості лежить через розквіт виробництва, через усілякий розвиток продуктивних сил суспільства на основі введення обов'язкової для всіх продуктивної праці, забезпечення всім можливості застосовувати свої здібності, розподіл "за здібностями", створення планової організації виробництва, перетворення політики на "позитивну науку про виробництво". С.-С. формулює певні принципи суспільства майбутнього: "всі люди повинні працювати; від кожного за здібністю, кожній здібності за її справи; перетворення держави із засобу влади над людьми на засіб керування господарством", "політичне управління людьми повинне перетворитися на розпорядження речами та керівництво процесами виробництва".

[br]

Осн. тв.: "Реорганізація європейського суспільства" (1814); "Промисловість" (1817); "Про індустріальну систему" (1821); "Нове християнство" (1825).

Чаадаєв, Петро Якович (1794, Москва - 1856) - рос. філософ, публіцист Н. авчався в Московському ун-ті (1808 - 1811). Брав участь у війні 1812 - 1814 рр. Роки 1820 - 1821 позначені у Ч. глибокою внутрішньою кризою. У 1823 - 1826 рр. подорожує по країнах Європи; познайомився із Шеллінгом і Ламенне, погляди яких на релігію справили на нього глибоке враження. У1829 - 1831 рр. написав свій головний твір "Листи про філософію історії" (загальновідома назва "Філософічні листи"). Як філософ був, головно, зосереджений на історіософських розмислах - про роль християнства у релігійному єднанні людства, про специфіку рос. національної свідомості та співвідношення народу і державної влади. У розумінні явищ свідомості схилявся до психофізичного паралелізму, в тлумаченні історичного процесу - до провіденціалізму і теїзму.

[br]

Осн. тв.: "Твори і листи" (т. 1-2, 1913-1914).

Шляєрмахер, Фридрих Даніель (1768, Бреслау - 1834) - нім. протестантський теолог і філософ, один із засновників герменевтики. В ранній період творчості був близьким до гуртка ієнських романтиків, зокрема до Шлегеля, що знайшло вияв у створенні цілісного релігійно-естетичного образу світу О. снову релігії, яку Ш. визначив як "споглядання універсуму", або "почуття залежності" від безконечного, вбачав у особистому внутрішньому переживанні З. годом, зосередившись на проблемах філософії, Ш. виходив з єдності буття і мислення, яку, проте, вважав лише передумовою знання, а не його предметом. В етиці Ш. намагався подолати дуалізм необхідності і свободи, обов'язку і схильності, введений Кантом і Фіхте, вважаючи, що в конкретному бутті свобода і необхідність, обов'язок і уподобання існують як протилежні і водночас уже об'єднані сторони. Найбільший доробок Ш. вніс у розвиток герменевтики як загальної теорії тлумачення текстів. Висунутий ним принцип герменевтичного кола утверджував циклічний характер процесу розуміння: для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, але для розуміння окремих частин необхідно мати уявлення про ціле. Ш. виокремив психологічний аспект герменевтичного кола: текст є фрагментом цілісного духовного життя певної особистості, через що розуміння "частини" і "цілого" завжди обопільно опосередковане Г. ерменевтику Ш. розумів перш за все як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, відрізняючи її, з одного боку, від діалектики, яка спрямована на розкриття предметного змісту твору, а з другого, від граматики, яка не може виявити його індивідуально-стилістичний характер Р. азом із тим Ш. зауважував важливість "граматичного", або лінгвістичного, аспекту тлумачення, що усуває звинувачення в психологізації процедури розуміння.

[br]

Осн. тв.: "Розмови про релігію" (1799); "Монологи" (1800); "Критичний начерк попередньої етичної теорії" (1803); "Діалектика" (1804); "Короткі нариси з теології" (1811), "Християнська віра" (1821).