1813

tout, tous

ვირი

годзе

досыць

en\ \ cubooctahedron

birden-bir

див. Суразький, Василь

Осиповський, Тимофій Федорович (1765, с. Осипово Володимирської губ. - 1832) - рос. вчений-математик, філософ З. акінчив Петербурзьку учительську гімназію (1786). Докт. філософії (1807), проф. (1850). Викладав фізику та математику (Москва, Петербург), автор високо поцінованого на той час "Курсу математики" (Т. 1-2,1801 - 1802). Від 1803 р. - в Харкові: зав. кафедрою чистої математики (1805 - 1820), ректор (1813 - 1820) Харківського ун-ту. Переклав і видав "Логіку" Кондильяка. Створив і очолив "Тов-во наук при Харківському ун-ті" (1812 - 1832), редагував ж. "Український вісник". За філософськими поглядами - переконаний емпірик, об'єктивіст, критик апріоризму, ідеалістичного спекулятивного конструювання, містики. Зокрема, О. належить ґрунтовна критика ідей Канта стосовно простору і часу та "метафізичних основ" природознавства, логічної концепції Шада, фізики шеллінгіанця Стойковича.

[br]

Осн. тв.: "Про простір і час" (1807); "Міркування щодо динамічної системи Канта" (1813); "Відзив про підручник "Логіки" професора І.Є. Шада" (1816).

Велланський, Данило Михайлович (Кавунник) (1773, Борзна, Чернігівщина - 1847) - укр. і рос. натурфілософ, учений-медик. Закінчив дві академії: Київську духовну (1796) та Петербурзьку медико-хірургічну (1802). Вдосконалював фахову кваліфікацію в ун-тах Берліна, Відня, Парижа, Вюрцбурга (1802 - 1805) З. апочаткував шеллінгіанство в Росії і впродовж 30-х рр. був лідером цього напряму. Лейтмотиви його творчості - єдність матерії і духу в дусі; людини і природи в людині; філософії і природознавства - в філософії; фізики і метафізики - в метафізиці; теорії й емпірії - в теорії тощо. За В., природа народжується в душі людини, як художній твір в душі митця. Пізнання природи постає при цьому поєднанням духовно-практичного відтворення її за законами добра і краси, з одного боку, теоретичного відтворення за принципами єдності, суперечності і розвитку - з іншого. Поповнюючи прогалини в осягненні дійсних зв'язків за допомогою філософських конструкцій, В. розробляв картину природи як зв'язного, одухотвореного, перебуваючого у постійному русі цілого. Перебуваючи в Європі, листувався з Максимовичем, Білозірським, Мартосом, на поч. 30-х рр. відвідав Борзну, Київ, подарував духовній академії свої книги, портрет.

[br]

Осн. тв.: "Пролюзія до медицини як засадничої науки" (1805); "Огляд головних змістів філософічного природознавства, накреслений із творів Окена" (1815); "Дослідна, спостережна і споглядальна фізика" (1813).

ВІТАЛІЗМ ( від лат. vis - сила, міць; vitalis - життєздатний, життєвий) - біологічне, натурфілософське вчення, яке виходить із особливої життєвої сили як визначального чинника у розумінні феномена життя. Віталістичні уявлення про особливу життєву силу, яка обумовлює усі прояви життя, з'явилися вперше у Франції. Луї Дюма (1765-1813) протиставив В. пануючому на той час механістичному світорозумінню, але не створив впливової натурфілософської концепції. Під впливом успіхів хімії, біохімії та фізичної хімії у пізнанні життя В. було витіснено на периферію філософських питань біології. Проте на поч. XX ст. у процесі критики теорії еволюції відроджується аристотелівська ідея телеологічної ентелехії як нефізичного доцільно діючого фактора, що дало поштовх до відродження В. Щоб розмежуватися із попереднім етапом В., Вірхов увів до наукового обігу термін "неовіталізм" (1856). Неовіталізм репрезентують Бехер, Юкскюль, Рейнке, Дриш та інші мислителі, які визнавали наявність позаматеріальних вітальних чинників. На представників філософської антропології (Шелер, Плеснер, Кассирер) вплинуло вчення біолога Ікскюля про внутрішній та зовнішній світи організму, а також про координацію і рівновагу у кожному організмі системи рецепторів та системи афекторів, які забезпечують автономію живого організму І. з розвитком біології неовіталізм знову відійшов до царини натурфілософії і втратив наукову актуальність. Як природничонаукову засаду філософської антропології В. критикував Гелен.

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

Гогоцький, Сильвестр Сильвестрович (1813, Кам'янець-Подільський - 1889) - філософ, історик філософії та педагогіки. Закінчив Кам'янець-Подільське духовне училище, семінарію, Київську духовну академію (1837). Магістр богослов'я, докт. філософії та філології. З 1837 р. викладав в академії, з 1845 - в Київському ун-ті. Автор праць з історії філософії, педагогіки, низки статей в періодиці (полеміка з "українофілами" з приводу мови навчання в сільських школах). Головні ідейно-теоретичні джерела філософії Г. - православ'я і вчення Регеля, центральне питання в ній - взаємовідношення релігії та філософії, віри та розуму. В гегелівській філософії бачив "найгармонійніший відгомін думок" того часу. Захоплювався історією філософії та естетикою Гегеля (саме від нього перейнявся історизмом мислення). Гегельянство, раціоналістична тенденція наштовхувалась у Г. на надання першочергової ваги православ'ю. Він вважав, що "релігія займає не середнє місце (між мистецтвом та філософією), а "перше й останнє": нею починається, нею й завершується внутрішній розвиток людини Н. аголошував на думці, що звеличуючи державу, Гегель принижує людину і йде всупереч християнству. В "українському питанні" займав русофільські позиції.

[br]

Осн. тв.: "Огляд системи філософії Гегеля" (1860); "Філософський лексикон" В. 4 т. (1873).

К'єркегор, Сьорен (1813, Копенгаген - 1855) - датськ. філософ. Отримав освіту у Копенгагенському ун-ті; студіював філософію у Берліні разом із Шеллінгом В. історію філософії К. увійшов як основоположник філософії екзистенціалізму; вперше увів в обіг термін "екзистенціалізм". Створення власних філософських засад К. розпочав із критики системи ідеалізму Гегеля та заперечення об'єктивності істини, запропонувавши підхід до "істини як суб'єктивності", що передбачає безнастанне наближення до надії та особистісне самоздійснення О. днією з чільних у філософії К. є проблема вибору, з'ясування якої розгортається на кількох рівнях - естетичному, етичному та релігійному. На першому рівні індивід прагне до максимуму втіх і задоволень, і свобода вибору його є лише позірною, позаяк він цілковито залежить від власної ситуативної реакції. На етичному рівні індивід піднімається на вищий щабель, бо його вибір регулюється вже не безпосередніми обставинами, а сукупністю універсальних моральних цінностей, на ґрунті яких він чинить власний життєвий вибір. Третій рівень - релігійний - найвищий. Згідно з К., тільки здається, що його можливо досягти шляхом самопізнання (як у Сократа, раціонально), бо насправді існує стрибок від етичного рівня до релігійного. Поняття "стрибка" - одне з найважливіших у філософії К., включаючи не стільки момент розриву у мисленнєвих зв'язках, скільки радикальну зміну в екзистенційному просторі існування окремішнього індивіда, коли він через "страх і трепет" зрікається універсуму етичного і переходить до віри. Відбувається "теологічне зречення етичного" і зустріч з "абсурдом". Детальний і переконливий розгляд питання про віру як ситуацію абсурду (що виглядає такою з точки зору буденного світогляду) представлено крізь призму духовних колізій у старозавітній притчі про Авраама. Людина, за К., поєднує в собі часове і надчасове, вічне. Її життя розгортається через страждання, особливо тоді, коли вона прагне до самоздійснення. Щоб уникнути страждань, людина може розчинитися у групі, колективі, і тоді вона втрачає себе. Коли ж вона від себе не відвертається, то спроможна зробити прорив у вічність - через час - до Бога. Категорії "окремішного індивіда" та "повторення" також належать до засадничих у філософії К. "Повторення" - це породження постійного пошуку свободи, бо вічності неможливо досягнути одноразово, одним зусиллям. У царині соціальної філософії К. - рішучий противник комуністичних ідей у суспільному і політичному житті, а саме: ідей рівності, домінування "людини маси", революційного перевороту. У кн. "Твори любові" він застерігав проти можливого реалізування властивої комунізмові найстрашнішої тиранії - "тиранії страху перед людиною".

[br]

Осн. тв.: "Поняття іронії" (1841); "Сучасна доба" (1842); "Або-Або" (1843); "Страх і трепет" (1843); "Повторення" (1843); "Твори любові" (1848); "Хвороба до смерті" (1849); "Вправляння у християнстві" (1850); "Войовничий нейтралітет" (1851).

Оуен, Роберт (1771, Ньютаун, Уельс - 1858) - англ. соціаліст-утопіст. Заснував перші трудові комуни: на фабричних підприємствах у Нью-Ленарку (Шотландія, 1800), пізніше - "Нова гармонія" (США), "Гармонія холл" (Англія). Всі вони зазнали занепаду. Пов'язав свою діяльність з долею робітничого класу. Досяг успіхів у покращенні становища робітників (скоротив робочий день, відкрив перші в історії дитячі садки, ясла, недільні школи для робітників), проте не переоцінював цих досягнень і вважав, що робітники все ж залишаються в рабському стані. Існуючий суспільний лад слід замінити більш справедливим, шлях до якого пролягає через усуспільнення засобів виробництва, знищення експлуатації та рівну працю. Гаслом його соціальних перетворень були слова: "Або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто". "Вимір цінності - праця, а не золото". Серед заходів, що готували "новий моральний світ", О. надавав особливої уваги педагогіці - вважав необхідним формування універсалізму, виховання через залучення до виробництва, орієнтацію особистості на суспільне благо Р. озробляв конкретні заходи щодо подолання поділу праці, які були засновані на принципах суспільної власності, поєднання праці розумової та фізичної, промислової та землеробської, всебічного розвитку особистості, рівності усіх у правах.

[br]

Осн. тв.: "Новий погляд на суспільство" (1813); "Революція у свідомості і практичній діяльності людського роду" (1849).

Шеллінг, Фридрих Вільгельм Йозеф (1775, Леонберг - 1854) - нім. філософ, представник класичної нім. філософії. В 1790 р. вчився в Тюбінгенському теологічному ін-ті разом з Гельдерліном і Гегелем. У 1798 - 1803 рр. - проф. в Ієні, з 1806 р. - в Мюнхені; у 1820 - 1826 рр. - проф. Ерлагенського, з 1827 р. - Мюнхенського, з 1841 р. - Берлінського ун-тів. В філософії Ш. виокремлюють кілька періодів: натурфілософський (од серед. 1790-х рр.), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800 - 1801 рр.), "філософія тотожності" (до 1804 р.), філософія свободи (до 1813 р.), "позитивна філософія", або "філософія міфології та одкровення" (до 1854 р.). Значний вплив на Ш. справив Фіхте. Ш. розглядав природу як цілеспрямоване ціле, форму або вияв позасвідомого життя розуму Р. озвиток абсолютного розуму відбувається спочатку у вигляді еволюції природного світу від неорганічної природи до органічної, а потім розкривається в історії людського духу. Проблема співвідношення свідомих і позасвідомих форм життя абсолютного розуму - одна з чільних на всіх етапах його творчості. Для аналізу природних процесів Ш. використовує діалектичний метод Фіхте, намагаючись виявити паралелізм, що існує між різними рівнями розвитку природи і ступенями розвитку людської свідомості. Природне тіло Ш. розглядав як продукт взаємозв'язку протилежно спрямованих сил (напр., позитивних і негативних зарядів тощо). Виступав з критикою механіцизму, доводячи, що всі природні форми можуть бути пояснені за допомогою принципу цілеспрямованості. В натурфілософії Ш. прослідковується традиція неоплатонізму, особливо у праці "Про світову душу" (1798). "Я" людини, що, за Ш., є проявом абсолютного розуму, проходить у своєму розвиткові наступні форми діяльності: відчуття, споглядання, уявлення, судження і, нарешті, досягає рівня, де усвідомлює себе самостійним і самодіяльним, тобто стає практичним "Я", або волею. У філософії Ш. естетичне постає як гармонійна рівновага свідомої та позасвідомої діяльності, як тотожність природи та свободи, чуттєвих та моральних основ. Отож, філософія мистецтва для Ш. - це своєрідний органон філософії та її завершення. В філософії тотожності Ш. великої ваги надавав інтелектуальній інтуїції, яка є формою самоспоглядання абсолюту. Як тотожність суб'єктивного і об'єктивного абсолют є точкою "байдужості", ніщо, в якій закладена можливість будь-якого визначення. Реалізація потенцій абсолюту - це і є Всесвіт. Ш. порушив питання - як і чому відбувається народження світу із абсолюту, яке виходить за межі філософії тотожності. Він стверджував, що походження світу не можна пояснити раціонально: це - ірраціональний первинний факт, закорінений не в розумі, а у волі із властивою їй свободою. Історія людства - важливий етап цілеспрямованого розвитку абсолюту, метою якого є не тільки поєднання людства із абсолютом, але і єдність самого абсолюту. Цієї мети неможливо досягнути остаточно, її потрібно сприймати як регулятивну ідею.

[br]

Осн. тв.: "Про світову душу" (1798); "Система трансцендентального ідеалізму" (1800); "Філософія мистецтва" (1802 - 1803); "Філософія і релігія" (1804); "Філософські дослідження про сутність людської свободи" (1809).