...без+проблем

Кант, Іммануїл (1724, Кенігсберг, нині Калінінград - 1804) - нім. філософ. Видатне місце К. в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне й апостеріорне, свобода і причинність, пізнаваність світу та її межі Г. оловна риса його вчення - проблемність і проблематичність. К. по суті зібрав класичні нерозв'язані проблеми і зробив спробу їх самостійного осмислення. Під таким кутом зору його філософія стала своєрідною системою проблем, а оскільки в його підходах до їхнього розв'язання виявилося багато суперечливого і, отже, проблемного, то його вчення в цілому стало першою ланкою нім. класичної філософи, яка прямо чи опосередковано вирішувала низку фундаментальних філософських проблем. Тому К. підставово вважають засновником нім. класичної філософії. Еволюція поглядів К. охоплює три періоди. Перший із них - докритичний, коли він займався багатьма питаннями природознавства і філософії. Найважливіші досягнення цього періоду: розробка космогонічної гіпотези і підхід до критичної філософії (в дис. "Про форму і принципи чуттєвосприйманого і умопізнаваного світу", 1770). В другий, критичний, період увага К. була зосереджена на трьох головних проблемах: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися? На перше питання відповідь дала "Критика чистого розуму" (1781), на друге - "Критика практичного розуму" (1788), на третє - "Релігія в межах тільки розуму" (1793). "Критика здібності судження" (1790) мала за мету поєднати трансцендентальне і трансцендентне через естетику і телеологію. В 1793 р. намітився третій період еволюції К.— антропологічний (з листа до Штейдліна від 4 травня 1793 р.) і коло питань розширилося. Це було наслідком того, що К. розрізняв два поняття філософії: шкільне і таке, що охоплює все життя людини, всю сукупність її відношень до світу і суспільства. В "Логіці" (1800) К. до вищезазначених проблем додає четверту: Що таке людина? У цей період К. вважає, що на перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія і на четверте - антропологія. Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перших питання відносяться до останнього. Можливість такого віднесення у К. ґрунтується на тому, що сутність людини він вбачав у її душі, а всі без винятку здібності останньої зводяться до трьох: пізнавальної, почуття задоволення і незадоволення, бажання. К. наполягав, що друга і третя з них не вичерпуються першою. Система філософії К. є зображенням такої "системи всіх здібностей людської душі", в якій вони знаходяться в певній субординації, а знання підпорядковане вищим цілям людського існування. Саме тому К. і обмежив знання, щоб дати місце вірі, бо саме в сфері моралі і релігії зосереджуються кінцеві цілі життя. Але слід додати, що обмеження знання вірою є і зворотне обмеження віри, бо при цьому виокремлюється сфера досвіду, яка їй непідвладна, і відносно самостійна сфера моралі Ц. і обмеження загалом мають таку структуру: існують речі в собі, вони впливають на чуттєвість і викликають почуття, які, однак, не мають нічого спільного з речами в собі. Почуття впорядковуються формами споглядання - простором і часом, котрі мають апріорний характер (див. апостеріорі і апріорі). Таке поєднання породжує явища як предмет пізнання С. аме пізнання - синтез явищ і мислення та його форм - категорій, які також апріорні. Сукупністю такого знання є досвід, а мисленням, в даному застосуванні, - розсудок (див. розсудок і розум) Ч. уттєвість і розсудок передують досвіду, обумовлюють його, становлять трансцендентальні умови пізнання. За межами їх залишаються речі в собі: вони трансцендентні, непізнаванні. Але розсудок прагне осягнути і їх і перелітає по той бік досвіду, внаслідок чого перетворюється на чистий розум, тобто такий, що не поєднується з чуттєвими даними. Спроби такого осягнення породжують суперечності, яких К. виділяє три групи: антиномії, паралогізми, ідеал чистого розуму. Недолік теоретичного розуму долає практичний, моральний, який формулює основний закон - категоричний імператив - у його різних формах. Цей закон виражає свободу волі, її незалежність від чуттєвого світу, в якому живе людина. Щоб спонукати її виконувати закон і підтримати в такому виконанні, необхідні опори, підстави, які К. назвав постулатами; існують Бог, свобода волі, безсмертя душі - так відбувається перехід у сферу релігії. Предмети постулатів - це найважливіші для життя речі в собі. їх буття стверджується не знанням, а вірою. Таким чином теоретичний розум внаслідок своєї обмеженості переходить в практичний, а останній - в релігію, яка виконує також обмежену, але дуже важливу роль: моральний закон випливає не з неї, а тільки підтримується нею. Ця її обмеженість очевидна з загальної формули К., котра знайшла свій відбиток в одній із головних його праць "Релігія в межах тільки розуму". Всі види розуму і віра в сукупності становлять сутність людини, а вся система К. - антропологію.

[br]

Осн. тв.: "Загальна природна історія і теорія неба" (1755); "Критика чистого розуму" (1781); "Пролегомени..."(1783); "Критика практичного розуму" (1788); "Критика здатності суджень" (1790); "Антропологія з прагматичної точки зору" (1798)та ін.

див. також _про словник

[br]

\ \ \ \ \ Український "Філософський енциклопедичний словник" (ФЕС) — це перше видання такого типу, завданням якого є систематичний виклад українською мовою філософських знань на сучасному рівні їх розвитку з позицій, що відбивають радикальні зрушення у сучасному світі та його пізнанні; знайомство українського читача з найважливішими явищами, подіями і періодами історико-філософського процесу, з визначними мислителями минулого і творчістю сучасних філософів. Підготовка ФЕС здійснювалась з урахуванням нагромадженого досвіду видання словникової та освітньої літератури в Україні та за її межами. Важливою передумовою стало видання за останні десять років кваліфікованих підручників та навчальних посібників з багатьох галузей філософських знань та філософії в цілому. Безпосереднім вітчизняним словниковим джерелом слугувало перше (1973) та друге (1986) видання "Філософського словника", підготовленого Головною Редакцією Української Радянської Енциклопедії за науковим редагуванням академіка НАН України В.І. Шинкарука та за участю колективу авторів, значна частина яких є авторами і нинішнього видання.

\ \ \ \ \ Пропонований читачеві ФЕС підготовлений на принципово іншій теоретичній і методологічній основі, ніж "Філософський словник". Філософська думка в Україні переживає нині глибокі зрушення, пов'язані зі становленням незалежної національної держави та з відмовою від деструктивних для філософії ідеологічної заангажованості та догматизму. На відміну від попередніх видань в ФЕС трансформована система філософських категорій і понять через вилучення одних і введення потужної множини інших філософських термінів. Це дозволяє усунути звуженість та підпорядкування змістового викладу матеріалу лише одній із багатьох філософських течій; уникнути спрощеності та однобічності підходів і оцінок.

\ \ \ \ \ Відбиваючи загальнолюдські цивілізаційні тенденції філософського поступу, ФЕС висвітлює здобутки української філософської культури в річищі світової філософської думки, зокрема європейської. Таке сполучення є органічним, позаяк українська філософська думка розвивалася у тісній взаємодії з європейською, окрім того, воно дозволяє виявити загальнолюдський зміст і національну специфіку в розробці фундаментальних філософських проблем. З огляшду на такий підхід, до ФЕС був уперше в словниковій літературі систематично долучений великий масив української філософської думки, представники якої хоч здебільшого і не були "чистими" професіоналами, проте зробили значний внесок у формування самобутньої української філософської культури. При цьому в ФЕС знайшли висвітлення явища і постаті української філософської думки, які в радянський період тенденційно замовчувалися. Особливістю даного словника є те, що в ньому вміщено короткі біографічні довідки та відомості про філософський доробок наших сучасників, що надає читачеві можливість познайомитися із станом філософської науки в нашій країні, характером проблематики та теоретичним рівнем її дослідження.

\ \ \ \ \ Розмаїття, національні та цивілізаційні особливості філософської культури охоплені такою мірою, якою дозволяє обсяг ФЕС, склад авторського колективу, стан її вивчення і висвітлення в науковій літературі, доступність джерельної бази.

\ \ \ \ \ Добір прізвищ сучасних українських філософів ґрунтувався на важливості порушених ними філософських проблем та висунутих ідей, реальному внеску в розвиток філософії та освіти в Україні. Зазначені в статтях основні праці, незалежно від національної приналежності постаті та від мови оригіналу, подаються українською мовою з зазначенням у дужках року їх першого видання. У біографічних статтях у ряді випадків відсутні окремі дані, що стосуються життя і діяльності мислителя. Це пояснюється тим, що в процесі роботи над статтею не вдалося віднайти потрібної інформації.

\ \ \ \ \ ФЕС не дотримується жорсткої нормативності в поданні змісту філософських термінів, в трактуванні філософських вчень, напрямів, течій; не претендує на однозначні оцінки інтелектуальних здобутків видатних постатей історико-філософського процесу. В багатьох статтях ФЕС поряд із загальноприйнятим, усталеним тлумаченням дається авторське бачення або розуміння філософського терміна, вчення, події тощо, чим реалізується принцип плюралізму мислення. Тому між окремими статтями можливі розбіжності, наявність альтернативних чи суперечливих думок. Такі статті подаються як авторські з відповідними підписами. Статті усталеного змісту, статті про персонали та деякі інші подаються без підписів, хоч зроблено винятки для окремих статей про історичні постаті, діяльність яких оцінюється далеко неоднозначно. В кінці ФЕС подається повний склад авторів.

\ \ \ \ \ Упорядкування статтей проведено за алфавітом. У ФЕС певною мірою впроваджена система взаємних посилань, що дозволяє поглибити розуміння того чи іншого філософського терміна за рахунок споріднених статей. В кожній конкретній статті термін, на який робиться посилання, виділяється курсивом. Терміни, що передаються двома (або більше) словами, вписуються в алфавітний контекст таким чином, щоб на першому місці стояло основне, логічно навантажене слово і утворювало зі спорідненими термінами єдиний тематично-смисловий блок. Наприклад, терміни теорія пізнання, концепції раціональності, соціальні відносини подаються відповідно як " пізнання теорія", "раціональності концепції", "відносини соціальні".

\ \ \ \ \ У підготовці ФЕС був задіяний великий авторський колектив, основу якого склали науковці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України. Були залучені провідні науковці з інших академічних установ та викладачі вищих навчальних закладів Києва та країни, знані фахівці із Польщі і Франції.

\ \ \ \ \ ФЕС не орієнтується на якусь одну специфічну категорію читачів. "Філософський енциклопедичний словник" адресується науковцям та аспірантам, викладачам та студентам вищих навчальних закладів, учителям та учням загальноосвітніх шкіл, ліцеїв та гімназій, широкому колу української інтелігенції, що прагнуть познайомитися з вітчизняною та зарубіжною філософією і її творцями, основними філософськими поняттями і вченнями, традиціями та новаціями, розмірковує над хвилюючими проблемами сьогодення. Пропонований словник - дзеркало нашого часу, перехідного періоду в становленні української філософії.

\ \ \ \ \ Довідковий матеріал для висвітлення персоналій та окремих термінів світової філософської думки уточнювався за: The Encyclopedia of Philosophy. - Editor in Chief Paul Edwards. - Macmillan Publishing Co. - N.Y.; London. - Vol. 1 - 8. - 1972; The Encyclopedia of Philosophy. - Supplement. - Editor in Chief Donald M. Borchert. Macmillan Reference USA. - Simon & Schuster Macmillan. — N.Y., 1996; Dictionary of Philosophy and Religion: Eastern and Western Thought. By W.L.Reese. - New Jersey: Humanities Press Inc. 1980; Современная западная философия/Словарь. - Москва, 1998; Новая философская анциклопедия. В 4 т. - Москва: " Ммсль". 2000.

\ \ \ \ \ Наукові редактори, Редколегія та Видавництво усвідомлюють, що така перша проба опрацювання українського енциклопедичного словника неминуче пов'язана з певними упущеннями та недоліками. Тому вони будуть вдячні всім читачам за критичні зауваження, поради та пропозиції, які будуть враховані в подальшій роботі. Листи просимо надсилати на адресу: 01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України або Видавництва гуманітарної літератури "Абрис".

ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЇ - галузь філософських досліджень, яка акцентує увагу на аналізі впливу екологічних проблем та їхнього розв'язання на методологію сучасного наукового пізнання та формування основних світоглядних орієнтацій сучасної людини. Під впливом нинішніх екологічних реалій набувають особливої гостроти та актуальності питання узгодження раціонального та реального, розуму і сумління, сцієнтизму і антисцієнтизму, духовного та чуттєвого, зовнішнього і внутрішнього світу людини. Ці проблеми, що традиційно вважалися автономними і самостійними, у межах Ф.е. утворюють єдиний комплекс і переконливо демонструють свою взаємозалежність. Досягнення науково-технічного прогресу спровокували хибні сподівання на безмежну владу людини над природою. Втративши інтуїтивне відчуття єдності з природою, людина почала розглядати природу передусім як передумову для розвитку складної інфраструктури соціуму або необмежену сукупність ресурсів, котрі в кращому випадку слід використовувати раціонально. Розчленована дисциплінарним поділом та спеціалізацією наука виявилася безпорадною перед складністю глобальних біосферних проблем. Прогресуюче погіршення екологічної ситуації у світі та розвиток екологічних досліджень висувають настійну вимогу взаємної корекції науковості та мудрості ("софійпості"), без чого людство стає приреченим на нарощування "природоперетворювальної" могутності, підважуючи тим самим підвалини своєї власної життєдіяльності. Нагальним стає перехід людини із статусу "царя природи" до статусу "громадянина природи". Ф.е. акцентує увагу на фундаментальній значимості природних передумов та чинників у житті людини й суспільства, в зв'язку з чим радикальна корекція змісту та співвідношення понять "природа" та "людина" сприяє інтеграції в єдине концептуальне ціле різноманітних, суперечливих складових "феномена людини", природничонаукового та соціогуманітарного типів мислення, компонентів природної та соціальної сфер життя та уявлень про них. Це робить екологію галуззю, де відбувається активний процес формування принципово нових світоглядних орієнтирів сучасної науки, здійснюється апробація новітніх методологічних підходів. Досить відчутно за сучасних умов проявляє себе тенденція до включення в дослідницьку діяльність таких не властивих класичній науці компонентів, як інтуїція, віра, духовність. Прикметним у цьому відношенні є зростання ваги філософських міркувань про сполучення логічного та інтуїтивного, раціональності та інстинктивності (Вайтгед, Лоренц та ін.) з метою поновлення втраченого відчуття єдності людини та природи, набуття емоційної "неусвідомленої тотожності" (Юнг) з природним оточенням.

Чижевський, Дмитро Іванович (1894, Олександрія - 1977) - укр. вчений, історик філософії, славіст, культуролог О. світу здобув у Петербузькому (1911 - 1913), Київському (1913 - 1919), Гейдельберзькому (1921 - 1922) та Фрейбурзькому (1922 - 1924) ун-тах. Його вчителями у галузі філософії були Гіляров, Зеньківський (Київський ун-т), Ясперс, Риккерт (Гейдельберзький ун-т), Гуссерль, Гайдеггер (Фрейбурзький ун-т). У 1935 р. в Галльському ун-ті захистив докт. дис. "Гегель у слов'ян". Викладав філософію та славістичні курси в Педагогічному ін-ті ім.М. Драгоманова в Празі, Українському Вільному ун-ті, Галльському, Марбурзькому, Гарвардському, Гейдельберзькому, Кельнському ун-тах та інших навчальних закладах. Ч. був дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської Академії наук, почесним членом багатьох наукових установ - Наукового тоь-ва ім. Шевченка, Нім. тов-ва славістичних досліджень, Рос. філософського тов-ва в Празі, Міжнародної Гегелівської спілки, Кантівського тов-ва та ін. Філософські погляди Ч. формувалися під впливом ідей класичної онтології, феноменології, неокантіанства та етнопсихології. Однією з чільних проблем його історико-філософських досліджень було питання про співвідношення між універсальним і конкретно-індивідуальним (унікальним) у культурі. Намагаючись уникнути крайнощів, Ч. вдало поєднує універсалістський підхід, властивий гегелівський філософії, з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства та ідеями етнопсихології про самобутність національних культур і світоглядів. Праці Ч. в галузі історії філософії охоплюють широке коло проблем - від античної філософії до філософії XIX ст.; важливу складову в цьому становлять ґрунтовні дослідження впливу Гегеля і, загалом, нім. філософської традиції на слов'янський культурний світ. Особливу увагу Ч. приділяв нім. містикам та ретраслянції їхніх вчень у слов'ян. Вагомим є внесок Ч. у вивчення філософської думки укр., рос., словацьк., чеськ. народів. Принциповою методологічною засадою цих досліджень виступає теза про приналежність слов'янських культур до антично-європейської духовної традиції й неможливість розуміння європейської культури без урахування внеску слов'янських народів. Цю тезу Ч. конкретизує у понятті "національної філософії" як специфічної, зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення важливих світоглядних питань, виокремлюючи три чинники, що характеризують її особливості: форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова ("архітектоніка") системи філософії. Ч. - фундатор наукового історико-філософського українознавства; історію філософської думки в Україні він аналізує як окремий, самобутній напрям розвитку світового історико-філософського процесу та обґрунтовує її періодизацію. Методологічне підґрунтя цього аналізу становить потрактування історико-філософського процесу в Україні у співвіднесенні з визначальними характеристиками виокремлених ним історичних епох (Князівська доба, епоха бароко, романтичні часи), з творчістю видатних мислителів (Сковорода, Юркевич, Шевченко, Куліш, Гоголь) та народним світорозумінням М. етодологія історико-філософських досліджень Ч. поєднувала також компаративістський підхід із тезою про глибинні архетипи укр. духовності. Йому належать також фундаментальні дослідження філософських поглядів Сковороди та ідейно-світоглядних засад творчості Гоголя. Як славіст та історик культури Ч. був прихильником ідеї багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку та неідентичності критеріїв науковості гуманітарного знання в межах різних культурних традицій. Відповідно до цього, досліджуючи впливи західної культурно-філософської традиції у слов'янському світі, він водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого універсального еталона і наголошував на взаємовпливах та ретрансляціях. У своїх дослідженнях проблеми традиції Ч. вдало поєднував діахронічний підхід із генетичним. На методологічному рівні застосовував поняття "культурно-історичної" епохи як певного ідеального типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю певної епохи як унікальної цілісності. Саме в цьому контексті вчений вперше всебічно дослідив унікальне явище укр. бароко і наголосив на його значенні для подальшого розвитку укр. духовної історії.

[br]

Осн. тв.: "Логіка" (1924); "Філософія на Україні: Спроба історіографії питання" (1929); "Нариси з історії філософії на Україні" (1931); "Філософія Г.С. Сковороди" (1934); "Гегель в Росії" (1939); "Коменський і західна філософія" (1939); "Український літературний барок: Нариси". У 3 т. (1941 - 1944); "Філософія життя Штура: Глава з історії словацької філософії" (1941); "Історія української літератури від початків до доби реалізму" (1956); "Росія між Сходом і Заходом: Історія російської думки II: 18-20 ст." (1961).

Маблі, Габріель Бонно де (1709, Гренобль - 1785) - франц. філософ-мораліст, історик, політичний письменник. Світогляд М. заснований на теоріях суспільного договору та природного права; в цілому ж він виявляв скепсис щодо філософської думки доби Просвітництва, зокрема, був переконаний у теоретичній неспроможності матеріалізму й деїзму. За давнини, зазначав М., суспільний лад ґрунтувався на колективній власності на землю, а люди з природою становили одне ціле, джерелом усіх наступних негараздів людства став перехід до приватної власності. Позаяк відновити відносини спільного володіння майном практично неможливо, слід прагнути хоча б до зменшення майнової нерівності шляхом боротьби з розкошами і обмеження потреб. У галузі суспільно-політичній М. обстоював республіканські ідеї, вважаючи (не без впливу Локка, Монтеск'є та Руссо) носієм верховної влади народ; останній має цілковите право виступити проти можновладців, якщо вони порушують його "природні права", насамперед - на щастя і волю. У трактаті "Про вивчення історії", аналізуючи перебіг історії народів давнини й Нового часу, він доводить, що зловживання владою було однією з основних причин незчисленних страждань великої маси людей. Історичний підхід реалізує М. також при з'ясуванні низки інших - економічних, правових, моральних, пізнавальних проблем, виходячи з переконання, що без автентичного осмислення минулого, засвоєння його уроків і опертя на багатство історичного досвіду їх ефективне розв'язання неможливе. Хоч М. визнавав право народу змінювати владні структури, проте вважав, що революції не відроджують рівності, не повертають людей до природного стану, а можуть призвести до ще більших бід. Причина цього - в непримиренності класових інтересів та їхній гострій ворожнечі. Концепція М. була багато в чому аскетичною і песимістичною.

[br]

Осн. тв.: "Бесіди Фокіона про відношення моралі до політики" (1763); "Про вивчення історії" (1778).

РЕФОРМА СОЦІАЛЬНА ( від лат. reformo - перетворюю) - перетворення, нововведення, перевлаштування певної сторони суспільного життя (порядків, інститутів, організацій, закладів), без докорінної зміни засад існуючої соціально-політичної структури і наявного соціального ладу. Досліджувана в історичному плані Р.с. протистоїть соціально-політичній революції, яка неминуче пов'язана зі зламом самих основ функціювання економічних, соціальних, політичних та ідеологічних інститутів даного суспільства. В умовах розвинутого, соціально диференційованого суспільства Р.с. можуть бути дуже різноманітними; суперечливими і за змістом, і за формами здійснення, і за впливом на перебіг соціальних процесів. Будучи спрямованими на прогресивні зміни у суспільному процесі, Р.с. постають водночас і як міра, покликана зберегти існування певного суспільства, суспільного ладу, тих чи тих соціально-політичних, економічних чи ідеологічних структур, інститутів, установ тощо. У процесі побудови, функціювання і подальшої поступальної зміни суспільства чи його відповідних утворень відносна протилежність Р.с. та соціальної революції не усувається. Як доводить новітня історія, в індустріальному та постіндустріальному суспільстві перебудова усталених економічних, соціальних, політичних та організаційно-ідеологічних структур вимагає не тільки Р.с., а й призводить за певних умов до корінних, революційних змін. Але і за подібних обставин докорінні перетворення у суспільстві здійснюються з опертям на комплекс Р.с. в усіх основних сферах суспільного життя С. піввідношення Р.с. та соціальної революції - одна з наріжних теоретичних і практичних проблем сучасного суспільствознавства! політичного життя, без теоретичного з'ясування якої не можна правильно зорієнтуватися в перспективах радикальних суспільних змін у сучасному світі. Це, зокрема, такі питання, як співвідношення прогресу, регресу та циклічності, теоретичних та моральних засад, суспільного поступу, місця та ролі компромісів у революції й реформуванні їхнього впливу на долю і щастя людей, інтереси яких зачіпають як Р.с., так і соціальна революція. Спрощений, прямолінійний підхід до цієї проблематики, притаманний догматичному суспільствознавству, нині дедалі більше витісняється принципово новими уявленнями, в яких значення соціальної революції вже не гіпертрофується і не ідеалізується, а об'єктивно з'ясовується її суперечливий характер, нерозривність її зв'язків з комплексом Р.с. в контексті одного й того ж соціально-історичного процесу.

Лаудан, Ларрі (1940) - амер. філософ постпозитивістської орієнтації. Використовуючи деякі ідеї Лакатоса і Тулміна, розробив концепцію неораціоналістичної методології науки і "сітчасту модель обґрунтування" науки. Л. спробував об'єднати крайнощі континуалістського та дисконтинуалістського підходів у методології наукового знання, приділяючи увагу аналізові ціннісного (аксіологічного) виміру пізнавальної діяльності. Під "науковою раціональністю" він розуміє здатність наукової теорії вирішувати проблеми, що створює можливість порівнювати різні теорії у площині кількості та якості розв'язуваних проблем; отже, зростання наукової раціональності постає як прогрес науки. На противагу Куну, який оголосив процедуру вибору парадигм та теорій ірраціонально-психологічною процедурою, Л. вважає, що прийняті вченими когнітивні норми і цінності можуть бути піддані критичній оцінці, тому вибір найкращої з них є раціональним процесом. Модернізуючи інтерналістський підхід до розуміння природи науки, Л. критикує традиційну соціологію знання і намагається показати, що повноцінна реконструкція наукового знання не може бути здійснена без методологічного аналізу цілей та цінностей науки, що історично розвивається.

[br]

Осн. тв.: "Прогрес та його проблеми" (1977); "Науках гіпотези" (1981); "Наука і цінності" (1984).

ЛОГІКА НАУКИ - комплекс філософських і формально-логічних досліджень структури наукового знання. Розвиток Л.н. пов'язаний з подоланням кризи в теоретичному природознавстві та основах математики, що виникла на рубежі XIX - XX ст. В теоріях, які вважалися класичними і надійними, виявилися суперечності; некритичне використання деяких понять поставило під сумнів засоби доказу, зокрема в математиці; з'ясувалося, що важливим теоретичним поняттям приписується смисл, несумісний із змістом даних теорій. Л.н. склалась як сукупність методів встановлення точного смислу термінів і тверджень наукових теорій, вивчення міри доказовості кожного з тверджень і аналізу надійності методів доказу. В сучасній науці з високою абстрактністю її побудов та зростаючою складністю логічної структури доказів Л.н. набуває дедалі більшого значення для з'ясування об'єктивної істинності теорій та перспектив їхнього розвитку Д. ля розв'язання цих важливих питань розвитку наукового знання, його теоретичних структур та емпіричного базису Л.н. використовує різні конкретно-методологічні підходи, в т.ч. метатеоретичні побудови, аналіз регулятивних принципів трансформації теорій, засоби інтерпретації, моделювання й розуміння мови науки. Оскільки важлива частина емпіричних теорій з формального боку не відрізняється по суті від математичних, на дослідження їх перенесено методи, що виправдали себе в математиці. Таким чином, істотно розширяється коло досліджуваних проблем і використовуваних методів та ідей. Фундаментальна для емпіричних теорій проблема співвідношення фактів і теоретичних узагальнень допускає формальний розгляд, але водночас порушує суто філософське питання. Аналіз змісту абстракцій, використовуваних сучасною наукою, з усією повнотою ставить питання про глибину відображення зовнішнього світу в поняттях. Нарешті, найважливіші результати метатеоретичних досліджень не можна зрозуміти без філософського осмислення. Таким чином, аналіз будови наукового знання, міри і характеру його обґрунтованості, форм зв'язку теорії з емпіричним матеріалом неминуче й органічно включає вивчення співвідношення теорії і об'єктивної дійсності. Л.н. стимулює і розвиток формальної логіки, зокрема її некласичних напрямів, і водночас потребує філософського аналізу понятійного апарату науки, узагальнення результатів метатеоретичних досліджень.

Нагель, Ернест (1901, Чехословаччина - 1985) - амер. філософ. Освіту здобув у Колумбійському ун-ті, де від 1931 р. обіймав посаду проф З. азнав впливу інструменталізму Дьюї та, здебільшого, неопозитивізму. Над своєю першою працею з логіки та проблем наукового методу працював разом з Когеном. Сфера наукових та філософських інтересів Н. - логіка і філософія науки. Н. стояв на позиціях натуралізму, під яким розумів концептуальний підхід, що базувався на наступних засадах: у світі існують лише об'єкти або події у просторово-часовому вимірі; будь-яка серія подій кореспондує із певного математичною функцією і детермінується закономірними зв'язками; процеси у фізиці і квантовій механіці, як і в класичній механіці, також є причинно обумовленими; не існує трансцендентальних сутностей, які могли б впливати на світоустрій; психічні процеси є виявом певним чином організованої живої речовини; немає підстав вважати, що пояснення історичних подій і процесів чимось відрізняються від тих, які допустимі у природничих науках. Втім, незважаючи на жорстку послідовність у дотриманні позицій "натуралізму", Н. не був матеріалістом у редукціоністському сенсі, що виявилося у визнанні ним реальності й соціальної дієвості поезії, усіх різновидів цінностей, насамперед естетичних.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до логіки і наукового методу", у співавт. (1934); "Принципи теорії ймовірностей" (1939); "Логіка без метафізики" (1956); "Структура науки" (1961).

НОРМАТИВНА ЕТИКА - 1) сукупність норм, настанов, вимог моралі, що об'єднані певною філософсько-світоглядною концепцією чи релігійним віровченням і орієнтовані на діяльне, поведінкове їх втілення; 2) розділ теоретичної етики, який досліджує й обґрунтовує подібну сукупність. Перші нормативні моделі моральнісної поведінки, що узагальнювали безпосередній досвід людських стосунків, виступали у вигляді заповітів пращурів, висловів мудреців, повчань пророків. Світоглядне обґрунтування нормативно-належної поведінки складається у філософській думці та світових релігіях. Н.е. завжди пов'язана зі сферою свідомого, відрефлектованого, належного, пошук якого має крайні полюси у вигляді етичного догматизму та етичного релятивізму. Відносність моральних законів в античному світі вперше була осмислена софістами. Виокремлення Аристотелем етики як особливої філософської науки приводить до закріплення за нею нормативної соціально-регулятивної функції. Остання здійснюється за допомогою морального ідеалу, теоретичних обґрунтованих уявлень про нормативно належне. Н.е. актуалізується за умов ціннісних криз, вичерпаності або ослабленості продуктивно-узагальнюючих можливостей повсякденної свідомості й регулятивного потенціалу звичаїв та традицій. За певних умов Н.е. тяжіє до побутового повчання, її елементи завжди присутні в моралізаторській літературі. Протягом багатьох століть нормативно-етичні приписи діставали виразне втілення у змісті художніх творів. Упродовж усього розвитку класичної філософії етична нормативність залишалася її істотною темою. Практична філософія виробила широкий діапазон форм - від рапсодичних роздумів ("Досліди" Монтеня) до цілісного систематичного життєвчення ("Етика" Спінози). Категорія "вищого блага" визначала як телеологічно, так і теологічно орієнтовані системи Н.е., проте її зміст пов'язувався з діаметрально протилежними засадами (земне і небесне, сакральне і профанне, людське і Божественне) Д. ля релігійної етики найвищим ідеалом-зразком поставали якості, вчинки і настанови засновників відповідних релігій (Будди, Ісуса Христа, Мухаммеда). Тлумачення подібних взірцевих проявів доброчинності надає можливість виділити найбільш важливі для релігії якості (віра, упокорення, терпіння, милосердя та ін.) і норми поведінки (виконання ритуалів, роздача милостині, заборона крадіжок, убивств), світоглядні настанови та принципи (вина, гріх, розкаяння, страх, фаталізм, аскетизм та ін.). Категорія "загального блага" стає засадничою для ціннісно-раціонального обґрунтування й нової логіки нормативності, яка була втілена в різних варіантах концепції суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо). Кант, започаткувавши деонтологічний напрям етики, закладає основи як етики принципів, так і етичного формалізму. Категоричний імператив має ціннісне визначення поряд із суто формальною апеляцією до універсального самозаконодавства всіх розумних істот Р. озведення аксіології та деонтології, співвідношення добра і блага стали темами гострих дискусій друг. пол. XIX - поч. XX ст. Ціннісно-нормативні аспекти є досить суттєвими в "гуманістичній етиці", етиці самореалізації, етиці космічної телеології, "феліцитології" та ін Р. азом з тим впливовим стає заперечення нормативності як характеристики етичної теорії. Насамперед, це стосується соціології, зорієнтованої на виведення належного з сущого (Дюркгейм та ін.); широкого розвитку набуває дескриптивна етика. Прескриптивна етика виводиться за межі наукового знання в аналітичній філософи, метаетиці, неопозитивізмі Р. озширення простору свободного вибору, зменшення контролю суспільної думки над поведінкою індивідів, охорона законом свободи думки, совісті, релігії, переконань призвели до зменшення соціальної значущості конвенційної Н.е. Під враженням пропагандистських зловживань етичною нормативністю, що були характерні для тоталітарних режимів, Н.е. незрідка розглядалася як архаїчний компонент філософії, як репресивна соціальна сила. Разом з цим навіть намагання створити "мораль без норм" в екзистенціалізмі (Сартр), ситуаційній етиці (Флетчер) ніколи не приводили до утвердження абсолютного децизіонізму В. цілому всі етичні напрями, що проголошували свій понаднормативний статус (метаетика, позитивізм, дескриптивізм, емпірична етика та ін.), не могли обійти питання про нормативне як мотив етично відповідального вчинку. В 70 - 90-ті рр. на тлі зростаючої аномії, легалізації маргінальності, зменшення нормуючого впливу звичаїв і традицій виникають умови для реактуалізації Н.е. Започаткована Вебером "етика відповідальності" дістала продовження в неоконсервативній етиці Йонаса, Люббе, Кальтенбрунера та ін. Нові основи нормативності в межах некласичної філософії закладаються дискурсивно-комунікативною реконструкцією практичного розуму в трансцендентальній прагматиці (Апель, Габермас, Кульман, Ебелінг). Загострення глобальних планетарних проблем актуалізувало розробку нових принципів Н.е. (стримування, обмеження, перестороги). Значного поширення набула екологічна етика.

Ньютон, Ісаак (1643, Вулсторп, Англія - 1727) - англ. фізик, математик, засновник класичної і небесної механіки З. акінчив Триніті-коледж Кембриджського ун-ту (1665), обіймав у цьому ун-ті фізико-математичну кафедру. Од 1672 р. - член Лондонського королівського тов-ва, од 1703 р. - його постійний президент С. творена Н. механіка стала класичним взірцем наукової теорії дедуктивного типу, започаткувавши парадигму і стиль наукового мислення на декілька століть вперед. Науковий підхід Н. полягав у встановленні на основі емпіричного досвіду фундаментальних принципів (понять, законів), з яких за допомогою кількісно-математичних методів виводяться висновки, що їх можна співставити з емпіричними даними. Такими фундаментальними принципами класичної механіки стали три відомих основних закони, а їх узагальненим виявом - закон всесвітнього тяжіння. В розробленій ним методології наукового пізнання Н. був послідовником індуктивного методу Бекона, вимагаючи чіткого розмежування достовірного наукового знання і натурфілософських уявлень та виключення довільних тверджень з науки. Відоме гасло Н. "гіпотез не видумую" було спрямоване проти введення у наукову теорію експериментально не обґрунтованих гіпотез. Однак воно не означало цілковитої заборони на їх застосування у науці (сам Н. є автором багатьох фізичних гіпотез, зокрема про корпускулярну природу світла, далекодії, причинного взаємозв'язку всіх без винятку фізичних явищ тощо), але вимагало, щоб гіпотези були упідлеглені природі явищ, а не навпаки В. они, за Н., складають лише рівень знання "другого плану", яке наділене статусом ймовірності, а не достовірності. Важливу роль для розвитку природознавства і філософії Нового часу мали праці Н. з проблем простору і часу. Ньютонівська субстанціальна концепція простору і часу, в якій абсолютний пустий простір є "вмістилищем" матерії, завжди однаковим і непорушним, відповідала фізичній картині світу тієї епохи і була панівною в природознавстві XVII - XIX ст. Протилежна їй реляційна концепція простору Ляйбніца як порядку (відношення) взаємного розташування множини індивідуальних тіл, які існують одне поряд з іншим, а часу - як порядку явищ або станів, що змінюють одне одне, залишалась тривалий час не затребуваною природознавством. Хоча, як показав Кант у двох перших антиноміях в "Критиці чистого розуму", обидві концепції простору і часу - Н. і Ляйбніца - не можуть бути ні доведені, ні відкинуті, оскільки вони ґрунтуються на полярних категоріях (конечності і безконечності, дискретності і неперервності), які інтерпретуються як взаємовиключні, а не як взаємодоповняльні, взаємопроникні. Тільки у фізиці XX ст. ідея Ляйбніца про сутність простору як порядку існування речей набула в загальній теорії відносності конкретно-фізичної аргументації. Каузальна картина механічних зв'язків Н. обумовила появу механіцизму як однобічного методу світорозуміння, на підставі якого пояснювався не тільки фізичний, а й органічний світ, включаючи людину. Труднощі та фаталізм у поясненні природи та вчинків людини, які виникали при цьому, долались у філософії Канта (людина - одночасно і упідлеглена природним закономірностям, і вільна істота), Гегеля (існування людини обумовлене історією), марксизму, екзистенціалізму, персоналізму тощо.

[br]

Осн. тв.: "Математичні начала натуральної філософії" (1687); "Полеміка Г.Ляйбніца і С.Кларка з питань філософії і природознавства" (1715 - 1716).

ОБОВ'ЯЗОК - одна з основних категорій етики і моральної свідомості; моральне зобов'язання окремого індивіда, групи осіб, класу, народу та ін., що постає для них як конкретне практичне завдання. О. - внутрішня настанова людини чинити у відповідності до певних моральних норм і цінностей, що існують у суспільстві; така позитивна ціннісна орієнтація, котра не може здійснюватися без елементу самопримусу, вольового зусилля. Тому виконання О. передбачає наявність свободи волі. Дія, здійснювана під зовнішнім примусом або в результаті насильства, не має етичного значення М. оральний О. необхідно відрізняти від різноманітних суспільних вимог - виробничих, громадських та ін. (професійний О., військовий О. тощо). О. моральний орієнтований на цінність особистості, безумовну повагу до людської гідності, утвердження гуманності. Саме ця відмінність емпіричних, морально-санкціонованих суспільних вимог і власне морального О. особистості інколи породжує внутрішній конфлікт, вирішити який може лише сама людина як відповідальний суб'єкт свого морального вибору. В історії етики і моралі тлумачення природи і походження 0. - одна з найскладніших проблем. Основа і джерело О. пов'язувались з тим чи іншим розумінням моральної необхідності і вбачались: у Божих заповідях, апріорному моральному законі (категоричному імперативі), космічних законах, людській природі, прагненні людини до насолоди або щастя, суспільних настановах та ін. На розуміння морального О. суттєвий вплив справляла також відповідь на питання про те, хто або що визначає, зрештою, його зміст: Бог, "Божественний розум" (неопротестантизм, неотомізм), суспільство (соціально-апробативні теорії), совість (Фіхте), моральне почуття (теорія морального почуття) тощо. Питання про межі 0. також тлумачиться неоднозначно. Так, представники деонтологічного інтуїтивізму вважали важливим для виконання 0. лише саму дію, а не мотиви, якими керується людина. Представники теорії морального добра, навпаки, вирішальне значення надають характерові мотиву. Як духовно-моральний феномен суспільного життя О. має конкретно-історичний характер. Кожна епоха, соціальна група, релігійна чи етнічна спільнота мають своє уявлення про О., яке складається в рамках тієї чи іншої культури з притаманними їй цінностями. Загальні моральні вимоги здатне виробляти лише суспільство у цілому на основі колективного історичного досвіду людей. Вирішення проблеми морального О. стосовно тієї чи іншої конкретної ситуації - особиста справа окремої людини. Кожна людина повинна не лише усвідомлювати об'єктивний зміст О., а й нести відповідальність перед своєю совістю, в якій, у кінцевому підсумку, зосереджується онтологічний аспект її моральних зобов'язань. О. передбачає як усвідомлення мотивів поведінки, так і опертя на моральні почуття. Усвідомлення 0. допомагає людині подолати розрив між тим, що є, і тим, що повинно бути; тому виконання О. може бути пов'язане із запереченням певних моральних норм і цінностей. Кардинальні зміни у світогляді сучасної людини спричинюють появу протилежних етико-філософських висновків стосовно умов її нинішнього буття взагалі і проблеми морального О. зокрема. Такими є, з одного боку, переконання багатьох сучасних філософів щодо принципової неможливості формування універсальних основ морального О., з іншого - активний пошук його нових засад, що включають імперативи такої діяльності, яка не була б руйнівною для можливостей життя в майбутньому (Йонас), забезпечувала б виживання людського роду як "реальної комунікативної спільноти" (Апель).

ПРИРОДНЕ (природжене) ПРАВО - сукупність загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, дотримання яких забезпечує рівність можливостей існування та розвитку кожної людини у суспільстві. Своїми витоками концепція П.п. сягає давньогрецьк. філософії, коли при розгляді проблем існування суспільного устрою та суспільної моралі мислителі зіткнулися з дилемою: чи політичні ідеали та мораль універсальні, загальнозначимі чи вони мають відносний характер? Були запропоновані дві протилежні, взаємовиключні концепції: 1) право та мораль мають абсолютний, універсальний характер через природне ("природжене"), або божественне, походження - концепція П.п.; 2) мораль та право обумовлені специфічними реаліями суспільства - політичними, економічними, історичними, а тому мають відносний характер — концепціят. зв. позитивного, або світського права. Концепція П.п. започаткована у вченні Платона про ідеальну державу, в якій право та мораль мають універсальну, або абсолютну, природу, оскільки ґрунтуються на ідеї добра, або блага, яка знаходить втілення в невизначено-множинних варіантах земного буття. На відміну від Платона, софісти (Фрасимах, Горгій, Протагор) вважали мораль та право породженими суспільством, а тому відносними і настільки ж багатоманітними, як судження про смаки. Аристотель займав помірковану позицію у питанні про природу права, вважаючи етичні та правові концепції практичними дисциплінами, мета яких полягає у формуванні раціональних соціальних взаємодій, які дозволяють людині брати участь у суспільному житті згідно з власними здібностями, нахилами та уподобаннями. Концепція П.п. відігравала велику роль в культурі Нового часу та епохи Просвітництва (Монтеск'є, Вольтер, Гольбах) для захисту ідеї рівності всіх громадян у суспільстві та їхніх прав на економічні, політичні, релігійні свободи. Вершиною концепції П.п. та її трансформацією є категоричний імператив Канта, під яким розуміється деяке безумовне моральне веління, яке вимагає від людини неухильно слідувати моральному приписові: "поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли стати принципами загального законодавства" Г. егель категорично виступив проти теорії П.п. в поясненні природи держави та відносин людей у суспільстві, критикуючи етичну та правову концепцію Канта за формалізм та позаісторичність. За Гегелем, правові та етичні категорії вкорінені у суспільному житті. Сучасні правові теорії долають різке розмежування концепцій П.п. та позитивного, світського права. Звернення до концепції П.п. дозволяє уникнути релятивізму та скептицизму, які виникають в разі відмови від неї. Ідея позитивного, або світського, права дозволяє позбавитися догматизму, коли постулюється універсальний правовий закон без урахування його зв'язку з конкретними умовами (за висловом Монтеск'є, "дух законів" завжди спирається на взаємозв'язок П.п. та соціального середовища, що спричиняє відповідні формулювання універсального закону). У сучасному праві розрізняють П.п. людини, П.п. сім'ї, П.п. нації, які мають бути загальними та рівними для всіх суб'єктів. П.п. людини - це певні можливості (фізичні, економічні, політичні, культурні, особистісні), які забезпечують гідне існування людини як фізичної, культурної, політичної істоти та її збереження і розвиток як особистості, індивідуальності з власним психо-емоційним сприйняттям світу.

СВОБОДА ВОЛІ - здатність суб'єкта вільно визначати сутнісні підстави власного водіння; своєрідна похідна від волі загалом, що уможливлює моральноетичну значущість останньої. Філософська проблема С. в. висуває питання не про те, як людині "дати волю" власній волі (що можна вважати лише однією з граничних її інтерпретацій), а про завбачувану в людині здатність бути вільною від примусовості власної волі і, отже, свободно й відповідально обирати власні мотиви і цінності і, зрештою, власне діюче "Я". Аналітичний інтерес до проблеми С. в. проходить крізь усю історію філософії, від софістів і Сократа до таких напрямів філософської думки XX ст., як персоналізм, екзистенціалізм, сучасна філософія релігії та ін. Проблема С. в. не заторкує можливості реалізації самої дії суб'єкта на підставі наявного волевияву; йдеться лише про самий цей волевияв і його внутрішні підстави. Цілком очевидно, що людина, яка не є свободною відносно власного воління, нездатна й відповідати за свої дії, не є їхнім "автором", що підриває основи людської духовності й моралі. Тим часом визнання С. в. пов'язане з цілою низкою філософських проблем, серед яких: загроза "дурної" безконечності при розгляді граничних підстав "боління самої волі"; обмеженість антитези індетермінізму і фаталізму для осмислення ситуації, в якій ідеться саме про подолання "фатальної" приреченості волі на самореалізацію; необхідність суміщення концепції самототожності суб'єкта (без чого годі говорити про його самовизначення) і концепції дистанціювання "Я" обираючого від "Я" як предмета вибору (поза якою в даному контексті поняття "свобода" втрачає свій сенс). У царині теології до цього додається ще специфічна проблематика поєднання людської С. в. й божественної предестинації (див. Августин), теодицеї та ін С. правжня С. в. як здатність людини обирати власне воління передбачає не байдужість до конкретного змісту останнього (т. зв. liberum arbitrium indifferentiae), а глибину й багатомірність самої людської суб'єктивності.