ἡ+ψυχή

ПАРАПСИХОЛОГІЯ ( від грецьк. παρα - префікс, що означає біля, ззовні; ψυχή - душа) - 1) Коло незвичайних явищ (псіявищ), що не розглядаються як доведені факти сучасними природничими науками (яснобачення, позасенсорна передача інформації на відстані, безконтактне пересування предметів тощо); 2) Система поглядів, яка претендує на статус науки і вважає своїм головним завданням вирішення фундаментальних питань психології засобами фізики. На підставі багатьох теоретичних припущень П. намагається довести можливість існування псі-явищ та, відповідно, вивчення їхніх особливостей. П. набула подоби наукової дисципліни наприк. XIX ст., коли поширилися спроби застосовувати наукові підходи до пояснення медіумізму (спіритизму) та телепатії. Прихильниками П. у XIX ст. були відомі вчені: Крукс (1832 - 1919), Баррет (1844 - 1925), Бутлеров (1828 - 1886) та ін. У 80-х рр. XIX ст. у Великій Британії та Америці виникли тов-ва психічних досліджень, що займалися П. Подібні організації нині діють у багатьох країнах світу (напр., в Росії це Фонд парапсихології ім. Васильєва; в Україні дослідження псі-явищ проводить наукове тов-во ім. Попова). В П. існує декілька теоретичних позицій, які наближають її або до природничих наук, або до окультизму й містики. Концепції П. мають певне значення для формування доктринальних основ окремих новітніх релігійних течій.

ПСИХІКА ( від грецьк. ψυχή - душа) - особлива форма відображення суб'єктом об'єктивної реальності і, одночасно, особлива суб'єктивна реальність із власними іманентними закономірностями. П. - основний предмет психологїі як науки. Поняття П. укорінене у давньогрецьк. "псюхе" (душа). У Гомера слову "псюхе" надається два сенси: 1) життєва сила, що полишає людину в момент смерті; 2) примара, що блукає у підземному царстві Аїда по смерті. У піфагореїзмі та орфізмі "псюхе" усвідомлюється як "даймон" - безсмертна істота, що мандрує в тілах людей та тварин, доки не очиститься і не покине тілесний світ. У неоплатонізмі "псюхе" протиставляється розуму ("нусу"); вона є опосередкуванням між світом розуму та тілесним світом. П. людини - складна система взаємодії свідомого та позасвідомого, в якій свідоме, завдяки рефлексії та волі, може впливати на позасвідоме С. відомість людини здатна не тільки витісняти, а й сублімувати імпульси позасвідомого. Ці ідеї утворюють основу вчення про П. у психоаналізі і стають архетиповими для багатьох традицій психології у XX ст. На цілісному характері П. наголошує гештальтпсихологія В. екзистенційній психології П. протиставляється екзистенції. На підставі поєднання ідей, психоаналізу та відповідним чином протрактованих концептуальних надбань екзистенціалізму П. людини подає як специфічне буття, яке є опосередкуванням між світом особистості та соціальним і тілесним світами.

ПСИХОЛОГІЯ ( від грецьк. ψυχή - душа; λογοζ - вчення) - наука про становлення, розвиток, закономірності психіки людини та тварин. До серед. XIX ст. П. була структурною частиною філософії і розвивалась у її межах. Упродовж століть явища, що їх вивчала П., підводилися під загальне поняття "душа". Перший систематичний виклад П. належить Аристотелю, який розглядав "душу" не як тонку матерію (на відміну від Анаксимена, Геракліта, Демокрита, Епікура), а як форму організації живого тіла. У філософії Нового часу П. - передовсім вчення про властивості суб'єкта пізнання, які допомагають або заважають осягненню об'єктивного світу. Декарт протиставляв акти рефлексії над власними думками актам реакції на зовнішні реалії і визначав свідомість як особливу непросторову субстанцію, що її суб'єкт може споглядати завдяки інтроспекції ("внутрішньому зору"). Гоббс, Локк, Г'юм створили концепцію асоціацій; Спіноза - вчення про афекти. Ляйбніц та Гербарт ввели поняття позасвідомого. Виділення П. в окрему наукову дисципліну відбувається у XIX ст., що було пов'язано із досягненнями природничих наук, передусім біології. В кін. XIX ст. активно розвиваються дослідження процесів пам'яті (Еббінгауз), уваги (Кеттел), емоцій (Джейтс) та навиків (Торндайк). На поч. XX ст. виникли три методологічних підходи, які зумовили розвиток П. у пер. пол. XX ст.: психоаналіз, гештальтпсихологія, біхевіоризм. Психоаналіз звертається до динаміки взаємодії свідомого та позасвідомого, зосереджується на дослідженні останнього, знаходячи в ньому фундаментальні комплекси, що зумовлюють внутрішнє життя людини Г. ештальтпсихологія вивчає цілісні психічні структури ("гештальти"), які не можна розкласти на елементи. Біхевіоризм розглядає поведінку людини як сукупність реакцій на стимули зовнішнього середовища. В серед. XX ст. на основі філософської антропології та персоналізму виникає традиція "гуманістичної психології", смисловим центром якої є людська особистість та умови її самоактуалізації (Роджерс, Маслоу). Включення в "гуманістичну П." екзистенційної проблематики приводить до появи екзистенційної П. (Мей, Франкл, Ялом) та онтопсихології (Менегетті), в яких досліджуються феномени часу, смерті, сенсу життя, свободи. В цей же період формується діяльнісний підхід у П. (Рубінштейн, Леонтьєв). Виготський досліджує соціокультурну обумовленість індивідуальної свідомості. В укр. П. розвивається ідея про те, що психіка не тільки детермінується об'єктивною реальністю, а й сама детермінує поведінку та діяльність особистості, а тому є особливим буттям. Наприкін. XX ст. в Україні розвивається "П. вчинку" як різновид екзистенційної П., в якій вчинок є способом онтологізації психічного.