өз+сөзінде+тұру

[садме]

кудись, десь

абиде, деінде; десь

деінде

подекуди

абиде, деінде, десь

ум. спосіб зв'язки э-

1. якщо; бен бурада ӧлӱр / ӧлер исем, т'им гӧмер бени? якщо я помру тут, хто поховає мене? СБ; сорай исе исан, сен айт якщо людина запитає, ти скажи П; минер исе шу йеминин кӧшкӱне якщо підніметься на палубу цього корабля Г; кӧк йӱзӱнде эмрин не тӱрлӱ исе, ве йер йӱзӱндэ дэ бӧйлеҗе олсун і воля твоя хай буде на землі так само, як і на небі Г; энд'ерим җандан север исең, йазых мы халды т'ерата? якщо ти кохаєш усією душею (мене), невже скакуна слід жаліти? Г; ве ачан бирисийлен кӱсӱлӱ олуп оруч тутар исек, аллахтаалле оручумузу хабул этмез і якщо постимося, тримаючи образу на когось, то всевишній бог не прийме нашого посту Г; сарар исен якщо обіймеш СЛ; ичерлер исе якщо вип'ють Кб..

2. спол. а; о исе җан бекчиси олаҗах иди а це, напевно, був ангел-охоронець його душі Г; пор. иса, эса, эсе; див. э-.

1. обличчя; маф йӱзӱне д'ӱльлер тахар прикрашає своє миле обличчя квітами Г; йӱз йӱзге СБФ, йӱз йӱзд'е О, йӱз йӱзе К обличчям до обличчя; йӱзме йӱз вар- зустрітися лицем до лиця, безпосередньо, відкрито Г; йӱзӱ ӱстӱне тӱштӱ упав долілиць Г; йӱзӱ хойун йере тӱш- падати обличчям на землю Г, Кб.; йӱзлен сӱрейим айағынын тозуна я низько схиляюся перед тобою, я уклінно прошу тебе про ласку СК; йӱзӱ хойун сӱрӱклен- повзти обличчям по землі, низько кланятися Г; йӱзӱнӱздэн гӱнешлер хай сонце сяє з вашого лиця — подяка за приємну звістку СК; йӱзӱм чифтэр тет-а-тет, сам-насам, наодинці; йӱзӱ (м) чивтэр (чифтэр), хан Эвазым, ағлеме ми з тобою разом, наодинці, хане Эвазе, не плач СК; йӱзӱңе дӧндӱгӱм гӱль йӱзлӱ оҗалер я схиляюся перед тобою, привітний пане СК; йӱзнӱ ачты ӱч чичек три троянди розкрили свої бутони К.

2. поверхня; дӱнйа йӱзӱне на світі СБ; дӱняан йӱзӱне на світі П; бу дӱнйа йӱзне на цьому світі СЛ; җеннет йӱзӱ гӧрмесин арамызы бозаннар хай не побачать раю, хто нас розлучає СК; йерин йӱзне на поверхні землі Г; кӧк йӱзӱнде на небі Г; кӧк йӱзӱндэн учан харахушлар орли, що летять по небу К; кӧк йӱзӱндэн ве йер йӱзӱне з небес на землю Кб.; суйун йӱзӱ поверхня води К.

3. совість, сумління; йӱз җой- втрачати совість П; йӱзӱ йох у нього совісті немає СМ, НКД; сенин йӱзӱн вар ым? чи совість у тебе є? СГС.

4. лезо, гострий край ножа, коси тощо; пор. йиз II, див. йӱзйавлух.

сто; йӱз җан сто душ ВН; йӱз — йа бийыл кӱз, йа т'елеҗек кӱз сто — або цього року восени, або наступної осені СМ.

слід К; пор. из, йиз I.

БАРОКО ( від італ. Ьагоссо - вибагливий, химерний) - творчо синтетичний напрям європейської культури, що виник між епохами Ренесансу та Просвітництва і характеризується тяжінням до збуреного світозображення, заглибленим баченням конфліктності і парадоксальності буття, драматичним розкриттям життя як арени дії антагоністичних сил, граничною динамізацією та символізацією реальності.З'явившисьв Італії у XVI ст., Б. набуває різноманітної, іноді протилежної орієнтації у різних регіонах. У католицьких країнах Європи Б. пов'язується з контрреформацією та придворним, аристократичним мистецтвом, із його схильністю до маньєризму та алегоричної символіки. У протестантських країнах та слов'янському світі Б., співіснуючи з "високим стилем" елітарної культури, виявляє патріотичні тенденції, спирається у своїх витоках на лютеранські спільноти або православні братства та козацькі кола, живиться духом національних рухів, оспівує новий тип героя, що відповідає всестановості цих рухів, використовує процеси фольклоризації мистецьких жанрів та (деінде) десакралізації культури. Розвиток Б. в Україні збігається з часом існування Гетьманської держави, дух якої виявляється в уславленні військових подвигів, лицарських чеснот, святої жертви, звершень духу, перемоги життя над смертю. Відповідно, проблематика ілюзорності буття, його трагічності, що притаманна Б., в укр. культурі зміщується у бік героїко-стоїчної тематики, типізації протистояння силам небуття і навіть загрози пекла. Героїчним символом барокової епохи в Україні стає образ воїнавершника, а означенням буття - образ саду як символу "квітучого світу" та його мудрості. Інтенсивно розвивається в цей час гімнографія, музичне потвердження урочистих подій. Розвиток Б. виявляється чутливим до національних умов різних європейських країн. Відповідно до національних особливостей можна констатувати віртуозність та гедоністичністьітал. Б., драматизмісп., містицизм нім., романтизм франц., метафізичність англ. і, нарешті, героїко-стоїчний дух укр. Б. Проте в Україні Б. не було "чистим" стилем, або чітко визначеним культурним напрямом. За концепцією Чижевського, воно було культурним виразом цілої епохи, в якій барокова свідомість запліднювала навіть відмінні від Б. напрями.

Псевдо-Діонісій Ареопагіт - ім'я невідомого автора, що увійшов в історію філософії як Діонісій, член Ареопагу - судової колегії в стародавніх Афінах. Представник пізньої патристики, християнський мислитель V - поч. VI ст В. ірогідних біографічних даних украй мало. Письмові твори, що збереглися: "Про містичне богослов'я", "Про божественні імена", "Про церковну ієрархію", "Про небесну ієрархію" та 10 послань, написаних від імені згаданого в "Діяннях апостолів" П.-Д. А. - освіченого афінянина І ст., наверненого в християнство проповіддю апостола Павла в афінському Ареопазі. Вчення, викладене в "Ареопагітиках" (працях П.-Д. А.), є однією з обґрунтованих спроб синтезу ідей християнства й неоплатонізму. Релігійно-філософські роздуми П.-Д. А. побудовані на широкому використанні текстів неоплатоніка Прокла. Засновані на неоплатонізмі апофатичні твердження про неможливість визначення і, тим більше, опису Бога ("Про містичне богослов'я") дещо пом'якшуються (й деінде переосмислюються) через з'ясування можливостей і меж богопізнання шляхом сходження ієрархічними щаблями відповідних аналогій ("Про божественні імена") С. имволічно потрактована неоплатонічна онтологія набуває соціального змісту в тезі про підпорядкування церковної ієрархії небесній. Церква постає у П.-Д. А. як досконала, позбавлена суперечностей, а отже, і динаміки спільнота людей, що існує у відповідності з найзагальнішими законами всього сущого; як ієрархія людей, що є безпосереднім продовженням ієрархії ангелів, відображенням Божественного, небесного світла в душах гідних людей. Метафори світла й любові належать до найуживаніших в "Ареопагітиках". їх філософський сенс полягає у встановленні моментів символічного взаємозв'язку Божественного та людського рівнів буття. За П.-Д. А., освітлення людської істоти Божественним світлом знаменує момент осягнення нею любові до ближнього як найголовнішої підвалини людського буття та неможливість пізнати розумом джерело цього буття (Бога). Ідеї П.-Д. А. наклали значний відбиток на середньовічну духовну культуру в цілому та філософію зокрема. Вчення П.-Д. А. про зло як позбавленість блага, щось несамостійне привернуло увагу Томи Аквінського. У візантійському православ'ї спадщина П.-Д. А. отримала офіційне визнання (завдяки інтерпретації Йоанна Скіфопольського та Максима Сповідника). Впливу П.-Д. А. зазнали Дамаскін, Еріугена, Альберт Великий, Кузанський, Фічіно, Сковорода.