інтуїтивізм

n філос. інтуїтивізм

АНАРХІЗМ ( від грецьк. άναρχια - безвладдя) - сукупність політичних концепцій, споріднених між собою тим, що вони заперечують централізоване управління суспільством, пропонуючи побудову суспільного ладу шляхом добровільного об'єднання у спілки або спільноти. Найважливішою прикметою змісту анархістської політичної концепції (або близької до А.) є утвердження цінності окремої особистості та індивідуальної свободи у найбільш радикальній формі. Віддалені ідейні коріння А. можна віднайти у деяких течіях давньогрецьк. філософії (істоїцизм), також в індивідуалістських та комунітаристських елементах християнства. Перше чітке формулювання ідей А. дав англ. політичний філософ, романіст та есеїст Годвін (1756 - 1836) у кн. "Дослідження політичної справедливості" (1793), в якій він обґрунтував ідею бездержавного суспільного ладу. В 40-х рр. XIX ст. А. оформлюється в окрему течію політичної думки, яка у друг. пол. XIX - на поч. XX ст. досягає суттєвого впливу, особливо у деяких європейських країнах (Франція, Іспанія, Італія та ін.). Дослідники політичних ідеологій, даючи типологію А., вирізняють: а) індивідуалістський А.; б) комуністичний А. (анархо-комунізм); в) проміжний між першим та другим - індивідуалістськи-комунітаристський А. Цей поділ на різновиди має своєю підставою різницю у підході до проблеми "особистість - спілка (спільнота)". Залежно від того, якими засобами політична концепція пропонує досягати мети, анархічні політичні концепції поділяють на реформістські та революційні. Крайній індивідуалістський варіант А. заперечує будь-які суспільні установи (сім'ю, церкву, традиції, політичні партії, державу) та будь-які форми колективної свідомості (мораль, релігію, ідеологію), які б обмежували свободу особи. Вважають, що класичне формулювання індивідуалістського різновиду А. дав нім. філософ, лівий гегельянець Штирнер (1806 - 1856) у своєму творі "Єдине та його власність" (1845). Інші анархістські політичні концепції намагаються врівноважити захист автономії окремої особистості з потребою єднання людей у спілки (громади) або спільноти. Це дає перехідну форму - індивідуалістсько-комунітаристський А.: особистості, добровільно жертвуючи частиною своєї свободи, об'єднуються у відносно невеликі спілки, які, в свою чергу, можуть утворювати спілки спілок. До індивідуалістсько-комунітаристського А. належить політична концепція Пру дона - франц. філософа, який у кн. "ЇЦо таке власність" піддав критиці капіталістичний ринок як спосіб гноблення виробника. Оскільки у цій концепції наголос зроблено на взаємності обміну, то розвиток цієї ідеї політичними філософами кін. XIX ст. іноді називають "концепцією взаємності". Ідеї Прудона відіграли важливу роль у стимулюванні профспілкового руху—реформістського анархо-синдикалізму. Крім того, вони стали одним із джерел революційного анархо-синдикалізму. Найвпливовішим його теоретиком став франц. інженер та соціальний філософ Сорель (1847 - 1922). Він зазнав впливу ідей Ніцше, Маркса та Бергсона, поєднавши таким чином марксистську орієнтацію на практичну дію з волюнтаризмом та інтуїтивізмом. Революційний А. рос. політичного філософа Бакуніна виявляє виразні ознаки суто комунітаристського (колективістського) А.: він вважав, що держава має бути зруйнована насильницьким шляхом і замінена федерацією вільно утворюваних селянських та робітничих спілок, які б колективно володіли власністю і спільно контролювали розподіл (кожному відповідно до його трудового внеску). Колективістські тенденції концепції Бакуніна були посилені у політичній філософії Кропоткіна (1842 - 1921), який перетворює спільноти (рос. "общиньї") в основу всього суспільного ладу - у колективного власника засобів виробництва та (шляхом їх об'єднання у федерації) у замінника держави. У тлумаченні Кропоткіна комунітаристський різновид А. набув своїх крайніх форм і став комуністичним А. (анархокомунізмом). В Україні перше свідоме формулювання ідей А. (як складника лібералізму у політичній концепції Драгоманова) репрезентує індивідуалістськи-комунітаристський та реформістський різновид А. Драгоманов - ліберал (вірить у поступ, розум, емансипацію шляхом просвіти і та ін.), конституціоналіст, але ідейна противага бюрократичному централізму та імперіалізму зосереджена передусім в анархістських елементах його концепції. Цим ідеям не випало стати джерелом для появи ідеології анархістського політичного руху в Україні. Анархістський політичний (військовий) рух 1917 - 1921 рр., очолюваний Махно (1884 - 1934), виявив нестачу історично нагромадженого політичного досвіду та конструктивізму: він був руйнівним щодо впровадження тих елементів порядку, які пов'язані зі становленням укр. незалежної держави (фактично рос. більшовики використали його з цією метою). Все це, зрештою, прирекло його на роль деструктивної сили (у кращому випадку, на роль загонів сільської самооборони) і призвело до поразки.

Донцов, Дмитро Іванович (1883, поблизу Мелітополя - 1973) - укр. філософ, літератор, політик та історіограф, фундатор інтегрального націоналізму Ф. ах правника здобув у Петербурзькому ун-ті (1907). Студентом розпочав інтенсивну політичну діяльність, 1905 р. вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Після арешту (1908) емігрував до Австро-Угорщини, де студіював право у Віденському ун-ті. У 1913 р. пориває з соціалістичними ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі студентів від УСДРП і засуджуючи все ще впливові в Галичині московофільські ідеї; закликав до відокремлення від Росії. Од 1914 р. жив у Відні та Берліні, од 1916 р. - у Швейцарії; активно включився в роботу Союзу визволення України, який невдовзі очолив. На початку 1918 р. повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, створив (разом з Міхновським) Партію хліборобів-демократів. Од 1919 р. - знову в Швейцарії, на чолі Українського Пресового Бюро. Од кінця 1939 р. знову емігрує (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), од 1947 р. до самої смерті жив у Монреалі, де певний час (1948 - 1953) викладав укр. літературу в ун-ті. Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соціалістичної ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політичний радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції і пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (Янів). Політична позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як "апостола укр. сепаратизму", од 1913 р. залишалася незмінною О. бґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, Сореля та ін.). Речник "агресивного націоналізму" обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади - найвища функція нації") та пріоритет ідеї власновладності. Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, говорячи про принципові обмеження просвітницького варіанта інтелектуалізму, Д. приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінняям", вбачав у їх синтезі узгодженість Логосу й Еросу. Така узгодженість є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення національної ідеї та національного Еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота. До опонентного кола Д. належали насамперед "драгоманівщина", яку він визначав як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі і демократизм у громаді" і котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді"; а також соціалізм Маркса - Леніна, "пересякнутий отрутою московофільства", противагою якого в Д. є ідея політичної нації. Ідеалом і метою останньої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з Росією, під оглядом соціальним - негація соціалізму. В інтуїтивістськи-волюнтаристському світосприйнятті місце епістемологічної істини посідає аксіологічна правда, котрій належить бути тільки "своєю". Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства і окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов'язаний з ними ідеал надлюдини - визначальні моменти світогляду Д.

[br]

Осн. тв.: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917); "Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації" (1918); "Українська державна думка і Європа" (1919); "Підстави нашої політики" (1921); "Націоналізм" (1966); "Наша доба і література" (1937); "Дух нашої давнини" (1944); "Правда прадідів великих" (1952); "Туга за героїчним" (1953); "Від містики до політики" (1957); "Дві літератури нашої доби" (1958); "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961); "Росія чи Європа" (1955).

Левчук, Лариса Тимофіївна (1940, Київ) - укр. філософ. Закінчила філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка. Докт. філософських наук (1982), проф. (1984). Од 1962 р. працює на кафедрі етики, естетики і культурології КНУ, од 1976 р. - завідує цією кафедрою. Наукові інтереси пов'язані з проблемами західноєвропейської естетики, зокрема психоаналізу, естетичної специфіки художньої творчості, динаміки розвитку мистецтва XX ст.

[br]

Осн. тв.: "Інтуїтивізм і проблеми художньої творчості" (1969); "Психоаналіз і художня творчість" (1980); "Мистецтво в боротьбі ідеологій" (1985); "Психоаналіз: від позасвідомого до "втоми від свідомості" (1989); "Західноєвропейська естетика XX ст." (1987); "Естетика", у співавт. (1997); "Історія світової культури", у співавт. (1999) та ін.

Лях, Віталій Васильович (1942, с. Терни Донецької обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Докт. філософських наук (1991), проф. (2000). Од 1972 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Од 1990 р. - завідує від. історії зарубіжної філософії. Основна сфера діяльності - історія зарубіжної філософії, зокрема дослідження проблем суспільного розвитку в інтерпретації раціоналізму й ірраціоналізму, проблеми зміни філософсько-світоглядних орієнтацій. Автор понад 80 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Критика інтуїтивізму сучасної буржуазної філософії" (1975); "Раціоналізм та ірраціоналізм в сучасній буржуазній соціальній філософії" (1986).

МОНАДА (грецьк. μονάζ від μονάδοζ - одиниця, неподільне) - найпростіша, неподільна єдність, першопочаток, основа явищ. Термін "М." вживається у філософських системах Піфагора, Бруно, Кузанського. Вчення про М. як абсолютно прості, непротяжні духовні сутності, що є універсальними першоелементами буття, є центральним у філософи Ляйбніца, який створив спеціальне вчення - "монадологію". У сучасній філософії поняття, близькі за змістом до М., використовуються представниками філософських напрямів, що дотримуються принципу плюралізму. Близькими за змістом до поняття "М." є поняття "субстанційний діяч", "особа", що позначають динамічні духовні "істоти", які становлять "живе" буття. Ці поняття вживають в ученнях персоналізму та інтуїтивізму.

ОБОВ'ЯЗОК - одна з основних категорій етики і моральної свідомості; моральне зобов'язання окремого індивіда, групи осіб, класу, народу та ін., що постає для них як конкретне практичне завдання. О. - внутрішня настанова людини чинити у відповідності до певних моральних норм і цінностей, що існують у суспільстві; така позитивна ціннісна орієнтація, котра не може здійснюватися без елементу самопримусу, вольового зусилля. Тому виконання О. передбачає наявність свободи волі. Дія, здійснювана під зовнішнім примусом або в результаті насильства, не має етичного значення М. оральний О. необхідно відрізняти від різноманітних суспільних вимог - виробничих, громадських та ін. (професійний О., військовий О. тощо). О. моральний орієнтований на цінність особистості, безумовну повагу до людської гідності, утвердження гуманності. Саме ця відмінність емпіричних, морально-санкціонованих суспільних вимог і власне морального О. особистості інколи породжує внутрішній конфлікт, вирішити який може лише сама людина як відповідальний суб'єкт свого морального вибору. В історії етики і моралі тлумачення природи і походження 0. - одна з найскладніших проблем. Основа і джерело О. пов'язувались з тим чи іншим розумінням моральної необхідності і вбачались: у Божих заповідях, апріорному моральному законі (категоричному імперативі), космічних законах, людській природі, прагненні людини до насолоди або щастя, суспільних настановах та ін. На розуміння морального О. суттєвий вплив справляла також відповідь на питання про те, хто або що визначає, зрештою, його зміст: Бог, "Божественний розум" (неопротестантизм, неотомізм), суспільство (соціально-апробативні теорії), совість (Фіхте), моральне почуття (теорія морального почуття) тощо. Питання про межі 0. також тлумачиться неоднозначно. Так, представники деонтологічного інтуїтивізму вважали важливим для виконання 0. лише саму дію, а не мотиви, якими керується людина. Представники теорії морального добра, навпаки, вирішальне значення надають характерові мотиву. Як духовно-моральний феномен суспільного життя О. має конкретно-історичний характер. Кожна епоха, соціальна група, релігійна чи етнічна спільнота мають своє уявлення про О., яке складається в рамках тієї чи іншої культури з притаманними їй цінностями. Загальні моральні вимоги здатне виробляти лише суспільство у цілому на основі колективного історичного досвіду людей. Вирішення проблеми морального О. стосовно тієї чи іншої конкретної ситуації - особиста справа окремої людини. Кожна людина повинна не лише усвідомлювати об'єктивний зміст О., а й нести відповідальність перед своєю совістю, в якій, у кінцевому підсумку, зосереджується онтологічний аспект її моральних зобов'язань. О. передбачає як усвідомлення мотивів поведінки, так і опертя на моральні почуття. Усвідомлення 0. допомагає людині подолати розрив між тим, що є, і тим, що повинно бути; тому виконання О. може бути пов'язане із запереченням певних моральних норм і цінностей. Кардинальні зміни у світогляді сучасної людини спричинюють появу протилежних етико-філософських висновків стосовно умов її нинішнього буття взагалі і проблеми морального О. зокрема. Такими є, з одного боку, переконання багатьох сучасних філософів щодо принципової неможливості формування універсальних основ морального О., з іншого - активний пошук його нових засад, що включають імперативи такої діяльності, яка не була б руйнівною для можливостей життя в майбутньому (Йонас), забезпечувала б виживання людського роду як "реальної комунікативної спільноти" (Апель).

РАЦІОНАЛІЗМ ( від лат. rationalis - розумний) - напрям у філософії, що визнає розум єдиною достовірною основою пізнання і поведінки людей. Р. проголошує розум єдиним джерелом і основою наших знань. У цьому розумінні Р. протистоїть як сенсуалізму (емпіризму), який шукає джерело пізнання у свідченнях органів чуття, а в знанні фактів - головну форму пізнання, так і ірраціоналізму. В історичному плані елементи Р. вже містяться у філософії Парменіда і Платана. Як цілісна гносеологічна система Р. виникає в XVII - XVIII ст. внаслідок розвитку математики і природознавства. Найвідоміші представники Р. цієї доби - Декарт, Спіноза, Вольф Р. аціоналісти вважали, що "істини розуму" принципово відрізняються від сумнівних емпіричних узагальнень, які не можуть дати істинного знання, оскільки ознаками останнього є ясність, чіткість і безсумнівна самоочевидність. Проголошення Р. розуму як єдиного джерела знання спричинилося до хибних висновків про існування вроджених ідей (Декарт), задатків мислення, незалежних від чуттєвості (Ляйбніц), апріорних форм знання (Кант). Кант зробив спробу примирити Р. і сенсуалізм, висунувши положення про те, що всяке знання починається з чуттів, згодом переходить до розсудку і закінчується в розумі. Однак Р. Канта стосувався тільки світу феноменів (явищ), а не ноуменів (сутностей), що привело його до агностицизму. У Гегеля процес пізнання розкривався як самопізнання розуму, тому в нього розвиток світу постає як чисто раціональний, логічний процес, що надало йому форми панлогізму. У XX ст. за ігнорування Р. чуттєвості і практики розпочалася його різка критика і заперечення з боку фрейдизму, інтуїтивізму, прагматизму і екзистенціалізму.

ЦІННІСТЬ - термін, що позначає належне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Першим кроком до розуміння природи Ц. було усвідомлення того, що з'ясування поняття реальності та істини не дає відповіді на питання - що таке Ц. Істина відповідає на питання - якою є реальність, Ц. відповідає на питання - що є, бажаним або яким щось повинно бути В. ідкриття неможливості вивести Ц. з опису того, що існує (і навпаки), належить англ. філософу Г'юму і стало відомим під назвою "закон Г'юма". Ця різниця між істиною і Ц. набула статусу як проблеми "фактичного - ціннісного". У філософії XX ст. робилися і робляться спроби подолати прірву, яка роз'єднує світ емпіричної реальності і світ Ц. Деякі із сучасних філософів не схильні вважати, що ця прірва є абсолютною. До кінця XIX ст. Ц. розглядали в контексті метафізики, теології або епістемології - тобто природа Ц. не вважалась особливою, а тому філософи не потребували особливого терміна для позначення Ц. XX ст. успадкувало дві основні групи концепцій стосовно пояснення природи Ц. - об'єктивістську та суб'єктивістську Л. інію об'єктивістського розуміння Ц. започаткував Платон: він розумів ідею добра як таку, що в принципі не відрізняється від інших ідей, а, отже, не відрізняється і від істини; винятковість цієї ідеї полягала в тому, що, з погляду Платона, вона увінчує ієрархію всіх інших ідей. У середньовічній томістській теології Ц. вважалися ідеями, які Бог привніс у світ внаслідок акту творення світу та через явлення Христа - зокрема через Божий Заповіт. На противагу античній та середньовічній філософії, в новочасній філософії утвердилося переважно суб'єктивістське розуміння Ц.: у відповідності з цим поглядом Ц. належать до психічних об'єктів - їх джерелом є наші бажання, інтереси, почуття, ставлення. Ця лінія розуміння природи Ц. включає цілу низку видатних філософів Нового часу та поч. XX ст.: Гоббс, Спіноза, Ляйбніц, філософи-утилітаристи, Майнонг, Перрі, логічні позитивісти (Рассел,Айєр), Стівенсон. Усі ці філософи запропонували дещо відмінні варіанти суб'єктивістського розуміння Ц.: джерелом Ц. є бажання і задоволення (утилітаристи), інтереси (Перрі); Ц. є прихованими веліннями або командами (Рассел), джерелом Ц. є почуття (т. зв. емотивізм - Айєр, Стівенсон). До суб'єктивістського розуміння Ц. схилялися також прихильники прагматизму: серед них особливо важливий внесок у теорію Ц. зробив Дьюї. Суб'єктивістська концепція Ц. містить в собі загрозу релятивізму та нігілізму. Початки об'єктивістського розуміння Ц. знаходять у нім. філософа Лотце, а у XX ст. найвідомішими його речниками є Шелер та Гартман А. ле передусім критика емпіричного реалізму, позитивізму та психологізму з боку Гуссерля значною мірою підважила переконливість суб'єктивістської концепції цінностей. Це стало підставою для розвитку об'єктивістської концепції Ц., найвідомішим речником якої на засадах феноменологічного підходу став Шелер В. ін виходив з того, що послідовна теорія Ц. може бути тільки апріорною: бо на основі того, що люди цінують, не можна обґрунтувати, що ж варте поцінування (люди часто цінують те, що не варте поцінування). Але крайня форма інтуїтивізму та апріоризму, і яку маємо в Шелера, на сьогодні зазнала серйозної критики. У філософії кін. XX ст. суперечка двох названих підходів до проблеми Ц. існує у вигляді певних тенденцій. Більшість сучасних філософів у поясненні природи Ц. прагнуть поєднати позитивні елементи обох підходів - як суб'єктивістського, так і об'єктивістського. Ц., за висловом Фрондізі, є результатом напруги між об'єктивним та суб'єктивним. Ця складність цінностей, поєднання в них різнорідних елементів спонукала Фрондізі пояснювати природу Ц. на основі поняття гештальту. Пояснюючи природу Ц., наголошують на різниці між Ц. та її носієм. Носій Ц. - це деяка основа, яка "тримає" на собі Ц., або субстрат, в якому вона втілена. Носієм Ц. може бути не тільки щось матеріальне (скажімо, тканина і фарби у живопису), а також психіка чи інтелект (напр., почуття краси, любові, ідеї, поняття, розуміння). Поняття добра, справедливості, законності і т. д. є ціннісно навантаженими ідеями або поняттями, носієм Ц. у даному разі є розум, інтелект. Переважно Ц. поділяють на дві великі групи: "нижчі", або "матеріальні" Ц. (те, що задовольняє біологічні потреби) і вищі, або духовні Ц. Цьому поділу відповідає поділ на інструментальні або зовнішні Ц. (ті, що є засобом для утвердження інших Ц.) і самодостатні або, інакше, внутрішні Ц. Духовні Ц. є переважно внутрішніми, самодостатніми. Інструментальні (зовнішні) Ц. є засобами для утвердження інших Ц. Самодостатні Ц. володіють більшою мірою ознаками об'єктивних Ц.: їхнє буття як Ц. не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні - від яких іде "заклик" шанувати та захищати їх; якщо не чують цього заклику, то наслідком цього є духовна деградація людей. За змістом духовні Ц. поділяють на релігійні, моральні, естетичні, політичні, правові та ін. Відповідно говорять про моральний, політичний та правовий нігілізм. Існує також поділ Ц. на індивідуальні, колективні (партикулярні) та універсальні. Універсальні або, інакше, вселюдські Ц. - це ті, що прийняті (чи мають перспективу бути прийнятими) різними народами, культурами, націями, цивілізаціями (напр., права людини). Ц. партикулярні - це Ц. даного суспільства, самобутньої культури, нації, цивілізації. Зрозуміло, що універсальні Ц. існують як включені в контекст кожної із культур, націй чи цивілізацій. Однією із проблем є дослідження співвідношення та взаємопов'язаності між різними Ц. Ц. містять у собі спонукальний складник. Отож саме тому вони відіграють важливу роль у перетворенні реальності, що виконують роль підстави для дії: спрямовуючи індивідуальну і колективну дії, вони забезпечують граничні (останні) підстави для дії та діяльності. Ц. відіграють провідну роль в об'єднанні індивідів для спільних, колективних дій; є важливими у забезпеченні основи для єднання людей у нації, цивілізації чи навіть людства, оскільки це передбачає наявність деяких базових спільних Ц.

sprechen I vi (mit j-m über A и́ли von D) говори́ть, разгова́ривать (с кем-л. о ком-л., о чем-л.), sprich! Was denkst du darüber? скажи́ [вы́скажись], како́го ты мне́ния об э́том?

gut [geläufig, fließend] deutsch sprechen хорошо́ [бе́гло, свобо́дно] говори́ть по-неме́цки

sprechen wir nicht darüber! не бу́дем об э́том говори́ть!

mit sich selbst sprechen говори́ть с сами́м собо́й

zum Herzen sprechen затра́гивать ду́шу (о слова́х), wie ein Buch sprechen говори́ть как по пи́саному

wie aus einem Mund sprechen единоду́шно выража́ть како́е-л. мне́ние

anfangen zu sprechen заговори́ть

um mit ihm zu sprechen... что́бы (по)говори́ть с ним...; говоря́ его́ слова́ми...; выража́ясь его́ языко́м...

ich habe mit dir zu sprechen мне на́до [я до́лжен] с тобо́й поговори́ть

er ist zu sprechen он принима́ет (посети́телей), его́ мо́жно заста́ть

wir sprechen uns noch! мы ещё́ поговори́м! (угро́за), ganz allgemein gesprochen говори́ вообще́

sprechen I vi (auf A) отзыва́ться, выска́зываться (о ком-л., о чём-л.), auf j-n gut [schlecht] zu sprechen sein хорошо́ [пло́хо] отзыва́ться о ком-л., быть хоро́шего [плохо́го] мне́ния о ком-л.

auf j-n, auf etw. (A) zu sprechen kommen заговори́ть (о ком-л., о чём-л.)

sprechen I vi выступа́ть, говори́ть, докла́дывать, держа́ть речь

öffentlich sprechen говори́ть [выступа́ть] публи́чно

über den Bildfunk [über das Fernsehen] sprechen выступа́ть по телеви́дению

über den Rundfunk sprechen выступа́ть по ра́дио

über Welle... sprechen передава́ть по волне́...

sprechen I vi (aus D) перен. говори́ть, выража́ть

aus dir spricht der Neid в тебе́ говори́т за́висть

Zorn spricht aus seiner Antwort в его́ отве́те звучи́т гнев

er spricht mir aus der Seele он выска́зывает мои́ (сокрове́нные) мы́сли

sprechen I vi (für A, gegen A) говори́ть, свиде́тельствовать (в по́льзу кого́-л., чего́-л., про́тив кого́-л., чего́-л.), das spricht für ihn э́то говори́т в его́ по́льзу

dieser Umstand spricht für seine Unschuld э́то обстоя́тельство говори́т о том, что он невино́вен, э́то обстоя́тельство свиде́тельствует о его́ невино́вности

seine Handlungen sprechen dafür, dass... его́ посту́пки говоря́т [свиде́тельствуют] о том, что...

die Wahrscheinlichkeit spricht dafür, dass... скоре́е [вероя́тнее] всего́, что...

vieles spricht gegen diesen Plan мно́гое говори́т про́тив э́того пла́на

eine Sprache [Mundart] sprechen говори́ть на како́м-л. языке́ [диале́кте]

ein gutes Deutsch sprechen пра́вильно говори́ть по-неме́цки, говори́ть на хоро́шем [чи́стом] неме́цком языке́

man spricht, dass... говоря́т [хо́дят слу́хи], что...

das spricht Bände! э́то говори́т о мно́гом!, э́тим ска́зано мно́гое!

eine Rolle im Hörspiel sprechen исполня́ть (каку́ю-л.) роль в радиопостано́вке

das Vaterunser [ein Gebet] sprechen чита́ть "о́тче наш" [моли́тву]

sprechen II vt говори́ть, бесе́довать (с кем-л.)

sprechen II vt (auf A) нагова́ривать (что-л. на плё́нку и т.д.); auf Band sprechen нагова́ривать на магнитофо́нную ле́нту

sprechen II vt выноси́ть (како́е-л. реше́ние), j-n schuldig sprechen юр. призна́ть кого́-л. вино́вным, выноси́ть кому́-л. обвини́тельный верди́кт

Recht sprechen юр. выноси́ть реше́ние (по де́лу); суди́ть, осуществля́ть правосу́дие

ein Urteil sprechen выноси́ть пригово́р

work [wɜ:k]

1. n

1) рабо́та; труд; заня́тие; де́ло;

at work upon smth. быть за́нятым чем-л.

;

in work име́ющий рабо́ту

;

out of work безрабо́тный

;

to set smb. to work дать рабо́ту, засади́ть за рабо́ту

;

to set ( или to get) to work приня́ться за де́ло

;

to have one's work cut out for one име́ть мно́го дел, забо́т, рабо́ты

;

2) произведе́ние, сочине́ние, труд;

3) де́йствие, посту́пок;

4) pl обще́ственные рабо́ты (тж. public works)

5) обрабо́тка

6) рукоде́лие, шитьё, вышива́ние

7) pl механи́зм (особ. часов);

8) pl техни́ческие сооруже́ния; строи́тельные рабо́ты

9) pl библ. дела́, дея́ния

10) (обыкн. pl) фортификацио́нные сооруже́ния, укрепле́ния

11) броже́ние

12) физ. рабо́та;

13) attr. рабо́чий;

work station ( или position) рабо́чее ме́сто ( у конвейера)

;

◊

all in the day's work в поря́дке веще́й; норма́льный

;

to make hard work of smth. преувели́чивать тру́дности ( мероприятия и т.п.)

;

it was the work of a moment to call him вы́звать его́ бы́ло де́лом одно́й мину́ты

;

to make short work of smth., smb. (бы́стро) разде́латься с чем-л., распра́виться с кем-л.

;

work to rule стро́гое выполне́ние усло́вий трудово́го соглаше́ния (коллекти́вного догово́ра и т.п.)

;

to make sure work with smth. обеспе́чить свой контро́ль над чем-л.

;

to get the works амер. ≅ попа́сть в переплёт

;

а) разг. всё отда́ть или рассказа́ть кому́-л.;

б) разг. взять кого́-л. в рабо́ту, гру́бо обраща́ться;

в) сл. пусти́ть кого́-л. в оборо́т, уби́ть

2. v ( в некоторых значениях past и p. p. wrought)

1) рабо́тать, занима́ться (at — чем-л.);

to work like a horse ( или a navvy, a nigger, a slave) рабо́тать как вол

;

to work side by side with smb. те́сно сотру́дничать с кем-л.

;

2) рабо́тать, быть специали́стом, рабо́тать в како́й-л. о́бласти

3) стреми́ться (к чему-л.; for);

4) приводи́ть в движе́ние или де́йствие; управля́ть ( машиной и т.п.); вести́ ( предприятие)

5) заставля́ть рабо́тать;

6) (past и p. p. обыкн. wrought) обраба́тывать; отде́лывать; разраба́тывать;

to work the soil обраба́тывать по́чву

;

7) (past и p. p. тж. wrought) причиня́ть, вызыва́ть;

to work changes вызыва́ть или производи́ть измене́ния

;

8) (past и p. p. обыкн. wrought) придава́ть определённую фо́рму или консисте́нцию; меси́ть; кова́ть

9) де́йствовать, быть или находи́ться в де́йствии;

10) быть в движе́нии;

11) распу́тать, вы́простать (из чего-л.; обыкн. work loose, work free of)

12) (past и p. p. часто wrought) (иску́сственно) приводи́ть себя́ в како́е-л. состоя́ние (тж. work up; into);

13) вычисля́ть; реша́ть ( пример и т.п.)

14) заслужи́ть; отрабо́тать (тж. work out);

15) занима́ться рукоде́лием, вышива́ть

16) разг. испо́льзовать в свои́х це́лях

17) де́йствовать, ока́зывать де́йствие; возыме́ть де́йствие (on, upon — на);

18) броди́ть или вызыва́ть броже́ние

19) пробива́ться, проника́ть, прокла́дывать себе́ доро́гу (тж. work in, work out, work through и др.);

the dye works its way in кра́ска впи́тывается

;

20) разг. добива́ться (чего-л.) обма́нным путём

work against де́йствовать про́тив;

work away продолжа́ть рабо́тать;

а) проника́ть, прокла́дывать себе́ доро́гу;

б) вставля́ть, вводи́ть;

he worked in a few jokes in his speech он вста́вил не́сколько шу́ток в свою́ речь

;

в) соотве́тствовать;

his plans do not work in with ours его́ пла́ны расхо́дятся с на́шими

;

а) освободи́ться, отде́латься от чего-л.;

to work off one's excess weight ≅ сбро́сить ли́шний вес, похуде́ть

;

б) вымеща́ть;

to work off one's bad temper on smb. срыва́ть своё плохо́е настрое́ние на ком-л.

;

в) распрода́ть;

а) = work away;

б) = work upon;

а) реша́ть ( задачу);

б) составля́ть, выража́ться ( в такой-то цифре);

the costs work out at £50 изде́ржки составля́ют 50 фу́нтов сте́рлингов

;

в) сраба́тывать; быть успе́шным, реа́льным;

the plan worked out план оказа́лся реа́льным

;

г) разраба́тывать ( план); составля́ть ( документ); подбира́ть ци́фры, цита́ты и т.п.;

д) с трудо́м доби́ться;

е) истоща́ть;

ж) уст. отрабо́тать ( долг и т.п.);

а) перераба́тывать;

to work over a letter переде́лывать письмо́

;

б) разг. изби́ть;

work up (past и p. p. часто wrought)

а) обраба́тывать; отде́лывать, придава́ть зако́нченный вид;

б) добива́ться, завоёвывать;

to work up a reputation завоева́ть репута́цию

;

в) возбужда́ть, вызыва́ть;

to work up an appetite нагуля́ть себе́ аппети́т

;

to work up a rebellion подстрека́ть к бу́нту

;

г) сме́шивать ( составные части);

д) собира́ть све́дения (по какому-л. вопросу);

е) де́йствовать на кого-л.;

work upon влия́ть (на что-л.);

◊

to work one's will уст. поступа́ть как взду́мается; де́лать по-сво́ему

;

to work one's will upon smb. заставля́ть кого́-л. де́лать по-сво́ему

;

to work against time стара́ться ко́нчить к определённому сро́ку

;

to work it дости́гнуть це́ли

;

it won't work ≅ э́тот но́мер не пройдёт; э́то не вы́йдет

;