ідеології+політичні

Винниченко, Володимир Кирилович (1880, Єлисаветград, нині Кіровоград, - 1951) - укр. письменник, публіцист, політичний і державний діяч, автор етико-філософської теорії конкордизму, понад 100 оповідань, 14 романів, 23 п'єс, численних філософських і публіцистичних праць, більше 100 картин; відзначався харизмою як промовець. Навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту (1901-1902). Від 1903 р. займався активною революційною діяльністю. Лідер Революційної укр. партії (1901 - 1905), голова (1905), член ЦК (1907) Укр. соціал-демократичної партії, заст. голови Укр. Центральної Ради (1917), голова уряду - Генерального Секретаріату (1917); автор (або чільний співавтор) законодавчих актів УЦР, у т.ч. 4-х Універсалів О. чолював Директорію (листопад 1918 - лютий 1919). Видавав (разом із ІІІаповалом) ж. "Нова Україна" (1923 - 1925) В. ід 1925 р. - у Франції (спочатку Париж; від 1934 р. - Мужен). У роки впровадження в СРСР непу порушував питання про повернення в Україну, але безуспішно, бо був оголошений ворогом народу. Для світоглядної позиції В. характерною є тенденція до синтезу суперечливих підходів на ґрунті загальнолюдських цінностей. Був "за соціалізм, але й за вільну Україну", а відтак - речником, за його власними словами, "всебічного визволення". Прагнув примирити політику і мораль, діяти "з погляду вселюдської невмирущої правди і справедливості" З. рештою, виявився одинаком, який і в політиці, і в літературі, і в філософії торував свій власний шлях. В. - один із чільних творців укр. неореалізму. Як і Достоєвський, мучився таїною поневолення людини "звіролюдиною", власне людського в ній тваринно-хижим. Автор першої в укр. літературі соціальної утопії (роман "Сонячна машина", 1921-1924). Твори "Муженського циклу" (1934 - 1951) - це "романи ідеї", з ретельно виписаним у них етико-філософським виміром конкордизму. Як філософ і мудрець В. вважав, що людина з незапам'ятних часів (через гріхопадіння) порушила властиву їй в нормальному (щасливому) стані рівновагу й "погодження сил" та впала в дискордію, або розлад сил, а відтак - в агресієфільство К. апіталізм і державний (радянський) соціалізм, за В., є творінням хворої людини, неприйнятним для людей здорових Щ. об подолати цю хворобу, В. пропонує філософію конкордизму. Засадою її є "усуспільнення" людиною самої себе, погодженість її із собою, іншими людьми, з природою. Гносеологічно конкордизм має витоки в матеріалізмі, методологічно - у принципі примирення протилежностей та рівноваги, космічно - в ідеї єднання з природою ("сонцеїзм"), соціально - в ідеї колектократії (власність трудових колективів на фабрики, землю тощо), цивілізаційно - в ідеї "Світової Федерації" збратаного конкордизмом людства. Соціалізм, за В., це витвір класової свідомості, конкордизм - вселюдської; перший підпорядковує етику політиці, останній - політику етиці. У філософсько-ідеологічному плані - це різновид ідеології "третього шляху", спрямованої на зреалізування "вселюдської акції" просвітленого конкордизмом людства.

[br]

Осн. тв.: "Твори". У 23 т. (1928); "Політичні листи" (1920); "Революція в небезпеці!" (1920); "Щоденник. Т. 1 (1911 - 1920); Т. 2 (1921 - 1925)" (1980 - 1983); "Сонячна машина" (1989); "Відродження нації". У 3 ч. (1990); "Заповіт борцям за визволення" (1991); "Вибрані п'єси" (1991).

Грушевський, Михайло Сергійович (1866, Холм, нині Польща-1934, м.Кисловодськ, похований на Байковому цвинтарі у Києві) - укр. історик, громадсько-політичний і державний діяч, організатор укр. науки. Закінчив історико-філософський ф-т Київського ун-ту (1890). Учень Антоновича. Від 1894 р. - магістр і проф. Львівського ун-ту. Голова НТШ (1897-1914). Співзасновник (із Франком) і редактор "Літературно-Наукового Вісника" (1898). Від 1897 р. пише й потомно видає монументальну "Історію України-Руси"(т. 1-Х, ч. 1, Львів, 1898; Київ, 1936) та більш популярні курси укр. історії: "Нариси історії українського народу" (1904), "Коротку історію України" (1910), "Ілюстровану історію України" (1911). Кабінетний вчений, але й політик: не тільки вивчав, а й творив історію. Співзасновник і заступник голови Укр. національно-демократичної партії (1899). З початком Першої світової війни переслідувався як "мазепинець" і "австрофіл": зазнав арешту (1914), у 1915 р. - заслання (Симбірськ, Казань, Москва). З падінням царизму - голова Укр. Центральної Ради, чільний ідеолог та архітектор її політики - курсу на автономічний федералізм, а зрештою (IV Універсал) - і на державну незалежність УНР та розбудову "народної республіки, яка б дбала про інтереси трудящих мас". Суспільно-політичні погляди цього періоду викладені у брошурах "Хто такі українці і чого вони хочуть", "На порозі нової України" та ін. Від березня 1919 р. перебував в еміграції. Заснував Укр. соціологічний ін-т (1919, Прага, пізніше Відень). Відхилив запрошення на роботу від ун-тів Європи і США і в 1924 р. повернувся в Україну. Активно займався розбудовою науково-дослідних установ ВУАН. З 1929 р. - акад. АН СРСР. Після арешту в 1931 р. був звільнений, але наприкінці 30-х рр. оголошений "заклятим ворогом народу". Г. - чільний представник новітньої укр. історіографії: автор першого цілісного історіографічного викладу минулого (до серед. XVII ст.) укр. народу - наукової бази його національної ідеології. Як історик народницької школи вважав, що народ - це "єдиний герой історії". Саме він (а не еліта, з її готовністю до асиміляції із завойовниками) пов'язує історичні періоди "в одну цілісність". Народницькі погляди Г. еволюціонували від романтичного народництва - через "позитивне" (живлене франко-англ. позитивізмом) - до народництва, опертого на соціологію Дюркгейма та його школи. Г. послідовно обґрунтовував ідею самостійності укр. народу, окремішності його історичних та мовних витоків. Його вплив на укр. історичну свідомість базується: 1) на чіткому розмежуванні "українсько-руської" та "великоруської" народностей, як двох коренів двох різних історій - від Київської держави, з одного боку, та Володимиро-Московської - з другого; 2) на доведенні тяглості укр. історичного поступу від великодержавного середньовічного Києва (через Галицько-Волинську, Литовсько-Руську та Козацьку держави) до сучасності; 3) на обґрунтуванні неперервності історії укр. народу, всупереч перервності його державності. У висвітленні історичного процесу вважав себе "істориком-соціологом". Зрештою дійшов висновку про визначальність в історії ''конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій" та необхідності й бажаності повороту до суспільства соціалістичного гатунку. У питанні про автономізм/федералізм був переконаним федералістом: в 1909 р. писав про Чорноморсько-Балтійську федерацію українців, білорусів, литовців на чолі з Україною, в 1918 р. - про "федерацію світову", в 1920 р. - про Сполучені Штати України (про федерацію "фактичних республіканських громад"). Г. - фундатор львівської і київської школи істориків.

[br]

Осн. тв.: "Визволення Росії і українське питання / Статті і зауваження" (1907); "3 політичного життя Старої України / Розвідки, статті, промови" (1917); "Початки громадянства (генетична соціологія)" (1921); "Історія української літератури". В 6 т. (1923 - 1925); "З історії релігійної думки на Україні" (1925); "Історія України-Руси". В 11 т., 12 кн. (1991 - 1998); "Щоденник (1888 - 1894 рр.)" (1997); "Листування Михайла Грушевського" (1997).

ПРОСВІТНИЦТВО - а) хронологічний період кін. XVII - XVIII ст., який позначається поняттям "доба П."; б) філософська та ідейна течія, поширена в Зх Є. вропі у XVII - XVIII ст., що охопила фактично всі сфери культури. Отже, П. - це загальнокультурне явище процесу історичного розвитку Європи. Термін "П." зустрічається у працях Вольтера, Гердера, але остаточно входить у вжиток після опублікування праці Канта "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?" (1784). Історичним ґрунтом становлення просвітницької ідеології став інтенсивний розвиток наукових знань у XVII ст І. деал наукового знання, що невіддільний від раціональності та оптимізму, сприяв реалізації можливостей пізнання. Важливою складовою просвітницької ідеології стала розробка суспільно-політичних теорій, зорієнтованих на розбудову раціонально організованого суспільства В. основу просвітницьких суспільно-політичних теорій було покладено поняття незмінної людської природи, зміст якого включав ідею про рівність людей від природи, а також про існування низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина. Одним із засобів утвердження ідеалів П. їхні прихильники вважали розвиток історичної науки ("школи моралі й політики"). При цьому просвітницький погляд на історію характеризувався наступними властивостями: відмова від теологічного способу пояснення історичного процесу, різко негативне ставлення до Середньовіччя, ідеалізація Античності, історичний оптимізм та віра в прогрес, визнання існування єдиних історичних закономірностей розвитку всього суспільства. В органічному зв'язку зі всією системою знань мислителів П. були проблеми виховання. Значний внесок у розвиток педагогічної науки внесли Локк.Дидро, Гельвецій, Руссо. Розвиток П. мав і свою незаперечну національну специфіку, в контексті чого, як правило, виділяють англ., франц., нім., італ. П. тощо. Серед основних течій англ. П. вирізняють: а) ідеалістичну: Шефтсбері, Берклі, Г'юм, шотланд. школу здорового глузду (Рід, Бетті, Оствальд); б) матеріалістичну: Коллінз, Гартлі, Пристлі, Толанд, Ньютон. Розвиток франц. П. охоплює ранній етап (XVII ст. - Лабрюєр, Ларошфуко, Декарт, Гассенді) та високе П. (XVIII ст. - Монтеск'є, Маблі, Вольтер, Кондильяк, Руссо, Ламетрі, Дидро, Гельвецій, Гольбах, Марешаль, Мельє та ін.) О. днією з центральних подій розвитку франц. П. стало йидання "Енциклопедії" (1751 - 1780), асоціально-політичним завершенням - події Французької революції 1789 р. П. у Німеччині розпочалося доволі пізно - у XVIII ст., що було зумовлено економічною відсталістю та відсутністю національної єдності; соціально-політичні та філософські пошуки цієї єдності стали однією з найпотужніших сполук нім. П. До чільних представників нім. П. належать Крузій, Чирнгауз, Томазій, Баумгартен, Гаман, Якобі, Гердер, Гете, Лессинг. П. в Італії було щільно поєднано з боротьбою за національне об'єднання. Важливе місце у працях італ. просвітників займало питання про єдину літературну італ. мову. Ідеї італ. П. рельєфно відбились у працях Чезаротті, Веррі, Беккаріа, Філанджері, драматургії Гольдоні.

ВЛАСНІСТЬ - максимально можливе розпоряджання предметами різного роду, встановлене звичаєвим чи писаним правом. Суб'єктами В. можуть бути окремі індивіди чи колективи; відповідно розрізняють індивідуальну (приватну і суспільну) та колективну В. Індивіди можуть виступати співвласниками, і таку форму В. відрізняють від колективної В., оскільки суб'єктом колективної В. є певний колектив, взятий у цілому. Об'єктами В. можуть бути природні та штучні об'єкти, включаючи ідеї, задуми, проекти, різного роду інформацію ("інтелектуальна В."). У деяких суспільствах у минулому узаконеними об'єктами В. були люди (рабовласництво), в наш час рабовласництво існує лише в прихованій формі (de facto, а не de jure). Інститут В., що його встановлює звичаєве чи писане право (включаючи поєднання обох), передбачає певні способи набуття права В., використання цього права та способи відмови від В.: переведення В. в статус нічийної, передачі права В. іншій особі (продаж, дарування тощо). Особливості інституту В. залежать від типу суспільства, вони змінюються також історично. З В., як правило, пов'язаний рівень добробуту, суспільне становище, влада, рівень свободи, повага (престиж) і т. д. Тому форми В. та норми, які регламентують право В., перебувають у центрі уваги політичної філософії. Різні концепції політичної філософії та відповідні політичні ідеології відрізняються тим, який інститут В. вони вважають прийнятним О. скільки центральним у політичній філософії є поняття "справедливість", то найчастіше право В. розглядається під кутом зору забезпечення бажаного рівня соціальної справедливості. Виникнення сучасного суспільства і ринкової економіки було наслідком того, що інститут В. став ґрунтуватися на праві В., у відповідності з яким відчуження В. виключається. Основна аргументація на користь права В. полягає в тому, що воно забезпечує більший рівень незалежності людини (її свободи), а також розв'язує економічну ініціативу, забезпечуючи тим самим високі темпи економічного зростання.

МІФ (грецьк. μύσος - переказ) - 1) Оповіді про богів, духів, героїв, про надприродні сили, предків і першолюдей, які брали участь у створенні Землі і Всесвіту, взагалі їхніх як природних, так і людських складників. 2) Ідеологічний продукт давніх уявлень про довколишній світ, особливе похідне від духовних зусиль первісних людських колективів пояснити його генезу, структуру і подальшу долю. М. - система узагальнень первісного людського досвіду в його намаганнях виявити основоположності світобудови, людського і природного начал у ній, узагальнень, які, на відміну від пізніших наукових абстракцій, мають підкреслено конкретно-чуттєвий, антропоморфний характер. Ці узагальнення на перших стадіях людської культури постають як обов'язкові для всіх членів первісного колективу; їхня нормативність здійснюється через прийняту в тому колективі обрядовість, суму певних ритуалів. Первісний світ породжував і зберігав узагальнення такого типу у вигляді певних живих істот, що у них суто людські характеристики, біологічні та інтелектуальні, поєднуються з природними силами і стихіями. Міфічні образи мають тривку структуру, канонічну для колективу, що їх він витворив, чіткий набір певних ознак і рис, які впродовж тисячоліть зберігаються-поновлюються у відповідній колективній пам'яті. Надзвичайна тривкість усіх міфологічних структур - від постійних сюжетів до постійних тропів у наративному відтворенні цих сюжетів - зумовлена їхньою високою інформаційною функцією у первісних колективах, адже у них уся сума людського досвіду зосереджувалася саме в М., які відповідно і визначали поведінку та мислення архаїчної людини у повному їх обсязі. Саме міфологічні уявлення-узагальнення, накладені всією своєю нормативно-інформаційною масою на архаїчну свідомість, і визначали її орієнтацію у світі. Архаїка витворила величезну суму різноструктурних, але надзвичайно розвинутих міфологічних систем різних етносів і регіонів. З подальшим розвитком людської культури із первісної синкретичної міфологічної маси поступово виокремлюються релігія, мистецтво, література, наука і т.д. Емансипуючись від М., ці галузі культури на всіх стадіях свого становлення зберігають певні міфологічні релікти - аж до наших днів. Релігія у своєму розгортанні від давнього політеїзму до всіх версій пізнішого монотеїзму постає як особливе перетворення М., як його світоглядна та інституційна адаптація до пізніших стадій людської історії. Мистецтва словесні та пластичні так само зберігають виразний та очевидний генетичний зв'язок зі стихією міфологічного мислення, їхній головний будівельний засіб - художній образ - за багатьма своїми структурно-комунікативними засобами уявляється, по суті, сучасним інобуттям М. Не випадково певні течії і напрями у мистецтві Нового часу, від романтизму до символізму й авангарду, одверто тяжіють у тій чи тій художній формі до естетичного поновлення М. Попри ту обставину, що сучасна наука, здавалося б, давно дистанціювалася від М., вона на певних своїх ділянках, як гуманітарних, так і природничих, незрідка впадає у своєрідну міфологізацію своїх проблем і предметів. Щонайчастіше фізика, скажімо, виказує інтерес до деяких архаїчних сюжетів давньої космології, а ціла шерега видатних філософів, істориків і соціологів, від Маркса і Ніцше до Тойнбі і Гайдеггера, свої зовні об'єктивні наукові побудови парадоксально поєднують з міфотворчістю різної інтенсивності Н. овітня цивілізація, яка змобілізувала величезні людські маси в індустріальні та політичні колективи, тим самим поновила й міфологічні інтенції різних штибів. Зокрема, виникають М. політичні (див. Сорель), М. масової культури, ритуалізації яких вельми сприяють технічні засоби масової комунікації.

ПРАВА ЛЮДИНИ - ряд основоположних морально-правових норм, що формулюють принципи відносин між індивідом та суспільством в особі інституцій влади. П.л. окреслюють сферу негативних та позитивних зобов'язань, що бере на себе правова держава. Зафіксовані у міжнародних угодах та у національному законодавстві країн світу П.л. репрезентують найбільш універсальну гуманітарно-антропологічну концепцію, в рамках якої людина розглядається як така, безвідносно до її етнічних, расових, релігійних та будь-яких інших відмінностей або належності до локальної культурної традиції. П.л. є кардинально важливою категорією природного права та філософії права загалом. Основним предметом дискусій довкола проблеми П.л. традиційно було питання щодо того, чи суб'єктивні права вкорінені у природі людині та невід'ємно належать їй від народження (юснатуралізм), чи, навпаки, вони набуваються лише внаслідок законодавчої діяльності держави (т. зв. юридичного позитивізму). Відповідно до найпоширенішої класифікації Єллінека, П.л. поділяються на громадянські (визначають сферу вільного волевиявлення індивіда, недоторканну для зазіхань з боку держави; напр., свобода слова, особиста недоторканність), політичні (уможливлюють участь громадян у формуванні органів державної влади) та соціальні (містять державні гарантії щодо забезпечення кожного екзистенційним мінімумом матеріально-культурних благ). У формуванні П.л. велику роль відіграли традиції середньовічних хартій вольностей (починаючи від Megnacharta Libertarum, 1215 р.); настанови протестантської етики (зокрема, праці Томазія), що віддзеркалились у Біллях про права Північноамериканських штатів кін. XVIII ст.; доктрини природного права та суспільного договору; філософія раціоналізму; ідеологія Просвітництва, що її уособленням стала франц. Декларація прав людини та громадянина 1789 р.; антипатерналістські ідеї автономної етики Канта', утилітаризм у його ревізованому Дж.Ст. Міллем варіанті; погляди прибічників реформ соціалізму поч. XX ст. у катедер-соціалістичній та неокантіанській версіях (Менгер, Кістяківський, Новгородцев та ін.). Однак погляд на дотримання П.л. як на наріжний принцип світової політики утверджується лише після Другої світової війни (Загальна декларація П.л. 1948 р., Міжнародний пакт про економічно-соціальні та культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Європейська конвенція П.л. 1950 р.). До цього спричинилося прагнення світової спільноти унеможливити через зміцнення поваги до П.л. нові спалахи загальної деструкції та геноциду. З етико-філософських нині багато важать такі П.л., як право на свободу та недоторканність (проблема гідності людини), заборона дискримінації (проблема універсальної етики), право на життя (проблеми смертної кари, безперервності життя), право на свободу думки (проблеми необмеженої комунікації, діалогу), право на власність, соціальні права (проблема співвідношення негативної та позитивної свободи).

Хвильовий (Фітільов), Микола Григорович (1893, с. Тростянці Харківської губ. - 1933) - укр. поет, прозаїк, культуролог, ідеолог укр. Відродження 1920-х рр., організатор низки мистецьких угруповань (ВАПЛІТЕ, ПРОЛІТ-ФРОНТ, ж. "Літературний Ярмарок" та ін). Філософські погляди розвивав у художніх творах та публіцистиці під маскою державної комуністичної ідеології, за допомогою прийомів, названих ним "свідоме парикмахерство", "запах слова" та інших езопівських кодів, спираючись на близькі йому висловлювання офіційних ідеологів. Основною ідеєю публіцистики X. була візія азіатського ренесансу й пов'язана з нею концепція культурної революції в Україні. Україна завдяки своїй специфіці європейської колонії євразійської імперії може і повинна стати промотором ренесансу Азії. Для цього вона мусить сама вийти зі стану провінційного "Сонгороду". Іронічно перефразуючи революційні гасла типу "Дайош Європу", X. сформулював гасла "Дайош інтелігенцію, робітничий клас, Європу", "Геть від Москви" тощо. Це означало плекання інтелігенції й притягнення її до державобудівництва, українізацію робітництва і спілку його з селянством, підйом рівня мас до рівня культурної еліти, підйом рівня самої еліти до кращих взірців європейської культури, вироблення за допомогою цієї еліти психологічного типу укр. "фаустівської"лгодини. Ця концепція протиставлялася сталінсько-зміновєхівській концепції відродження великої імперії, творення автарксичного господарства, що базується на централізованій експлуатації мас, керованих новою ведучою верствою. Відповідна концепція культурної революції була протиставлена пролеткультівській та сталінській концепціям, спрямованим на нівеляцію культури до рівня маскультури та на звуження культури до технічних навичок. В основі історіософії і культорології X. лежить циклічна модель еволюції, подібна моделям "євразійців" Я. кщо євразійці спиралися на циклічні моделі Данилевського, Шпенглера, Леонтьєва, на солідаризм Муссоліні та соціал-дарвінізм Ніцше, то X. в основу своєї моделі поклав ідеосимвол Христа Я. к і Курбас, Тичина, X. належав до того ідейного напряму, що йде від Сковороди, ІОркевича, В. Соловйова, Бєлого, зближається з антропософією філософа-містика Штайнера. Символікою штайнерівської циклічної моделі еволюції людини до переображення її в духа Свободи просякнута вся апокаліптика X. Але в штайнерівську візію майбутньої культури "народу Христа" (Євразію) X. вніс ідею специфічної місії укр. народу в духовно-матеріальній еволюції людства. Практика й теорія вітаїзму, "акромантики" X. нерозривна з історіософією. Завданням епохи "горожанських воєн" є революція для духу, гармонізація - спираючись на силу одухотворення мистецтва, живого слова, евритмію Штайнера - розуму почуття і волі в приспаній імперією людині. Підпорядковані актуальним вимогам доби, політичні погляди X. видозмінювалися, але в основі своїй близькі соціалізмові Франка, Дрогоманова, боротьбістам, деяким течіям анархізму та робітничої опозиції. Переслідуваний режимом, X. покінчив із собою.

Нібур, Рейнголд (1892, Райт-Сіті, Міссурі - 1971) - амер. філософ, теолог З. акінчив Єльський ун-т, пастор у Детройті (1915 - 1928); проф. теології у Нью-Йорку (від 1928 р.). Релігійно-філософські інтереси Н. перебували у річищі протестантської теології, її неоортодоксального варіанта. До засадничих теолого-філософських тез концепції Н. належать: розуміння Бога як "цілковито Іншого"; визнання первородного гріха як головної причини "падіння людини" (її духовної і моральної деградації) Е. гоїзм та людська гординя - найвиразніші прикмети цього падіння. Трагедія людини, згідно з Н., полягає у тому, що вона у змозі відчути й усвідомити необхідність власного самовдосконалення і, разом з тим, вона неспроможна це здійснити. Людська свобода, з одного боку, містить відповідальність по відношенню до Бога, з другого - вона обтяжена елементом "демонізму" (зла, гріховності), який, зрештою, унеможливлює моральний поступ людства. Політичні і соціально-філософські погляди Н. на початку його діяльності були під впливом ідеології марксизму та соціалістичних ідей. Відмовившись від них остаточно вже напоч. 20-х рр. XX ст., Н. став на позиції християнського "ліберального реалізму", однією з чільних ідей якого було визнання ірраціональної природи людини та можливості її спрямування у раціональне русло. Для Н. характерне песимістичне ставлення до процесів внутрішніх (на рівні "серця") трансформацій людини, тому центр ваги у своїх сподіваннях на суспільно-духовний поступ він переносив на інституціональні зміни.

[br]

Осн. тв.: "Інтерпретація християнської етики" (1935); "Природа і доля людини". У 2 т. (1941 - 1943); "Віра й історія" (1949); "Християнський реалізм і політичні проблеми" (1953); "Моральна людина та аморальне суспільство" (1992).

ІНТЕРЕСИ людські - властиве людині відношення, що виражає позитивну чи негативну спрямованість її активності, діяльності, історичної творчості на пошук, вибір, використання або створення шляхів, засобів, способів, норм, соціальних інститутів, здатних задовольнити людські потреби. І.л., разом з потребами та цінностями, спонукаючи соціальний суб'єкт (особистість, групу, історичну спільноту, клас, націю, суспільство), виступають рушійною силою історичного процесу. Реалізація І.л. неможлива без їх усвідомлення, що відбувається в процесі постійного порівняння, співставлення життєвого становища певних індивідів, соціальних груп, історичних спільнот між собою. Місце і роль І.л. у процесі детермінації людської життєдіяльності зумовлене, з одного боку, тим, що задоволення потреб відбувається не тільки безпосередньо, а переважно опосередковано, через конкретно-історичні суспільні відносини. З другого боку, певна потреба може бути задоволена різними предметами (чи навпаки, один і той самий предмет може бути об'єктом кількох потреб) і, відповідно, розмаїттям способів, засобів, шляхів, які втілюються, у свою чергу, у різного роду інтересах - історичних, національних, соціальних, економічних, політичних, духовних та ін. І.л., як вибіркове ставлення до можливих способів та норм задоволення потреб, залежать не тільки від світоглядних переконань, ціннісних орієнтацій, а також від соціального становища, рівня та умов культурно-історичного розвитку соціального суб'єкта В. найбільш концентрованому вигляді переплетіння і зіткнення інтересів відбувається в сфері політики, бо саме в політичних інтересах втілюється узагальнене відношення носіїв інтересів до політичної влади, організаційно-управлінського, господарського, духовного життя суспільства. Історичний досвід засвідчує, що утвердження І. л., як правило, здійснюється у вигляді певних ідеологічних, морально-етичних концепцій, теорій, програм, які прагнуть надати інтересам даного соціального суб'єкта першочергового, а то й всезагального значення. Проте це не означає заперечення існування загальних І.л. у процесі історичного співжиття. Особливо гостро стоїть питання про їх врахування в умовах сучасної цивілізації, розвиток якої має не тільки позитивний, а й зворотний, тіньовий бік (екологічна й демографічна криза, роз'єднаність між людиною і природою, загроза нових війн, ризик самознищення людства та ін.). Класифікація І.л. може здійснюватися за допомогою таких критеріїв: за ступенем загальності (індивідуальні, групові, суспільні); за своєю спрямованістю (економічні, соціальні, політичні, духовні); за характером носія І. л. (особистісні, колективні, класові, національні, державні); за мірою усвідомлення (стихійні, теоретично обґрунтовані, програмні); за можливістю здійснення (реальні, ілюзорні, перспективні); по відношенню до традицій та тенденцій суспільно-історичного поступу (консервативні, прогресивні, реакційні) і т.ін. Результати вивчення І.л. соціальною філософією, іншими галузями гуманітарного пізнання впливають на ефективність політики держави, яка залежить від знаходження організаційно-управлінськими структурами оптимальної узгодженості індивідуальних, групових, суспільних І.л. в конкретних історичних умовах.

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ - у найзагальнішому значенні - це переконання, що існує деяка тверда основа, на якій має ґрунтуватися розуміння реальності, істини, добра, Бога. Відповідно можна говорити про різновиди Ф. - метафізичний, епістемологічний (пізнавальний), етичний, культурний (цивілізаційний, національний), релігійний. У філософії переконаність в існуванні деякої незмінної основи реальності, істини та моралі виявляється у визнанні того, що розум здатний сформулювати єдиноправильні критерії, на основі яких ми можемо відрізнити реальність від видимості (ілюзії), істину від хиби, добро від зла О. скільки в даному разі визнають, що існують деякі абсолютні критерії реальності, істини, моралі (абсолютні цінності), то замість терміна "Ф." іноді застосовують слово "абсолютизм". У середземно-європейській філософській традиції філософський Ф. з'явився як протидія релятивізму - погляду, за яким різниця між реальним і видимим (тим, що тільки здається реальним), істиною і хибою, добром і злом відносна. Відносність критеріїв реальності, істини, добра позначають терміном "релятивізм". У Давній Греції речниками релятивізму були софісти. Платон вбачав своє завдання у тому, щоб протидіяти релятивізму, тому його філософія і послугувала одним із найважливіших джерел філософського Ф. у середземно-європейській філософській традиції (яка в XX ст. стала об'єктом критики Гайдеггера). Продовженням цієї платонівської традиції була епоха Просвітництва з її вірою у здатність розуму знайти надійні критерії для розрізнення реального і нереального, істини та хиби, добра та зла. Якщо Платон і Декарт подають версію раціоналістичного Ф., то британські емпірики стали засновниками емпіричного Ф., продовження якого маємо у позитивізмі та логічному позитивізмі. Абсолютизм в етиці знайшов підтримку з боку феноменології (Шелер). У друг. пол. XX ст. філософський Ф. зазнав серйозної критики з боку філософського постмодернізму (Деррида, Дельоз, Фуко, Рорті та ін.), але крайні версії постмодернізму поновили стару загрозу - загрозу релятивізму. Тому значна група сучасних філософів прагне вибрати середню позицію між Ф. і релятивізмом (Бернстейн та ін.). Іноді термін "Ф." застосовують для позначення культурного релятивізму; говорять, напр., не тільки про релігійний Ф., а про культурний, національний і т.п. У такому разі суть культурного (цивілізаційного, етнічного, національного) Ф. полягає в тому, що із правильного твердження про те, що різні світорозуміння і цінності (моральні, політичні, правові) закорінені в культурній самобутності етносів, націй, цивілізацій та епох, роблять висновок про виняткову унікальність різних культур та їхню неспівмірність. Таким чином, з культурного Ф. випливає релятивізм: якщо наше розуміння реальності, істини, добра є наслідком певних культурних традицій, то воно радикально різне у різних культурах, і кожна з цих культур може претендувати на єдино вірне світорозуміння. Ф., отже, знаходиться в опозиції до універсалізму, а не до релятивізму. Одним із різновидів цього культурного релятивізму є т. зв. лінгвістичний релятивізм, суть якого полягає в тому, що семантика різних мов фактично є неспівмірною (звідси теза про принципову неможливість адекватного перекладу текстів). Негативні суспільні наслідки культурного Ф. (релятивізму) полягають у тому, що з нього слідує неможливість взаєморозуміння між етносами, націями, цивілізаціями, а отже, визнається, що способом їхнього співіснування є конкуренція, напруга і конфлікт. Складність взаємин між культурним Ф. і універсалізмом полягає в тому, що універсалізм (утвердження загальнолюдських цінностей) здатний сам приховувати культурний Ф. - намагання мислити цінності саме своєї цивілізації чи нації як універсальні. Такий універсалізм, отже, не схильний поважати культурну різноманітність світу, культурну самобутність інших цивілізацій та націй; навпаки, він прагне нав'язувати свої цінності та способи життя іншим культурам. Саме з цим пов'язана критика європоцентризму та культурних аспектів ідеології глобалізму. Так само за критикою національного Ф. (який часто змішують з націоналізмом або національним егоїзмом) може приховуватися стратегія ослаблення поцінування національної самобутності якоїсь нації, аби (в умовах конкуренції культур) в такий спосіб сприяти культурній експансії іншої нації. У такому разі т. зв. "інтернаціоналізм" (або "справжній універсалізм", чи космополітизм) насправді сам є прихованою формою національного Ф. Саме таке спрямування мала критика укр. націоналізму ("буржуазного націоналізму") в СРСР; в оновлених формах И здійснюють також в сучасній Україні. Більшість сучасних філософів не приймають апі радикальних форм універсалізму (з їхньою зневагою до самобутніх культур), ані крайніх форм культурного Ф. - з їхнім твердженням про неможливість існування загальнолюдських цінностей, про неспівмірність культур та неможливість взаєморозуміння між ними. Виправданою є поміркована позиція, яка поєднує необхідні елементи універсалізму з поміркованими формами культурного релятивізму Що стосується релігійного Ф., то суть його полягає не стільки в твердженні про те, що дана релігія є єдино правильною (це характерне для більшості релігійних вірувань), скільки у погляді, що дана конкретна релігія повинна бути основною (фундаментом) всіх цінностей - моральних, політичних, правових. Звідси слідує заперечення будь-якої автономії індивідів (зокрема їхнього права триматися будь-яких релігійних вірувань або не триматися жодних), різних сфер діяльності (моралі, науки, освіти, мистецтва, права, політики тощо) та установ. У такому разі релігію мислять як основу політики, права тощо, заперечуючи (в радикальних формах релігійного Ф.) навіть їхню відносну автономію. Можуть існувати поміркованіші та радикальніші форми релігійного Ф.

ПАТРІОТИЗМ ( від грецьк. πάτριά - вітчизна) - любов до батьківщини, відповідальність за її долю і готовність служити її інтересам, а в разі потреби самовіддано боронити здобутки свого народу; соціально-політичний і моральний принцип, що в загальній формі виражає вищеназвані почуття та емоційні стани. П. як соціально-психологічне почуття має широку гаму проявів: від гордості за досягнення Вітчизни (в науці, економічній діяльності, спорті і т.д.), поваги до історичного минулого, дбайливого ставлення до народної пам'яті, збереження та опанування національними і культурними традиціями до гіркоти переживань за невдачі і втрати рідної країни, страждань через її біди. Як почуття П. зароджується в стародавні часи у формі прихильності до певної місцевості, своєї спільноти, звичного складу життя. Це відчуття тісного зв'язку із "своїми" інституалізується через ритуали та обряди ініціації (напр., обряд братання), шлюбні та сімейні відносини. З виникненням і розвитком феномена держави П., втрачаючи інституціональний характер, наповнюється духовним змістом, набуває політичного сенсу. Останній пов'язаний із вимогою самовіддано й мужньо захищати Вітчизну, відстоювати її інтереси Б. ільше того, як зазначає Горацій, "радісно й почесно вмерти за вітчизну". В умовах життя суспільних систем з жорстким домінуванням інтересів панівних груп, за авторитарних форм управління державою принцип П. зазнає впливу офіційної ідеології, внаслідок чого часто набуває спотворених форм потрактування: любов до Вітчизни зводиться до відданості існуючій державно-політичній системі. Відповідно бажаним "для Батьківщини" врешті-решт виявляється те, що відповідає вузькокорпоративним інтересам правлячої еліти. Історія залишила не один приклад того, як кланові, станові чи класові інтереси сприймалися важливішими за інтереси Вітчизни. Тим більшої народної шани та пам'яті заслуговують ті історичні діячі, котрі змогли подолати бар'єри вузькостанових інтересів і піднятися до осягнення загальнолюдського змісту. "Любов до батьківщини, - зазначив Наполеон І, - найперше достоїнство цивілізованої людини". В умовах розвитку капіталізму, формування націй, утворення національних держав П. стає невід'ємною рисою суспільної свідомості, яскравим проявом зв'язку індивіда та суспільства, одним із критеріїв оцінки громадянина. Морального сенсу П. надає те, що він є однією з форм супідрядності особистих і суспільних інтересів, ефективним засобом переведення загальнолюдських цінностей на рівень індивідуальної свідомості. До цих цінностей належить і повага до історії та сьогодення народів інших країн, представників інших націй та національних меншин у межах однієї держави. П., виростаючи з єдиного кореня, протистоїть у цьому психології національної виключності, упередженості та недовір'я до людей "іншої крові". Добре охарактеризував людину-патріота Сантаяна: "Ногами людина повинна врости в землю своєї Вітчизни, але очі її нехай оглядають увесь світ". Особливої важливості цей аспект патріотичної свідомості набуває в час, коли людство переступило поріг III тис. і несе з собою низку глобальних проблем (загроза екологічної катастрофи, реальність епідемії СНІДу та ін.), що потребують для свого вирішення спільних зусиль, сприяння кожної людини внескові своєї країни у справу збереження життя на планеті Земля.

ПОСТМОДЕРН - неологізм, який позначає: а) період європейської історії, що починається після завершення Модерну; б) особливий умонастрій, котрий нині поширений у всіх сферах людської життєдіяльності: культурі, філософії, політиці, економіці, технонауці, сфері планетарного комунікативного праксису тощо. Саме тому він став одним із ключових термінів у словнику міждисциплінарного спілкування і вживається з найрізноманітнішими епітетами ("філософський", "естетичний", "культурологічний", "політичний", "історіософський", "релігійний" та ін.). Ключову роль у формуванні цього умонастрою відіграв філософський дискурс про Модерн, що був ініційований Ніцше, Гайдеггером, Вітгенштайном, Вебером, Фуко, Ортегою-і-Гассетом. Домінантною для цього дискурсу була ідея, що доба Модерну не тільки збагатила європейську цивілізацію неминущими гуманістичними цінностями, демократичними ідеалами й геніальними прозріннями, а й посилила такі недуги цієї цивілізації, як європоцентризм, андроцентризм, технолатрія, тоталітаризм, гіпертрофований розвиток індустріального ставлення європоцивілізації до природи на шкоду всім іншим. У наш час філософський П. розвивають Деррида, Ліотар, Бодріяр, Рорті, Джеймсон, Еко, Дельоз, Левінас, Гваттарі, Гаше, Серр, Батай, Бланшо, Лаку-Лабарт. Усі вони намагаються досягти адекватного розуміння теперішньої екзистенційної ситуації, в якій опинилася європейська цивілізація. їхні філософські пошуки втілюють прагнення: ініціювати новий, тобто не-європоцентристський, погляд на становище цивілізації у породженому нею самою світі; деконструювати європоцентристські новочасові тоталітарні соціальні, економічні, політичні, науково-технічні, духовні структури; активізувати пошуки нових не-оксиденталістських моделей планетарного співтовариства націй, його прийдешніх трансформацій. Ініціатори П. шукають вирішення філософських проблем, що стосуються перспектив самозбереження посттоталітарної соціальності, - проблем, заповіданих нашій цивілізації добою Модерну. Головні ознаки П.: 1) Занепокоєність сучасних інтелектуалів глобальними негативними наслідками трьохсотрічного здійснення проекту Просвітництва (такими, як дві криваві світові війни, Голокост, нуклеаризм, планетарне отруєння ґрунту, глобальне забруднення атмосфери, світового океану, озонні дірки, потепління планетарного клімату, зростання енергоспоживання, вичерпання непоновлюваних енергоджерел, перенаселення планети, расизм, войовничий націоналізм, СНІД, загроза екоциду тощо). 2) Світоглядне розчарування у найпрекрасніших колективних сподіваннях, мріях, прагненнях, які були пробуджені величним проектом Просвітництва. 3) Іронічне ставлення інтелектуалів до будьяких проявів європоцентризму. 4) Ентропія довіри до гранднаративів Модерну (про поступальне розширення горизонтів свободи, розвиток Розуму, емансипацію праці, прискорення НТП, діалектику Духу, герменевтику смислу). 5) Девальвація ідеології фундаменталізму; зростання інтересу до розмаїтих форм виявлення плюральності, нелінійності, індетермінізму, дисенсусу і т. ін.

ІДЕЯ ( від грецьк. ιδέα - початок, основа, першообраз) - форма осягнення дійсності в думці, яка включає усвідомлення мети і способи подальшого пізнання й перетворення світу. За своєю логічною структурою І. є видом поняття. Відмінність І. від звичайного поняття полягає в тому, що вона поєднує в собі об'єктивне знання про дійсність і суб'єктивну мету, спрямовану на зміну дійсності. В історії філософії поняття "І." застосовується у різних значеннях. Демократ називав І. атоми, які він вважав першоосновою і сутністю всіх речей. У Платона І. - безтілесні сутності, що існують до речей, поза ними й незалежно від них; І. - прообрази речей, вічні і незмінні, і осягаються не чуттями, а розумом. Аристотель І. (ейдос) розумів як нематеріальну форму речі, яка з нею нерозривно зв'язана. У Середні віки І. проголошувалися божественними прообразами речей. У Новий час (XVII - XVIII ст.) на перший план висувається теоретико-пізнавальний аспект І. - розробляється вчення про І. як способи людського пізнання, ставиться питання про походження І., їх відношення до об'єктивного світу. Кант, визначивши І. як поняття розуму, відмежовує їх як від форм чуттєвості, так і від категорій розсудку; в його філософії І. розуму трансцендентальні, мають надемпіричний характер і виходять за межі всякого досвіду. У пізнанні вони можуть функціонувати тільки як необхідні поняття, для яких немає відповідного предмета в нашій чуттєвості (досвіді). Згодом нім. ідеалізм підготував ґрунт для більш динамічного розуміння І.: І. - це досконалість, якої немає в дійсності, але якщо І. буде правильною, тоді, незважаючи на всі перешкоди, вона не буде неможливою. Гегель вбачає в І. об'єктивну істину і водночас істинне буття; щось істинне лише остільки, оскільки воно є І. Найбільшу повноту і конкретність має абсолютна І., котра являє собою тотожність суб'єктивного і об'єктивного. І. є дієвим чинником у створенні раніше не існуючих форм реальності, відіграють важливу синтезуючу й евристичну роль у науці і мистецтві С. пецифічним видам діяльності відповідають своєрідні за змістом і спрямованістю І.: науковій - пізнавальні, суспільній - політичні, філософські, моральні, релігійні, художні тощо. В сукупності вони концептуально виражають картину духовного життя суспільства, наявні в ньому ідеологію і світогляд В. укр. філософії вчення про І. плідно розвивав Юркевич, поклавши в його основу "гармонію між мисленням і буттям", динамічний синтез єдності і різноманітності. Гегелівська позиція в аналізі І. відстоювалась Гогоцьким. У сучасному філософському мисленні поширеним є тлумачення І. як начала внутрішнього конструювання системних утворень.

ІНСТИТУТИ СОЦІАЛЬНІ - поняття, запроваджене Спенсером для характеристики основних підсистем суспільства як цілісного і водночас внутрішньо структурованого складного утворення. Ґрунтуючись на розумінні суспільства як своєрідного організму, Спенсер тлумачив І.с. як властиві означеному організму і внутрішньо пов'язані між собою органи, що виконують важливі життєві функції регулювання та стабілізації соціальних процесів і підтримання стану їх взаємозбалансованості. Спенсер виділяв три основних типи І.с.: 1) ті, що забезпечують продовження людського роду (шлюб та сім'я); 2) розподільчі (економічні); 3) регулятивні (релігія, політичні організації тощо). З плином часу уявлення про І.с. істотно змінилися, але саме поняття стійко увійшло в науковий обіг Н. ині І.с. розглядаються як багатомірне суспільне утворення, найважливішими складовими якого є: а) притаманний відповідному І.с. рівень, різновид чи локалізовані формоутворення суспільної свідомості, що можуть характеризуватися наявністю специфічних для них знань, концепцій, теорій, поглядів, переконань, принципів тощо; б) сукупність властивих даному І.с. форм діяльності; в) система характерних для нього відносин, взаємин і стосунків між людьми; г) стійкий комплекс формальних і неформальних правил, цінностей, норм, установок та інших притаманних І.с. регулятивів, що взаємоузгоджують форми діяльності й відносин між людьми у відповідній системі соціальних ролей та статусів; д) специфічна для певного І.с. мережа організацій, закладів та установ І. нституалізація життєдіяльності суспільств, міра втілення в системах І.с. тих чи тих цінностей, інтерналізації інституціональних функцій і ролей в мотиваційні структури членів суспільства постає як один з істотних показників рівня самоствердження та самореалізації відповідних історичних культур чи цивілізацій. За сферами дії та функціями І.с. поділяються на реляційні, що визначають рольову структуру суспільства за найрізноманітнішими засадами - від віку та статі до особливостей задатків, здібностей та фаху; регулятивні, які визначають припустимі межі незалежних щодо суспільних норм дій, спрямованих на реалізацію індивідуальних чи групових потреб, інтересів і цілей, та санкції, що карають за порушення цих меж; культурні, пов'язані з суспільною психологією, ідеологією, релігією, філософією, мистецтвом, освітою тощо; інтегративні, призначення яких - належне виконання соціальних ролей, відповідальних за забезпечення інтересів та цілей історичних спільнот і суспільств як цілісностей. У певному ракурсі зміна тої чи тої соціальної системи постає як модифікація І.с., що відбувається внаслідок сукупної дії ендогенних, внутріінституціональних та екзогенних, зовнішніх чинників, при домінантній ролі, за певних конкретно-історичних обставин, однієї з даних двох груп детермінант. У процесі переходу суспільств від доіндустріальної стадії до індустріальної та постіндустріальної традиційні І.с. поступаються місцем сучасним. Якщо традиційні І.с. визначаються передусім аскриптивністю і партикуляризмом, тобто ґрунтуються на жорстко заданих ритуалом та звичаєм правилах дії та поведінки й родинних зв'язках, то в новітніх суспільствах домінуючими стають І.с., що забезпечують інтерналізацію цінностей компетентності, незалежності, особистої відповідальності й раціональності, уможливлюють вільніший моральний і психологічний вибір індивідам, що призводить, однак, до піднесення ступеня аномічності суспільних систем атомізації осіб, їх взаємного дистанціювання, тобто має знову ж таки складний, суперечливий характер.

УТОПІЯ ( від грецьк. ονμε; σό - не, τοποζ - місце, тобто місце, якого немає) - модель вигаданого суспільства як втілення суспільного ідеалу, світоглядна форма освоєння майбутнього. Поряд з існуючими в різні історичні епохи формами освоєння майбутнього - міфом, апокаліптикою, хіліазмом, міленаризмом - У. пов'язана зі зміною світоглядної парадигми в епоху Модерну. У. отримує свою назву з одноіменного твору Мора, який вийшов в 1516 р. в Лувені. У. стали називати і більш ранні твори, найвідоміший з яких - це "Держава" Платона. Вже в самому словотворенні "У." Мора міститься можливість діаметрально протилежних його тлумачень, що вказує на складність і багатоплановість його вживання в мові Ч. асто опис соціальних процесів, до яких неможливо вжити термін "реальність", "дійсність", характеризують поняттям "У.". У такому контексті У. вживають як антипод реальності. Різні соціальні, політичні, правові теорії знаходили в ній форму для викладення програм майбутнього. У. розглядалась у співвідношенні з наукою (Енгельс), ідеологією (Маннгейм), міфом (Сорель), релігією (Бердяєв, Булгаков, Франк). У. може проявити себе у вигляді мрії, фантазії, екстраполяції, попередження, альтернативи дійсності, зразка для досягнення в майбутньому, експерименту. Вона виступає як у позитивному вигляді ("еутопія"), так і у вигляді негативної У. ("антиутопія", "дистонія"). Негативні У. - це насамперед утопії-застереження. Кордон між позитивною і негативною У. полягає в системі цінностей. Історичні реалії XX ст., що призвели до кризи оптимістичної віри в людину і її можливості, прояснюють той факт, що відродження утопічної традиції в XX ст. пов'язане з літературним жанром антиутопії та дистопії. Картини, намальовані антиутопістами, покликані виявляти не захоплення, а жах. Утопічне мислення XX ст. представлене серією видатних негативних утопій: "Ми" Зам'ятіна (1920), "О дивний новий світ" Гекслі (1932), "1984" Оруела (1949), "Механічна піанола" Воннегута (1952), "451 по Фаренгейту" Бредбері (1953) та ін. Але як негативна, так і позитивна У. мають загальні витоки, які лежать у світоглядній свідомості людини.