хоча

 1. щоб;

 2. якби, коли б;

 3. хоча б

1. частка також, теж, же, і; о да т'ельсин він теж нехай прийде; у да айтый він же говорить ВН; о да хазанып т'есин хай і вона також собі заробить СМ; айттым да я ж сказав О; о да она йағ верий він же дає йому жир Г; падшах чағрый буну да цар покликав його також Г.

2. частка аж, поки СБ; у да даан кӱрешир эди тахым да йеңгенчек він же боротиметься й далі, аж поки всіх не переможе СБ.

3. посил. частка ж; хана да бахайых ану ж, давай подивимося СМ.

4. частка що-, кожного; биз йылда да сачаймыз йуртха гувалян, картоп ми щороку, кожного року садимо на городі соняшник, картоплю У.

5. енкл. у складі допустової форми хоча; йа да аңласа да, энди бир ший этмеэ болмай а хоч і розуміє, але все одно нічого зробити не може П; энди наз да оса бир дэне халаҗах тепер, як би там не було, залишиться один СМ.

6. ритмічна частка; Д йалан дӱня да йӱзӱне ойнап да гӱлӱп да йезмедим на цьому брехливому світі я не погуляв, не посміявся, не побродив П; ӱйӱмӱз да тулалы, сув тӧгӱп та сибирдим; ичиндэт'и да йаныхлада-рыны тӱркӱ да ӧтӱп йырладым наша хата з цегли, я побризкала водою й позамітала; свої внутрішні переживання я виспівала, співаючи пісні П; олайды беним ама-да-йылым якби була моя змога СГ.

7. прот. спол. енкл. а, але, та, ж; биз урум алхы, о да татлар ми уруми, а вони татиМ; буну бахша бӧльмейе, буну да бахша бӧльмейе хойайляр її садять в одному відділенні, а його в іншому П; т'ӧр базарға вармай, т'ӧрсӱз базар да олмай сліпий на базар не ходить, а й без сліпого базар не буває К; лампасы да бар эди да тохтамадых і лампа в неї була (горіла), та ми не зупинилися У.

потрібний, необхідний, потрібно, треба, слід СМ, Б, ГСК; лазым бана да хайтмайа мені теж слід повертатися Г; бизе лазым йох чичек нам квітка не потрібна М; сӧлемеэ дэ лазым йох она нічого йому й казати СГ; лазым бол- бути потрібним Б; лазым йап- справляти нужду Г; лазым эт- бути потрібним СЛ; чох та лазым этмей хоча багато й не потрібно СЛ.

(-ғы) наперсток; оймаға сағ дої в наперсток — хоча й мало, але своє СЛ; пор. уймах II.

буває Г, СК; чирт'ин ший эр заманда эр йердэ ой погане зустрічається скрізь і завжди Г; мен кӧрсем дэ, кӧрмедим ой хоча я й бачив, але буде все так, ніби й не бачив Г.

(олур, олуй; олий СБ)

1. бути, стати, ставати ВН-СМ, БСК; ичтэ дэ олмады ніколи не було ВН; доғмуш му олий? чи буде рідним? СБ; олду папу став дідом СБ; кичик олғанда биз коли ми були малими П.

2. вистачати; олду досить Г; олсун нехай, гаразд СЛ; олуй Б, К, СГС, олур К досить, вистачить; олуй энди, олуй-олуй досить уже, годі-годі СГ, СК.

3. могти; олмайаҗах җирен тай гнідий кінь не спроможеться СБ; сен олмас айдамаға не зможеш поганяти Б; олмай т'елин чыхмаға не може вийти заміж У; олмай хырсламаға красти не можна У; ону олмай того він не може У; олур може бути СБФ; мен ашамаа олурум му? чи можу я їсти? Г; олмай биший — йенамай аҗдэри не виходить нічого — не може перемогти дракона Г; хычырмаа да оламадым я не зміг навіть крикнути К; мен энди оламайым я вже не можу, нездатна М; пор. бо-, бол-, о-.

ум. форма допом. дієсл. о- якщоє; хоч, хоча (при запереченні) ВН, СБ, Г-М; хайл оса якщо він згоден СБ; харт оса, йаш та оса, эп тэ бир селам бермей хоч старий, хоч молодий, все одно не вітаються Б; йатыйым, ӧле оса ляжу, коли так Г; т'ерек оса якщо треба Г; ӧле оса, бахарым якщо так, доглядатиму СЛ; оса, осун коли так, то й так СГ; сувух оса якщо холодно СЛ; а лафетмеэ адам оса а якби була людина, щоб розмовляти М.

безсовісний, безчесний, безсоромний, безстидний, нахабний ВН, СМ, Б, У, Г, К; рызсыз кишид'е бир ший дэ этамас безчесній людині нічого не зробиш НМ; рызсыз рыссызға рыз сорған, эт'иси дэ олар рыз җойған безсовісний у безсовісного добивався совісті, хоча совість втратили вони обоє НМ.

чоловік СБ-СК; хоҗаа вервидавати заміж СГ; хоҗа (й) а чых- виходити заміж Г, СЛ, СГСК; хоҗа-хары СЛ, хоҗа-хатын СМ чоловік і жінка; дэве хадар уланың болғанчас карға хадар хоҗаң босун хай у тебе буде чоловік убільшки з грака, ніж син з верблюда П; хороз осун да, хоҗан осун

нас та оса, хоҗан нехай у тебе буде чоловік, хоча б навіть як півень

який би не був, а все-таки твій чоловік СГ; пор. оҗа.

Аврелій, Марк Антоній (121, Рим - 180) - представник пізнього античного стоїцизму, римський імператор (161 - 180), автор філософсько-моралістичного твору "До самого себе", який складається із лапідарних записів про людину як своєрідний мікрокосм, в якому віддзеркалюється і уособлюється макрокосм або універсум; про особливості й шляхи її самоідентифікації, самовдосконалення і осягнення єдності з космічним цілим. Рушієм тіла людини і єдиним питомо людським початком є, за А., ум, що міститься поза її душею - як своєрідне відгалуження космічного ума, до якого після смерті індивіда він повертається знову. Етику раннього стоїцизму, якому властивий був фаталізм, А. прагнув переосмислювати з позицій свободи не тільки космічного, а й людського духу. Записи філософських і життєвих міркувань були для А. передусім засобом власного духовного зростання, самовдосконалення, а не спробою створити оригінальну філософську систему. Хоча його філософія часто-густо перегукується з ідеями не тільки Геракліта і представників стоїцизму (Посидонія, Епіктета), а й кініків, епікурейців, А. увійшов в історію філософії як самобутня постать мислителя, автор глибоких філософських та смисложиттєвих спостережень.

АКСІОМАТИЧНИЙ МЕТОД - спосіб побудови теорії, за яким деякі її твердження приймаються за вихідні як аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркувань. Логічні правила цих міркувань строго фіксовані. Невелика кількість вихідних термінів залишається невизначеною (хоча можна вважати аксіоми їхніми неявними визначеннями). На основі вихідних термінів шляхом явних визначень виводять усі інші терміни теорії, за допомогою яких формулюються теореми. При такій побудові теорій дотримуються вимог їх несуперечливості, повноти та незалежності аксіом. У розвитку А.м. розрізняють три етапи. Перший характеризується аксіоматичною побудовою силогістики в працях Аристотеля і геометрії в "Началах" Евкліда О. собливістю цього періоду є змістове застосування А.м. На другому етапі (кін. XIX - поч. XX ст.) відбувається перехід до формального розуміння А.м. На третьому, сучасному етапі, А.м. розуміють як спосіб конструювання формалізованих мовних систем, що веде до чіткого розрізнення штучної формалізованої мови і тієї змістової предметної області, яка в ній відображена. А.м. широко застосовують у математиці й математичній логіці, а також у деяких розділах фізики й кібернетики. В науковому пізнанні А.м. використовують як засіб дослідження визначеності та доказовості систем знання, несуперечливості їх, виявлення евристичності певних концептуальних структур.

АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ - два пов'язані між собою напрями у філософії: логічний позитивізм та, як його суттєво видозмінене продовження, - лінгвістична філософія. Лінгвістичну філософію можна розглядати як певне відгалуження від логічного позитивізму, оскільки після її появи деякі з логічних позитивістів залишалися вірними основному духові логічного позитивізму. Хронологічні межі А.ф. - поч. 20-х - 60-ті рр. XX ст. У ширшому та вільнішому значенні висловом "А. ф." позначають таку тенденцію сучасної філософії, в якій існує підвищена увага до способу висловлювання думки, до аналізу та уточнення значень і смислів. Одним із перших джерел логічного позитивізму стали філософські праці Рассела "Наше знання зовнішнього світу" та "Філософія логічного атомізму". Рассел, заперечивши ідеалістичну онтологію Вредлі (духовна єдність буття), прийняв плюралістичну онтологію: першоелементами всього існуючого в його онтології є різнорідні види буття - такі, як ознаки та відношення. Ці першоелементи доступні досліднику у вигляді "фактів": Рассел не вважав їх ні ідеальними (суб'єктивними), ні матеріальними, а нейтральними. Тому свою концепцію він називав також терміном "нейтральний монізм". Другим засновником ідей логічного позитивізму був Вітгенштайн, який у 1921 р. опублікував "Логіко-філософський трактат", що став своєрідною програмою для логічного позитивізму. Висловом "логічний позитивізм" у його вузькому значенні позначають філософію Віденського гуртка, який виник у Відні на поч. 1920-х рр., і до якого входили Карная, Шлік, Нейрат, Фейгл та Вайсман. Висловом "лінгвістична філософія" позначають досить широкий філософський рух, започаткований у 30-х рр., основними центрами якого стали Кембридж та Оксфорд. Лінгвістичну філософію переважно важають варіантом А.ф. (хоча іноді її протиставляють А.ф., звужуючи поняття останньої до традиції логічного позитивізму). Засновником лінгвістичної філософії вважають "пізнього" Вітгенштайна, який переглянув свою філософську концепцію, сформульовану в "Логіко-філософському трактаті", і обґрунтував принципово відмінну від попередньої філософську концепцію. У розробці своїх нових ідей він зазнав деякого впливу "неореалізму" Мура, що ґрунтувався на реабілітації "здорового глузду". У цій праці зазнає принципового перегляду теорія значення і ставлення до повсякденної мови. Суть нової концепції полягала в тому, що значення не є предметом (як було прийнято в концепції іменування), а способом застосування висловів. Вітгенштайн, розрізняючи (слідом за Сосюром) мову і мовлення, показував це на прикладі гри в шахи: правила гри в шахи - це мова, а ті партії, які розігрують гравці, - мовлення. Звичайно, самі правила виникли в процесі гри і в результаті домовленості щодо правил використання фігур, але позаяк вони виникли, то з'явилася й різниця між самими правилами і їх використанням. Розуміння значення як способу застосування означало принципову зміну у філософській семантиці - перехід від т. зв. "реалістичної" семантики до прагматичної. У семіотиці прагматика, таким чином, мала включати також семантику. З цього погляду відкидалися деякі з принципів логічного позитивізму - передусім емпіричний фундаменталізм разом з принципом емпіричної верифікації. Метафізика та філософія ставали одним із можливих видів мовних ігор. Звичайна мова відтак більше не оцінювалась як недосконала (у порівнянні з штучною символічною мовою, пристосованою для логіки і математики). Оскільки первинною мовою була безперечно звичайна мова (адже штучні спеціальні мови виникли на її основі), то шляхом для з'ясування значення тих чи тих термінів може бути з'ясування тих первинних значень повсякденної мови, на основі яких був введений певний термін. Значення того чи того терміна потрібно розглядати з погляду історії його використання. Це пояснює те місце, яке в лінгвістичній філософії зайняла повсякденна мова та аналіз повсякденного застосування висловів для виявлення (часто прихованих, неусвідомлених) значень. Тому лінгвістична філософія має ще іншу паралельну назву - "філософія звичайної мови".

АНАЛІТИЧНІ і СИНТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ - класи суджень, які відрізняються один від одного способом встановлення їх істинності: істинність аналітичних суджень встановлюється за допомогою суто логічного аналізу термінів, які входять в судження; істинність синтетичних суджень встановлюється шляхом звернення до позалогічних міркувань, зокрема, до емпіричного досвіду. Поділ на А. і С. с. сягає своїми витоками філософії Ляйбніца, який виділяє два види істин - "істини розуму" та "істини факту". Для перевірки "істин розуму" достатньо закону суперечності; для перевірки "істин факту" необхідно також застосування закону достатньої підстави. Самі терміни "А. і С. с." введені Кантом, який дав їх чітке формулювання, пов'язавши з поняттями апріорі та апостеріорі. За Кантом, аналітичні судження - це судження апріорі, оскільки у них логічний предикат міститься у логічному суб'єкті. Синтетичні судження можуть бути як апріорними, так і апостеріорними. Синтетичні апостеріорні судження - судження, в яких знання про суб'єкт розширюються шляхом звернення до досвіду. Поряд з синтетичними апостеріорними судженнями Кант виділяє особливий клас суджень - синтетичні апріорні судження, які не залежать від досвіду, але разом з тим логічний предикат не міститься у логічному суб'єкті. Саме ці судження - типу "все, що відбувається, має свою причину", - є, за Кантом, особливими принципами теоретичних наук, які обумовлюють саму їх можливість. Проблема А. і С. с. набула особливої гостроти у 20-ті рр. у філософії неопозитивізму, прихильники якого вважають А. і С. с. взаємовиключаючими класами "речень мови науки". Аналітичні судження мають конвенційну природу, оскільки не містять ніякої інформації про навколишній світ, а встановлення їх істинності ґрунтується на довільно встановлених правилах мови. Синтетичні судження тлумачаться неопозитивізмом як змістові твердження про світ, істинність яких встановлюється в межах певного "мовного каркасу" шляхом звернення до емпіричних фактів за допомогою процедури верифікації. Такого розуміння А. і С. с. дотримуються Шлік, Франк, Нейрат та Карнап. Останній зробив великий внесок у розробку неопозитивістської програми - піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій вимог принципу верифікації, згідно з яким будь-яке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних речень, які фіксують дані чистого досвіду, та створити універсальну мову науки. Проте уже в 50-ті рр. неопозитивістська програма розрізнення А. і С. с. зазнала краху, оскільки виявилась неможливість повною мірою формалізувати мову науки А. мер. філософ Куайн, який на початку своєї творчості поділяв точку зору неопозитивізму на А. і С. с., згодом обґрунтував неможливість чіткого розрізнення цих двох видів суджень. Куайн наполягав на тому, що хоча аналітичні судження і можна організувати у строгі системи (математика, логіка), але вони не відносяться до чіткої логіки. Так, аналітичне судження "кожний холостяк є нежонатим" не збігається з чисто логічним судженням "кожне х є х", оскільки істинність останнього обумовлена тим, що х нічого не означає, в той час як істинність першого залежить від значення термінів, які в нього входять. А значення термінів встановлюється в межах певної онтології, перевага якої визначається прагматичними мотивами. Таким чином Куайн переосмислив проблему А. і С. с. з точки зору прагматизму і запропонував її вирішення як своєрідний синтез прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії.

АНІМІЗМ ( від лат. animus - дух, життєве начало) - форма найдавніших вірувань, пов'язаних з уявленням про існування в тілі людини її двійника, носія життя - душі. Термін введений нім. хіміком і фізіологом Шталем. Вперше докладно описав анімістичні вірування англ. етнолог і релігієзнавець Тейлор у кн. "Первісна культура" (1871), який вважав, що первісний А. є різновидом спіритуалізму і в такій формі являє собою "мінімум релігії". В А. душа видавалася хоча й таємничою, проте подібною до істоти або речовини (чоловічком у зіниці ока, пташкою у грудях, кров'ю тощо), від якої залежать стани життя і смерті, сну і неспання, здоров'я й недуги. Первісно А. не пов'язувався з уявленнями про переселення та перевтілення душ, які видавалися індивідуалізованими. Анімістичні уявлення збереглися як у марновірних прикметах і повір'ях, так і в розвинутих релігіях.

Антисфен із Афін (бл. 455 - 360 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, син рабині, учень Горгія, послідовник Сократа, після смерті якого заснував власну школу. Вихідним конструктивним принципом філософії А. був принцип послідовного й жорсткого аскетизму, нормативною мірою якого визнавалася природа (природне). А. - опонент софістів, хоча користувався їхніми ж прийомами О. сновні зусилля А. зосереджував на розгляді етичних проблем, при розв'язанні яких людина має керуватися передусім розумом. В царині етики у А. панує той самий аскетичний підхід - не відчувати потреби ні в чому, задовольняючись малим і досягаючи в такий спосіб тієї самодостатності, яку божество має завдяки надлишкові благ. Досягнення щастя А. обмежував добропорядністю, якій навчаються, не вдаючись при цьому до надмірної вченості. Добропорядність полягає в активному загартуванні душі й тіла, зокрема, шляхом обмеження потреб З. аперечував політичну діяльність, державу і соціальні умовності, які суперечать природі. Твори А. збереглися лише в окремих фрагментах завдяки тому, що на них було чимало посилань у багатьох античних авторів.

АНТРОПОЛОГІЗМ ( від грець, ανθρωποζ - людина; λογοζ - слово, поняття, вчення) - філософська концепція, згідно з якою поняття "людина" є наріжною світоглядною категорією для розробки системи уявлень про світ. Суть А. найповніше відбита у тезі Фоєрбаха про людину як "єдиний, універсальний та найвищий предмет філософії" і відповідно - про антропологію як "універсальну науку". Зародження А. у старогрецьк. філософії не містило ще тієї світоглядної зарозумілості, котра властива новоєвропейському мисленню. Відособлюючись у структурі буття, людина тут водночас зберігає укоріненість в ньому. У подібному значенні обгрунтовує А. Фоєрбах. Багато в чому схожі на це антропологічні уявлення Сковороди та ін. Образ людини у Фоєрбаха засвідчує незвідність антропологічного, передусім почуттєвого, до суспільноісторичного (хоча й містить певну недооцінку останнього). Радикальна критика А., здійснена Марксом, обертається, зрештою, іншою крайністю - соціологічним редукціонізмом. Сучасні філософсько-антропологічні уявлення прагнуть подолати редукціонізм, зокрема, реабілітуючи "незбагненну почуттєвість" (Буркхгардт). За оцінкою Бубера, Фоєрбахів А., котрий відкрив царину "онтичної безпосередності", став "коперниканським звершенням" сучасної думки, не менш значущим, аніж картезіанське відкриття "Я". G

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ У ФІЛОСОФІЇ - у загальному значенні - сукупність філософських вчень про природу і сутність людини, у вужчому - напрям західної, переважно нім. філософії, започаткований Шелером та розвинутий у теоріях Плеснера, Ротхакера, Гелена, Хенгстенберга, Кассирера, Больнова та ін. А.н. у ф. є спробою шляхом узагальнення новітніх досягнень гуманітарних наук про людину - антропологи, етнографії, етнології, психології, соціології та ін. - на світоглядних засадах нім. романтичної філософії та філософії життя, неокантіанства, феноменології, екзистенціалізму з'ясувати самобутність людини, специфічність засад її буття, а також роль та місце у системі соціальних зв'язків у суспільстві. Фундамент філософської антропології як відносно самостійної галузі досліджень, який заклав Шелер, створив програму вивчення своєрідності людини та її буття в усій повноті їх виявів. Ця програма була спрямована на взаємоузгодження спеціально-наукового дослідження різних галузей і аспектів людського буття з цілісним осягненням проблеми людини засобами філософії. Визначаючи людину як єдність нерозумного життєвого пориву та нежиттєздатного розуму (духу), Шелер вбачав відмінність людини від тварини у духовності та здатності вільно і творчо ставитися до процесів, явищ і речей довкілля. За такого підходу філософська антропологія постає як галузь метафізичних знань про походження людини, її фізичні, психічні та духовні начала й спонуки. В умовах інтенсивно зростаючого обсягу різноманітної наукової людинознавчої інформації вона покликана відновити цілісний філософський образ людини та її ставлення до самої себе і процесів навколишнього світу. А.н. у ф. має декілька відгалужень: культурно-філософський (Ротхакер, Ландман), з опорою на версію філософії життя, розроблену Дильтеєм; біологічний (Плеснер, Гелен, Портман), що спирається на розроблене Ніцше розуміння людини як біологічно недосконалої та непридатної до повноцінного існування на основі власного волевиявлення істоти; релігійний (Генгстенберг), за яким специфіка людини полягає у "спрямованості до Бога"; педагогічний (Больнов), орієнтований на розвиток спроможності до самостійного мислення, вміння особистості визначати і постійно відтворювати власну, неповторну і нестійку міру життя. Хоча означені мислителі різняться розумінням специфіки і функцій філософської антропології, основних її категорій, законів, методів, стану та перспектив розвитку, вони усе ж постають як представники єдиного напряму в філософії, наполягаючи на поверненні до розгляду змістовних онтологічних проблем, пов'язаних з природою буття людини як цілісного суб'єкта життєвого процесу.

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПОВОРОТ в укр. філософії 60-х р р. - зміна парадигми філософування, переорієнтація знелюдненої на той час ідеологічними спрощеннями філософської думки до проблем людини, способів її самоствердження у світі. Відбуваючись у межах загальнообов'язкової філософії марксизму-ленінізму, дана переорієнтація пов'язана з філософською розробкою низки концептів, котрі виводили за ці межі або надавали традиційній філософії гуманістичного спрямування. Вагомою підставою для звинувачень в "ревізіонізмі" стало звернення прибічників нової тенденції до принципу практичної діяльності як наріжного в осмисленні особливостей взаємозв'язку людини й світу, що засвідчувало певну спорідненість цієї тенденції з поглядами західних неомарксистів. А.п. в укр. філософії виявився також багато у чому співзвучним тенденціям, що утвердилися на ту пору у світовій філософії (феноменологія, "фундаментальна онтологія" Гайдеггера, філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, "раціовіталізм" Ортеги-і-Гассета та ін.). Він став також поновленням філософсько-гуманістичних, кордоцентричних тенденцій вітчизняної думки: Сковороди, Юркевича, Хвильового. Осереддям гуманістичної переорієнтації філософських досліджень став створений 1968 р. відділ - тоді діалектичного матеріалізму, тепер філософської антропології - Ін-ту філософії НАНУ, який очолював Шинкарук. Вагомі передумови А. п. пов'язані з діяльністю у Києві відомого укр. і рос. філософа Копніна. Хоча діапазон досліджень на той час дуже звужувався рецидивами соціологічного редукціонізму, притаманного марксизмові, розпочалися плідні світоглядно-методологічні пошуки, пов'язані зі з'ясуванням культурно-історичної визначеності сутнісних ознак людини, структури цілепокладаючої діяльності, взаємодії наріжних регулятивів діяльності, а в ширшій перспективі - регулятивів людського світовідношення. Постала необхідність вивчення історичних типів світогляду, категорійної структури останнього, взаємодії світогляду та філософії як його теоретичної форми, ширше - співвідношення теоретичного, практичного та практично-духовного освоєння світу; духовного універсуму особистості, особливостей духовних почуттів (віра, надія, любов та ін.), світоглядно-культурного змісту філософських категорій. В результаті була введена у науковий обіг вилучена з ортодоксального марксизму тематика: "подвоєння" світу у свідомості (наявне та належне буття), феномен досвіду, етичні виміри практики, співвідношення предметного змісту та форми практики тощо. "Київська світоглядно-антропологічна школа" набуває популярності за межами України. 1982 р. групі її представників (Булатов, Іванов, Табачковський, Шинкарук, Яценко) присуджено Держ. премію України. Критичне осмислення даного теоретичного набутку здійснюється на щорічних "Філософськоантропологічних читаннях" (од 1995 р.), на читаннях пам'яті Копніна та ін.

АТЕЇЗМ ( від грецьк. а - заперечна частка; τεος - Бог, дослівно - безбожжя) - термін для характеристики таких світоглядних орієнтацій людини, які утверджують її в бутті, вільному від необхідності апелювати до надприродного. Протягом історії зміст поняття А. змінювався й був пов'язаний не лише з еволюцією релігії, а насамперед з розвитком виробництва, удосконаленням суспільних відносин, розвитком наукового пізнання взагалі. Історичний розвиток А. відображає звільнення людини від панування над нею стихійних сил природи і суспільства. А. не тотожний різним формам критики релігії, хоча в минулому подеколи й був пов'язаний з ними. Водночас А. не тотожний і антитеїзму. Якщо він і є супутником релігії, то не тому, що без неї не може існувати, а тому, що витлумачує ті самі, що й вона, проблеми взаємодії людини і світу. А. як форма філософського освоєння світу цікавить не стільки онтологічний чи гносеологічний, скільки індивідуально-практичний аспект відношення людини до світу, зокрема питання про те, чи вільна людина у своїй діяльності, а чи вона знаходиться під абсолютним впливом необхідності. Розкриваючи діяльну сутність людини, відображаючи факт утвердження її в своєму дійсному бутті, формуючи у неї адекватне уявлення про саму себе як частину природи і суспільства, як творчу, діяльну істоту, що вирішує проблеми свого буття без опори на надприродні сили, А. постає, відтак, як специфічна форма людинознавства. Соціальний зміст А. полягає не у звільненні свідомості людей від релігійних уявлень, а в утвердженні людини в такому бутті, яке виключає необхідність звернення її до надприродних сил тоді і там, де вона діє сама. А. зорієнтовує людину на свідомий контроль за всіма процесами своєї життєдіяльності.

БАГАТОМІРНІСТЬ - категорія, що виражає множинність незалежних і незвідних один до одного вимірів (аспектів, модусів) буття та форм і принципів пізнання у галузі філософії науки. В історико-філософському контексті вона інколи ототожнюється із категорією плюралізму або виступає як одна з його форм. Хоча історія філософії засвідчує споконвічне протиборство монізму і плюралізму, проте аж до поч. XX ст. у європейській культурі виразно домінувала перша з них. Це домінування позначилося на різноманітних пошуках доконечного фундаменту пізнання й буття, який тлумачився здебільшого як нейтральний досвід (емпіріомонізм), абсолютна ідея (абсолютний ідеалізм) або світ ідеальних сутностей (феноменологія). У друг. трет. XX ст. на перший план виступає філософія плюралізму, багатомірності, розмаїтості. У галузі філософії науки ця тенденція чітко виявилась у введенні в методологію науки принципу багатомірності, фундаментальному обґрунтуванні положень про незалежні один від одного атомарні факти (Вітгениїтайн), про різноманіття подій і форм досвіду (Джеме), про множинність актуальних сутностей і процесів (Вайтгед).