філософія+науки

Князєв, Володимир Миколайович (1946, Київ) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1975). Докт. філософських наук (1999). Проф., чл.-кор. Української академії політичних наук (1995), академік Міжнародної кадрової академії (1999) З. асл. діяч науки і техніки України (1998). Од 1992 р. - проф. кафедри філософії, у 1991 - 1995 рр. заст. декана філософського ф-ту КНУ ім. Т. Шевченка. Од 1995 р. - проректор з наукової роботи Української академії державного управління при Президентові України, од 1999 р. - зав. кафедрою філософії і методології державного управління цієї Академії. Фахівець у галузі соціальної філософії, політології, проблематики державного управління. Автор понад 100 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Закон і хаос", у співавт. (1985); "Людина і технологія" (1991); "Соціальна технологія та управління політичними процесами в Україні" (1995); "Філософія: Короткий курс лекцій" (1997); "Сучасні проблеми державного управління: дослідження, технології, методики", у співавт. (1999).

Маймонід, Мойсей (справжнє ім'я Моше бен Маймон) (1135, Кордова - 1204) - євр. середньовічний філософ Р. озробив свій варіант примирення релігії і філософії, наголошуючи, що всі істини філософії Аристотеля містяться в Торі і Талмуді, але для їх виявлення треба тлумачити ці тексти алегорично Ф. ілософія, за М., веде людину до інтелектуальної і моральної досконалості, яка полягає у культурі і знанні. Знаходження вищої істини за допомогою науки і пошук добра - не від страху покарання чи в надії на винагороду, а заради самого добра - вища мета людини. Згідно з М., розум веде людину до універсального, уява ж прив'язує до одиничного, партикулярного. Релігійні пророки й політичні провідники повинні поєднувати у своїх проповідях, повчаннях та життєдіяльності розум та уяву. М. не погоджується з Аристотелем щодо вічності і несотворимості світу і протиставляє Бога - як духовний творчий принцип - усій природі, обстоюючи креаціоністські уявлення. Обстоював смертність індивідуальної (рослинної і тваринної) душі людини і відповідно - неможливість доведення воскресіння тіл. Розумну душу, основний зміст якої вважав набутим і незалежним від тіла, визнавав безсмертною в духовному сенсі. Головний філософський твір М. "Дороговказ..." став широко відомим в Зх. Європі і справив значний вплив на пізню схоластику, а також на розвиток євр. філософії XVI - XVIII ст О. ригінал його написаний араб, мовою; пізніше перекладений на давньоєвр. мову, а в XIII ст. - на лат.

[br]

Осн. тв.: "Дороговказ для тих, хто вагається" (1190).

Максимович, Михайло Олександрович (1804, хут.Тимківщина, нині с.Бугуславець Черкаської обл. - 1873) - укр. вчений-енциклопедист, ботанік, натурфілософ, історик, етнограф, письменник. Закінчив словесний (1819 - 1821) та природничий (1821 - 1823) від. філософського ф-ту Московського ун-ту. Магістр фізико-математичних наук, докт. слов'яно-рос. філології, чл.-кор. Петербурзької АН. У 1833 р. очолював кафедру ботаніки Московського ун-ту, в 1834 - 1835 рр. - перший ректор Київського ун-ту, проф. рос. та слов'янської філології (1834 - 1841, 1843 - 1845). Творча спадщина налічує понад 200 назв книг, статей, рецензій. У 1823 - 1834 рр. працював переважно в галузі природознавства. М. - фундатор наукового українознавства. Автор піонерських праць з історії літератури України-Русі, порівняльного аналізу "південно-російської мови" з іншими слов'янськими мовами, один із перших дослідників і перекладачів на укр. мову "Слова о полку Ігоревім", речник концепції самобутності і самостійності укр. мови, тяглості і неперервності (починаючи з Києво-княжої доби) укр. історії. Мислитель-романтик, що орієнтувався у культурознавстві на народні основи культури; свій час усвідомлював як "час народності". Один із перших у Росії (і Європі) дослідників народної поезії. Видав три збірки укр. народних пісень (1827, 1834, 1849), перша з яких стала подією не тільки в літературному, а й світоглядному вимірах культурного життя тогочасної Росії. Натурфілософ з помітною шеллінгіанською тенденцією. Філософія М. відзначається виразним ухилом в кордоцентризм. Природу М. сприймав не як засіб для задоволення утилітарно-матеріальних людських потреб, а як храм, єдність речовинного і духовного, як життя, що "бере свій початок від Бога". Бог, у розумінні М., не Годинникар, а Художник. Тому природа - це не годинниковий механізм, а вражаючий красою художній витвір, в якому немає дрібниць, бо кожна частинка відображає Ціле. За М., кожна наука має бути і філософією - єдністю розуму і серця.

[br]

Осн. тв.: "Головні засади зоології, або науки про тварин" (1824); "Про системи рослинного царства" (1827); "Основи ботаніки". У 2 кн. (1828, 1831); "Роздуми про природу" (1833); "Лист про філософію" (1833).

Мірчук, Іван (1891, Стрий - 1961) - укр. філософ. Закінчив Віденський ун-т. Докт. філософії (1914). Від 1921 р. - викладач, в 1947 - 1948, 1950 - 1961 рр. - ректор Українського Віденського ун-ту (Прага - Мюнхен). Від 1954 р. - наук, співр. Ін-ту вивчення СРСР (Мюнхен), редактор ж. "Sowjetstudien". Член Української Вільної Академії, чл.-кор. Баварської АН. Один із провідних організаторів укр. науки в діаспорі. Спеціалізувався в галузі грецьк. етики, з кін. 20-х рр. у центрі його уваги - вивчення специфіки світогляду слов'ян, передовсім українців. До рис світогляду слов'ян відносив "погорду" до "абстрактних теорій", тяжіння до "філософії життя", містицизму, месіанізму. Укр. світогляд, або "українську душу", за М., характеризує домінування етики в філософії, тісний зв'язок із землею ("український антеїзм"), персоналізм, конкордизм, "свідомість посланництва" тощо.

[br]

Осн. тв.: "Історія грецької етики" (1922); "Основні проблеми і засади слов'янської філософії" (1930); "Українська культура у її історичному становленні" (1944).

Серл, Джон Р. (1932) - представник сучасної англ.-амер. аналітичної філософії мови і філософії свідомості. Проф. філософського ф-ту Каліфорнійського ун-ту в Берклі (США). Праці С. зумовили формування і поглиблене дослідження проекту під загальною рубрикою "теорія мовленнєвих актів" (ТМА) з подальшим зануренням у теорію інтенційності. С. здійснює багатовимірний аналіз поняття мовленнєвого акту, що деталізує і розвиває продуктивну установку (характерну для напряму філософії мови, започаткованого у працях "пізнього" Вітгенштайна та Остина) на опосередкованість досліджень відношення між мовою і дійсністю відношенням між мовою і діяльністю людини. З точки зору С., мінімальною одиницею людської комунікації є мовленнєвий акт: акт промовляння деякого висловлювання у певній мовленнєвій ситуації з певною ілокутивною силою і пропозиційним змістом. Згодом С. запропонував більш загальний теоретичний проект досліджень з метою включення мови до контексту теорії раціональності: переорієнтація на вивчення ментальних контекстів промовлянь і необхідність розгляду мовленнєвих актів як інтенційних дій. Занурення ТМА у проблематику філософії свідомості (теорія інтенційності) С. пояснював можливістю аналізу фундаментальних лінгвістичних понять (референція, значення, твердження та ін.) у термінах більш фундаментальних психологічних понять (переконання, намір, бажання та ін.). Запропонована С. ТМА, разом з її розширенням до теорії інтенційності, стимулювала формування нових тенденцій у здійсненні логіко-методологічного аналізу природної мови, коли змінюється розуміння самого об'єкта дослідження: перехід від переважно лінгвістичного аналізу до ширшого бачення проблематики мови як специфічної здатності людини до спілкування, відображення дійсності та пізнання довкілля. Така перспектива дослідження природної мови ґрунтувалася на широкому тлумаченні поняття контексту (коли мають на увазі не стільки лінгвістичний, скільки багатовимірний невербальний контекст: фізичний, соціальний, історико-культурний, ментальний тощо) і, як наслідок, на зануренні проблематики смислу висловлювань у проблематику їх розуміння, а також пізнання світу. С. (разом із Вандервекеном) є творцем ілокутивної логіки (логічної теорії ілокутивних актів), де здійснює спробу формалізації прагматичних властивостей природної мови, поєднуючи результати, досягнуті в ТМА, із досягненнями сучасної філософської логіки. С., звернувшись до відношення "свідомість - навколишній світ", критично аналізує панівні парадигми філософії свідомості та когнітивної науки. Останні праці С. присвячені дослідженню соціальної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Мовленнєві акти" (1969); "Інтенційність" (1983); "Перевідкриття свідомості" (1992).

КУМУЛЯТИВІЗМ (лат. cumulatio, від сшішіо - згрібаю, нагромаджую) - течія в філософії науки, яка визначає розвиток науки як процес нагромадження позитивного знання, додавання все нових знань до тих, що були одержані досі. Погляд на розвиток знання як просте зростання й накопичення можна вважати традиційним і загальновизнаним ледь чи не до відомої революції в фізиці кін. XIX - поч. XX ст. Позицій К. дотримувалися як історики природознавства, так і самі природознавці. Тільки різкі зміни в сфері спочатку фізичного, а потім і інших галузей знання в XX ст. дали підстави для критичного відношення до К. Але й за цих обставин значна частина природознавців і на поч. XX ст. все ще утримувалася на його позиціях. Нищівного удару К. було завдано з боку історичної школи в філософії науки.

Артюх, Анатолій Тимофійович (1939, Переяслав-Хмельницький - 1968) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1962). Канд. філософських наук. Працював у ДУ "Львівська політехніка" на кафедрі філософії, після аспірантури Ін-ту філософії їм. Г. Сковороди НАНУ - наук, співр. цього ін-ту. Досліджував проблеми гносеології та філософії науки. В дослідженні смислової (понятійної) структури теоретичного знання А. спирався на ідеї Канта, показуючи незадовільність гегелівської та наївно-матеріалістичної традиції для пояснення походження принципів наукових теорій. Виходячи з кантівських уявлень про категоріальні схеми, що лежать в основі знання, А. проаналізував особливості схем класичної фізики від Ньютона до Ейнштейна і спільність їх із схемами класичної політичної економії, включаючи Марксову. В працях А. формулюється підхід до аналізу смислової структури теорій, аналогічний до концепції парадигм.

[br]

Осн. тв.: "Категоріальний синтез теорій" (1967).

Велланський, Данило Михайлович (Кавунник) (1773, Борзна, Чернігівщина - 1847) - укр. і рос. натурфілософ, учений-медик. Закінчив дві академії: Київську духовну (1796) та Петербурзьку медико-хірургічну (1802). Вдосконалював фахову кваліфікацію в ун-тах Берліна, Відня, Парижа, Вюрцбурга (1802 - 1805) З. апочаткував шеллінгіанство в Росії і впродовж 30-х рр. був лідером цього напряму. Лейтмотиви його творчості - єдність матерії і духу в дусі; людини і природи в людині; філософії і природознавства - в філософії; фізики і метафізики - в метафізиці; теорії й емпірії - в теорії тощо. За В., природа народжується в душі людини, як художній твір в душі митця. Пізнання природи постає при цьому поєднанням духовно-практичного відтворення її за законами добра і краси, з одного боку, теоретичного відтворення за принципами єдності, суперечності і розвитку - з іншого. Поповнюючи прогалини в осягненні дійсних зв'язків за допомогою філософських конструкцій, В. розробляв картину природи як зв'язного, одухотвореного, перебуваючого у постійному русі цілого. Перебуваючи в Європі, листувався з Максимовичем, Білозірським, Мартосом, на поч. 30-х рр. відвідав Борзну, Київ, подарував духовній академії свої книги, портрет.

[br]

Осн. тв.: "Пролюзія до медицини як засадничої науки" (1805); "Огляд головних змістів філософічного природознавства, накреслений із творів Окена" (1815); "Дослідна, спостережна і споглядальна фізика" (1813).

Верников, Марат Миколайович (1934, с. Щербинівка, нині Червоноармійськ, Донецької обл.) - укр. філософ. Закінчив юридичний ф-т ЛІГУ ім. І. Франка. Докт. філософських наук, проф., чл.-кор. Академії політичних наук України, засл. діяч науки і техніки України, голова Львівської філософської спілки "Соgito", головний редактор ж. "Філософські пошуки". Від 1999 р. - проф. філософського відділення ОНУ ім. І.Мечникова. Фахівець у галузі історії укр. і польськ. філософії, а також соціальної філософії.

[br]

Осн. тв.: "Методологічний аналіз кризи філософського ідеалізму. На матеріалах польської філософії кінця XIX - першої третини XX ст." (1978).

Віко, Джамбаттиста (1668, Неаполь - 1774) - італ. філософ. Навчався у Неаполі. Від 1699 р. - проф. риторики ун-ту в Неаполі, від 1734 р. - придворний історіограф. Автор низки праць із філософії, риторики, філології, історії права Н. айважливішим внеском В. у філософію було осмислення ним історії як головного чинника людської діяльності. За В., люди можуть адекватно зрозуміти і відобразити лише те, що самі створюють. Тому світом, в якому людина панує, насправді є історія. Історична наука постає як автентичне осмислення, самосвідомість історичного процесу. Подібно до давньогрецьк. історика Полібія та давньокит. - Сим Цяня, В. розглядає темпоральний рух суспільства як множину історичних коловоротів. Але, на відміну від них, основною одиницею історії вважає не окремий народ, а історичний (громадянський) світ, утворений спільнотою однотипних народів. Таких світів виокремлено два: світ стародавніх та світ християнських народів. В. обстоює думку про те, що життєвий цикл кожного народу вичерпується трьома основними епохами, які аналогічні періодам життя людини - дитинству, юності та зрілості. Ці епохи В. пов'язує з відповідними формами політичної влади. Першу, божественну, епоху визначає влада монархів, батьків, жерців; другу, героїчну, - влада аристократії; третю, людську, - влада демократії або ж представницької монархії С. воєрідність цих етапів чималою мірою зумовлюється притаманними їм особливостями у розвитку міфології, релігії, філософії, права, логіки, мистецтва, мови й письма.

[br]

Осн. тв.: "Універсальне право" (1720 - 1722); "Основи нової науки про спільну природу націй" (1725) та ін.

Вундт, Вільгельм (1832, Некарау, Баден - 1920) - нім. філософ, психолог. Проф. філософії в Ляйпцигу (від 1875 р.), де організував першу в світі лабораторію експериментальної психології (1897). Окрім експериментальної та фізіологічної психології нижчих процесів, визнавав також існування описової та історичної психології, метод якої застосовується до аналізу таких виявів людського духу, як мова, звичаї, міфи та ін. У тлумаченні співвідношення душі та тіла, психічного й фізичного виходив із первинності першого чинника. На думку В., душа або дух є фундаментом матерії, а не навпаки. Логіку розглядав як теорію форм синтезуючого мислення, на яку має спиратися методологія усіх наук. Згідно з В., етика -це апріорне знання абсолютних цінностей. Хоч опис звичаїв різних груп людей з точки зору психології утворює необхідне підґрунтя формування моральних норм, головним чинником у цьому процесі є історично конкретизована рефлексія абсолютних цінностей.

[br]

Осн. тв.: "Вплив філософії на емпіричні науки" (1876); "Логіка" (1880 - 1883); "Етика" (1886); "Система філософії" (1889)та ін.

Габермас, Юрген (1929, Дюсельдорф) - нім. філософ. Разом з Апелем - представник комунікативного напряму в філософії. Навчався в ун-тах Геттингена, Цюриха, Бонна. Докт. дис. "Абсолют і історія. Суперечливість філософи Шеллінга" (1954). У 1962 - 1964 рр. - проф. філософії Гайдельберзького ун-ту. Од 1982 р. - проф· соціології та філософії Франкфуртського ун-ту. В річищі герменевтично-прагматично-лінгвістичного повороту Г. реконструює неомарксистську критичну теорію суспільства на основі теорії комунікативної дії. Формування громадського контролю за владою розглядає як суттєвий чинник становлення модерного суспільства та легітимації його інституцій. Критично трансформуючи системно-функціональний аналіз, з одного боку, та феноменологічно-герменевтичну соціологію, з другого, досліджує суспільство за допомогою концептів системи та життєвого світу. Г. пов'язує кризу сучасної доби із редукцією комунікативної раціональності до цілераціональності, життєвого світу - до системи, що призводить до "ідеологізації" науки й техніки, технізації культури, деполітизації "громадськості", а відтак - до проблем легітимації соціальних інституцій. Г. розбудовує постконвенційну етику, яка ґрунтується на консенсуально-дискурсивній легітимації моральних і правових норм на основі регулятивного принципу ідеальної комунікативної спільноти, умовами якої є права людини і симетричні стосунки в комунікації. На відміну від Апеля, Г. заперечує трансцендентальнопрагматичне граничне обґрунтування норм, зводячи його до процедурного досягнення консенсусу в реальній комунікації.

[br]

Осн. тв.: "Теорія та практика: Соціально-філософські студії" (1963); "Пізнання та інтерес" (1968); "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976); "Теорія комунікативної дії". В 2 т. (1981); "Моральна свідомість та комунікативна дія" (1983); "Фактичність та значущість" (1992); "Постнаціональні констеляції" (1998).

Гордієнко, Анатолій Терентійович (1937, с. Тимоновичі Чернігівської обл. - 1995) - укр. філософ. Закінчив історико-філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1959), докт. філософських наук, проф., засл. діяч науки (1987). Тривалий час очолював від. сучасної зарубіжної філософії Ін-ту філософії НАНУ, працював заст. директора ін-ту з питань наукової роботи, очолював спеціалізовану раду по захисту канд. і докт. дис. Автор 125 наукових праць (з них 7 - індивідуальні монографії), присвячених дослідженню методологічних проблем естетичної теорії, філософії людини, аналізові соціально-філософських і соціокультурних концепцій, поширених на Заході у 70 - 90-х рр.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво, дійсність і свобода художньої творчості" (1966); "Суспільне життя і художній талант" (1972); "У боротьбі за людину" (1977); "В ідейних битвах сучасності" (1981); "Аксіологічна драма XX ст." (2000).

ДЕЦИЗІОНІЗМ ( від лат. decisio - рішення) - філософське вчення, яке на противагу когнітивістській позиції (філософія Канта, філософія комунікативна), заперечує можливість раціонального обґрунтування (легітимації) норм, цінностей та цілей, а отже, й виправдання універсальних (які були б обов'язковими для усіх розумних істот) домагань значущості належнісних висловлювань; редукує таку легітимацію до ірраціонального рішення. Термін "decision", як юридичний, ввів нім. філософ Шмітт, який стверджував, що будь-який акт судочинства передбачає вольове рішення, яке не можна раціонально обґрунтувати. У філософії екзистенціалізму поняття "decision" як морально-практична категорія є також і категорією існування. В аксіології така позиція розроблялась нім. соціологом Вебером, який, виходячи з концепції взаємодоповнюваності вільної від цінностей раціональності науки й ірраціональності цінностей, вибір між цінностями відносив до ірраціонального рішення. Представник системної соціології Луман розвиває цей підхід в теорії легітимації, за якою конкретна норма є легітимною, якщо вона є легальною, тобто набуває чинності в процесі прийняття рішення більшістю голосів (напр., в парламенті).

ЕНЕРГЕТИЗМ - течія в філософії природознавства, яка виходить з визнання енергії першоосновою світу. Основоположником її вважається Оствальд, який у "Філософії природи" зробив спробу обґрунтувати цю тезу. Деяке пожвавлення інтересу до Е. в філософії науки мало місце після відкриття явища радіоактивності, коли виявилося, що радіоактивне випромінювання супроводжувалося деяким зменшенням маси радіоактивної речовини, а також після відкриття Ейнштейном т. зв. закону взаємозв'язку маси й енергії (Е = тс2). Проти енергетичний матеріалізм пропонує два традиційних заперечення: 1) замість матерії Е. висуває на роль першооснови буття енергію, в яку, згідно з Е., ця остання може перетворюватися; 2) Е. розриває іманентний зв'язок між матерією й рухом. У межах Е. т. зв. анігіляція елементарних часток у ядерних взаємодіях трактується як зникнення матерії й перетворення її на чисту енергію. Е. є однією з форм філософії природи, з долею якої майже ніяк не пов'язана історія сучасного природознавства.

Загороднюк, Валерій Петрович (1955, с. Новофастів Вінницької обл.) - укр. філософ. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1977). Доктор філософських наук (1992), проф. (1998). Од 1985 р. - ст. наук. співр. Ін-ту ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів - епістемологія, теорія пізнання, філософія культури, філософська антропологія, соціологія науки, політологія.

[br]

Осн. тв.: "Мета наукового пізнання: Соціально-культурні та логіко-гносеологічні аспекти" (1984); "Методичний аналіз історико-філософського знання", у співавт. (1984); "Цілепокладання у практиці, культурі, пізнанні" (1991); "Світоглядні орієнтири мисленнєвої культури", у співавт. (1993); "Філософія ноосфери", у співавт. (1995); "Філософія наук" (1998).

Кассирер, Ернст (1874, Бреслау, нині Вроцлав - 1945) - нім. філософ, представник Марбурзької школи неокантіанства. Згодом К. частково відходить від ортодоксального марбурзького неокантіанства і наближається до ідей феноменології та філософської антропології. Загальний напрям праць К. - висвітлення історії логіки, історії науки, історії теорії пізнання як передісторії неокантіанства. Зокрема, К. створив теорію формування понять у природничих науках. Ці поняття, звільнені від усякої предметної субстанційності, стають поняттями про відношення або про функції. За їх допомогою дійсність зводиться до "рядів" функціональних відношень. За К., існує єдиний світ культури, ідеї практичного розуму, як і категорії, з регулятивних стають конструктивними. К. називає їх "символічними функціями", які репрезентують вищі цінності. "Символічні форми культури" (мова, міф, релігія, мистецтво, наука, історія) - це самостійні, не підпорядковані один одному засоби освоєння людиною світу, виявлення нею своєї сутності С. имволи є носіями і засобами комунікації значень, тому символічна культура забезпечує єдність усіх форм духовного сприйняття світу. Символи - це своєрідні "органи реальності". Замість того, щоб мати справу з речами, за К., людина в певному сенсі спілкується сама з собою. Вона настільки обплела себе лінгвістичними формами, художніми і релігійними ритуалами, що вже не може бачити чи знати нічого іншого, крім посередництва цього штучного середовища. У філософський обіг увійшло визначення людини як "тварини, що створює символи". Вагомим є внесок К. у дослідження проблеми міфу, який він розглядає як початкову стадію у розвитку символічних форм. Для міфу характерним є збіг образу й реальності; перетворення мови на самодостатній світ, у межах якого ім'я чи назва речі стають потужними самостійними чинниками впливу на дійсність. Якщо наукове мислення, за К., спирається винятково на поняття, то міфологічне й релігійне - на метафору.

[br]

Осн. тв.: "Проблема пізнання в філософії і науці Нового часу" (1906); "Субстанція і функція" (1910); "Філософія символічних форм". У 3 т. (1923 - 1929); "Філософія Просвітництва" (1932); "Детермінізм і індетермінізм у сучасній фізиці" (1936); "Дослідження про людину" (1947); "Міф держави" (1947).

Кисельов, Микола Миколайович (1942, с. Грузьке Сумської обл.) - укр. філософ З. акінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1971), аспірантуру Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1976). Докт. філософських наук (1991), проф. (1996) О. д 1976 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. В даний час - провідн. наук, співр. ін-ту. Дослідницькі інтереси лежать у сфері філософії й методології сучасної науки, філософсько-світоглядних та етнокультурних проблем екології, зокрема тих, що стосуються впливу екологічних реалій на освітянський процес, державотворення й становлення громадянського суспільства в Україні. Має понад сто двадцять наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Об'єкт екології та його еволюція" (1979); "Наш спільний дім" (1986); "В гармонії з природою" (1989); "Соціально-філософські проблеми екології", у співавт. (1989); "Світогляд та екологія" (1990); "Методологія екологічного синтезу", у співавт. (1995); "Національне буття серед екологічних реалій", у співавт. (2000) та ін.

Кістяківський, Богдан Олександрович (1868, Київ - 1920) - укр. філософ, правознавець, публіцист. Дійсний член Української Академії наук (1919), декан юридичного ф-ту Київського ун-ту (1919). Вивчав історію під керівництвом Антоновича, соціологію та філософію - у Зіммеля та Віндельбанда. Вважав себе учнем Драгоманова, брав участь в укр. соціалістичному русі (т. зв. "драгоманівці"), діяч конституційно-демократичного рос. та укр. рухів. Головна філософська проблема - з'ясування загальних принципів створення системи наукових знань про суспільство. На початковому етапі своїх наукових студій виходив з розуміння суспільства як колективного цілого, тобто єдності "індивідностей" (індивідуальних буттів), яку називав генетичним поняттям, на відміну від метафізичних понять "духа" чи "необхідності"; вважав індивідуальність витоком суспільного розвитку. Надалі це уявлення зазнало коректив ("Соціальні науки і право", 1916): розвиток пояснюється як взаємодія суспільного та індивідуального начал, історична реальність визначається певною відповідністю між рівнем розвитку культури суспільства та окремих "індивідностей" (груп, класів, націй), а характер епохи - змістом суспільної свідомості, притаманним їй способом переживання ідей. Основою свідомої діяльності людини К. вважав принцип належнісного: у суспільстві, на відміну від природи, відбувається перетворення необхідного на належне завдяки діям людей, які керуються усвідомленням свого обов'язку; сама ж необхідність здійснюється як індивідуальний збіг обставин, що визначається культурними цінностями - нормами (логічними, етичними та естетичними), що їх досліджує наукова філософія. Суб'єктом суспільної діяльності є культурна спільнота. Роль інтелектуалів полягає у тому, щоб надати "культурного вияву" тим цінностям, якими вони керуються. Протиставляв два стилі мислення - генетичний (критичний) та метафізичний. Перший ґрунтується на доповняльності методів, множинності, плюралізмі теоретичного пояснення, включає дослідження статистичних імовірностей. Обстоював ідею плюралізму і доповняльності теорій (зокрема у галузі правознавства), оцінював філософію як критику понять, що допомагає обмежити теоретичні узагальнення, подолати їх метафізичність і вияснити зміст тих логічних норм, якими керується дослідження.

[br]

Осн. тв.: "На захист науково-філософського ідеалізму" (1906); "Реальність об'єктивного права" (1910); " Раціональне та ірраціональне у праві" (1911); "Проблема і завдання соціально-наукового пізнання" (1912); "М.П. Драгоманов і питання про самостійну українську культуру" (1912); "Держава і особистість" (1916).

Лєдніков, Євген Євгенович (1938, Донецьк) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка. Докт. філософських наук, проф. У 1964 - 1978 рр. працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, од 1978 р. - зав. кафедрою філософії Московського ін-ту тонкої хімічної технології. Наукові розробки - в галузі логіки і філософії науки, сучасного розуміння природи наукових абстракцій та абстрактних об'єктів у структурі теоретичного знання, логічних проблем існування, теорії означених дескрипцій для широкого класу модальних логік.

[br]

Осн. тв.: "Проблема конструктів в аналізі наукових теорій" (1969); "Критичний аналіз номіналістичних і платоністських тенденцій в сучасній логіці" (1973); "Пропозиціональні установки та епістемічні модальності" (1988).