філософська

КРИТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ - неоднорідна філософська течія, яка виникла у новоєвропейській культурі наприк. XIX ст. як цаслідок альтернативних спроб "реалістського" переосмислення гносеології Канта. Філософія К.р. приділяє особливу увагу аналізу проблеми взаємозв'язку "об'єкт його гносеологічний образ". У трактовці цієї проблеми К.р. протиставляє себе не тільки "догматичному реалізмові", який бездоказово постулює об'єктивність зовнішнього світу, а й "наївному реалізмові", згідно з яким всі характеристики світу, які дані в нашому життєвому досвіді, адекватної вичерпно повно передають об'єктивну реальність. Представники К.р. (Риль, Кюльпе, Бехер, Сет, Хікс, Дрейк, Лавджой, Пратт, Роджерс, Сантаяна, Селларс та ін.) переконані, що нашій свідомості не може бути дано нічого такого, що раніше не було утворено нею самою. Будь-який зміст людської свідомості вони розглядають як її результат, опосередкований складним пізнавальним процесом взаємодії суб'єкта та об'єкта. За К.р., хоч предметність і створюється самою свідомістю, проте знання має об'єктивні підстави. Онтологія К.р. неоднозначна. Вона припускає існування не тільки реалій предметного світу, а й ідеальних сутностей найрізноманітніших типів. Адекватність знання у філософії К.р. розуміється як відповідність цього знання об'єкту, котрий опосередковується ідеальними структурами і досвідними даними. Оскільки дані досвіду не можуть бути "схожими" на об'єкт, остільки репрезентації його у свідомості є не відображенням об'єкта, а його ієрогліфом. У сучасній філософії ключові ідеї К.р. відтворюються у модифікованому вигляді у деяких версіях наукового реалізму (напр., у концепції "радикального критичного реалізму" Мандельбаума).

КУЛЬТУРА ( від лат. culture - обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування) - 1) Історично вихідне значення - обробіток і догляд за землею. 2) Догляд, поліпшення, ушляхетнювання тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, а отже - і ступінь їх розвитку; відповідно розрізняють К. тіла, К. душі і духовну К. (вже од Цицерона йдеться про філософію як К. духу). 3) Сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття. 4) Сукупність матеріальних і духовних надбань на певному історичному рівні розвитку суспільства і людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності. 5) Локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або за історичними типами, або за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства. В найширшому значенні, зафіксованому ще Віко, К. - це те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою. Од XVIII ст. започатковується як розбіжність між К. натуралістичною (коли її витоки вбачаються в незайманій природі людини) та ідеалістичною (К. - це, головним чином, досягнення довершеного морального стану), так і протиставлення К. (як осердя духовних цінностей, зусиль, пов'язаних з внутрішнім вдосконаленням особи) - цивілізації (як чомусь зовнішньому щодо людини, спрямованому на покращення соціального устрою, еволюційний континуальний розвиток суспільства на засадах "розуму" до інтегрального універсалізму). З друг. пол. XIX ст. формується некласичний підхід до К., утверджується ідея її дисконтинуальності (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі, Нортроп, Шубарт), відбувається онтологічний поворот в розумінні К. (філософія життя, феноменологія, екзистенцій лізм, антропологія філософська), В результаті планетарний культурно-історичний процес постає вже не як монолітноєдина лінія неухильного сходження, а як поліцентричне і багатолінійне утворення, як сукупність співіснуючих і наступних одна щодо одної К. монадної природи. К. розглядається не лише як певний спосіб і взірець життя, а передусім як особлива реальність, буттєвий вимір унікальності існування різномасштабних індивідів історії - осіб, племен, спільнот, націй, цивілізацій, суспільств тощо. За такого - позбавленого просвітницьких ілюзій, сповненого переживанням історичних екстремумів, трагізмів і втрат - розуміння К. принципово інакше постає співвідношення К. і цивілізації. К. розглядається як синонім локальної цивілізації (напр., у Тойнбі), або ж цивілізація - як пізній етап існування К. - етап її творчого і водночас виснажливого плодоношення (Данилевський), а чи застигання і вмирання (Шпенглер). Нині поряд з традиційними проблемами культурології - про співвідношення природи та К., сутність К., зв'язок К. між собою та з цивілізацією тощо дедалі актуальнішими стають проблеми онтології К., безконфліктного діалогу К., співвідношення масової та елітарної К., соціального і культурного поступу, загальнолюдського, особливого і унікального в розвитку К., К. та контркультури тощо Р. озглядаючи екзистенційно-антропологічні підвалини К., можна визначити її як процес та результат об'єктивації особистісної основи людини задля досягнення внутрішньо-духовної комунікації. К. постає як символічно-комунікативне оформлення особистості у стихії часу. При цьому К. може бути прив'язана до свого часу, а може виходити за його межі, у той екзистенційно-антропологічний простір, що з'єднує різні часи. Такий вихід є виявленням геніальності у К.; у сприйнятті й творенні К. він є результатом граничного напруження людини, її граничного буття. При цьому в К. відбувається зняття граничного напруження, яке виявляється в станах туги, жаху, відчаю, катарсичного переживання.

Кульчицький, Олександр Шумило фон (1895, с. Скалат Тернопільської обл. - 1980) - укр. філософ, автор численних праць зі світоглядової, гносеологічної та психологічної проблематики, публікацій з етнології, педагогіки, літературознавства, германістики. Вивчав філософію, психологію та германістику у Львівському ун-ті та Сорбонні. У 1930 р. захистив дис. "Релігія у вченні Ренана", у 1930 - 1932 рр. спеціалізувався з педагогіки у Краківському ун-ті, 1940 р. вимушено емігрував. Згодом працював в Ін-ті психології і психотерапії Мюнхена О. д 1945 р. - проф. психології, згодом філософії Українського Вільного ун-ту О. д 1951 р. проживав у Парижі (член управи Наукового товариства ім. Шевченка). Теоретичні засади досліджень К. формувалися під впливом структурної психології, філософії Шелера, Бергсона, Гартмана, Муньє, особливо - Канта й Сковороди. Пошуки філософської концепції людини приводять К. до переконання, що адекватним методом осягнення людської суті є персоналізм; з огляду на це, К. є автором оригінальної концепції укр. персоналізму. Поєднуючи геопсихічні, расово-психічні, соціопсихічні, культурно-психічні чинники формування українства, особливо під кутом зору глибинної психології, К. розробляє філософсько-антропологічну характерологію укр. людини. Він акцентує на відносній перевазі емоційної, "ендотимної" підвалини та кордоцентризму над екстравертними виявами персональної надбудови. Відіграючи позитивну роль у внутрішньому збагаченні людини, ця тенденція водночас пов'язана зі слабкістю вольового начала. Однак, враховуючи відносну піддатливість колективної підсвідомості укр. людини, К. обстоює постулат щодо можливості внутрішніх психічних змін, пов'язаних з перебудовою політичних та історичних обставин у бік стимуляції та зміцнення раціонально-активних світоглядних настанов. Пізно виступивши на арену світової історії, укр. людина має, на думку К., кращі дані оминути помилки Заходу та оптимально завершити синтез різних психічних шарів і смуг. Тяжіння до світоглядової центрації предмета філософії та до персоналізму дозволяє твердити про певну подібність філософських уподобань К. та світоглядово-антропологічних тенденцій, започаткованих вітчизняними філософами-шістдесятниками.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до філософії" (1946); "Нарис структурної психології" (1949); "Основи філософії і філософічних наук" (1949); "Введення у філософічну антропологію" (1973); "Український персоналізм. Філософська й етнопсихологічна синтеза" (1985).

Куценко, Володимир Ілліч (1921, с. Благодатне Дніпропетровської обл. - 1998) - укр. філософ. Закінчив історичний ф-т Київського ун-ту ім. Т. Шевченка (1948), Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1953). Докт. філософських наук (1972), проф. (1972); чл.-кор. НАНУ (1976), акад. НАНУ (1985). В 1970 - 1989 рр. - зав. від. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ; в 1972 - 1978 рр. - головний редактор ж. "Філософська думка". Сфера наукових інтересів - проблеми соціального детермінізму, теорії і методології соціального пізнання, передбачення, управління. Ініціатор і керівник (1972 - 1989) науково-дослідницької програми, присвяченої розробці соціальної філософії як теорії соціального пізнання та дії, до виконання якої були залучені, крім укр. вчених, філософи з Росії, Німеччини, Болгарії.

[br]

Осн. тв.: "Передбачення і життя" (1966); "Про наукове управління творчим процесом" (1971); "Соціальне завдання як категорія історичного матеріалізму" (1972); "Суспільна проблема: генезис і рішення: Методологічний аналіз" (1984).

Кушаков, Юрій В'ячеславович (1946, Бобруйськ) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1970). Докт. філософських наук (1983), проф. (1986). У 1983 - 1995 рр. - зав. кафедрою історії філософії КНУ ім. Т. Шевченка, нині - проф. цієї кафедри. Фахівець у галузі історії філософії, зокрема нім. класичної філософії. Автор понад 50 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Історико-філософська концепція Фоєрбаха" (1981); "Від розсудку до розуму", у співавт. (1991); "Історія філософії і культура", у співавт. (1991); "Чи є вихід із кризи, або як нам бути з марксизмом" (1995).

Ландман, Міхаель (1913) - нім. філософ і публіцист; систематизатор теоретичних здобутків сучасної філософської антропології. До кола його філософських інтересів входить розробка антропології об'єктивного духу, творінням і знаряддям якого виступає людина. Першорядного антропологічного значення Л. надає традиції, яка формує людину. Але водночас він застерігає, що наслідування традиції, культурна спадкоємність можуть обмежувати і контролювати процес культурної творчості, котра потребує відкритості людини світові. Таким чином, на об'єктивний дух, об'єктивовані форми культурної творчості покладається функція саморегуляції; втім, за Л., людина є не тільки продуктом об'єктивацій, а й індивідуальністю. Суперечливість розгортання людського буття виступає запорукою нескінченності культурної творчості, оскільки "людина є суб'єктивним корелятом незавершеного, а незавершене є основою можливостей людини".

[br]

Осн. тв.: "Філософська антропологія" (1955); "Людина як творіння і творець культури" (1961); "Кінець індивіда" (1971); "Що таке філософія" (1976).

скор. від Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа

ЛІБЕРТАРИЗМ - 1) Доктрина, сучасна течія політичної ідеології, прихильники якої вважають, що держава повинна обмежитися захистом прав індивідів; радикальні лібертаристи обстоюють думку, згідно з якою людина не повинна підкорятися жодним інституціям, авторитетам і владам, відносно яких у неї немає довіри і згоди. В цілому позицію лібертаристів визначають як намагання поширити принципи функціювання вільного ринку на увесь соціальний лад та перебіг соціального життя. Захист такої "ринкової методології" відчутно відрізняє Л. від інших ліберативних течій сучасності, зокрема консерватизму і лібералізму Н. а відміну від консерваторів, лібертаристи не вважають обов'язком держави піклуватися про суспільну мораль, боротися проти проституції, вживання наркотиків і сексуальних перверзій, які не завдають шкоди іншим, - тобто втручатися в сферу, де людина сама визначає себе і реалізує свої права (нехай і завдаючи собі безсумнівної шкоди). Лібертаристи закликають критично (негативно) сприймати будь-які інституції (релігія, сім'я, будь-які традиції), що закріпачують людину, роблять її погляд на світ вузько запрограмованим і мертвотним. Вони виявляють критичну налаштованість відносно мілітарної політики національних держав, зокрема упереджено відносяться до великих витрат бюджетних коштів на національну оборону. Л. поширений здебільшого не у вигляді системної доктрини, а певної позиції або ставлення. Основні соціально-філософські ідеї Л. викладені в працях Ренд, Ротбарда та ін. 2) Філософська концепція, метафізична теорія, яка виступає протилежністю і запереченням детермінізму, особливо стосовно природи людської діяльності (яку треба розглядати як неупереджену активність морально відповідальних агентів, спроможних вчинити будь-що під свою відповідальність або ж відмовившись від неї). Цю філософську версію прихильники Л. називають також об'єктивізмом.

ЛОГІКА (грецьк. λογική - наука про умовивід, від λόγοξ - слово, поняття, судження) - дослідження міркувань (філософських, математичних та ін.) з метою створення теорії їх правильності. Необхідність цих досліджень виникає у зв'язку з потребами обґрунтування знання. В цьому аспекті Л. розглядалась багатьма філософами як частина теорії пізнання (органон). Предмет Л. уточнюється як дослідження не змісту міркування ("про що"), а його форми ("як"). У цьому аспекті Л. характеризується як формальна, на відміну від "змістовної", якою вважається діалектична Л. В сучасній Л. з появою таких розділів, як модальна Л., Л. дії, Л. запитань і відповідей та ін. її "формальність" вважається відносною і пов'язується із ступенем схематизації міркування, що робить відносним розподіл Л. на теоретичну і прикладну. Головні напрями досліджень у сучасній Л.: 1) теоретична Л.: теорія доведень, теорія аналізу, формальна семантика; 2) практична Л.: Л. дій, Л. рішень, евристика, праксеологія, конфліктологія; 3) філософська Л.: часова Л., динамічна Л., епістемічна Л., когнітивна Л., Л. тропів (метафор, аналогій), деонтична Л., Л. оцінок, Л. норм, Л. імперативів; 4) логічний аналіз мови: теорія комунікації, теорія аргументації, теорія мовленнєвих актів, аналіз дискурсу, дискусій, риторика, семіотика; 5) Л. інформаційних технологій: логіко-когнітивний аналіз, комп'ютерна Л., Л. програмування, Л. ''штучного інтелекту". Метапроблеми Л.: історія Л., соціологія Л., філософія Л., викладання Л.

ЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ФІЛОСОФІЯ - течія в сучасній аналітичній філософії, яка вбачає єдину мету і метод філософії в логічному аналізі мови науки засобами логіки математичної. Л. а. ф. об'єднує вчених різних філософських спрямувань. Завдання логічного аналізу представники цієї течії вбачають у побудові штучних мов-моделей як засобів реконструкції природних мов (у т.ч. "мов науки"). Л. а. ф. виниклав пер. чверті XX ст З. асновником її був Рассел, який висунув ідею про те, що логічний аналіз відкриває можливості розв'язувати філософські питання і методологічні проблеми науки на засадах нової, логічно досконалої мови. Оскільки універсальною мовою науки вважалася мова математики, то пошуки досконалої, логічно надійної математичної символіки стали основою досліджень представників Л. а. ф. Будьяку філософську проблему вони прагнули розв'язати шляхом її коректного переформулювання, тобто перекладу "досконалою мовою науки". Якщо переклад не вдавалося здійснити, проблему оголошували псевдопроблемою. Ідеї Л. а. ф. розвинув Вітгениїтайн (див. логічний атомізм). Суб'єктивістський характер Л. а. ф. найповніше виявився у програмі Віденського гуртка. Пізніше до Л. а. ф. прилучилися Львівсько-варшавська логіко-філософська школа, представники логічного емпіризму, неопрагматики та інші, які в галузях логічної семантики, логіки імовірностей, логіки модальної досягли певних успіхів.

Лук'янов, Олександр Тимофійович (1936, с. Полтавка Воронезької обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-тКНУім.Т. Шевченка (1958). У 1967 р. захистив канд. дис. Працює на посаді доцента кафедри філософії НТУ "КПІ". Коло наукових інтересів - діалектика, теорія пізнання, логіка. Автор багатьох статей і розділів колективних, а також індивідуальних монографій.

[br]

Осн. тв.: "Від натурфілософії до свідомого діалектичного природознавства" (1962); "Філософія гуманізму", у співавт. (1976); "Суб'єкт і об'єкт як філософська проблема" (1979).

Льовіт, Карл (1897, Мюнхен - 1973) - представник сучасної нім. філософської антропології. В ун-тах Мюнхена та Фрайбурга вивчав філософію і біологію. Од 1952 р. - проф. філософії у Гейдельберзькому ун-ті, де він займався історичною і соціальною антропологією, історією філософії. Філософська концепція Л. ґрунтується на теоретичних засадах феноменології пізнього Гу есер ля і Шелера, а також на антропологічних ідеях Feme. Людину він розглядав як природну істоту у континіумі природного світу; аналізував питання про специфічну гуманність людини, відштовхуючись від положення про її трансцендентну сутність. Для історико-філософських праць Л. характерним є зосередження на фундаментальній проблемі про співвідношення "Бог - світ - людина". Праці пізнього періоду присвячені розгляду проблеми смислу людського буття у цілісності світу. Л. прагнув розробити нову орієнтацію для сучасної людини на засадах екзистенційно-антропологічного й екологічного розуміння гуманізму.

[br]

Осн. тв.: "Індивід у ролі співлюдини" (1929); "К'єркегор та Ніцше. Або філософське та теологічне подолання нігілізму" (1933); "Смисл історії" (1949); "Гайдеггер; Мислитель смутного часу" (1953); "Знання, віра та скепсис" (1959); "Бог, людина та світ у метафізиці від Декарта до Ніцше" (1967).

Ляйбніц, Готфрид Вільгельм (1646, Ляйпциг - 1716) - нім. філософ, вчений В. ивчав філософію та право в Ляйпцизькому ун-ті, математику в Ієнському. Після закінчення Ляйпцизького філософського ф-ту захистив у 1666 р. дис. "Про комбінаторне мистецтво", в кінці того ж року в Альтдорфі - дис. на ступінь докт. права. Л. створив першу обчислювальну машину, яка, крім арифметичних дій, могла добувати квадратні корені; після її успішної демонстрації у Парижі був обраний до Паризької академії, а в 1673 р. став членом Королівського тов-ва у Лондоні. Першу статтю про диференційне числення Л. опублікував у 1684 р., а про інтегральне - у 1686 р. Л. виступив ініціатором створення Академії наук у Берліні (1700), був обраний (пожиттєво) першим її президентом. Протягом життя Л. багато подорожував (певний час перебував у Франції, Англії, Італії, зокрема у Римі). Постійним місцем роботи Л. (від 1686 р. і до смерті) було опікування бібліотекою герцогів Ганноверських. Власна філософська система задумувалась і створювалась Л. як спроба синтезу досягнень античної, середньовічної та "нової філософії"; в історію світової філософської думки вона увійшла як завершення європейської філософії XVII ст. і як попередниця нім. класичної філософії. Основними імперативами раціоналістичної за своїм характером методології Л. постають універсальність і чітка доказовість філософських міркувань. Вихідними методологічними засадами, що уможливлюють дотримання означених імперативів, є наступні принципи буття і мислення: 1) несуперечливість будь-якого можливого або мислимого буття (закон суперечності); 2) логічна первинність можливого над дійсним (можливість незліченної множинності несуперечливих світів); 3) достатнє обґрунтування, що існує саме даний світ, відбувається саме ця подія, а не будь-які з можливих (закон достатньої підстави); 4) довершеність чи досконалість даного світу як достатня підстава його існування. Досконалість дійсного світу Л. розумів як гармонію сутності та існування Н. а відміну від попередніх мислителів, які вважали анахронізмом такі поняття античної та схоластичної філософії, як "ентелехія", "монада", "мета" (або кінцева причина) та "субстанція" (субстанційна форма), Л. залучає їх, докорінно переосмисливши, як основоположні і продуктивні засоби філософського пізнання. Першочергове місце тут належить поняттю "монада". Л. радикально відходить від ототожнення матерії і протяжності та тлумачення простору як субстанції (Декарт), позаяк такий підхід, на його думку, передбачає нескінченну подільність. Натомість він вводить поняття частки, наділеної силою (на тій підставі, що цього вимагають закони руху). Прості субстанції, або монади, не мають протяжності і тому не можуть ділитися іще на щось простіше; вони є осередками сили і, отже, почуття, сприйняття (перцепції) і прагнення (апетиції). Кожна монада є мікрокосмосом, що "віддзеркалює" увесь універсум. Із тези, що монади - це прості субстанції, випливає, що вони не мають вікон, через які щось має "входити і виходити". Звідси - ідея Л. про напередвизначену гармонію, адже інакше неможливо пояснити взаємозв'язок монад поміж собою. Подібно до того як два хори можуть співати за однією партитурою, так і монади взаємодіють на підставі первинного Божественного вибору щодо їхнього співіснування. Існування Бога Л. обґрунтовує, виходячи із принципу достатньої підстави; оскільки поняття Бога можливе, то він існує. Тільки Бог спроможний, "віддзеркалюючи" свою власну природу, нівелювати відмінність між випадковим та необхідним; але це не означає, за Л., що зникає людська свобода. Людині, як монаді, також притаманні сприйняття, апетиції і спонтанність, але у формі мислення, волі і свободи. Свобода (включно зі свободою вибору) полягає у слідуванні велінням розуму згідно із принципом достатньої підстави.

[br]

Осн. тв.: "Принцип індивідуації" (1663); "Роздуми про знання, істину та ідеї" (1664); "Теорія руху" (1671); "Міркування про метафізику" (1686); "Про походження речей" (1697); "Теодицея" (1710); "Монадологія" (1714).

Марсель, Габріель Оноре (1889, Париж - 1973) - франц. філософ, драматург, літературний критик. Закінчив Сорбонну; зазнав впливу ідей Бергсона, Брюнсвіка, Ройса. М. - один із засновників філософії екзистенціалізму. У центрі уваги М. - життя (існування) окремішної людини, що він його розглядає у двох площинах - як "проблему" та як "таїну". У першій площині життя постає як низка перешкод, ситуацій (проблем), які вимагають від людини якихось зовнішніх дій для розв'язання; життя "як таїна" - це безпосередність людського існування, за яким приховані глибинні екзистенційні підвалини буття - надія, відданість, смерть, любов. Якщо корені буття є у "таїні", то "таїна" може оприявнитися через релігійне одкровення і Божу Благодать, що уможливлює для людини порятунок із пастки абсолютного існування. Релігійно-філософська екзистенційна онтологія М. відкриває обнадійливу для людини перспективу порозуміння із світом; отже, людина - блукач (homo viator) може відшукати у бутті свій дім (прихисток). Досліджуючи екзистенційні суперечності суто теоретично, М. водночас постійно осмислює їх у своїх драматичних творах. Драматургія М. - то передовсім театр людської душі, з одного боку, приреченої на самотність, аз другого - спраглої універсальної істини, що її франц. мислитель, на відміну від представників безрелігійного франц. екзистенціалізму, віднаходить саме у національній католицькій традиції. М. - остання із великих постатей франц. культури, які поєднували глибинний філософський пошук з його художніми інтерпретаціями.

[br]

Осн. тв.: "Благодать" (1914); "Божа людина" (1925); "Поруйнований світ" (1933); "Бути і мати" (1935); "Людина-блукач (Homo viator)" (1944); "Метафізика Ройса" (1945); "Таїна Буття" (1950); "Рим більш не у Римі" (1951); "Проблематична людина" (1955).

МАТЕРІАЛІЗМ ( від лат. materialis - речовинний) - філософське вчення, згідно з яким матерія первинна, а свідомість, дух - вторинні. Дане співвідношення має насамперед просторовий і часовий зміст: свідомість притаманна не всій матерії, а лише окремим її утворенням; спочатку існує матерія, а потім в ній виникає дана властивість. З її появою принцип М. змінюється і доповнюється новим: матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них; матерія існує незалежно від нашої свідомості. Але коли матерія незалежна від свідомості, то і, навпаки, свідомість незалежна від матерії, і замість монізму виходить дуалізм. Тому потрібне уточнення, яке є у Дицгена: людський орган пізнання - це частка природи, що відображає інші частки природи. М. полягає у тому, що останні, які не мають у собі свідомості, виникають раніше і існують незалежно від людини - носія пізнання Д. ане відношення знову змінюється, якщо йдеться про суспільство, де незалежно від свідомості одних існують свідомості інших людей. Історичне, суспільне буття - це діяльність, а вона визначається структурою: мета - засіб - результат, перша вихідна ланка якої має ідеальний чи духовний характер. Суспільне буття опосередковане свідомістю. Тому історичний матеріал вимагає заглиблення в такі шари людської істоти, які не залежать від свідомості, а передують їй і визначають її. їх складає тілесна природа людини, її фізичні, матеріальні потреби, які не можна задовольнити без допомоги свідомості, але які від неї не залежать, їй передують, - потреби в засобах життя (їжі, одязі, житлі і т.п.). Зазначена структура діяльності стає такою: матеріальні потреби - цілі - засоби - результати. Подібні потреби існують завжди, випливають з людини як природної істоти, природа постачає також в кінцевому підсумку і матеріал для знарядь та продуктів праці. В цьому і полягає істина матеріалістичного розуміння історії Ч. им менше розвинуте суспільство, тим більшою мірою залежить воно від матеріальних потреб і компонентів життя і навпаки. Коли пізнання і діяльність набувають планетарного характеру, стають сумірними з геологічними силами землі, матеріальне і духовне стають рівноправними факторами, втрачають свою абсолютність. Це відбувається в тій реальності, яка носить назву феномена ноосфери (сфери розуму). М. з відношенням "первинності - вторинності" зберігає своє значення на периферії ноосфери, в тих межах, де перероблена дійсність стикається з дійсністю неосвоєною - як в оточенні людства, так і в ньому самому.

МЕДІЄВІСТИКА - галузь міждисциплінарних досліджень середньовічної культури. Виникнення М. в XIX - XX ст. пов'язане з переосмисленням ренесансно-просвітницького зневажливого ставлення до Середніх віків. Філософська М. досліджує історію середньовічної філософії в контексті духовного життя Середніх віків (див. Гейзинга, Гуревич, Бахтин). Систематичні дослідження з історії укр. філософії X - XVIII ст. розпочалися з 1970-х рр. за такими основними напрямами: філософія в КМА та інших навчальних закладах в Україні XVI - XVIII ст., неакадемічна укр. філософія XVI - XVIII ст., філософські ідеї в культурі Київської Русі.

МІСТИЦИЗМ ( від грецьк. μυστήριον - таємниця, таїнство) - 1) Визнання надприродної сутності явищ природи. 2) Релігійно-філософська світоглядна концепція, яка виходить з того, що справжня реальність недосяжна для розуму і розкривається лише шляхом інтуїтивно-екстатичного (надчуттєвого) опанування у містиці - практиці безпосереднього єднання з надприродним, трансцендентним. М. бере витоки в архаїчній магії, шаманстві; у філософії формується лише тоді, коли виникає поняття трансцендентного Абсолюту, а в індивідуальній свідомості починають чітко розрізнятися логічний та інтуїтивний (ірраціональний) способи пізнання. М. притаманний всім релігійним системам та релігійно-філософським вченням, оскільки вони базуються на визнанні надприродного начала. Найраніший розквіт М. - в країнах з високою філософською культурою: Індії (веданта), Китаї (даосизм), Греції (піфагореїзм, платонізм). В подальшому хвилі М. супроводжують періоди суспільних криз: занепад Римської імперії (неоплатонізм, раннє християнство, гностицизм, маніхейство), кінець Середньовіччя (суфізм, каббала, ісихазм), період становлення раннього капіталізму (хасиди, квакери, янсеністи, хлисти) В. Новітній час М. є складовою теософії, антропософії, неотомізму, персоналізму. У доктринах новітніх релігійних і духовних течій друг. пол. XX ст., а також деяких наукових напрямах (напр., трансперсональній психології) спостерігається поєднання М. і елементів наукової картини світу. В деяких аспектах з М. збігаються парапсихологія та біоенерготерапія (екстрасенсорне цілительство). Значне поширення М. у країнах Сх. Європи в період постсоціалізму становить реакцію на попереднє суто матеріалістичне та раціоналістичне світосприйняття.

МОДЕРН ( від франц. moderne - найновіший, сучасний) - одна з епох європейської історії (а саме - європейський Новий час), яка стала з часів молодогегельянців найважливішою темою філософського, естетичного, культурологічного, соціологічного дискурсів. Девіз цієї епохи - не відродження греко- римської Античності (тобто не Ренесанс), а започаткування нового життя, нового відчуття часу, відчуття переваги, "сучасного" (тобто "М.") над "минулим" ("премодерном"). М. - це епоха довіри до самодостатньої потуги Розуму, метафізики, прогресистського мислення. Інтегральний результат М. - суспільство, розвиток якого спирається на чотири сили, які домінують в цю епоху: природознавство, техніка, індустрія і демократія. Людина М. сама виводить себе на кін історії, сама стає цим "коном", на якому відтепер фізико-технічний світ повинен виказувати, подавати себе (ставати образом, картиною - за Гайдеггером). Претензія цього світу на безмежне панування є наслідком гуманізму М., який розуміється як така філософська інтерпретація людини, що пояснює і визначає цілісність буття, на основі концепту людини і для людини. Культурна свідомість М. осяяна ідеєю безмежного розвитку: самої себе; науки, техніки, науково-технічного поступу; технології оволодіння усіма ресурсами Всесвіту, практики тотального підпорядкування довколишнього світу волі людини. Ця свідомість не виявляла особливих занепокоєнь про збереження біосфери, антропосфери, соціосфери у Всесвіті; їй ще не відомі екзистенційні острахи. Вона занепокоєна насамперед забезпеченням євроцивілізації не стільки умовами її самозбереження, скільки її домінуючим становищем у світі. Розвиток науки, техніки, прискорення НТП мало у самосвідомості М. загальнолюдський сенс. Культура М. вселяла в людину глибоку впевненість, що її народження, життя, праця, творчість мають високе призначення. Глобальна проективно-перетворювальна діяльність М., що трансформує "бажане" у "належне", була б абсурдною без упевненості в тому, що завдяки цій діяльності людина здатна гідно торувати шлях до майбутнього, здолати хаос природних стихій та тваринних інстинктів і піднятися до чогось більш значного, ніж безпосередня "життєва даність".

НІГІЛІЗМ ( від лат. nihil - ніщо) - світоспоглядання та спосіб людського світовідношення, що містить інтенції заперечення, свавілля, відчаю, розчарування, недовіри тощо. Н. виражається у запереченні існування Бога, безсмертя душі, свободи волі, могутності розуму, можливості пізнання, об'єктивності моралі, духовних підвалин буття, культурних засад, суспільного устрою, прав націй на самоідентифікацію та самовизначення, оптимістичних перспектив людської історії. Абсолютною формою Н. є самогубство й жага до тотальної руйнації, але найчастіше він виражається через відносні форми, тобто скасовування або знецінення певного боку реальності, з метою піднесення інших. Акти негації в нігілістичній свідомості пов'язані з усвідомленням людської неспроможності пояснити чи обґрунтувати всі підстави буття, а також з відчуттям непевності В. иявом Н. є світонастанова, що відповідає ситуації межування з екзистенційною "безоднею"; зрештою, він стає засобом переоцінки цінностей. В Н. існують дві позиції: "пасивна", що базується в інтровертній поведінці, й "активна", яка виходить з позиції сили, що здатна дієво перетворювати світ. В укр. Н. ця типологія представлена войовничістю "vita heroica" й фаталістичним песимізмом представників "vita minima", тобто агресивною позицією перебільшення потенцій національного буття і психологічними комплексами меншовартості та кривдженості. Крім заперечення, Н. притаманні: здатність до "неантизації" (спосіб звільнення місця для легітимації нових моделей); песимістична іронія (метаісторичний спосіб оцінювання цивілізаційних процесів); інтелектуальна провокація (випробування цінностей); редукція до профанного (актуалізація того, що виходить за межі осердя культури); бунт як містерійно-вакхічний прояв; ситуація абсурду (відчуття відчуженості в світі); прояви гри (неупереджений спосіб сприйняття дійсності в процесі відкриття шляхів свободи). В історії нігілістичного звершення виокремлюють "філософський" (метафізичний, епістемологічний, етичний та теологічний), "суспільно-політичний" та "естетичний" Н. В Античності ідеї Н. проявлялися у вченнях софістів, кіренаїків, кініків, епікурейців та скептиків. Середньовічний Н. постає як акт єретичного "відпадання" від Бога через створення вільного інтелектуального простору, з одного боку, та через впровадження владних структур з метою утвердження християнської догматики, з іншого. В добу Відродження набула загострення трагедія ілюзорно-вільної особистості, абсолютизація якої в індивідуалістичному самоствердженні сягала межевого рівня. Людина прагнула позбутися зовнішніх підвалин свого онтологічного опертя і намагалася покладатися лише на себе. Нігілістичне самоуповноваження людини Нового часу позначається матеріалізмом, ідеями Просвітництва XVII - XVIII ст. (перебільшені домагання на отримання абсолютного знання, нездатність пояснити свободу, зведення людини до "понятійного існування", а історії - до руху та взаємозв'язку категорійних рядів) З. нецінення повноважень розуму на абсолютне панування призвело до краху оптимізму та спричинило появу песимістичних вчень (Шопенгауер, К'єркегор), індивідуалістичного Н. (Штирнер) та радикально-анархічного відкидання суспільного устрою (рос. тероризм XIX ст.). У Ніцше Н. стає усвідомленою характеристикою західної культури. Добою Н. він називає історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим, до якого причетні християнство, поява моралі та філософська істина. Процес знецінення цих ідеалів позначений фразою: "Бог помер". На зламі XIX - XX ст. виникають дискурси "підозри", позначені Н. Це активний Н., що втілився у викритті оман цінностей культури (Ніцше), відчуження пролетаря, котрий прагне активного звільнення праксису від владних фантомів капіталу (Маркс), а також в активізації свідомості людини, яка опановує смислами дійсності, супротив репресивній дії культури, покликаної лише збільшувати царину позасвідомого (Фройд). Катастрофізм XX та поч. XXI ст., світові війни, поява та крах тоталітарних систем, техногенні аварії, небезпека екологічних криз, небувалі людські жертви, тероризм уможливили ідеї "кінця історії", "смерті" культури та людини.

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ - складова частина західноєвропейської філософії Нового часу, в яку входять, крім нім., також англ., франц., нідерланд. філософії. Засновником англ. класичної філософії є Бекон, франц. - Декарт, нідерланд. - Спінова. Рівна їм велика постать у Німеччині з'являється лише після Тридцятирічної війни у друг, пол. XVII ст. в особі Ляйбніца. Термін "класична філософія" має подвійний зміст. По-перше, це - філософія розуму, свідомості і самосвідомості, пізнання В. она виникає з Декарта і Бекона і завершується вченням Гегеля. В такому широкому розумінні Н.к.ф. поділяється на чотири періоди: 1) філософські пошуки в межах Реформації і містики Н. айбільш видатною фігурою тут є Беме; 2) засвоєння беконівського емпіризму, картезіанства, спінозизму і матеріалізму, філософії права Греція і Гоббса, а також початок вироблення власної думки (Юнгій, Штурм, Пуфендорф, Вольф та ін., XVII ст.); 3) період нім. просвітництва XVIII ст., на який припадає і поява основних творів Ляйбніца та його учнів, котрі згуртувалися навколо Вольфа і утворили школу, яка відіграла основну роль в нім. просвітництві; 4) філософська думка від Канта до Фоєрбаха. По друге, "класична філософія" означає зразкова. Таким у нім. історії є переважно четвертий період - починаючи "з Канта". Поділ історії філософії на філософію до Канта і од Канта проведено Віндельбандом, Гартманом і продовжено в марксизмі. Основну рису цього періоду становлять різноманітні варіанти діалектичного світорозуміння, заснованого на поєднанні фундаментальних протилежностей. Потяг до такого синтезу помітний і в попередній думці. Найбільш характерним у Беме є його діалектика в тлумаченні Бога, природи, людини. Головні зусилля Ляйбніца були спрямовані на примирення і узгодження конкуруючих ідей і концепцій: раціоналізму і сенсуалізму, апріорного та апостеріорного, телеології і механіцизму, аж до об'єднання церков різних конфесій та численних нім. князівств в одну державу. Потяг до синтезу стає всеохопним у четвертий період, який і визначає всі основні особливості Н.к.ф. Саме тепер діалектика як така була усвідомлена і піддана всебічному аналізу, розробці і критиці. Головні його представники: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах. Н.к.ф. має цілий спектр загальних властивостей Н. а першому місці - установка на розум і як об'єкт пізнання, і як пізнавальну здатність. Такими є Кантові "Критики" чистого і практичного розуму, відповідні дві основні частини "Науковчення" Фіхте та "Системи трансцендентального ідеалізму" Шеллінга, всі великі твори Гегеля ("Феноменологія духу", "Логіка", "Енциклопедія філософських наук"), в яких розум постає або у своїй власній формі, або ж як сутність духу. Головна функція розуму регулятивна: подати знання у вигляді системи. Всі філософи від Канта до Гегеля свідомо будують свої вчення як системи. Це важлива відмінність від попередників. Коли в останніх і знаходимо системи, напр., "Етику" Спінози чи "Систему природи" Гольбаха, спосіб береться або з іншої науки, або ж ототожнюється з повнотою висвітлення матеріалу з певних проблем. Для побудови системи потрібен певний метод. У Канта загалом це метод трансцендентальний, в який входять декілька складових.Усе вчення, викладене в трьох "Критиках", базується на "системі найвищих здібностей душі": пізнавальна, почуття задоволення і незадоволення, бажання. "Критика чистого розуму" в цілому структурується трьома питаннями: Як можлива чиста математика? Як можливе теоретичне природознавство? Як можлива метафізика як наука? На перший відповідає "трансцендентальна естетика": апріорні простір і час обумовлюють геометрію та арифметику. Можливість другого покладається таблицею апріорних понять розсудку - категорій. Цілісність метафізики утворюється системою суперечностей: антиномій, паралогізмів, ідеалу чистого розуму. Аналогічно відбувається структурація інших творів Канта. Фіхте назвав свій метод синтетичним, бо він полягає у поєднанні парних категорій - суб'єкта й об'єкта, причини і наслідку, субстанції й акциденції завдяки їх кількісній подільності, і в певній послідовності самих пар. Новий варіант діалектичного способу мислення знаходимо у Шеллінга: суть його в переході однієї крайності в іншу. Найбільш розвинутим є метод Гегеля, який він спеціально дослідив у "Передмові" до "Феноменології духу", в "Науці логіки", "Історії філософії". Завдяки цьому врешті-решт було відкрито перший специфічно філософський метод, відмінний від математичних та емпіричних методів знання Н. аслідком великої уваги до методології дослідження і викладу стала висока теоретичність, проблемність і проблематичність даних вчень, через які вони справили надзвичайний вплив на сучасність і майбутнє. Висновком було і таке явище, як піднесення філософії над спеціальнонауковим знанням, погляд на неї як на взірець для інших його галузей, тлумачення філософії як науки наук. Таке становище виникає тоді, коли певна наука досягає помітних успіхів в збагаченні своїх змісту і форми. Так було з математикою, на яку свого часу із заздрістю дивилися філософи і вважали за благо користуватися її досягненнями; з науками досвідними, методи яких переймали у XVII - XVin ст. Як на зворотний приклад можна послатися на Евкліда: метод побудови його "Начал" був запозичений із творів Аристотеля - з логіки і метафізики. З цим пов'язана і така риса розглядуваних вчень, як перевага загального над одиничним, цілісного над окремим. Системним вважалося не лише філософське знання, а й сама природа і суспільство. Особа поставала моментом чи елементом суспільно-державної тотальності. Така установка особливо притаманна концепціям Гегеля Н. арешті, з усього наведеного випливає переважно ідеалістичний зміст філософії даного періоду. У Канта маємо певне поєднання суб'єктивного ідеалізму з елементами матеріалізму. Фіхте у першому варіанті "Науковчення" - суб'єктивний ідеаліст у чистому вигляді. Поступово його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного ґатунку. Шеллінг подолав суб'єктивний ідеалізм, додавши до нього натурфілософію як другу філософську перінонауку, а потім - через "філософію тотожності". Він перший в історії думки усвідомив обмеженість і матеріалізму, й ідеалізму, намагався стати на більш загальну точку зору, яку він, як і згодом Гегель, називав абсолютним ідеалізмом. Тільки Фоєрбах був у другий період творчості (од 1839 р.) послідовним матеріалістом.Всі зазначені загальні риси Н.к.ф. були сконцентровані в творах Гегеля, які і стали предметом дружньої і всебічної критики з боку різних опонентів. Шопенгауер протиставив розуму волю, пізній Шеллінг "негативній філософії" розуму - "позитивну філософію" релігійного типу, Конт філософській метафізиці - позитивні науки, Фоєрбах ідеалізму - матеріалізм, Маркс теоретичній спекуляції - практику, а К'єркегор захищав занедбану особу. Всі разом відкидають системність, більшість - діалектику. Такий суцільний напад свідчив про перехід до нової, післякласичної доби філософування. Останнє мало і свої переваги, але і недоліки в культурно-світоглядному відношенні. Цим пояснюється відродження й оновлення, переробка Н.к.ф. в XIX - XX ст.