франкфурт

n геогр. н.

м. Франкфурт-на-Майні

 ч Франкфурт-на-Майні

Адорно, Візенгрунд-Адорно Теодор (1903, Франкфурт-на-Майні - 1969) - нім. філософ, соціолог, мистецтвознавець, один з провідних представників франкфуртської школи. Основною проблемою філософії А. була проблема раціональності та її соціально-історичної природи. Розв'язання цієї проблеми розгортається через критику гегелівської філософії. Критичні засади філософії А. сформувались значною мірою під впливом неортодоксальної версії марксизму, яка розроблялась Шукачем (поняття оречевлення) та Коршем (критицизм та релятивізм у соціальній філософії). А. починав свою діяльність як критик авангардистського штибу, теоретик і соціолог музики; ранні філософські твори присвячені критиці філософських систем К'єркегора і Гуссерля у контексті соціального виміру філософської проблематики. У спільних працях з Горкгаймером А. розробляє основи соціальної філософії та філософії історії неомарксизму. Історія людства розглядається як універсальна історія Просвітництва, що характеризується поглибленням відчуження. Причина такого поглиблення коріниться в орієнтації людства на удосконалення керування природою і світом у власних інтересах. Самовпевненість розуму призводить до фатальних помилок у пізнанні світу і втрати спроможності до критичної самооцінки. Люди дедалі більше виявляють схильність до авторитаризму та тоталітаризму у соціальному житті. А. і Горкгаймер наголошують на небезпеці поступового поглиблення безумства (внаслідок протистояння природі) та втрати індивідуальної свободи. В подальшому А. розгортає критику гегелівської філософії через перегляд її фундаментальних понять у створеній ним "негативній діалектиці", основним принципом якої є заперечення тотожності. Заперечення А. розуміє не як "зняття" і розгортання, а як рішуче заперечення, що має радикальний характер; в теорії пізнання стверджує принципову нетотожність речей і понять, обґрунтовує пріоритетність безпосередньої данності ("нетотожності") перед поняттям. Найважливішим напрямом критичного пізнання А. вважає мистецтво, звільнене від мислення поняттями. Критикуючи сучасну культуру та мистецтво, А. аналізує основні напрями втрати ними автентичності; тенденції до масовості і комерціалізації призводять до стандартизації і псевдоіндивідуалізації. Натомість справжнє мистецтво (близьким до якого А. вважав мистецтво модерну) свідомо викриває власні претензії на цілісність і самодостатність, внаслідок чого стає дедалі спроможнішим до продуктивного заперечення суспільної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Експресіонізм і художня правда" (1920); "Діалектика Просвітництва", у співавт. (1947); "Авторитарна особистість", у співавт. (1950); "До метакритики епістемології" (1956); "Негативна діалектика" (1966); "Естетичнатеорія" (1970).

Бубер, Мартін (1878, Відень - 1965) - єврейськ. філософ, представник релігійного екзистенціалізму. Навчався у Відні, Ляйпцігу, Берліні, Цюриху. 1824 - 1933 рр. - проф. єврейськ. релігійної філософії й етики у Франкфурті-на-Майні. Від 1938 р. обіймав посаду проф. соціології й релігії у Палестинському єврейськ. ун-ті. Зазнав впливу філософського вчення К'єркегора та хасидизму Д. ля праць Б. засадничою є ідея фундаментальної відмінності між екзистенційними відношеннями "Я - Ти" та "Я - Воно". "Я - Воно" характеризує ставлення "Я" до речей (в основному, це предмети неживої природи). Якщо це відношення застосовується до особи (особа як "Воно"), то воно несправжнє, бо є однобічним і цілковито залежить від "Я". Відношення "Я - Ти" справжнє, адже воно обопільне й не зумовлене жодними причинними зв'язками. "Я" і "Ти" в ньому присутні в усій повноті свого особистісного буття. Бог - це остаточне, трансцендентне "Ти", основа будь-якого людського "Ти " та самої можливості екзистенційного діалогу між "Я" і "Ти". Б. розрізняє три види діалогу: справжній, технічний та замаскований, віддаючи перевагу першому, перейнятому "живим взаєморозумінням". Він також чітко розмежовує філософію й релігію. Філософія лише "вказує" на Бога, а не досліджує його як одну з ідей. Ідея Абсолюту, за Б., анігілюється на межі, де починається "життя" Абсолюту, тобто Бог. Філософський внесок Б. у розуміння містицизму полягає у тому, що він вважав можливим його осягнення не через раціональне обговорення, а на ґрунті повсякденного досвіду, коли безпосередньо відкривається справжнє відчуття Бога.

[br]

Осн. тв.: "Я і Ти" (1922); "Релігія і філософія" (1931); "Добро і Зло" (1952); "Хасидизм і сучасна людина" (1958).

Гете, Йоган Вольфганг (1749, Франкфурт-на-Майні - 1832) - нім. поет, філософ, природознавець. Освіту здобув в ун-тах Ляйпцига і Страсбурга. Формування світогляду Г. відбувалося під впливом Гердера, Ляйбніца, Руссо, Спінози. Перші творчі здобутки Г. були щільно пов'язані з духом романтизму руху "Буря і натиск", одним із лідерів якого, поряд з Гердером, він був. До чільних ідей раннього періоду творчості Г. (виразно втілених у "Стражданнях молодого Вертера" та першій частині "Фауста") належить ідея нехтування усім буденно узвичаєним заради спонтанного вияву почуттів та внутрішньої автентичності З. годом, після поїздки до Італії 1786 р., Г. дійшов висновку про доконечну обґрунтованість позиції рівноваги між романтизмом і класицизмом, язичництвом і гуманізмом. Г. був одним з перших провісників органічного світогляду, заснованого на розумінні світу як живої монадної цілісності, утвореної із множини таких самих монадних різномасштабних форм, що органічно самореалізуються на всіх рівнях і в усіх сферах буття. Розроблене на цих засадах натурфілософське вчення Г. підпорядковане з'ясуванню природи первинних живих форм - прафеноменів, що уособлюють єдність у поступальних трансформаціях різноманітних живих цілісних утворень (рослинного, тваринного світу). Всі вияви сущого є полярними та рівночасно взаємодоповняльними: відштовхування й тяжіння, роз'єднання та єднання, сутність і явище, ціле й частини, дух і матерія, людина і природа. Розмисли Г. у галузі метафізики базувалися на філософії Спінози і тяжіли до пантеїзму. Пантеїстичні ідеї у поєднанні з деякими принципами монадології Ляйбніца створювали підстави для орієнтації Г. на панпсихізм.

[br]

Осн. тв.: "Страждання молодого Вертера" (1774); "Нариси про метаморфоз рослин" (1790); "Фауст" (1790 - 1833); "Поезія та істина". В 4 т. (1811 - 1833) та ін.

Фромм, Еріх (1900, Франкфурт - 1980) - нім.-амер. психолог та філософ. Вивчав соціологію і психологію в ун-тах Гейдельберга, Франкфурта й Мюнхена, емігрував у США в 1933 р. Ф. - один із головних представників Франкфуртської школи (критична теорія, або неомарксизм) та засновників неофройдизму. Позиція Ф. формується на основі синтезу психоаналізу, марксизму, філософської антропології та екзистенціалізму. їй властива гостра критична спрямованість щодо сучасного суспільства (критика відчужених форм соціальності, як-от: споживацтво, деперсоналізація, дегуманізація тощо). Ф. не створює єдиної соціально-філософської теорії, але його праці об'єднує близькість теоретичних мотивів та настанов, а також послідовно обстоюваний гуманістичний соціальний ідеал. Піддає критиці натуралістичні засади фройдівської концепції особистості Н. а противагу біологізму Фройда, висуває принцип соціального детермінізму. У центрі уваги Ф. - ситуація людини у суспільстві - той екзистенційний конфлікт та роздвоєність особи, які виникають внаслідок необхідності самовизначитись у чужому для особистості світі. Різні стратегії їх розв'язання фіксує поняття соціального характеру (опосередкувальна ланка між психікою особи та структурою соціальності). Ф. виділяє п'ять форм соціалізації людини: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм та любов, яким відповідають п'ять способів адаптації до соціуму: рецептивний, експлуатуючий, нагромаджувальний, ринковий та продуктивний. Перспективу людського розвитку вбачає у перетворенні сучасного "хворого суспільства" на засадах створення умов для самовдосконалення і реалізації творчого потенціалу людини ("гуманістичний радикалізм" на основі домінування любові до життя).

[br]

Осн. тв.: "Втеча від свободи" (1941); "Людина для себе" (1947); "Анатомія людської деструктивності" (1973); "Мати чи бути" (1976).

Шелер, Макс (1874, Мюнхен - 1928) - нім. філософ. Освіту отримав в Ієні. Викладав філософію в Ієні, Мюнхені, Кельні, Франкфурті-на-Майні. Зазнав впливу Брентано і Гуссерля, з одного боку, та Августина Блаженного й Паскаля, з другого. Філософське становлення Ш. охоплює три періоди. Перший, феноменологічний, період тривав до 1920 р.; другий (1920 - 1924) був позначений наверненням до католицизму та релігійної філософії. Третій період (1924 - 1928) - це осмислення засад метафізики із виразним ухилом до віталізму й пантеїзму Ф. еноменологічний період творчості Ш. розпочався із заснування ним феноменологічного осередку в Мюнхені, де проводилися активні дискусії з приводу порушених Гуссерлем проблем. Філософські погляди Ш. еволюціонували у бік розробки феноменологічної теорії цінностей та феноменологічної етики. Прагнучи подолати суб'єктивно-релятивістський та формалістський підходи до цінностей, Ш. наголошував на їхній об'єктивній природі; подібно до математичних істин і реальних речей цінності є цілковито незалежними від суб'єкта. У вибудованій ним ієрархії цінностей (природа якої також об'єктивна) вирізняються чотири головних підрозділи цінностей: гедоністичні, вітальні, духовні (естетичні, етичні, епістемологічні) та релігійні. Осягнення їх відбувається не раціональним шляхом, а на підставі інтуїції. "Матеріальний апріоризм" Ш. базувався на безпосередньо-інтуїтивному пізнанні цінностей; за Татаркевичем, позицію Ш. можна окреслити також як "емоціональний апріоризм". Застосовуючи поняття феноменологічної редукції, Ш. тлумачить його суттєво інакше, ніж Гуссерль, тобто не як засіб перетворення філософії в науку, а могутнє життєве поривання, що завершується "проривом" до ціннісно насичених щаблів реальності (у цьому Ш. є попередником фундаментальної онтології Гайдеггера). Філософія релігії Ш. становила значною мірою екстраполяцію своєрідно потрактованого ним феноменологічного методу на царину розмислів про суть божества, святості, релігійного долучення людини до Бога. З позицій розробленої Ш. концепції філософської антропології людина (особистість, персона) становить собою єдність конкретного та есенційного (сутнісного) буття; саме ця єдність (незрідка суперечлива) зумовлює усе різноманіття життєдіяльності людини. На засадах метаантропології Ш. припускав вірогідність долучення людини як особистості до Бога В. останні роки життя Ш. у розумінні Бога схилявся до його ототожнення з тотальним універсумом буття.

[br]

Осн. тв.: "Про феноменологію і теорію симпатії" (1913); "Формалізм в етиці та етика матеріальних цінностей". У 2 т. (1913 - 1916); "Про вічне в людині" (1921); "Форми знання і суспільство" (1926); "Місце людини в універсумі" (1928).

1) пункти вильоту і прильоту (у купоні авіаквитка)

2) кореспондуючі міста [пункти] (пара міст, що обслуговуються авіалінією, напр. Київ-Франкфурт)