формально

Кедров, Боніфатій Михайлович (1903, Ярославль - 1985) - рос. філософ, хімік, історик науки. Закінчив хімічний ф-т Московського ун-ту. Академік AH СРСР. Працював в Ін-ті філософії АН СРСР, був ініціатором створення та першим головним редактором ж. "Вопросьі философии" (1947 - 1949); у 1973 - 1974 рр. - директор Ін-ту філософії АН СРСР. Розробляв філософську спадщину Маркса, Енгельса, Леніна; проблеми діалектики (діалектики як логіки і гносеології, категоріального апарату діалектики); питання співвідношення діалектичної і формальної логіки; взаємозв'язку, класифікації і синтезу наук; філософські і методологічні аспекти хімії, фізики, біології, геохімії, геології. Приділяв велику увагу дослідженням у галузі історії природознавства і філософії, питанням науково-технічної творчості і наукових революцій; працював з науковим архівом Менделєєва. Активний учасник багатьох Всесвітніх філософських та Міжнародних конгресів з логіки, методології і філософії науки. Автор близько 50 монографій з різних проблем філософії та історії науки.

[br]

Осн. тв.: "Єдність діалектики, логіки і теорії пізнання" (1963); "Три аспекти атомістики". У 3 т. (1969); "Науки в їх взаємозв'язку. Історія. Теорія. Практика" (1988) та ін.

Козачинський, Мануйло (в ченцях Михайло) (1699, Ямпіль, Волинь - 1755) - укр. філософ, культурно-освітній і церковний діяч, проф. КМА, ректор "словено-латинських шкіл" в Сербії та Хорватії, основоположник сербської літератури, мови, засновник першого сербського театру, вчитель Полетики, Сковороди та сербського просвітника Раїча. Освіту здобув у КМА, навчання в якій завершив 1733 р. На запрошення митрополита Сербського Йовановича обіймав посади професора та префекта Карлівецької школи, де прочитав два курси риторики В. Україну повернувся 1738 р.; цього ж року в Києво-Видубицькому монастирі був пострижений в ченці під іменем Михайла. Від 1739 р. - проф. філософії, ачерез рік - префект КМА, де в 1739 - 1745 рр. прочитав три дворічних курси філософії. У 1745 - 1746 рр. виконував обов'язки ректора КМА та архімандрита Києво-Братського монастиря. Хоча в проблемах філософії К. формально дотримувався традиційної для європейських навчальних закладів аристотелівської структури курсу цієї дисципліни, однак, посідаючи деїстичні позиції, намагався пояснювати всі природні процеси й явища, виходячи вже "з природних причин", тобто із самої природи (causa sui) З. авданням науки, інтегральною частиною якої є також філософія, К. вважав виявлення й правильне пояснення "матеріальних" природних причин та законів "за допомогою природного світла", тобто розуму як основного критерію істинності чи хибності в пізнанні, моральності чи аморальності, законності чи незаконності в поведінці людини. Для обґрунтування своєї позиції спирався на досягнення багатьох європейських філософів та природодослідників епохи Відродження й Нового часу. Основним рушієм суспільного прогресу проголошував розум (науку й просвіту). Обґрунтуванню цієї ідеї К. присвятив як праці філософського харарактеру - курси філософії, прочитані укр. студентам, курси риторики, прочитані в Сербії та Хорватії, - так і літературні твори: драми "Образ страстей мира сего образом страждущего Христа исправися" (1739), "Трагедія, сиріч Печальная повість о смерти послі дняго царя сербского Уроша Пятаго и о паденіи Сербскаго царства" (1734), "Благоустробіє Марка Авреліа Антонина, кесаря римскаго" (1745); численні панегірики, описи, тези філософських диспутів, "орації", вітання, декламації, "презенти" тощо. Обґрунтуванню ідей релігійної толерантності й захистові релігійних та національних прав українців та білорусів Королівства Польського К. присвятив невеликий за обсягом твір польськ. мовою "Respons па reflexie pvzeciwko nam, disunitom..." (1753) ("Відповідь на закиди нам, неуніятам"). Для етичних й суспільно-політичних поглядів К. характерна загальна орієнтація на ренесансно-гуманістичну теорію "природного права" (в трактуванні Ліпсія й Греція), яка передбачала право на життя, свободу совісті та на приватну власність. Подальший розвиток ідеї К. одержали в творчості його учнів - Полетики, Сковороди, Раїча та ін.

Копнін, Павло Васильович (1922, с Г. жель Московської обл. - 1971) - укр. і рос. філософ. Закінчив філософський ф-т Московського ун-ту (1944). Докт. філософських наук, проф., акад. АН УРСР, чл.-кор. AH СРСР. В 1958 - 1962 рр. зав. кафедрами філософії НТУ "КПІ" та КНУ ім. Т. Шевченка, в 1962 - 1968 рр. - директор Ін-ту філософії АН УРСР, в 1968 - 1971 рр. - директор Ін-ту філософії АН СРСР. Творчість і організаційна діяльність К. справили значний вплив на розвиток філософської думки в Україні, СРСР та за його межами. Найбільш плідним був київський період, коли К. сформулював свої найважливіші ідеї і написав найвагоміші твори. В 60-х рр. К. заснував в Україні новий науковий напрям - логіку наукового дослідження, яка розробляє методологічні засоби відтворення наукового дослідження як особливо структурованого логічного процесу. З цією метою К. розробив і обґрунтував систему спеціальних категорій, де стрижневими є поняття наукової проблеми, наукового факту та теоретичної системи, виділив і проаналізував раціональні форми використання діалектики як логіки наукового пізнання. Осмислюючи практику наукових досліджень і спираючись на здобутки формальної логіки, кібернетики, теорії інформації, досвіду моделювання людського інтелекту, К. дав адекватне тлумачення взаємодії раціонального і чуттєвого, теоретичного й емпіричного, теоретичного і практичного, розумового і розсудкового в науковому пізнанні. Розкрив сутність, концептуальну структуру та пізнавальні функції ідеї, наукової гіпотези і наукової теорії як форм систематизації наукового знання, системи теорій і науки як прикладної логіки. З'ясував новий статус об'єкта, наочного образу та абстрактних структур у науковому дослідженні, ввів нестандартні категорії в теорію пізнання - гносеологічний ідеал, краса, віра, свобода О. бґрунтувавши роль і значення прикладної соціології для соціальної філософії і соціальної практики, створивши науковий підрозділ методології, методики і техніки конкретно-соціологічних досліджень, започаткував развиток соціологічної науки в системі НАНУ. Виступив ініціатором вивчення філософської спадщини мислителів КМА. К. дав початок Київській школі філософів, був зачинателем і організатором серії Всесоюзних симпозіумів з логіки та методології науки, організатором і учасником багатьох міжнародних філософських наукових форумів. Од 1963 р. був членом виконкому Міжнародної федерації філософських товариств. К. - автор численних розділів у колективних монографіях, статей у наукових збірниках, журналах.

[br]

Осн. тв.: "Діалектика як логіка" (1961) ; "Гіпотеза і пізнання дійсності" (1962) ; "Логічні основи науки" (1968); "Діалектика як логіка і теорія пізнання" (1973); "Діалектика, логіка, наука" (1973) ; "Гносеологічні основи науки" (1974) ; "Проблеми діалектики як логіки і теорії пізнання" (1982) та ін.

Котарбінський, Тадеуш (1886, Варшава - 1981) - польськ. філософ, логік З. акінчив Львівський ун-т (1912). Проф В. аршавського ун-ту, академік, президент Польської АН (1957 - 1962). Представник львівсько-варшавської школи аналітичної філософії. Сформулював номіналістичну концепцію реїзму (від лат. res - річ), яка нагадує вчення Гоббса про тіла. К. стверджує, що пізнається тільки те, що дійсно існує, а існують тільки "речі". Поняття "річ" тотожне поняттю "зовнішній предмет", або фізичне тіло. Те саме стосується суб'єктів-спостерігачів, які є тілесними істотами, локалізованими у просторі й часі. К. називає свою систему також конкретизмом (визнається існування тільки безлічі конкретних тіл) і пансоматизмом (заперечується можливість існування нетілесних суб'єктів - "будьяка душа є тілом"). Застосовує принципи реїзму до семантики: кожному імені (терміну) повинна відповідати реальна річ; загальні імена, а також назви властивостей, відносин, положень речей ("факти") і подій ("акти") повинні розглядатись як метафори або скорочення, які в мові науки мають бути еліміновані. К. - один із засновників праксеології як загальної теорії досягнення ефективності будь-якої - розумової чи фізичної - праці.

[br]

Осн. тв.: "Елементи теорії пізнання, формальної логіки і методології наук" (1929); "Ідея свободи" (1936); "Трактат про хорошу роботу" (1955); "Лекції з історії логіки" (1957) та ін.

Куайн, Віллард ван Орман (1908, Акрон, шт. Огайо - 1997) - амер. філософ Н. авчався в Оксфордському й Гарвардському ун-тах. Од 1946 р. - проф. Гарвардського ун-ту. Спеціалізувався у галузі філософії, онтології і методології логіки, філософії математики, логічного аналізу мов науки та природної розмовної мови. У працях з формальної логіки К. відстоював пріоритет екстенсіонального підходу перед інтенсіональним. У філософії математики розвивав оригінальну версію крайнього номіналізму. У філософії мови критикував лінгвістичний нативізм Хомського. К. широко використовував дані лінгвістики, антропології, бихевіористської психології. За К., мова - найважливіша форма людської поведінки, а наука - один із шляхів пристосування організму до навколишнього середовища. Контактуючи нетривалий час з Віденським гуртком, К. зазнав певного впливу прагматизму і логіцизму. Подоланню цього впливу присвячена його широковідома стаття "Дві догми емпіризму" (1951), у якій піддано критиці методологічну установку, що спонукає методолога розглядати ізольовані пропозиції, відволікаючись від їхньої ролі в контексті цілісної мовної системи чи теорії. На противагу позитивістському підходу, К. стверджував: процедурам верифікації в науці повинні піддаватися не окремі пропозиції або гіпотези наукової теорії, а вся система взаємозалежних пропозицій цієї теорії. Кваліфікуючи свою власну позицію як натуралізм (або як науковий реалізм), К. не проводив чіткої розмежувальної лінії між філософією і природознавством: філософія відрізняється від природознавства лише тим, що спирається на такі основоположення і принципи, котрі мають дещо більший ступінь загальності й універсальності З. гідно з К., будь-яка "концептуальна схема" теорії характеризується певними онтологічними характеристиками; факт переваги однієї з багатьох онтологій над іншими обумовлюється цілковито прагматичними мотивами. Онтологічна проблематика тісно пов'язана у К. з питанням про переклад у системі природних або штучних мов. Обґрунтовується принципова невизначеність "радикального перекладу". За підставу береться те, що пропозиції будь-якої мови здатні позначати найрізноманітніші об'єкти і семантичні ситуації, а способи референції таких пропозицій - завжди "непрозорі" та неоднозначні.

[br]

Осн. тв.: "Система логістики" (1934); "Математична логіка" (1940); "Елементарна логіка" (1941); "3 логічної точки зору" (1953); "Слово: об'єкт" (1960); Філософія логіки" (1970).

Курбський, Андрій (бл. 1528 - 1583) - письменник і мислитель, рос. князь, московський боярин. Ставши в опозицію до Івана Грозного, 1563 р. був змушений покинути Москву та емігрувати до Литовсько-Руської держави. Певний час проживав при дворі князя Острозького. Польський король Жигмонт II подарував йому маєтки на Волині (Ковель) та Литві. К. мав певний вплив на Острозького в церковних справах. Співпрацював із Замойською академією, з Острозьким культурно-освітнім осередком. Зробив низку перекладів з латини на церковносл. мову, використовуючи елементи старої укр. мови. Відомий його переклад-переробка трактату з логіки Спангенберга, що був виданий у XVI ст. Метою цієї праці було навчити учнів правильно будувати силогізми, щоб з допомогою засобів формальної логіки успішно вести полеміку з католиками і реформаторами. У трактаті аналізуються фігури й модуси силогізмів Ц. ей посібник з логіки мав важливе значення з огляду на розвиток культури дискурсивного мислення в Україні кін. XVI ст.

[br]

Осн. тв.: "Трактат із логіки Й. Спангенберга в перекладі А.М. Курбського" (1988).

ЛОГІКА ВІДНОШЕНЬ - розділ сучасної логіки, в якому вивчаються логічні властивості відношень та операції над ними. У сучасній логіці поняття відношення зближається в об'ємному аспекті з поняттям "властивості", а формально-дедуктивно Л. в. будується як ускладнена ще декількома операціями логіка класів С. амостійне значення Л.в. має як логічна теорія графів.

ЛОГІКА ДІЇ - розділ сучасної формальної логіки, в якому практичні міркування досліджуються шляхом побудови формальних моделей поведінки людей. Перша система Л. д., розроблена шведським логіком Вригтом у 60-х рр. XX ст., стала базисом деонтичної логіки. Л. д В. ригта була заснована на логіці часу; інші системи Л. д. тісно пов'язані з тими розділами сучасної психології, в яких аналізуються моделі поведінки.

ЛОГІКА МАТЕМАТИЧНА - розділ логіки і математики, в якому досліджуються проблеми обґрунтування у математиці, методи доведення, розробляються засади математики (передусім - теорія множин). У Л.м. виділяють розділи - теорія доведення, теорія моделей; до неї також відносять засади математики та теорію алгоритмів (або вужче - теорію рекурсії). Ідею побудови Л.м. як формального числення для математики, а також для усіх дедуктивних наук, логіки й філософії висунув ще у XVII ст. Ляйбніц. Початок застосуванню математичної символіки для виразу формально-логічних теорій у логічних численнях поклали англ. математик і логік Буль, шотландськ. математик і логік Морган, амер. філософ і логік Пірс та ін. Основні поняття Л.м. - висловлювання, предикат, квантор, логічна операція, модель, логічне числення.

ЛОГІКИ НЕКЛАСИЧНІ - напрям сучасної формальної логіки, що вивчає логічні системи, адекватна семантична інтерпретація яких задовольняє хоча б одну із таких умов: 1) наявність більше двох допустимих значень істинності; 2) наявність таких логічних знаків s, що формула sA не є функцією істинності від А; 3) допустимість пустого універсуму (множина об'єктів інтерпретації); 4) порушення екстенційності принципу (в цьому випадку значення предиката не визначається однозначно його обсягом); 5) порушення принципу підстановки тотожного (можливості підставляти в контекст замість будь-якого імені інше, рівнозначне йому ім'я). Прикладами Л.н. є багатозначні логіки, інтуїціоністська логіка, логіки модальні (висловлювань і предикатів), логіка дій, логіка норм, оцінок.

ЛОГІСТИКА (грецьк. λογιστική - мистецтво лічби) - на поч. XX ст. назва логіки формальної, досліджуваної математичними методами, зокрема з використанням аксіоматизації і формалізації. Слово спочатку означало мистецтво обчислення або звичайної арифметики. Ляйбніц уживав його для позначення "числення умовиводів", що він намагався розробити. Термін вийшов із ужитку, поступившись місцем термінам: "математична логіка", "символічна логіка", або "логіка сучасна". У військовій діяльності та менеджменті Л. називають теорію (мистецтво) розробки стратегій та оптимізації військових або технологічних процесів.

ЛОГІЧНА і ФАКТИЧНА ІСТИННІСТЬ - у сучасній логіці поняття, що характеризують істинність висловлювань. Л.і ф.і. не створює якогось особливого поняття істини, а є конкретизацією, пристосуванням загальнофілософського поняття істини до потреб логіки формальної Л. огічна істинність - це істинність висловлювання, яка зумовлена тільки його логічною формою - певним розумінням логічних операцій і прийнятими для даних міркувань законами логіки. Фактична істинність - це істинність висловлювання, яка зумовлена змістом висловлювання - значеннями його складових елементарних речень, термінів і "фактичним станом справ". Поняття "Л. і ф.і." увійшли в логіку з часів Ляйбніца, який розрізняв необхідні істини, або "істини розуму", і випадкові істини, або "істини факту". Сучасна логіка позбавила це розрізнення абсолютного значення, оскільки відносить його до певних логічних числень.

ЛЬВІВСЬКО-ВАРШАВСЬКА ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКА ШКОЛА (ЛВШ) - започаткована польськ. філософом Твардовським, учнем Брентпано, у Львові в 1895 р Н. а початковому етапі діяльності предметом вивчення в ЛВШ стає істиннісне значення. Переважна більшість дослідників, що входили тоді до ЛВШ, поділяли думку Твардовського про абсолютний характер "істини", дискутуючи лише з приводу її одвічного характеру. Розпочата в 1913 р. дискусія закінчилася видатною працею Тарського про дефініцію істинного висловлювання. Атмосферу творчих пошуків в ЛВШ передає вислів Твардовського, котрий говорив, що "служіння об'єктивній правді набирає етичного значення". Він не обмежував своїх учнів у виборі предмета дослідження, одначе вимагав сумлінного ставлення до методів, які загалом можна окреслити як критичний аналіз. Цим доброзичливим ставленням до особистості дослідника пояснюється різноманітність філософських дисциплін, що культивувалися в ЛВШ. До першого покоління учнів Твардовського належали: Лукасевич (1878 - 1956), Лесьнєвський (1886 - 1939), Котарбінський (1886 - 1981), Чежовський (1889 - 1981), Айдукевич (1890 - 1963), Вітвіцький (1878 - 1948), Балей (1885 - 1952), Завірський (1882 - 1948), Татаркевич (1886 - 1980). Формально у розвитку ЛВШ розрізняють два періоди: львівський (1895 - 1915) і варшавський (1915 - 1939), а також наступні чинники, що характеризують це інтелектуальне співтов-во: генетичний - педагогічна діяльність Твардовського і його учнів; географічний - розташування школи у Львові та Варшаві; часовий - ЛВШ виникла в кін. XIX ст. і діяла до поч. Другої світової війни; зрештою, змістовий - сукупність спільних ідей. У першому періоді філософські дослідження концентрувались у Львові, у другому, після отримання Йольщею незалежності, вплив учнів Твардовського поширився на всі ун-ти країни, але головно сконцентрувався у Варшаві, де всі філософські кафедри посіли вихідці зі Львова. Бурхливий розвиток математичної логіки на поч. XX ст. обумовив зацікавленість цією філософською дисципліною варшавських математиків, внаслідок чого співпраця філософів і математиків принесла видатні наукові досягнення у математичній логіці, а певні математичні теорії - теорія множин і топологія - були свідомо обрані для експлікації і дослідження властивостей логічних систем, які в свою чергу контролювали розбудову математичних структур. Таким чином, постала нова галузь на перетині логіки і математики - метаматематика С. аме тому ЛВШ перед Другою світовою війною стає відомою у світі переважно як школа логічна, потім - логіко-філософська позитивістського спрямування (проти чого ще в 30-ті рр. протестували Лукасевич та Айдукевич), а під кін. XX ст. її почали зараховувати до аналітичного гурту у філософії. Спеціалізацію в логіці Лукасевич поєднував із дослідженням явища причинності і використовував його для вирішення проблеми детермінізму, висловлюючись за індетермінізм. Позиція індетермінізму - за критичного прочитання Аристотеля - дозволила Лукасевичу підважити засаду "виключеного середнього", що відкрило шлях спочатку до побудови тризначної логіки, а потім низки логік з багатьма істиннісними значеннями. Використовуючи математичну логіку, Лукасевич аксіоматизував силогістику Аристотеля, винайшов бездужковий запис формул. Лесьнєвський розглядав предмет не як елемент множини в дистрибутивному смислі, а як частину цілого. Наслідком його намагань стали три теорії - прототетика (теорія перших тез), онтологія і мереологія (теорія колективних множин або агрегатів), доповнені теорією дедукції, в якій описувалися номіналістичні настанови Лесьнєвського. Котарбінський трактував предмети як матеріальні речі, потім як тіла, тобто мислячі речі. Ця доктрина спочатку отримала назву "реїзм", а потім "конкретизм" і "соматизм". Спрямованість Котарбінського на ефективне відтворення речей у практиці знайшла вираз у створенні нової дисципліни - праксеології; було також засновано перший у світі Ін-т праксеології. На підставі того, що практичні дії мають виразне етичне забарвлення, Котарбінський розвиває систему незалежної етики, очоливши цей напрям. Чежовський, Завірський і Айдукевич присвятили себе логіці і методології наук, Вітвіцький і Балей - психології, Татаркевич - історії філософії та естетиці. В 1904 р. за ініціативою Твардовського було створене у Львові Польське філософське тов-во, а в 1933 р. Лукасевичем у Варшаві закладено підвалини Польського логічного тов-ва. Під головуванням Твардовського у міжвоєнний період відбулося три філософських з'їзди - у Львові (1923), Варшаві (1927) та Кракові (1936). Друга світова війна призвела до припинення діяльності ЛВШ як наукового тов-ва. В період 1939 - 1948 рр. ЛВШ втратила загалом 34 вчених. Хоча й залишалися корифеї - Чежовський, Айдукевич, Котарбінський, Татаркевич, Яськовський, Мостовський, Слупецький, але внаслідок ідеологічного тиску комуністичного режиму ЛВШ була позбавлена інтелектуального оточення і не змогла відродитися; зрештою, спеціалізація у конкретній дисципліні ставала більш суттєвою.

МЕТАЕТИКА - напрям етики, що сформувався у річищі сучасної аналітичної філософії; різновид дискурсу щодо змісту етичних висловлювань та аргументації. М. залишає поза увагою мотивацію етичного вчинку, тим самим пориваючи із традицією формальної етики як складової практичної філософії. За допомогою аналітичних засобів вона прагне дослідити логіку та мову моралі, що становлять певний метарівень моралі. М. як теорія значень включає ряд положень: натуралізм у визначенні"добра" як такого, що "може приносити якомога більше задоволення"; інтуїціонізм (Мур), що стверджує: "добро" є неемпіричною простою властивістю, яка не підлягає логічному аналізові і визначенню; емотивізм (Айєр, Рассел, Стивенсон), який вбачає значення етичного висловлювання у тому, що почуття того, хто промовляє, втілене у мовному виразі, приводить (або не приводить) до появи у слухача цього-таки почуття. Теорія обґрунтування М. містить моралістичні положення, які набувають певного значення, коли стають логічним консеквентом (Гейєр). За визначенням, положення М. мають бути нормативно нейтральними, беззмістовними висловлюваннями щодо "доброго" та "поганого". Між моральними судженнями встановлюються відношення адекватного тематизування, що вказує на наявність ясних критеріїв моральної аргументації.

МИСЛЕННЯ - інформаційна діяльність, що набула якості опосередкованого, узагальненого пізнання, яке за допомогою абстрагування, міркувань (зіставлень пізнавальних образів та логічного виведення думок) і типізації даних про світ явищ розкриває їх необхідні зв'язки, закономірності, тенденції розвитку. М. виходить за межі емпіричного споглядання, ідеально відтворює процеси буття в їх необхідності та потенційності, що дозволяє формулювати закони. М. пов'язане з моделюванням можливих ситуацій і тому здатне до планування дій та передбачення їх наслідків. Процес М. визначається низкою логічних операцій. Такими операціями є: порівняння пізнаваних об'єктів (наочно даних чи уявлюваних, ідеалізованих); аналіз і синтез даних; абстрагування істотних ознак об'єктів від їхніх другорядних рис і від самих об'єктів; узагальнення, класифікація та ін. Мислительні операції здійснюються за допомогою мови та мовних знаків, які є засобом акумуляції, формалізації та трансляції інформації. М. відзначається специфічним апаратом форм і методів функціювання. Вихідною формою процесу М. є судження. Його зміст розкривається через побудову умовиводів і здійснюється шляхом зіставлення різних суджень. У ході цього зіставлення, оперуючи наявними знаннями, знаходять у них за певними правилами висновку нові сторони та відношення. Синтезом суджень про певний об'єкт є поняття, яке в теоретичних системах знання стає формою розвитку ідеї. М. полягає в постійних переходах від окремого до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки. Усвідомлення цих переходів досягається особливими методами М., зокрема різними дедуктивними та індуктивними прийомами пізнання (див. дедукція, індукція). В методологічному ракурсі М. визначається категоріями як засобами створення понять про поняття, щаблями освоєння думкою істотного, загального і необхідного в явищах дійсності, засобами мислимої її реконструкції В. ідповідно до розкриття в історії пізнання різних категоріальних схем розуміння світу М. характеризується певними стилями (див. стиль мислення). Генетично і за переважним використанням умоглядних чи практичних дій у мислительному процесі виділяють конкретно-дійове і теоретичне М. За характером побудови мислительних актів, формами Їхнього здійснення та завданнями розрізняють також М. образно-спрямоване й абстрактне. М. вивчають різні науки - від формальної логіки і лінгвістики до нейрокібернетики, фізіології і психології. Оскільки М. відтворює певні процеси дійсності і має в ній відповідні аналогові явища, деякі з цих процесів можна використовувати для кібернетичного моделювання мислительних актів. Ці моделі інформаційно-технологічних моментів думки називають "машинним М.", бо вони здійснюються на технічних системах, тобто побудованих людиною "органах людського мозку". Проте М., як матеріально зумовлене суспільне явище, є не автономним, формальним процесом думки, а теоретичним компонентом практичного освоєння світу, і його не можна розглядати окремо від людської діяльності в цілому. Тому "машинне М." не є М. у повному розумінні. В процесі М. специфічно проявляється активність суб'єкта, який теоретично засвоює світ у перспективі його перетворення в предмет цілеспрямованої діяльності. Генеза цієї діяльності становить водночас історію розвитку М. Зародки мислительної діяльності у формі елементарного, наочно-дійового, "моторного" М. властиві вже вищим ссавцям. Проте якісно нове, людське М. виникає і формується з розвитком суспільної праці і мовного спілкування людей. Спочатку М. безпосередньо впліталося в практичну діяльність. Згодом на основі генералізації дій людини, об'єднання нею об'єктів у певні класи за спільністю їхнього практичного використання та символічного позначення у мові формуються ідеальні предмети діяльності і специфічні операції над ними. Практична дія трансформується у розумову дію, закріплюється внутрішнім, духовним досвідом людей. Природне за історичними передумовами М. є суспільно зумовленим процесом пізнання людиною світу.

НЕСУПЕРЕЧНІСТЬ - властивість системи висловлювань, яка полягає в тому, що з неї не виводиться протиріччя. Формальною ознакою Н. системи висловлювань є те, що кожне висловлювання цієї системи можна довести її засобами. Для тих систем, які містять у собі операцію заперечення, Н. виражається твердженням відсутності в системі такого висловлювання, що доведеним є як саме це висловлювання, так і його заперечення. Вимога Н. є обов'язковою для наукових теорій. Вони не повинні одночасно містити в собі доведення чогось і його спростування. Одним із засобів доведення Н. формальної системи є побудова для неї певної моделі: формальна система є несуперечливою, якщо існує модель, у якій є істинними всі теореми цієї системи. Особливе значення має Н. множини висловлювань, яка розглядається як засновки для виводу. Множина висловлювань є несуперечливою, якщо існує для неї принаймні одна модель (істинна інтерпретація для всіх її висловлювань). Формальні системи можуть містити в собі протиріччя. В т. зв. паранесуперечливих логіках вивчаються засоби побудови числень, в яких із протиріччя не виводиться будь-яке висловлювання.

ОЦІНКА - одне з основних (поряд з нормою та цінністю) понять аксіології (теорії цінностей) та логіки оцінок (формальної аксіології), яке відображає ціннісний аспект взаємодії дійсності та людини. О. може даватися за різними ознаками, проте найчастіше - добре/погано Ї. ї слід відрізняти від кваліфікації, в яку входять, окрім власне О., параметричні розрізнення типу "великий/малий". В О. завжди присутні суб'єкт О. (особа, соціум), з точки зору якого дається О., об'єкт О. (предмет, подія, стан справ), до якого відноситься О., а також оціночний предикат (оціночне відношення), що характеризується специфічними ознаками відношення суб'єкта до об'єкта О. (емотивність, емоціональність, раціональність). Структуру О. можна зобразити як універсальну модальну рамку, яка накладається на висловлювання і не співпадає з його логіко-семантичною і синтаксичною побудовою. Висловлювання з О. містить дескриптивну і недескриптивну (модальну) частини. Перша описує стан справ, друга висловлює щось з цього приводу. В О. завжди взаємодіють суб'єктивний і об'єктивний (дескриптивний, ознаковий) фактори, внаслідок чого встановлюється ціннісне відношення між суб'єктом і об'єктом О. Опозиція суб'єкт - об'єкт в оціночній структурі не тотожна протиставленню суб'єктивності та об'єктивності в семантиці. Суб'єкт спирається і на своє відношення до об'єкта 0., і на стереотипні уявлення про нього, і на шкалу 0., на якій розташовані його ознаки; в свою чергу, в об'єкті О. поєднуються суб'єктивні і об'єктивні ознаки. Оціночний та дескриптивний компоненти при цьому часто неподільні. Важливою частиною структури О. є її шкала, яка відбиває, з одного боку, відношення суб'єкта до об'єкта, а з іншого - властивості об'єкта. Вона неперервна, неоднорідна, має зони зростання, невизначеності (навіть відсутності) ознаки і норми. Суб'єкт дає О. на основі наявних з його ціннісної картини світу шкали та стереотипів, виконуючи операції порівняння. Емотивістські концепції виходять із того, що емоційний аспект О. є первинним, раціональний - вторинним, а сама О. не може бути верифікована ані як істинна, ані як хибна Н. атуралістські концепції оціночні значення прямо приписують об'єктам О. Зокрема, інтуїціоністи вважають оціночні властивості об'єктивною реальністю і намагаються логічно вивести їх із дескриптивних властивостей. Найчастіше смисл О. імплікативно пов'язаний з дескриптивним. В О. суттєва істинність встановлюється не відносно об'єктивного світу, а відносно концептуального світу учасників акту комунікації. Вона додає до пропозиціонального змісту висловлювання елемент, пов'язаний з прагматикою комунікації, відображає злиття семантики (власного значення мовних одиниць) і прагматики (умов реалізації комунікації), передбачає співіснування ціннісної і предметної картин світу.

ПОДВІЙНОГО ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАКОН - закон формальної логіки, за яким операція заперечення, двічі послідовно застосована до якогось судження, дає вихідне судження. Отже, подвійне заперечення рівнозначне ствердженню. Цей закон застосовують у двозначній логіці. В багатозначній логіці П. з. з. має дещо інший зміст, а в інтуїціоністській логіці не є логічним законом.

ПОЛІТОЛОГІЯ, політична наука - у сучасному розумінні терміном "П." (політична наука) позначають цілу сукупність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто говорять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (економіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження О. крім того, до основних розділів П. сьогодні відносять особливі ділянки дослідження: політичні установи, політичну поведінку, державне адміністрування, міжнародні відносини. Назвою "П." сьогодні об'єднують різноманітні політичні дослідження, які відрізняються не тільки предметно, а й теоретично та методологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протиставити позитивну науку про політику політичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її узагальнення повинні ґрунтуватися на фактах (бути індуктивними); П. повинна бути здатною здійснювати передбачення, які можна підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; П. повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною", "позаідеологічною"). У 50 - 60-ті рр. XX ст. методологічною основою політичної науки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм виник у 20-ті рр. XX ст. у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50 - 60-ті рр. методи біхевіоризму були застосовані у П.; у такий спосіб прагнули подолати переважання психологічних, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситуаціях, підвищив роль емпіричних методів у П. - в тім числі застосування кількісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у П. до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій - теорії груп, системного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, економетрики тощо. Безсумнівно, сьогодні існують безперечні підстави вважати, що П. існує, принаймні, як певна дисципліна. Мається на увазі певний інтелектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковцями; ця кооперація ґрунтується на визнанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реальне втілення у наявності певного простору спілкування, в існуванні комунікативної спільноти: існує велика кількість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важливу роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців (IPSA - International Political Science Association). П. є предметом викладання, і в цьому розумінні вона теж є дисципліною. Потреби викладання підштовхують науковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існування П. як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методологічному та теоретичному відношенні З. аперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках З. окрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної науки як такої, можна виокремити принаймні три найважливіші. Першу обстоюють ті науковці, які намагаються забезпечити методологічну єдність політичної науки, пропонуючи певний варіант теорії, що, з їхнього погляду, здатна виконувати роль об'єднувальної парадигми для П. Одначе домінування тих чи тих парадигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утвердження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловомпарасолькою, який позначає тільки деяку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвивати в руслі філософії деконструктивізму К. райній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція. Її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визначають як "синергетичну" різних методологій та теорій).

ПРАВИЛА ВИВОДУ - правила, за допомогою яких в процесі доведення дозволяється від одних правильно побудованих формул (ППФ) переходити до інших ППФ формальної системи (див. логістичний метод), що дають можливість із кількох ППФ, які називають засновками, вивести нову ППФ - висновок. П. в. називають ефективним (або конструктивним), якщо існує алгоритм, який дає можливість для кожної сукупності ППФ визначити, чи можуть ці ППФ бути засновками даного виводу, і, якщо можуть, то знайти ППФ, що є висновком. Modus ponens - ефективне П. в З. азвичай П. в. відносять до логіки, що лежить в основі системи (див. вивід).