увесь+час

проносить, пронести,

I. см. II. Проносить.

II. Пронашивать, проносить - носити, п(р)оносити якийсь час, (очень долго) попоносити. [Поносив каміння до сніданку та й кинув. Як попоносив увесь день землю, так тепер спина не розгинається]; (одежду, обувь известное время) носити, п(р)оносити, (очень долго) виношувати, виносити, (до ветхости) носити, зносити до дірок, до зносу, (об обуви ещё) проходжувати, проходити. Це пальто я десять років виносив. Сорочечки до зносу носить]. -ть некоторое время, чтобы не слежалось - проношувати, проносити. [Як зачуєш, ненько, що я тут прилежу, то дай моїй подруженці проносить одежу (Пісня)]. Проношенный - п(р)оношений, (до ветхости, до дыр) виношений, зношений, (об обуви) проходжений.

* * *

несов.; сов. - пронос`ить

1) проно́шувати, проноси́ти

2) (несов.: носить в течение определённого времени) носи́ти [ці́лий день], проноси́ти

проискать

1) (известное время) прошукати, вишукати (який час). [Прошукав увесь день, а не знайшов (Грінч.)];

2) Підкопувати кого, підкопуватися під кого, інтригувати проти кого. Происканный - прошуканий.

Ляйбніц, Готфрид Вільгельм (1646, Ляйпциг - 1716) - нім. філософ, вчений В. ивчав філософію та право в Ляйпцизькому ун-ті, математику в Ієнському. Після закінчення Ляйпцизького філософського ф-ту захистив у 1666 р. дис. "Про комбінаторне мистецтво", в кінці того ж року в Альтдорфі - дис. на ступінь докт. права. Л. створив першу обчислювальну машину, яка, крім арифметичних дій, могла добувати квадратні корені; після її успішної демонстрації у Парижі був обраний до Паризької академії, а в 1673 р. став членом Королівського тов-ва у Лондоні. Першу статтю про диференційне числення Л. опублікував у 1684 р., а про інтегральне - у 1686 р. Л. виступив ініціатором створення Академії наук у Берліні (1700), був обраний (пожиттєво) першим її президентом. Протягом життя Л. багато подорожував (певний час перебував у Франції, Англії, Італії, зокрема у Римі). Постійним місцем роботи Л. (від 1686 р. і до смерті) було опікування бібліотекою герцогів Ганноверських. Власна філософська система задумувалась і створювалась Л. як спроба синтезу досягнень античної, середньовічної та "нової філософії"; в історію світової філософської думки вона увійшла як завершення європейської філософії XVII ст. і як попередниця нім. класичної філософії. Основними імперативами раціоналістичної за своїм характером методології Л. постають універсальність і чітка доказовість філософських міркувань. Вихідними методологічними засадами, що уможливлюють дотримання означених імперативів, є наступні принципи буття і мислення: 1) несуперечливість будь-якого можливого або мислимого буття (закон суперечності); 2) логічна первинність можливого над дійсним (можливість незліченної множинності несуперечливих світів); 3) достатнє обґрунтування, що існує саме даний світ, відбувається саме ця подія, а не будь-які з можливих (закон достатньої підстави); 4) довершеність чи досконалість даного світу як достатня підстава його існування. Досконалість дійсного світу Л. розумів як гармонію сутності та існування Н. а відміну від попередніх мислителів, які вважали анахронізмом такі поняття античної та схоластичної філософії, як "ентелехія", "монада", "мета" (або кінцева причина) та "субстанція" (субстанційна форма), Л. залучає їх, докорінно переосмисливши, як основоположні і продуктивні засоби філософського пізнання. Першочергове місце тут належить поняттю "монада". Л. радикально відходить від ототожнення матерії і протяжності та тлумачення простору як субстанції (Декарт), позаяк такий підхід, на його думку, передбачає нескінченну подільність. Натомість він вводить поняття частки, наділеної силою (на тій підставі, що цього вимагають закони руху). Прості субстанції, або монади, не мають протяжності і тому не можуть ділитися іще на щось простіше; вони є осередками сили і, отже, почуття, сприйняття (перцепції) і прагнення (апетиції). Кожна монада є мікрокосмосом, що "віддзеркалює" увесь універсум. Із тези, що монади - це прості субстанції, випливає, що вони не мають вікон, через які щось має "входити і виходити". Звідси - ідея Л. про напередвизначену гармонію, адже інакше неможливо пояснити взаємозв'язок монад поміж собою. Подібно до того як два хори можуть співати за однією партитурою, так і монади взаємодіють на підставі первинного Божественного вибору щодо їхнього співіснування. Існування Бога Л. обґрунтовує, виходячи із принципу достатньої підстави; оскільки поняття Бога можливе, то він існує. Тільки Бог спроможний, "віддзеркалюючи" свою власну природу, нівелювати відмінність між випадковим та необхідним; але це не означає, за Л., що зникає людська свобода. Людині, як монаді, також притаманні сприйняття, апетиції і спонтанність, але у формі мислення, волі і свободи. Свобода (включно зі свободою вибору) полягає у слідуванні велінням розуму згідно із принципом достатньої підстави.

[br]

Осн. тв.: "Принцип індивідуації" (1663); "Роздуми про знання, істину та ідеї" (1664); "Теорія руху" (1671); "Міркування про метафізику" (1686); "Про походження речей" (1697); "Теодицея" (1710); "Монадологія" (1714).

Мальбранш, Школа (1638, Париж - 1715) - франц. філософ; головний представник оказіоналізму. Вивчав філософію в College de la Marche і теологію в Сорбонні; в 1664 р. прийняв сан священика і вступив до Конгрегації ораторіан, де й залишався до смерті. В особі М. поєднались філософ-вчений і глибоко віруючий християнин, а створена ним система є спробою синтезу філософії й релігії в єдиному світорозумінні. На формування світогляду М. помітний вплив здійснила традиція августиніансько-неоплатонічного християнського мислення, що панувала на той час в Конгрегації С. тавлення М. до філософії та науки в перші роки перебування в Конгрегації було не тільки байдужим, а й упередженим. Докорінний злам у його світорозумінні відбувся тоді, коли 26-річний М. випадково натрапив на "Трактат про людину" Декарта і прочитав його. Од цього часу він цілковито присвятив себе філософії. Прагнення здійснити синтез картезіанства і християнського неоплатонізму визначило увесь подальший філософський розвиток М. Як і Декарт, М. теж виходить із дуалізму матерії й духу, протяжності й мислення, тіла та душі, причому розглядає ці дві субстанції як цілком незалежні, неспроможні взаємодіяти чи впливати одна на одну. В людині єдність і взаємодія цих субстанцій (душі, тіла) досягається лише завдяки Богові, волею якого між модифікаціями обох субстанцій у кожному випадку встановлюється відповідність З. гідно з філософським вченням оказіоналізму, створеним М., тільки Бог становить дієву причину руху речей, включаючи тіло людини, а також взаємодію душі і тіла. Хоча душі людини і притаманний імпульс вільного волевиявлення, воля людини - це лише підстава, привід для оприявнення всеохопної волі Бога. М. відмежовував Бога від наявного у світі зла, вважаючи, що останнє пов'язане лише з окремішним індивідуальним існуванням; в обширах універсуму навіть зло слід розглядати як добро.

[br]

Осн. тв.: "Пошуки істини". У 3 т. (1674 - 1675); "Трактат про мораль" (1684); "Бесіди про метафізику й релігію" (1688); "Бесіди про розуміння Бога у китайській філософії" (1708).

Мах, Ернст (1838, Турас, нині Туржани - 1916) - австр. фізик і філософ. Разом із Авенаріусом - фундатор емпіріокритицизму, зокрема такого його відгалуження, як махізм. По закінченні Віденського ун-ту од 1861 р. працює у ньому приватдоцентом. У 1864 - 1867 рр. - проф. математики ум. Грац, у 1867 - 1895 рр. - проф. фізики Празького ун-ту, у 1895 - 1902 рр. - проф. історії і теорії індуктивних наук в ун-ті Відня. Філософські праці М. були своєрідною реакцією на кризу класичного природознавства. Розкривши логічну неспроможність класичних уявлень про абсолютні простір і час, М. сформулював принцип - все, що відбувається, пояснюється взаємодією тіл - як вимогу емпіричного визначення вихідних понять науки. Через тезу - весь зміст нашого досвіду є справою наших органів чуття - М. будує свою теорію пізнання на сфері відчуттів, заперечуючи існування поза ними будь-яких матеріальних сутностей. Цю сферу відчуттів М. ще називав "нейтральними враженнями" або "нейтральними елементами досвіду" З. гідно з М., кожна наука вивчає відчуття певного типу, а єдність усіх наук полягає у віднаходженні спільних моментів взаємодії цих різних типів. Зрештою, М. вийшов на підсумкове положення, за яким увесь світ є сукупністю наших відчуттів.

[br]

Осн. тв.: "Механіка як наука" (1868); "Аналіз відчуття" (1886); "Простір і геометрія" (1906); "Принципи фізичної оптики" (1921).

ПАТРІОТИЗМ ( від грецьк. πάτριά - вітчизна) - любов до батьківщини, відповідальність за її долю і готовність служити її інтересам, а в разі потреби самовіддано боронити здобутки свого народу; соціально-політичний і моральний принцип, що в загальній формі виражає вищеназвані почуття та емоційні стани. П. як соціально-психологічне почуття має широку гаму проявів: від гордості за досягнення Вітчизни (в науці, економічній діяльності, спорті і т.д.), поваги до історичного минулого, дбайливого ставлення до народної пам'яті, збереження та опанування національними і культурними традиціями до гіркоти переживань за невдачі і втрати рідної країни, страждань через її біди. Як почуття П. зароджується в стародавні часи у формі прихильності до певної місцевості, своєї спільноти, звичного складу життя. Це відчуття тісного зв'язку із "своїми" інституалізується через ритуали та обряди ініціації (напр., обряд братання), шлюбні та сімейні відносини. З виникненням і розвитком феномена держави П., втрачаючи інституціональний характер, наповнюється духовним змістом, набуває політичного сенсу. Останній пов'язаний із вимогою самовіддано й мужньо захищати Вітчизну, відстоювати її інтереси Б. ільше того, як зазначає Горацій, "радісно й почесно вмерти за вітчизну". В умовах життя суспільних систем з жорстким домінуванням інтересів панівних груп, за авторитарних форм управління державою принцип П. зазнає впливу офіційної ідеології, внаслідок чого часто набуває спотворених форм потрактування: любов до Вітчизни зводиться до відданості існуючій державно-політичній системі. Відповідно бажаним "для Батьківщини" врешті-решт виявляється те, що відповідає вузькокорпоративним інтересам правлячої еліти. Історія залишила не один приклад того, як кланові, станові чи класові інтереси сприймалися важливішими за інтереси Вітчизни. Тим більшої народної шани та пам'яті заслуговують ті історичні діячі, котрі змогли подолати бар'єри вузькостанових інтересів і піднятися до осягнення загальнолюдського змісту. "Любов до батьківщини, - зазначив Наполеон І, - найперше достоїнство цивілізованої людини". В умовах розвитку капіталізму, формування націй, утворення національних держав П. стає невід'ємною рисою суспільної свідомості, яскравим проявом зв'язку індивіда та суспільства, одним із критеріїв оцінки громадянина. Морального сенсу П. надає те, що він є однією з форм супідрядності особистих і суспільних інтересів, ефективним засобом переведення загальнолюдських цінностей на рівень індивідуальної свідомості. До цих цінностей належить і повага до історії та сьогодення народів інших країн, представників інших націй та національних меншин у межах однієї держави. П., виростаючи з єдиного кореня, протистоїть у цьому психології національної виключності, упередженості та недовір'я до людей "іншої крові". Добре охарактеризував людину-патріота Сантаяна: "Ногами людина повинна врости в землю своєї Вітчизни, але очі її нехай оглядають увесь світ". Особливої важливості цей аспект патріотичної свідомості набуває в час, коли людство переступило поріг III тис. і несе з собою низку глобальних проблем (загроза екологічної катастрофи, реальність епідемії СНІДу та ін.), що потребують для свого вирішення спільних зусиль, сприяння кожної людини внескові своєї країни у справу збереження життя на планеті Земля.

Скворцов, Іван Михайлович (1795, с С. титково Нижньогородської губ. - 1863) - укр. богослов і філософ. Закінчив Нижньогородську семінарію і Санкт-Петербурзьку духовну академію. Од 1817р.-в КДА. Викладав фізику, математику, увесь цикл філософських наук. Перший проф. філософії поновленої академії, зав. кафедрою історії церкви та канонічного права, викладач богослов'я, а од 1850 р. - ще й логіки та психології в Київському ун-ті (1835 - 1859). З класу С. вийшли майже всі філософи Київської школи. Священик (1820), протоієрей (1849) Києво-Софійського собору. Од 1859 р. «повністю віддається священству Р. едактор "Киевских епархиальньїх ведомостей" (1861). Автор богословських книг, релігійних публікацій, статей з історії філософії, посмертно оприлюднених (1869) лекційних "Нотаток з моральної філософії". С. - останній проф. академії, який ще викладав якийсь час вольфіанство і один з перших серед тих, хто закладав у Києві підвалини нового філософського мислення. Поповнив бібліотеку академії творами Канта, Фіхте та ін., захищав філософію й водночас опонував їй. Взагалі не прихилявся до жодного з філософів. Його зразками для наслідування були отці церкви - богослови, але й, за переконаннями С., філософи, речники одкровення (Євангелія), друзі розуму. Вітав "християнське вживання філософії" і не приймав філософського витлумачення, зокрема Кантом, релігії "в межах одного розуму" В. важав, що філософія була і залишається любов'ю (прагненням) до істини, але в жодному разі не самою істиною, яку треба шукати в Новому Заповіті, у Христа. С. знав і викладав різні філософії, але вчив однієї - "філософії Ісуса".