уан

Вернадський, Володимир Іванович (1863, Петербург - 1945) - укр. вчений-натураліст і мислитель-енциклопедист, заснував вчення про біосферу і ноосферу, генетичну мінералогію, геохімію; теоретик наукознавства і організатор науки; провідний співзасновник і перший президент УАН (1918 - 1921) З. акінчив природниче відділення фізико-математичного ф-ту Петербурзького ун-ту (1885). Викладав у Московському ун-ті(1890 - 1911); від 1911 р. - у Петербурзі. Від 1918 р. - перший "голова-президент" УАН. Ще за життя - один із визнаних лідерів світового природознавства. За В., наука про природу є водночас і наукою про людину. У методології поєднував позитивістське надання переваги фактові й експерименту із філософським осягненням локального в контексті глобального, частини - через призму цілого, конечного - у зв'язку з безконечним. Був філософом у науці і вченим у філософії. Усвідомлював себе реалістом і філософським скептиком. Саму людину, вид homo sapiens В. розглядав не як остаточний, а як проміжний, перехідний до принципово іншого, розвиненішого виду. Цікавився філософією голізму, ідеями Вайтгеда, давньоіндійськ. філософсько-релігійними вченнями. На офіційно-ідеологічному рівні стверджував думку про примат науки над філософією Х. оч атеїстом В. не був і в глибині душі вважав себе "глибоко релігійною людиною", відчував релігію "як найглибший прояв особистості". Релігійність В. гностична, а не церковно-конфесійна. У науковому світогляді В. домінувала тенденція до осягнення хімії, біології та науки в цілому як геологічно-планетарних феноменів. Розробив учення про біосферу як особливу геологічну оболонку Землі; розкрив її структуру й динаміку; обґрунтував фундаментальний висновок про докорінну відмінність живого від неживого, а відтак - про неможливість виникнення одного з іншого. Найголовнішою у філософській творчості В. є ідея переходу біосфери в ноосферу. Розробляючи концепцію біосфери, ввів поняття "жива речовина" як сукупність живих організмів. В осмисленні цього феномена дійшов наступних висновків: 1) жива речовина є носієм і продуцентом біохімічної енергії; 2) поява homo sapiens та розвиток суспільства привели до нового формоутворення зазначеної енергії - "енергії людської культури", або "культурної біогеохімічної енергії", як геологічної сили і визначального чинника в геологічній історії планети; 3) ця біохімічна й соціальна енергія розуму (насамперед, наукової думки) та серця людини є рушієм перетворення біосфери в ноосферу, "царства живої речовини" - в "царство розуму". Виникнення ноосфери В. пов'язував, зокрема, з виходом широких народних мас на арену творення історії, з демократизацією державного ладу. Відмежовуючись від сталінського тоталітаризму, разом з тим В. рішуче відхиляв найзвабливіші пропозиції від західних ун-тів про еміграцію. Майбутнє пов'язував не з соціалізмом чи капіталізмом, а із ноосферною спільнотою збратаного людства. Всупереч реаліям сталінізму, наполягав на незамінності кожної окремішної людини, на незборимій силі вільної наукової думки.

[br]

Осн. тв.: "Біосфера і ноосфера" (1989); "Наукова думка як планетарне явище" (1991); "Жива речовина і біосфера" (1994); "Публіцистичні статті" (1995); "Про науку". У 2 т. (1997); "Декілька слів про ноосферу" (1944).

Петров, Віктор Платонович (псевд.: В. Бер, В. Домонтович) (1894, м. Катеринослав - 1969) - укр. письменник, літературознавець, історик філософії, археолог. Закінчив слов'яно-рос. відділення історико-філологічного ф-ту Київського ун-ту (1918). Докт. літературознавства (1930), докт. філологічних наук (1966). Керівник (від 1927 р.) Етнографічної комісії УАН, зав. сектором Ін-ту історії матеріальної культури, директор (від 1941 р.) Ін-ту укр. фольклористики АН УРСР. Проф. філософського ф-ту Укр. Вільного ун-ту (Мюнхен) і проф. богословсько-педагогічної академії УАПЦ. Від 1956 р. - в Києві: співр І. н-ту археології АН УРСР. Автор повістей, оповідань, наукових праць. Започаткував в Україні жанр "романтизованої біографії" (повісті "Романи Куліша", "Аліна і Костомаров"), автор насиченої філософськими ідеями інтелектуальної прози (повісті "Доктор Серафікус", "Без грунту", філософської притчі "Апостоли" та ін.). Для історіософських студій П. характерне прагнення осмислити ідею часу в історії, пізнати в ній "не лише рух, але й сталість, не лише часове, але й надчасове". Історія - це не каузально-поступальне творення "золотого віку", а "чергування перервності". Людство, за П., змінило у XX ст. вектор руху, повернуло від засад Ренесансу до засад Середньовіччя (нехтування раціональністю, осягнення природного як відбитку надприродного у символізмі та ін.). Праці П. про особистості і творчість Куліша і Сковороди - це перлини в дослідженні творчості Куліша і Сковороди. П. осягає Сковороду як "філософа-старця", для якого бути - це мислити, а "філософувати - це втікати з цього земного світу, визволятись од тіла". По-новому поглянув П. і на естетику Шевченка, Лесі Українки, Гоголя та ін.

[br]

Осн. тв.: "Пантелеймон Куліш у 50-ті роки. Життя, ідеологія, творчість" (1929); "Аліна й Костомаров. До історії їх життєвих взаємин" (1929); "Історіософічні етюди" (1946); "Екзистенціалізм і ми" (1946); "Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства" (1947); "Українські культурні діячі УРСР - жертви більшовицького терору" (1992); "Етногенез слов'ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика" (1972); "Домонтович В.: Проза". У 3 т. (1988); "Походження українського народу" (1992); "Особа Сковороди" (1995).