треба

РЕВОЛЮЦЮНАРИЗМ - форма радикально-екстремістської маргінальної субкультури; принцип діяльності; соціальна та особистісна налаштованість на радикально-перетворювальний активізм Д. ля Р. характерне намагання будь-яким чином порушити статус-кво і здобутися на результат принципово (незрідка абсолютно) новий, відмінний від реально існуючого. Сама можливість появи Р. криється у здатності людського розуму й уяви абсолютизації "бажаної реальності" на противагу наявній. Р. ґрунтується на волюнтаристському за своїм змістом самопроголошенні особою самої себе "творцем історії" (рос. народоволець Желябов: "Історія рухається занадто повільно, треба її підштовхнути"), що спроможний рішучим особистим втручанням докорінно змінити напрями і наслідки історичного процесу. Р. спрощено тлумачить соціальну дійсність у дуалістичному дусі - як рішучу боротьбу сил "добра" (з яким носії Р. себе ототожнюють) і "зла", де не може бути місця жодним компромісам К. онфронтаційна позиція Р. ґрунтується на аксіоматичному протиставленні ("або - або") без будь-яких відтінків або поступок (звідси - сприйняття суспільних суперечностей як "смертельної боротьби") В. ажливою складовою Р. є катастрофізм у сприйнятті соціальної дійсності - будь-які кризові прояви сприймаються гіпертрофовано загострено, як початок агонії і неминучої загибелі; отже, робиться висновок - суспільство нагально потребує радикальних, жорстких, "хірургічних" заходів для того, щоб врятуватися (таким "рятівником", власне, і вважає себе носій Р.). Звідси - витоки месіанських зазіхань Р., переконаність його представників у тому, що їм визначено Провидінням виконувати особливу місію. Відповідно, інваріантною рисою різновидів Р. є "знак жертовності" - бажання і готовність віддати своє життя задля майбутнього (перемоги "справи революції"). Причому, задля розпалення революційної пожежі носії революціонаристської свідомості ладні будь-що підсилити і загострити кризові прояви, керуючись відомим принципом Р. "чим гірше - тим краще", тобто чим гіршими є безвихідь і поневіряння народу, тим кращим це є для "справи революції" (типовий приклад - діяльність Нєчаєва - рос. революціонера поч. 70-х рр. XIX ст.) І. нструментальна апокаліптика Р. є однією з підвалин абсолютизації терору, покладання на радикально авторитарні методи соціальної трансформації.

РУХ - спосіб реалізації суперечності буття, форма його існування. Будь-яке явище одночасно виступає як "щось", тобто є визначеним (конечним, абсолютним, одиничним і т. д.), і як "інше", невизначене (як прояв безконечного, відносного, загального і т. д.). Існуюче таким чином протиріччя у поєднанні "щось" та "іншого" виступає як Р. Складність теоретичного проникнення в сутність Р. обумовлюється неочевидністю його зв'язку з протиріччям. Тому історичне пізнання Р. здійснювалося поступово й опосередковано: через з'ясування всезагального його характеру, співвідношення з речами, спокоєм тощо. Всезагальність Р. - одна з вихідних і провідних ідей, яка висловлювалася стародавніми філософами Китаю, Індії, Греції. Сутність цієї ідеї яскраво виразив Геракліт у відомому "все тече". Він же висловив здогад про зв'язок Р. з боротьбою протилежностей Д. умка про всезагальність Р. обстоювалася пізніше Толандом, Гольбахом, Дидро, Ламетпрі та ін., які тяжіли до механістичного розуміння Р. Гегель вва-' жав, що "протиріччя... рухає світом", отже, безпосередньо пов'язав Р. із суперечністю буття. У марксизмі Р. розглядався як атрибут, форма і спосіб буття матерії, як породження "єдності і боротьби протилежностей" і визначався як "зміна взагалі". Відрив Р. від його суперечливої сутності призводив до того, що цю сутність шукали поза його межами (форму у Аристотеля і Томи Аквінського, "божественний першопоштовх" у Ньютона та ін.), або тлумачили його як самодостатню сутність безвідносно до носіїв суперечностей ("енергетизм" Оствальда) А. бстрагування Р. від його носіїв породжує ще один наслідок - релятивізм, тобто ігнорування моменту спокою, який завжди присутній у Р. Ігнорування моменту спокою приводило в історії філософії до уявлення про буття як про певну ілюзію (релятивізм Кратила, актуалізм Джентиле та ін.), а відкидання моменту змінюваності викликає картину буття як єдиного і нерухомого (Парменід та інші елеати). В сучасній філософії суперечливий характер Р. розкривається за допомогою понять "межа", "поверхня". Так, Дельоз, спираючись на філософію стоїків і феноменологію Гуссерля, розглядає Р. у формі "подій", які є відношеннями тіл у світі, але самі не є тілами. За Дельозом, треба шукати головний сенс - те "нейтральне", у якому немає різниці між специфічним і загальним, одиничним і універсальним, особовим і безособовим, тобто те, у якому знімаються і відроджуються протиріччя. У відповідності до конкретних ситуацій Р. існує в нескінченній кількості проявів, форм. Типами Р. є становлення і деградація, розвиток (прогрес і регрес), оновлення. Важливе значення проблема Р. і суперечностей завжди мала в суспільній теорії і практиці. Найпослідовніше вона виявилася в марксизмі, який розглядав класову боротьбу як рушійну силу історії. Через суперечливі відносини суб'єктів і об'єктів, людини і суспільства розглядають суспільні процеси Адорно і Габермас, Маркузе та ін. Суперечливий характер Р. пізнання досліджується в позитивізмі (Кун, Тулміе, Феєрабенд та ін.), критичному раціоналізмі Поппера, "новому раціоналізмі" Башляра, генетичній епістемології Піаже та ін.

Скворцов, Іван Михайлович (1795, с С. титково Нижньогородської губ. - 1863) - укр. богослов і філософ. Закінчив Нижньогородську семінарію і Санкт-Петербурзьку духовну академію. Од 1817р.-в КДА. Викладав фізику, математику, увесь цикл філософських наук. Перший проф. філософії поновленої академії, зав. кафедрою історії церкви та канонічного права, викладач богослов'я, а од 1850 р. - ще й логіки та психології в Київському ун-ті (1835 - 1859). З класу С. вийшли майже всі філософи Київської школи. Священик (1820), протоієрей (1849) Києво-Софійського собору. Од 1859 р. «повністю віддається священству Р. едактор "Киевских епархиальньїх ведомостей" (1861). Автор богословських книг, релігійних публікацій, статей з історії філософії, посмертно оприлюднених (1869) лекційних "Нотаток з моральної філософії". С. - останній проф. академії, який ще викладав якийсь час вольфіанство і один з перших серед тих, хто закладав у Києві підвалини нового філософського мислення. Поповнив бібліотеку академії творами Канта, Фіхте та ін., захищав філософію й водночас опонував їй. Взагалі не прихилявся до жодного з філософів. Його зразками для наслідування були отці церкви - богослови, але й, за переконаннями С., філософи, речники одкровення (Євангелія), друзі розуму. Вітав "християнське вживання філософії" і не приймав філософського витлумачення, зокрема Кантом, релігії "в межах одного розуму" В. важав, що філософія була і залишається любов'ю (прагненням) до істини, але в жодному разі не самою істиною, яку треба шукати в Новому Заповіті, у Христа. С. знав і викладав різні філософії, але вчив однієї - "філософії Ісуса".

СОЦІАЛЬНИЙ ДИСКУРС - процес творення тексту учасниками соціальної дійсності з метою обґрунтування соціального порядку, тобто обґрунтування соціальних норм, цінностей, дій (напр., обговорення закону і затвердження його парламентом). С. д. - це процес формування консенсусу, соціальної злагоди, легітимізації соціальних явищ; він є невід'ємною частиною соціуму, затверджуючи соціум як соціум. У комунікативній філософії дискурс розглядається як демократичний засіб конструювання соціуму і пов'язується з ідеалом вільної комунікації рівних учасників, для яких категоричний імператив Канта модифікується таким чином: "Поводь себе так, як би ти жив в ідеальному комунікативному суспільстві". Лінгвістичний аналіз дискурсу орієнтований на вивчення зв'язків ситуаційного мікроконтексту усної взаємодії з макроконтекстом соціальних, політичних і культурних структур, що доповнює дослідження таких суспільних явищ, як формування консенсусу і конфронтації у соціальних групах, формування відношень влади, панування, нерівності, стратегії політичного прийняття рішення суб'єктами та установами. З точки зору логіки, С. д. є найбільш складним варіантом процесу аргументації (діалог, диспут, дискусія, дебати, полеміка, спір), а логічний аналіз С. д. - це здебільшого розробка стратегій досягнення консенсусу в умовах "дисенсусу" при різних уявленнях про соціум і засоби його поліпшення Л. огік досліджує раціональні процедури легітимізації на шляху до консенсусу, відхилень від цього шляху, структуру дисенсусу, конфліктогенність та конфліктність дискурсної ситуації. С. д. має два аспекти: асерторичний (обґрунтування істинності тверджень - дедуктивний перехід з оцінкою "істинно") та імперативний (обґрунтування правильності дій, норм - перехід з оцінкою "легітимно", або "справедливо", "законно" та ін.). Напр., у такому С. д., як судовий процес, обґрунтовується істинність обвинувачення, тези про скоєння злочину певною особою (асерторично), а також необхідність, справедливість певної кари у зв'язку з цим злочином (імперативно); результат цього С. д. (судове рішення) є обґрунтованим імперативно положенням про те, що треба робити зі злочинцем. С. д. досліджується логічними засобами з використанням принципів епістемічної логіки, логіки відношень, норм, дій, логіки питань і відповідей для моделювання раціональних схем обґрунтування, конституювання, легітимізації найважливіших аспектів соціального порядку. У соціально-дискурсному ракурсі аналізуються як модальності соціальні оцінки "легітимно", "справедливо" з побудовою логічних моделей процедур дискурсної легітимізації як семантичних схем симетризації та компенсації. Моделюються особливості конфліктного дискурсу, коли значно ускладнюється легітимізація соціореальності.

ТЕЗА ( від грецьк. υέσιζ - положення, твердження) - будь-яке положення в спорі, викладення якоїсь концепції, теорії; у вузькому розумінні - основоположне твердження, принцип. У логіці - складова частина доведення, положення, істинність якого треба довести. У вченні Канта про антиномію Т. є одним із двох суперечливих положень, які визнаються однаково істинними. Гегель називав Т. перший ступінь тріади (теза, антитеза, синтез).

ТЛУМАЧЕННЯ - одне з понять, яким позначається смислотворча діяльність у культурі. Т. охоплює процес розуміння та його результат (трактування), а також відповідне подання та обґрунтування Е. тимологічно пов'язане зі словом "тлум" - натовп, гурт, загал, що зумовило його первинне значення: пояснення чогось "іншого" (відмінного від повсякденності та звичаєвості), що здійснюється публічно й призначається для цілої спільноти З. огляду на це, Т. вимагає посередництва обізнаного інтерпретатора та особливої ритуальності. Значимість і ступінь "закритості" того, що треба зрозуміти, визначають міру публічності Т. та ієрархічний статус посередника, який має не лише зрозуміти приховані смисли, а й зробити їх осяжними для всієї профанної спільноти. Як загальне цілісне поняття Т. було засвоєне від доби Античності подальшою герменевтичною традицією, спрямованою насамперед на осмислення сакральних текстів (екзегеза Святого Письма, кабалістика, протестантська теологія); останні пов'язували Т. з божественним натхненням, або просвітленням, що спиралося, одначе, на певні принципи й техніки інтерпретації. З розвитком герменевтики сфера її застосування десакралізується - виникають юридична та історична герменевтики, філологія, філософська герменевтика, завдяки чому поняття, що описують складний процес смислотворення уточнюються й розмежовуються. У філософії термін "Т." може виступати синонімом до екзегези, інтерпретації, розуміння, пояснення. Це пов'язано зі становленням філософської герменевтики (див. герменевтика філософська). Т. досить часто вживається у філософсько-герменевтичних текстах Дильтея, Гайдеггера, Гадамера, Рикера на позначення нерозрізненої цілості всього смислотворчого процесу, при цьому Т. не надається визначальної методологічної чи екзистенційної значущості. Т. розглядається як проміжний процес, що супроводжує розуміння і відрізняється від інтерпретації довільністю (аж до залучення інших форм знаковості). Завдяки варіативності Т. сприяє розширенню горизонту бачення "Іншого" та подальшому поглибленню розуміння.

Тофлер, Елвін (1928, Нью-Йорк) - амер. філософ-футуролог, соціолог, публіцист. Проф. Корнельського ун-ту, радник фонду Рокфеллера, корпорації Ай Бі Ем, Ін-ту майбутнього. Головна тема творів Т. - стратегія виживання людської цивілізації в умовах прискореного наростання змін, кризових явищ, що породжені зіткненням "хвиль" цивілізаційного розвитку, зміщення влади під тиском нових надіндустріальних реалій. У кн. "Футурошок" Т. пропонує "теорію адаптації" - систематичне управління змінами, що має включати довгострокове планування, застосування соціальних критеріїв оцінки планування, послідовну зміну демократичних інституцій з огляду на нові соціальні цілі. Стара індустріальна система з її економоцентризмом, короткостроковим плануванням і антидемократизмом не здатна справитися з лавиною змін (футурошоками), що накочуються на людство у прискореному ритмі. Тому, згідно з Т., потрібна стратегія "соціального футуризму". У наступній кн. "Третя хвиля" Т. характеризує кінець XX ст. як зіткнення двох "хвиль": індустріальної, яка діяла в напрямі централізації та уніфікації, і суперіндустріальної, що має протилежне спрямування. Це зіткнення має своїм наслідком низку кризових явищ, які треба осмислити не як ознаки загального занепаду людської цивілізації, а як перехід до нової матриці, навколо якої формується цивілізація "третьої хвилі". На відміну від індустріального суспільства, функціювання якого пов'язане з промисловим виробництвом і ринковою економікою, цивілізація "третьої хвилі" є "трансринковою". Виникає своєрідний симбіоз - виробництво-дляспоживання, а "електронний котедж" стає поліфункціональним осередком суспільства. Пафос книги полягає у необхідності зрозуміти напрям змін, не піддатися впливові безладу, що супроводжує ці зміни. У завершальній кн. трилогії "Переміна влади" та в наступних працях Т. конкретизує ідеї, започатковані раніше В. ін зосереджується на тому, якими мають бути нові форми влади, яка роль знання та інформації у їх розбудові, яким чином має бути змінена уся сфера владних структур в інформаційному суспільстві.

[br]

Осн. тв.: "Футурошок" (1970); "Третя хвиля" (1980); "Передбачення і передумови" (1983); "Переміна влади" (1990); "Війна та антивійна" (1993).

ЧИСЛЕННЯ ВИСЛОВЛЮВАНЬ - пропозиційне числення - розділ математичної логіки, який за обсягом збігається з логікою висловлювань і є її формальною побудовою. Існує багато шляхів формальної побудови логіки висловлювань, тобто можливі різні Ч. в. Проте при побудові кожного Ч. в. треба насамперед визначити його мову, тобто вказати вихідні символи (знаки логічних операцій - λ v Z> для заперечення, кон'юнкції, диз'юнкції, імплікації; пропозиційні змінні р, q, г...', дужки) і правила утворення формул із символів. В Ч. в. синтаксично визначаються правильно побудовані формули. Серед них вибираються аксіоми, що розглядаються як тавтології, тобто такі формули, які при всіх наборах значень для змінних, що їх складають, виявляються істинними. З аксіом за допомогою фіксованих правил виводу одержують теореми або доведені формули. Розрізняють класичне Ч. в. (яке містить у собі виключеного третього закон і класичне розуміння заперечення), а також різні некласичні Ч. в. Термін "Ч. в." вживають як синонім терміна "класичне числення висловлювань". Ч. в. становить основу формальної побудови всіх інших логічних теорій (див. числення предикатів), а завжди істинні формули Ч. в. використовуються як правила доведення наукових положень.

Штамлер, Рудольф (1856, Альсфельд - 1938) - нім. філософ, теоретик права Н. еокантіанець Марбурзької школи. За Ш., поняття права є апріорним. Це незалежна від соціальної реальності логічна категорія. Він розрізняв два різновиди підходу до суспільства - історико-еволюційний та телеологічний. Перший оперує каузальністю (за приклад береться аналіз суспільства в "Капіталі"). Ш. звинувачував марксизм у фаталістичному розумінні переходу від капіталізму до соціалізму внаслідок того, що марксистське розуміння каузальності не залишало місця ідеалам, меті і боротьбі за їх здійснення. Ш. вважав, що треба досліджувати не "чому" людина діє у той чи інший спосіб, а "навіщо". Обстоював думку, що соціальна історія є історією цілей. Філософія права Ш. ґрунтується на ідеях Канта. Ш. стверджував, що закон - це формальна схема, яка не залежить від предмета застосування і має універсальний характер. Ідеї Ш. розвивали Бернштейн, Каутський, Форлендер та ін.

[br]

Осн. тв.: "Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії" (1890); "Вчення про справедливе право" (1902); "Теорія правової науки" (1911); "Право і влада" (1918).

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ - метафорична назва одного з пріоритетних наукових напрямів, що склався у загальному комплексі кібернетичних досліджень із проблем моделювання процесів мислення, інтенсифікації інтелектуальної діяльності через комп'ютеризацію тих чи тих її видів. Відтак, набуваючи у процесі прискореного розвитку дедалі самостійнішого характеру, він стає основою високих інформаційних технологій та систем, потужним рушієм історичного поступу людства. Метафоричний сенс Ш. і. полягає в тому, що в основі співставлення систем головного мозку і комп'ютера лежать дві метатеоретичні метафори - комп'ютерна та інтелекту (вживаються також і як одна подвійна метафора, тобто з двома протилежними референтами, під загальною назвою "комп'ютерна метафора"), які з'явилися в результаті встановлення істотних аналогій між цими системами. За першою з них, природний інтелект уподібнюється Ш. і. (головний мозок за структурною організацією та діяльністю вважається аналогічним комп'ютеру); за другою - функціювання комп'ютера здійснюється за встановленими принципами діяльності мозку (комп'ютер начебто наділений мозкоподібними структурами й функціями), їм належить важлива роль у пізнанні структури мозку, механізмів його діяльності та конструюванні інтелектуальних систем, здатних виконувати функції, що традиційно вважалися прерогативою головного мозку людини. Однак вони мають сприйматись як суто наукові метафори. & ігнорування звужує можливості такого пізнання та конструювання, а абсолютизація, буквальне тлумачення може призвести до хибних наукових результатів і філософсько-методологічних та епістемологічних висновків. Ш. і. - це комплекс актуальних проблем, що відрізняються рівнями загальності, складності тощо. Питання про їх вирішення доцільно розглядати на таких рівнях абстракції: 1) принципової можливості (потенціальної здійсненності); 2) технічної реалізованості (здійсненності); 3) соціально-практичної доцільності. Суть першого з них виражає принцип можливості: можливо все, що не суперечить основоположним науковим, філософсько-методологічним, епістемологічним принципам, фундаментальним законам природи, мислення, логіки. Оцінка можливості принципового вирішення проблем Ш. і. має ґрунтуватися виключно на аналізі наявних наукових знань. Визначальна роль належить фундаментальним результатам теорії машин Тьюрінга і теорії формальних иейронних сіток (Маккаллока-Піттса), з яких випливає основна теза теорії Ш. і.: будь-яка функція мислення, описана логічно-строго і однозначно (з допомогою скінченного числа слів мовою з чіткою семантикою) у принципі може бути реалізована формально нейтронною сіткою, а отже, і універсальною машиною Тьюрінга (тобто передана комп'ютеру). У значенні контраргументи, що ніби спростовує цю тезу, висувалась теорема Геделя про неповноту. Проте, як переконливо показано (Тьюрінг, Скривен, Патнем, Арбіб, Глушков, Лор'єр та ін.), заборона, що накладається теоремою Геделя, однаковою мірою поширюється як на комп'ютер, так і на людину (її мозок), якщо вони функціонують ізольовано від зовнішнього світу. Теорема втрачає силу, коли ці системи неперервно взаємодіють з актуально нескінченною інформаційною базою. На другому рівні абстракції досліджується питання про можливість технічного вирішення проблеми, розв'язаної у принципі. Саме у незбігу можливостей вирішення проблеми на цих двох рівнях (не все, що можливе на одному рівні, можливе на іншому) проявляється вразливість абстракції потенціальної здійсненності. У галузі Ш. і. більш істотне значення має здійсненність не як потенціально теоретична можливість, а як реальна, практична. Тому при вирішенні проблем Ш. і. треба враховувати можливість наявних технічних засобів, ухилятися від застосування абстракції потенційної здійсненності на користь абстракції "фактичної" здійсненності. На третьому рівні розглядаються питання доцільності вирішення тих чи інших проблем Ш. і., виходячи не тільки і навіть не стільки з можливостей їх вирішення на перших рівнях, скільки з раціонального осмислення соціально-економічних реалій та потреб цивілізації на відповідних етапах її історичного поступу, можливих соціальних наслідків такого вирішення, морально-етичних норм, притаманних суспільству (не все, що можливе, доцільне). Основна частина досліджень з Ш. і. припадає на два останніх рівня абстракції, що безпосередньо пов'язані з соціальною практикою. Це передусім розробка і використання конкретних підходів до Ш. і., аналіз їх порівняльних можливостей та взаємозв'язку. У дослідженнях із Ш. і. особливе місце посідає філософська проблематика. Саме філософсько-епістемологічні дослідження з цієї проблематики дали можливість глибше проникнути в суть мислення, пізнання, по-новому поглянути на інтелектуальну, особливо творчу, діяльність, сприяли встановленню можливостей її комп'ютеризації тощо.