тому+що

Кант, Іммануїл (1724, Кенігсберг, нині Калінінград - 1804) - нім. філософ. Видатне місце К. в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне й апостеріорне, свобода і причинність, пізнаваність світу та її межі Г. оловна риса його вчення - проблемність і проблематичність. К. по суті зібрав класичні нерозв'язані проблеми і зробив спробу їх самостійного осмислення. Під таким кутом зору його філософія стала своєрідною системою проблем, а оскільки в його підходах до їхнього розв'язання виявилося багато суперечливого і, отже, проблемного, то його вчення в цілому стало першою ланкою нім. класичної філософи, яка прямо чи опосередковано вирішувала низку фундаментальних філософських проблем. Тому К. підставово вважають засновником нім. класичної філософії. Еволюція поглядів К. охоплює три періоди. Перший із них - докритичний, коли він займався багатьма питаннями природознавства і філософії. Найважливіші досягнення цього періоду: розробка космогонічної гіпотези і підхід до критичної філософії (в дис. "Про форму і принципи чуттєвосприйманого і умопізнаваного світу", 1770). В другий, критичний, період увага К. була зосереджена на трьох головних проблемах: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися? На перше питання відповідь дала "Критика чистого розуму" (1781), на друге - "Критика практичного розуму" (1788), на третє - "Релігія в межах тільки розуму" (1793). "Критика здібності судження" (1790) мала за мету поєднати трансцендентальне і трансцендентне через естетику і телеологію. В 1793 р. намітився третій період еволюції К.— антропологічний (з листа до Штейдліна від 4 травня 1793 р.) і коло питань розширилося. Це було наслідком того, що К. розрізняв два поняття філософії: шкільне і таке, що охоплює все життя людини, всю сукупність її відношень до світу і суспільства. В "Логіці" (1800) К. до вищезазначених проблем додає четверту: Що таке людина? У цей період К. вважає, що на перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія і на четверте - антропологія. Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перших питання відносяться до останнього. Можливість такого віднесення у К. ґрунтується на тому, що сутність людини він вбачав у її душі, а всі без винятку здібності останньої зводяться до трьох: пізнавальної, почуття задоволення і незадоволення, бажання. К. наполягав, що друга і третя з них не вичерпуються першою. Система філософії К. є зображенням такої "системи всіх здібностей людської душі", в якій вони знаходяться в певній субординації, а знання підпорядковане вищим цілям людського існування. Саме тому К. і обмежив знання, щоб дати місце вірі, бо саме в сфері моралі і релігії зосереджуються кінцеві цілі життя. Але слід додати, що обмеження знання вірою є і зворотне обмеження віри, бо при цьому виокремлюється сфера досвіду, яка їй непідвладна, і відносно самостійна сфера моралі Ц. і обмеження загалом мають таку структуру: існують речі в собі, вони впливають на чуттєвість і викликають почуття, які, однак, не мають нічого спільного з речами в собі. Почуття впорядковуються формами споглядання - простором і часом, котрі мають апріорний характер (див. апостеріорі і апріорі). Таке поєднання породжує явища як предмет пізнання С. аме пізнання - синтез явищ і мислення та його форм - категорій, які також апріорні. Сукупністю такого знання є досвід, а мисленням, в даному застосуванні, - розсудок (див. розсудок і розум) Ч. уттєвість і розсудок передують досвіду, обумовлюють його, становлять трансцендентальні умови пізнання. За межами їх залишаються речі в собі: вони трансцендентні, непізнаванні. Але розсудок прагне осягнути і їх і перелітає по той бік досвіду, внаслідок чого перетворюється на чистий розум, тобто такий, що не поєднується з чуттєвими даними. Спроби такого осягнення породжують суперечності, яких К. виділяє три групи: антиномії, паралогізми, ідеал чистого розуму. Недолік теоретичного розуму долає практичний, моральний, який формулює основний закон - категоричний імператив - у його різних формах. Цей закон виражає свободу волі, її незалежність від чуттєвого світу, в якому живе людина. Щоб спонукати її виконувати закон і підтримати в такому виконанні, необхідні опори, підстави, які К. назвав постулатами; існують Бог, свобода волі, безсмертя душі - так відбувається перехід у сферу релігії. Предмети постулатів - це найважливіші для життя речі в собі. їх буття стверджується не знанням, а вірою. Таким чином теоретичний розум внаслідок своєї обмеженості переходить в практичний, а останній - в релігію, яка виконує також обмежену, але дуже важливу роль: моральний закон випливає не з неї, а тільки підтримується нею. Ця її обмеженість очевидна з загальної формули К., котра знайшла свій відбиток в одній із головних його праць "Релігія в межах тільки розуму". Всі види розуму і віра в сукупності становлять сутність людини, а вся система К. - антропологію.

[br]

Осн. тв.: "Загальна природна історія і теорія неба" (1755); "Критика чистого розуму" (1781); "Пролегомени..."(1783); "Критика практичного розуму" (1788); "Критика здатності суджень" (1790); "Антропологія з прагматичної точки зору" (1798)та ін.

Клагес, Людвіг (1872, Ганновер - 1970) - нім. філософ, представник філософії життя. Освіту здобув у Мюнхені; там же створив центр з вивчення характерології - науки про дух на засадах класифікацій психологічних типів. У центрі світоглядної позиції К. - проблема суперечливого відношення між життям і духом. К. стверджує антагонізм двох підвалин життя - "духа", позитивна функція якого в його концепції, зрештою, залишається невизначеною, і "душі", розвиток якої завжди сполучений з руйнівною силою духа. Тому завдання полягає в тому, щоб, відсторонивши дух, дати змогу розвиватися душі. По суті, душа у К. уособлює життя, але це - позасвідоме, оргіастичне життя. Під цим кутом зору К. трактує шлях наукового прогресу як згубний для людини, тому що дух, або розум, дедалі більше усуває справжню сутність людини - душу, а отже, нищить саме життя. Завдання філософії, за К., полягає у "врятуванні душі", але домогтися цього можливо не за допомогою мислення, а безпосереднього споглядання, що знаходить вираз у міфах, сказаннях, образах. Песимістична оцінка К. цивілізації - як панування духа - та критичне відношення до духовної культури були сприйняті в націонал-соціалістичній ідеології як настанови до руйнації та знищення духовної спадщини.

[br]

Осн. тв.: "Принципи характерології" (1910); "Людина і земля" (1920); "Про космогонічний ерос" (1922); "Дух як супротивник душі" (1929); "Дух і життя" (1934).

ЛІНГВІСТИЧНИЙ ПОВОРОТ у філософії - кардинальне зміщення центру уваги філософів з аналізу "суб'єктоб'єктної проблематики" на дослідження "проблематики мови". Л.п. здійснила не тільки англ.-амер. аналітична філософія, а й континентальна; остання під впливом головних трьох течій філософської думки: структуралізму Соссюра, постфройдизму Лакана, фундаментальної онтології Гайдеггера. Л.п. датується від появи у 1947 р. "Листів про гуманізм" Гайдеггера, де він відкрито дистанціювався від екзистенційного гуманізму Сартра і переключився на дослідження мови як "дому буття". У1953 р М. ерло-Понті в інавгураційній лекції у Колеж де Франс наголосив на тому, що теорія знака Соссюра надає європейській філософії можливість подолати одвічну категоріальну опозицію "суб'єкт - об'єкт" і завдяки цьому оновити природу філософської рефлексії. Приблизно в той же час Леві-Стросс запропонував проект, в якому соссюрівська концепція "мови" застосовувалася для дослідження міфу і структури спорідненості. Паралельно з ним Лакан використовує цю ж концепцію "мови" як аналітичне знаряддя для деконструкції психоаналізу Фройда. Л.п. оновив загальноєвропейську культуру філософської рефлексії; його ініціатори замінили класичне уявлення про рефлексію як картезіанське cogito якісно новим уявленням про неї як про "конкретну рефлексію" - конкретну у тому сенсі, що вона, на відміну від картезіанської самосвідомості ("я мислю"), опосередкована всім універсумом знаків і тому може прибирати наступних форм: герменевтична практика; практика освоєння реальності за допомогою наративів; семіологічна практика; граматологічна практика; практика розмаїтих переописувань світу в термінах "фінітних словників"; практика деконструкцїї та ін. Тема Л.п. є однією з центральних у сучасному філософському дискурсі Заходу. В її обговоренні беруть участь представники багатьох впливових течій філософії, антропології, культурології, соціології, герменевтики, психоаналізу, лінгвістики, семіологїї та ін. В їх числі - Рикер, Варт, Деррида, Апель, Габермас, Ліотар, Рорті, Бауман, Девідсон та ін.

МАТЕРІАЛІЗМ ( від лат. materialis - речовинний) - філософське вчення, згідно з яким матерія первинна, а свідомість, дух - вторинні. Дане співвідношення має насамперед просторовий і часовий зміст: свідомість притаманна не всій матерії, а лише окремим її утворенням; спочатку існує матерія, а потім в ній виникає дана властивість. З її появою принцип М. змінюється і доповнюється новим: матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них; матерія існує незалежно від нашої свідомості. Але коли матерія незалежна від свідомості, то і, навпаки, свідомість незалежна від матерії, і замість монізму виходить дуалізм. Тому потрібне уточнення, яке є у Дицгена: людський орган пізнання - це частка природи, що відображає інші частки природи. М. полягає у тому, що останні, які не мають у собі свідомості, виникають раніше і існують незалежно від людини - носія пізнання Д. ане відношення знову змінюється, якщо йдеться про суспільство, де незалежно від свідомості одних існують свідомості інших людей. Історичне, суспільне буття - це діяльність, а вона визначається структурою: мета - засіб - результат, перша вихідна ланка якої має ідеальний чи духовний характер. Суспільне буття опосередковане свідомістю. Тому історичний матеріал вимагає заглиблення в такі шари людської істоти, які не залежать від свідомості, а передують їй і визначають її. їх складає тілесна природа людини, її фізичні, матеріальні потреби, які не можна задовольнити без допомоги свідомості, але які від неї не залежать, їй передують, - потреби в засобах життя (їжі, одязі, житлі і т.п.). Зазначена структура діяльності стає такою: матеріальні потреби - цілі - засоби - результати. Подібні потреби існують завжди, випливають з людини як природної істоти, природа постачає також в кінцевому підсумку і матеріал для знарядь та продуктів праці. В цьому і полягає істина матеріалістичного розуміння історії Ч. им менше розвинуте суспільство, тим більшою мірою залежить воно від матеріальних потреб і компонентів життя і навпаки. Коли пізнання і діяльність набувають планетарного характеру, стають сумірними з геологічними силами землі, матеріальне і духовне стають рівноправними факторами, втрачають свою абсолютність. Це відбувається в тій реальності, яка носить назву феномена ноосфери (сфери розуму). М. з відношенням "первинності - вторинності" зберігає своє значення на периферії ноосфери, в тих межах, де перероблена дійсність стикається з дійсністю неосвоєною - як в оточенні людства, так і в ньому самому.

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ - один з основних розділів методології; складна і структурована самостійна теоретична дисципліна, яка вивчає весь комплекс явищ, що відносяться до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення та функціювання. М.н. досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки і наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні об'єктивно істинних наукових знань, а також нагромаджені емпіричні уявлення про них. На цій основі М.н. виробляє принципи, норми, правила, які організують і спрямовують пізнавальну діяльність на досягнення нових наукових результатів. Важливо відрізнити М.н. від методологічної свідомості дослідників. Якщо методологічна свідомість являє собою сукупність уявлень вчених про мету, стандарти та критерії науковості, якими вони керуються і які складаються безпосередньо в науковій практиці; якщо вона є системою різного рівня і глибини уявлень про те, що і як роблять чи мають робити вчені, пізнаючи реальний світ, то М.н. являє собою концептуальну обробку методологічної свідомості, засобів та результатів конкретних наук, застосовуючи для цього інструментарій, вироблений філософією, математикою, логікою, психологією, семіотикою тощо. Вона є систематичною концептуальною реконструкцією методологічної свідомості на основі базових принципів, які відбивають наукову практику в її закономірностях і необхідних формах. М.н. вивчає закономірний і оптимальний зв'язок наукового результату і засобів його досягнення, з'ясовує сутність пізнавального інструментарію і межі його продуктивного застосування, ефективність та відповідність задачі, що має бути розв'язана, визначає його порівняльну пізнавальну цінність. Оскільки деякі способи та прийоми отримання нових знань використовуються стихійно, неусвідомлено, а тому неявно, то М.н. не обмежується розглядом лише методологічної свідомості, а піддає методологічному аналізові результативну сферу науки - наукове знання, в якому згасла наукова діяльність і в якому відбиті не тільки об'єкт, а й спосіб його пізнання. Тому сучасна М.н. вивчає широке поле наукового знання, його структуру, організацію, різноманітні моделі, форми систематизації та об'єктивної репрезентації. Методологічні дослідження охоплюють динаміку та розвиток наукового знання, його історичні, логічні та функціональні типи, форми спадкоємності, концептуальні та формальні реконструкції відповідно до критеріїв наукової раціональності, здійснюють аналіз мови науки, аналізують на всіх рівнях понятійний каркас науки та її окремих дисциплін, з'ясовують засади розгортання наукового знання в систему і виробляють загальні принципи його обґрунтування, формулюють стандарти раціональності теоретичних побудов. Особливу цікавість для М.н. становлять наукові теорії, їх виникнення, будова, розвиток, процеси реконструкції та формалізації, відношення до реальності та інших форм знання. Методологічному аналізові піддаються проблеми істинності тверджень теорії та їх раціонального доказу, характеру вихідних положень та правомірності базових абстракцій, прийнятності онтологічних допущень та об'єктивних інтерпретацій тощо. Тут проблеми М.н. тісно переплітаються з проблемами гносеології, філософії науки і логіки науки. На відміну від них, М.н. зосереджує свою увагу на тих аспектах науки і наукового знання, які можуть бути трансформовані в засоби посилення пізнавальних здатностей суб'єкта, піднесення оптимізації та ефективності наукової праці. М.н. має на меті розробити нормативи, схеми та парадигми, скласти приписи та своєрідні рецепти для наукового мислення та дослідження. Тому в прикладному аспекті М.н. є нормативною дисципліною. Тут відбувається зворотний вплив М.н. на методологічну свідомість. Методологічне знання та методологічні конструкції, сформовані М.н., стають тільки тоді працюючими, коли вони включаються в пізнавальний процес через їх засвоєння дослідником і перетворення їх у факти методологічної свідомості. Це є окремий випадок взаємодії теорії і практики С. пектр застосування методологічного знання досить широкий - від створення методик розв'язання окремих дослідницьких задач до розробки крупномасштабних наукових проектів і програм, що визначають стратегію розвитку науки на довгостроковий період. Необхідність у методологічному дослідженні з'являється тоді, коли в науці складається ситуація вибору, для здійснення якого наявний теоретичний та емпіричний матеріал є недостатнім. Тоді виникає потреба звернутися до нагромадженого наукового досвіду і його узагальнень. Сучасна М.н. являє собою достатньо розгалужену систему наукового знання, що містить у собі як філософські, так і спеціальнонаукові аспекти. Виділяють міждисциплінарні методологічні системи, які покликані розробляти загальнонауковий концептуальний і інструментальний апарат для розв'язання споріднених проблем в багатьох природничих та соціогуманітарних науках. У сучасній науці найбільш розвиненими серед них і в свою чергу внутрішньоструктурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія, антропна методологія тощо; вони знайшли широке застосування в практиці наукових досліджень. М.н. виділилась в самостійну дисципліну в кінці XIX ст., коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок в розвиток М.н. зробили Франк, Рассел, Вайтгед, представники Віденського гуртка, Карнап, Тарський, Гільберт, Брауер, Лакатос, Кун, Фоєрабенд, Поппер та ін. Зараз обґрунтовується думка про необхідність альтернативного підходу в М.н. На відміну від попереднього, стандартного підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз неформальних структур та утворень, що стоять за мовними виразами.

ОЧЕВИДНІСТЬ - безпосередня даність істинності деяких видів знань на противагу іншим, істинність яких встановлюється шляхом застосування спеціальних процедур доведення. До них належить знання, що відображає доступні безпосередньому чуттєвому спогляданню предмети чи явища дійсності і приймає вигляд простих фактів, або знання, що закріплює в свідомості багатовіковий досвід людства і набуває значення аксіом, напр., аксіоми геометрії Евкліда, деякі правила логіки. Очевидне істинне знання виступає базовим при встановленні істинності знань вищих рівнів. Історично виділяють чуттєву О., що ґрунтується на свідченнях органів чуттів, і раціональну О., яка базується на здатності розуму узагальнювати людський досвід і постулювати як істинні окремі положення науки різного ступеня абстрактності. Деякі філософські системи надають перевагу то тому, то тому різновиду О., нерідко протиставляючи їх. Так, якщо філософія Декарта надмірно завищує пізнавальну роль раціональної О., то філософія Бекона те саме чинить щодо чуттєвої О. В реальному процесі пізнання чуттєва і раціональна О. доповнюють одна одну, перебуваючи в органічній єдності. Однак і в такому поєднанні роль О. як засобу встановлення істинності знання досить обмежена. Тому в науковому пізнанні при обґрунтуванні істинності положень науки на О. покладаються мало, а застосовують вивірені складні системи доведення.

ПЛЮРАЛІЗМ ( від лат. pluralis - множинний) - термін, що позначає: 1) Філософські ідеї, вчення, теорії, в яких на різних концептуальних засадах осмислюється поняття "множинності" як кількісного виміру реальності, особливістю якого є момент суттєвої відмінності (включно із протиставленням) "множинності" ("плюральності") від одності (єдиного як одного). У "Метафізиці" Аристотель відзначав, що про "множинне" говориться протилежне тому, що говориться про "єдине"; єдине ж (одне) - це неділиме або за кількістю або за видом; відповідно, "множинність" - це те, що потенційно подільне на частини. Теза: існує багато речей (об'єктів), а не одна, або - існує багато видів речей (об'єктів), а не один - вихідна для тих філософів, у центрі уваги яких знаходиться "множинність" як специфічний кількісний вимір реальності. Поняття "П." досить часто вживається як тотожне "плюральності" і в цьому сенсі широко застосовується у сучасній філософії постмодернізму; у різних галузях філософії, коли йдеться про П. концепцій, теорій, методологій, культур, релігій та ін. Введення у філософський обіг терміну "П." пов'язане із вченням про субстанції Вольфа, який у своїй онтології доводив існування понад однієї-двох і більше субстанцій. В історії філософії ідея П. субстанцій розроблялась багатьма філософами (Анаксагор, Емпедокл, Демократ, Епікур, Аристотель, Ляйбніц, Джеймс, Рассел та ін.). 2) Філософський принцип та спосіб світовідношення, що полягає у динамічному узгодженні тенденцій диференціації (урізноманітнення) та інтегративності ("глобалізації") на засадах збереження їх обох. У цьому сенсі П. ніколи не може бути остаточним станом; це скоріше постійно відновлювана пізнавальна, філософська, соціальна, політична, моральна проблема та практичне завдання щодо узгодження тенденцій єдності (інтегративності) та осібності (окремості, партикулярності) у співіснуванні різноманітних суб'єктів будь-якої спільності, у тому числі загальнолюдської. У праці "Прагматична антропологія" (1798) Кант визначає П. як такий "спосіб мислення", за яким - на противагу егоїзму - "себе вважають не всеохопним і довершеним особливим світом", а лише одним із членів суспільства. У цьому формулюванні Кант зафіксував найсуттєвішу рису П., що відрізняє його від кількісної множинності (плюральності), а саме: інтенцію (налаштованість, прагнення) одиниць (елементів) множинності як до єдності (інтеграції), так і до збереження власної осібності (окремості). Для розуміння останньої ключовим є розуміння Кантом "способу мислення", що є виявом здатності людини мислити і діяти як наділена свободою розумна істота. У суспільному житті людей обидва чинники - осібного вияву свободи та його збалансування належністю до певної спільності - головні координати застосування П. як філософського принципу С. уб'єктами партикулярного вияву свободи можуть бути: індивід, нація, соціальна група, регіон, культурна або цивілізаційна спільнота та ін. Особливістю спільності, або інтегративності - з позицій філософського П. - є те, що вона формується у процесі і як наслідок добровільного і відповідального самообмеження осібного агента вияву свободи, а також реалізації його спроможності до діалогічно-дискурсивного розв'язання спірних проблем (ширше - проблем неспівмірності). На відміну від комунікативної філософії (див. філософія комунікативна), де суб'єктом дискурсу виступає індивід як носій здатності до граничного раціонального (розумного) обґрунтування універсальних цінностей і норм, філософія, побудована на принципі П., наголошує на чиннику осібності кожного суб'єкта дискурсу не тільки як індивіда, а й будь-якої спільності (у тому числі нації, культурної спільноти, цивілізації). Відповідно, проблема інтеграції - за умови акцентування на осібності суб'єкта дискурсу - перестає бути проблемою "глобалізації" або досягнення якогось остаточного консенсуального рівня і перетворюється на проблему відносного, поступового та опосередкованого (через гнучке сполучення цінніснонормативного, традиційно-мовленнєвого порозуміння та раціонального консенсусу на підставі інтересів) інтеграційного процесу. П. як філософський принцип несумісний як з догматизмом - жорстким монізмом, що поглинає різноманітність, - так і з релятивізмом, який ґрунтується на самодостатності кожного елемента множинності.

ПРИНЦИП ЄДНОСТІ МИСЛЕННЯ І БУТТЯ - один з основних принципів філософії, оскільки мислення і буття - найбільш загальні протилежності, які існують у світі. Має декілька аспектів. 1) Генетична єдність мислення і буття є проблемою, на яку існують різні відповіді. Матеріалізм вважає буття первинним, мислення - вторинним за походженням, ідеалізм - навпаки, буття виводить з мислення, ідеї тощо. Третя точка зору полягає в тому, що обидва існують завжди і розвиваються одночасно як одне ціле. Такою є точка зору Шеллінга, Шардена та ін. 2) Гносеологічний аспект принципу полягає у пізнаваності буття за допомогою мислення. їй протистоїть агностицизм і скептицизм. Мислення і буття знаходяться нібито в різних місцях: перше в нас, друге поза нами (нашим мисленням і свідомістю взагалі). Але при такій їх розбіжності різні мислителі по-різному оцінюють можливості людського мислення. Підставою для агностицизму і скептицизму є положення, висунуте Декартом і розвинуте Кантом: за допомогою одного мислення, без почуттів, неможливо довести буття будь-якої речі чи істоти. 3) Протистояння мислення і буття - це прояв протистояння людини навколишньому світові: вона підноситься над ним, відноситься до нього іззовні, бо не визнає безпосередньо існуючого, а змінює його і створює нову дійсність. Людина внаслідок цього не помічає, що її мислення є серцевиною світу, бо воно є внутрішнім у людині, а сама вона є внутрішнім у природі, її концентрація і ядро - мікрокосм М. ислення таким чином і зовнішнє щодо природи і внутрішнє в ній. Із зовнішнім буттям мислення пов'язане опосередковано, через органи почуття; з внутрішнім буттям, властивістю якого воно є, - безпосередньо: воно "розлите" по ньому. Тому зміст дійсності може входити в нього і ззовні і з середини. Проявом останнього є апріорне в нашому мисленні, вроджені зародки категоріальних та інших форм, які виявила генетична психологія і які розвиваються під впливом діяльності і спілкування. 4) Близькою до цієї точки зору була позиція Гегеля. Тотожність мислення і буття - принцип його логіки - означає, що мислення знаходиться в середині, в серцевині буття і тому існує у подвійному вигляді: як усвідомлене в людині і несвідоме в навколишньому світі. Сама єдність при цьому теж має два значення: оскільки людське мислення вбирає властивості зовнішнього світу, ідеалізує і узагальнює їх, виникає єдність мислення і буття на боці мислення, в самому мисленні. Оскільки ж визнається його існування поза людиною, воно тотожне буттю на боці останнього. В процесі пізнання така тотожність є не статичним фактом, а поступовим збігом суб'єктивного мислення і змісту буття: послідовність категорій спрямована від абстрактних і поверхових до більш конкретних і глибоких, в своїй сукупності вичерпує категоріальні визначеності світу і переводить їх у систему форм мислення (див. діалектична логіка).

ЦІННІСТЬ - термін, що позначає належне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Першим кроком до розуміння природи Ц. було усвідомлення того, що з'ясування поняття реальності та істини не дає відповіді на питання - що таке Ц. Істина відповідає на питання - якою є реальність, Ц. відповідає на питання - що є, бажаним або яким щось повинно бути В. ідкриття неможливості вивести Ц. з опису того, що існує (і навпаки), належить англ. філософу Г'юму і стало відомим під назвою "закон Г'юма". Ця різниця між істиною і Ц. набула статусу як проблеми "фактичного - ціннісного". У філософії XX ст. робилися і робляться спроби подолати прірву, яка роз'єднує світ емпіричної реальності і світ Ц. Деякі із сучасних філософів не схильні вважати, що ця прірва є абсолютною. До кінця XIX ст. Ц. розглядали в контексті метафізики, теології або епістемології - тобто природа Ц. не вважалась особливою, а тому філософи не потребували особливого терміна для позначення Ц. XX ст. успадкувало дві основні групи концепцій стосовно пояснення природи Ц. - об'єктивістську та суб'єктивістську Л. інію об'єктивістського розуміння Ц. започаткував Платон: він розумів ідею добра як таку, що в принципі не відрізняється від інших ідей, а, отже, не відрізняється і від істини; винятковість цієї ідеї полягала в тому, що, з погляду Платона, вона увінчує ієрархію всіх інших ідей. У середньовічній томістській теології Ц. вважалися ідеями, які Бог привніс у світ внаслідок акту творення світу та через явлення Христа - зокрема через Божий Заповіт. На противагу античній та середньовічній філософії, в новочасній філософії утвердилося переважно суб'єктивістське розуміння Ц.: у відповідності з цим поглядом Ц. належать до психічних об'єктів - їх джерелом є наші бажання, інтереси, почуття, ставлення. Ця лінія розуміння природи Ц. включає цілу низку видатних філософів Нового часу та поч. XX ст.: Гоббс, Спіноза, Ляйбніц, філософи-утилітаристи, Майнонг, Перрі, логічні позитивісти (Рассел,Айєр), Стівенсон. Усі ці філософи запропонували дещо відмінні варіанти суб'єктивістського розуміння Ц.: джерелом Ц. є бажання і задоволення (утилітаристи), інтереси (Перрі); Ц. є прихованими веліннями або командами (Рассел), джерелом Ц. є почуття (т. зв. емотивізм - Айєр, Стівенсон). До суб'єктивістського розуміння Ц. схилялися також прихильники прагматизму: серед них особливо важливий внесок у теорію Ц. зробив Дьюї. Суб'єктивістська концепція Ц. містить в собі загрозу релятивізму та нігілізму. Початки об'єктивістського розуміння Ц. знаходять у нім. філософа Лотце, а у XX ст. найвідомішими його речниками є Шелер та Гартман А. ле передусім критика емпіричного реалізму, позитивізму та психологізму з боку Гуссерля значною мірою підважила переконливість суб'єктивістської концепції цінностей. Це стало підставою для розвитку об'єктивістської концепції Ц., найвідомішим речником якої на засадах феноменологічного підходу став Шелер В. ін виходив з того, що послідовна теорія Ц. може бути тільки апріорною: бо на основі того, що люди цінують, не можна обґрунтувати, що ж варте поцінування (люди часто цінують те, що не варте поцінування). Але крайня форма інтуїтивізму та апріоризму, і яку маємо в Шелера, на сьогодні зазнала серйозної критики. У філософії кін. XX ст. суперечка двох названих підходів до проблеми Ц. існує у вигляді певних тенденцій. Більшість сучасних філософів у поясненні природи Ц. прагнуть поєднати позитивні елементи обох підходів - як суб'єктивістського, так і об'єктивістського. Ц., за висловом Фрондізі, є результатом напруги між об'єктивним та суб'єктивним. Ця складність цінностей, поєднання в них різнорідних елементів спонукала Фрондізі пояснювати природу Ц. на основі поняття гештальту. Пояснюючи природу Ц., наголошують на різниці між Ц. та її носієм. Носій Ц. - це деяка основа, яка "тримає" на собі Ц., або субстрат, в якому вона втілена. Носієм Ц. може бути не тільки щось матеріальне (скажімо, тканина і фарби у живопису), а також психіка чи інтелект (напр., почуття краси, любові, ідеї, поняття, розуміння). Поняття добра, справедливості, законності і т. д. є ціннісно навантаженими ідеями або поняттями, носієм Ц. у даному разі є розум, інтелект. Переважно Ц. поділяють на дві великі групи: "нижчі", або "матеріальні" Ц. (те, що задовольняє біологічні потреби) і вищі, або духовні Ц. Цьому поділу відповідає поділ на інструментальні або зовнішні Ц. (ті, що є засобом для утвердження інших Ц.) і самодостатні або, інакше, внутрішні Ц. Духовні Ц. є переважно внутрішніми, самодостатніми. Інструментальні (зовнішні) Ц. є засобами для утвердження інших Ц. Самодостатні Ц. володіють більшою мірою ознаками об'єктивних Ц.: їхнє буття як Ц. не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні - від яких іде "заклик" шанувати та захищати їх; якщо не чують цього заклику, то наслідком цього є духовна деградація людей. За змістом духовні Ц. поділяють на релігійні, моральні, естетичні, політичні, правові та ін. Відповідно говорять про моральний, політичний та правовий нігілізм. Існує також поділ Ц. на індивідуальні, колективні (партикулярні) та універсальні. Універсальні або, інакше, вселюдські Ц. - це ті, що прийняті (чи мають перспективу бути прийнятими) різними народами, культурами, націями, цивілізаціями (напр., права людини). Ц. партикулярні - це Ц. даного суспільства, самобутньої культури, нації, цивілізації. Зрозуміло, що універсальні Ц. існують як включені в контекст кожної із культур, націй чи цивілізацій. Однією із проблем є дослідження співвідношення та взаємопов'язаності між різними Ц. Ц. містять у собі спонукальний складник. Отож саме тому вони відіграють важливу роль у перетворенні реальності, що виконують роль підстави для дії: спрямовуючи індивідуальну і колективну дії, вони забезпечують граничні (останні) підстави для дії та діяльності. Ц. відіграють провідну роль в об'єднанні індивідів для спільних, колективних дій; є важливими у забезпеченні основи для єднання людей у нації, цивілізації чи навіть людства, оскільки це передбачає наявність деяких базових спільних Ц.

1. pron rel.

який, котрий, як, що

2. adv

1) як, згідно з; щодо

2) як наприклад

3) так (у головному реченні)

3. conj

1) тоді, коли; у той час як (тж just as)

2) як, у ролі

3) тому що, оскільки, через те що, бо

4) хоч, як би не

5) (з inf.)

* * *

n; (pl asses [`ʒsiːz]); іст.

1) ас ( давньоримська міра ваги)

2) ас ( давньоримська бронзова монета)

1. adv

1) раніше, давніше; колись

2) попереду

2. prep

1) перед, до; раніше

2) попереду

3) ніж

3. conj

1) перш ніж; раніше, ніж; до того як; поки не

2) швидше, ніж, скоріше, ніж

* * *

1) раніше, колись

2) спереду; уперед

3)

1) у часовому значенні вказує на передування до; раніше

2) у просторовому значенні вказує на знаходження або рух перед ким, чим-небудь перед

3) указує на протікання процесу в чиїй-небудь. присутності перед, у присутності присутність у якій-небудь організації, у суді за викликом перед розгляд, обговорення питання ким-небудь на, в, у, перед; тж. передається орудн. вiдм.

4) указує на що-небудь у майбутньому перед

5) указує на перевагу, вищість в положенні, ранзі, здібностях перед, попереду

6) уживається при вираженні надання переваги скоріше ніж, краще ніж

7)

1) перш ніж, раніше ніж; поки не

2) скоріше ніж

1. n

1) крик; вигук

2) оклик; гукання

3) заклик

4) голос (тварини, птаха)

5) виклик (в суд тощо)

6) телефонний виклик (дзвінок); телефонна розмова (тж telephone call)

7) візит, відвідини; прихід

8) покликання; потяг

9) сигнал; свисток

10) перекличка

11) вимога

12) повноваження; право

13) потреба, необхідність

14) карт. оголошення (козирної масті)

15) вабик, ловецький пищик

16) церк. пропозиція місця пастора

2. v

1) кричати, закричати

2) гукати, кликати; окликати

3) називати, звати; давати ім'я

4) викликати, запрошувати

5) скликати

6) закликати (до — to)

7) оголошувати

8) будити

9) відвідувати (когось — on); приходити в гості, заходити (до когось в дім, у контору — at)

10) амер. дзвонити (розмовляти) по телефону

11) зупинятися (десь — in, at) (про транспорт)

12) вважати, гадати

13) приваблювати, принаджувати (птахів)

14) підганяти

* * *

1) крик

2) крик, голос (тварини, птаха)

3) поклик; оклик

4) сигнал; дзвінок; свисток; збір ( барабанний)

5) миcл. манок; вабик ( для приманювання птахів)

6) перекличка, переклик

7) заклик

8) виклик ( до суду); ( офіційне) запрошення на роботу, посаду, пропозиція обійняти посаду; скликання ( наради); aмep. рішення національного комітету партії про скликання з'їзду для висування кандидатур

9) телефонний виклик, дзвінок або розмова (тж. telephone call)

10) миcт. виклик ( оплесками на сцену)

11) aмep. прослуховування; репетиція; оголошення про час репетиції

12) потяг; покликання

13) візит, відвідини; прихід; захід ( корабля в порт); зупинка ( поїзда на станції)

14) вимога

15) eк. попит ( на товар)

16) eк., кoм. вимога сплати боргу, чергового внеску; вiйcьк. заявка, вимога; виклик

17) повноваження; право

18) потреба, необхідність

19) eк. попередня премія; опціон; угода з попередньою премією

20) кapт. оголошення ( козирної масті)

21) цepк. пропозиція парафії, місця пастора

22) виклик ( підпрограми), звернення ( до підпрограми)

23)

1) кричати, закричати

2) кликати, покликати; підкликати (тж. call over); окликати, гукати; будити, розбудити

3) називати, звати

4) викликати; голосно читати список

5) скликати

6) викликати; кликати ( до себе), запрошувати; викликати, давати сигнал, сигналізувати; викликати (звідки-небудь; тж. call out); юp. викликати ( до суду)

7) (on, upon, unto, to) закликати, призивати; благати, звертатися

8) (on, upon) надавати слово; викликати на трибуну; (on, upon) викликати учня (on, upon, to) pass бути покликаним; відчувати покликання, потребу; (on, upon, to) pass бути змушеним

9) повідомляти; оголошувати

10) (in, at, on, round) (тж. call in, call by) відвідувати; наносити візит; заходити, завітати; (in, at) заходити ( про корабель); (in, at) зупинятися ( про транспорт)

11) ( for) заходити (за чим-небудь, ким-небудь)

12) ( голосно) вимагати; зажадати; мати потребу ( у чому-небудь); передбачати; pass вимагатися; бути потрібним, доречним; викликати ( актора)

13) дзвонити, телефонувати або говорити по телефону

14) вважати, розглядати; припускати

15) дiaл. гнати ( череду); поганяти, підганяти

16) миcл. вабити, приманювати птахів

17)

1. prep

1) для

2) протягом

3) до; в, у; на

4) задля, заради, за, на, для

5) від, через, з-за, за, з

6) замість, за

7) на

8) на честь

9) (для того) щоб

10) до

11) щодо

2. conj

тому що; бо

* * *

1) у часовому значенні вказує на тривалість протягом; термін, на який розрахована дія на

2) у просторовому значенні вказує на місце призначення в, до; відстань, протяжність

3) указує на мету, намір для, за, на; об'єкт прагнення, надії, бажання, пошуків до, на; передається непр. відмінками; особа або предмет, до якого відчувають любов, прихильність, ворожість до; призначення предмета або особи, їх придатність для чого-небудь для; засіб, ліки проти чого-небудь

4) указує на особу, іноді предмет, на користь якої або на шкоду якої відбувається дія для; передається дaв. відмінком; особа або предмет, на підтримку або на захист яких виступають за

5) указує на причину або привід вiд, за, через; по

6) указує на заміщення, заміну замість, за; використання як чого-небудь як; передається орудним відмінком; особу або предмет, прийняті за інші за; представництво у виборній організації від групи осіб, виступ від чийого-небудь імені від, за; місце роботи наймача

7) указує на ціну за; предмет обміну на, за; розмір суми на; винагороду за

8) указує на співвідношення або протиставлення на

9) указує на наявність особливих умов для

10) що стосується, по відношенню до

11) викор. у конструкції for + iм. /зaйм. / + інфінітив, що передається підрядним реченням, а також дaв. відмінком іменника або займенника е інфінітивом

12) дiaл.,; aмep. на честь ( кого-небудь)

13) у сполученнях

cj вводить частини складних речень або самостійні речення тому що

adv лат.

там же, у тому ж місці

* * *

adv; лат.

включаючи, в тому числі, разом з

* * *

1. n

1) бачення; здатність (можливість) бачити на відстані

2) астр. видимість, обумовлена станом атмосфери

2. prep

через; у зв'язку з

3. conj (тж seeing that)

тому що; з огляду на те, що; через те, що; беручи до уваги, що

* * *

1) бачення; здатність або можливість бачити

2) acтp. видимість

cj (часто seeing that) беручи до уваги, оскільки, тому що; через те, що

1. adj

1) такий, подібний

2) такий (емоційно-підсилювальне слово)

2. pron demonst

1) такий

2) той, такий; ті, такі

* * *

1) такий, подібний

2) такий; такий гарний, такий великий, такий далекий

3) у сполученнях

1) такий

2) той, такий; ті, такі

3) у сполученнях

adv поет.

1) там, у тому місці; у згаданому місці

2) тоді, у той час, у згаданий час

3) з цієї причини, через це, у зв'язку з цим

* * *

adv; іст.

1) там, у тому місці; у згаданому місці

2) тоді, у той час; у згаданий час

3) з тієї причині; через це, у зв'язку з цим

1) з цієї причини; внаслідок цього

2) тому, отже

* * *