тобто

ანუ

yani

тобто Б.

Йоган Скот Еріугена (бл. 800 - 810, Ірландія - бл. 877) - середньовічний богослов і філософ. Освіту здобув в одному з ірландських монастирів. Од початку 840-х рр. проживав у Франції, при дворі Карла Лисого.У своїх поглядах був послідовником Св. Августина та Псевдо-ДіонісіяАреопагіта; твори останнього від 855 р. почав перекладати з грецьк. на лат. мову, супроводжуючи власні переклади детальними коментарями. Філософська система Й.С.Е. близька до пантеїзму з виразними елементами діалектики та містицизму. Прагнув довести, що і розум, і одкровення є джерелами істини, тому не суперечать одне одному. У творі "Про поділ природи" ("De divisione naturae") обґрунтовує пантеїстичну ідею, що Бог і світ об'єднуються в єдиному понятті "сущого", або "природи". До "природи" Й.С.Е. відносить не тільки те, що є, а й те, чого нема. Вся природа поділяється ним на чотири класи: 1) "природа, що творить, але не є створеною", тобто Бог як предковічна першопричина всіх речей; 2) "природа, що творить і сама створена", тобто ідеї (типу платонівських), що існують у Богові; 3) "природа, що створена, але сама не творить", тобто світ одиничних речей, і 4) "природа, що не творить і не створена", тобто знову Бог, але не як творець, а як мета й призначення всіх речей. Усе, що випромінюється з Бога, прагне повернутися до нього; отже, кінець усіх речей збігається з їхнім початком. Переклад Й.С.Е. творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта справив великий вплив на середньовічну думку, хоч основний твір самого філософа - "Про поділ природи" - мав доволі незначне поширення (до того ж, його не раз як єретичний засуджувала церква).

[br]

Осн. тв.: "Про божественне передвизначення"; "Про поділ природи".

ПОЛІТИКА ( від грецьк. πολίτικα - державна діяльність) - у найзагальнішому значенні - це діяльність, що має своєю метою регулювання взаємин між людьми для забезпечення певного стану деякої суспільної одиниці (суспільного утворення). П. займається той, хто намагається спрямовувати поведінку та взаємини між людьми в межах різноманітних суспільних (колективних) утворень з метою забезпечити деякий стан цих утворень. Переважно терміном "П." позначають діяльність, спрямовану на великі суспільні утворення, кордони яких збігаються з державними кордонами. Тому іноді визначають П., ґрунтуючись на понятті держави чи участі в державному управлінні, домагання такої участі та здійснення впливу на державу. Але держава є тільки одним із типів політичних установ і, отже, поняття П. має бути підставовим (базовим) щодо поняття держави, а не навпаки. Найглибші джерела П. закорінені в природі людини, тобто ці джерела антропологічні. Основною передумовою появи П. є усвідомлення того, що стан того колективного утворення, яке складають люди, можна і потрібно регулювати. Не має значення, що саме в тому чи іншому випадку стало безпосереднім стимулом для появи політичних установ: це могли бути завоювання і потреба тримати завойованих у покорі, егоїстичні інтереси окремих груп (як припускається в марксизмі), але це могло бути і намагання людей відвернути хаос і збільшити міру своєї безпеки, тобто деякі спільні інтереси. Всі ці чинники могли накладатися та взаємодіяти. Підтримання певного ладу чи порядку (заради загальної безпеки) належить до найперших і найважливіших цілей П. і чинне навіть тоді, коли фундаментальну потребу у підтриманні ладу якісь групи використовують, щоб впровадити та підтримувати порядок, вигідний для них Я. кщо слово "культура" застосувати в антропологічному значенні, то П. в цьому аспекті є частиною штучних світів чи культур, створених людськими суспільствами. Таке визначення П. є цінніснонейтральним: у ньому не говориться, що П. ми повинні називати тільки діяльність, спрямовану на забезпечення загального "добробуту" суспільних цінностей. Ціннісно-нейтральне ("владне") розуміння П. лежить у руслі т. зв. політичного реалізму, засновником концепції якого вважають Мак'явеллі. Сучасне розуміння П., хоча й містить елемент політичного реалізму, полягає у визнанні певних обмежень у застосуванні тих технологій, що мають метою утвердження влади. Такі обмеження є різними у різних суспільствах, у різні історичні періоди та в різних історичних ситуаціях Ц. е можуть бути певні традиції, різного роду соціальні та правові норми, особливо способи легітимізації суспільної влади, звичаї, певні міфи і стереотипи суспільної свідомості тощо. Загалом наведене щойно визначення є радше нормативним (про що свідчать коментарі до нього, в яких заперечується, що П. можна розуміти як застосування "голої сили"). У нормативному розумінні П. - вид діяльності, яка має метою забезпечення найважливіших передумов добробуту суспільного утворення шляхом узгодження інтересів та ціннісних орієнтацій осіб та суспільних груп. Словом "добробут" у даному разі позначають не лише матеріальний, а й духовний стан суспільства; термін "передумови" позначає тут деякі необхідні передумови, за наявності яких люди найбільшою мірою здатні реалізувати свою творчу енергію; вислів "узгодження інтересів і ціннісних орієнтацій" передбачає, по-перше, що люди повинні мати можливість висловлювати думки щодо своїх інтересів та ідеалів і що політик не може унезалежнювати себе від цих розумінь та нав'язувати людям силою той спосіб життя, який він вважає кращим для людей (насильне "ощасливлення"). Звідси випливає, що П. має полягати передусім у врахуванні різних інтересів, різних понять про добро і щастя, різних ідеалів, аби узгоджувати їх, тобто вона полягає у відверненні насильницьких конфліктів. Звідси вислів: "П. - це мистецтво можливого". Коли говорять: "Де починається війна, там закінчується П.", то в даному випадку маємо справу з нормативним розумінням П., з якого випливає, що не кожен "політичний" режим є політичним. Не є такими тиранія, олігархія, диктатура, тоталітаризм, демократія в її популістських варіантах. Внутрішня П. перестає бути П., якщо ігноруються інтереси осіб, соціальних та етнічних груп чи всього суспільства (нації), тобто коли нав'язується воля однієї особи, групи осіб чи більшості М. іжнародна П. також перестає бути П., коли одна держава або група держав нав'язують силою свою волю іншим народам або державам. У цьому сенсі справедливим є вислів: "Де починається насильство, там кінчається П.". Варто зауважити, що з ціннісно-нейтрального розуміння П. (коли таке розуміння утверджують не як метод дослідження, а як принцип) випливає політичний нігілізм, що є поширеним явищем у посткомуністичних країнах (де П. часто розуміють як засіб утвердження групових інтересів). Але навіть у межах загалом демократичних течій політичної філософії (та відповідних ідеологій) різні теорії наголошують деякі відмінні аспекти в розумінні того, якою має бути мета П. та якими лівіють бути політичні технології Я. к правило, різні концепції П. відповідають різним концепціям держави: те, як розуміють мету та засоби П., залежить передусім від того, в чому вбачають призначення держави (див. держава).

ГЕРМЕНЕВТИКА ФІЛОСОФСЬКА - виникла і розвивалась, з одного боку, у річищі традиційної герменевтики (див. герменевтика) - як її відгалуження, з другого боку - Г.ф. є певним щаблем у процесі внутрішньої еволюції останньої, який суттєво оновлює і видозмінює її предметне поле. Спочатку Г. ф. розглядали як мистецтво тлумачення (ars interpretandi) текстів та інших проявів думки. Потреба у "культивації правильного тлумачення" виникла тоді, коли нашарування культури стародавнього світу ускладнили безпосереднє розуміння текстів, які вважалися зразковими. Після перших герменевтичних досліджень софістів і Аристотеля ("Про тлумачення") мистецтво інтерпретації набуває значної ваги й поширення. У наступні часи з'являються герменевтичні пояснення до тлумачення Біблії та спроби систематизації засобів, що уможливлюють і полегшують розуміння класичної та юридичної літератури. У Новий час термін "герменевтика" вперше вживає в 1629 - 1630 рр. страсбурзький філософ і теолог Даннгауер. На його думку, "загальна герменевтика" - це наука про засадничі принципи тлумачення письмових джерел із теології, правознавства й медицини. Формування Г.ф. відбувалося значною мірою як наслідок дослідження проблеми тлумачення у двох аспектах: 1) багатозначності знаків, 2) співвідношення тексту й буття. Універсалізація герменевтики, набуття нею філософського статусу здійснювалися завдяки поступовому усвідомленню щільного зв'язку цих двох аспектів і проблематизації методичного характеру герменевтики. Варіанти універсальної герменевтики, запропоновані Шляєрмахером іДильтеєм, містили ідею визначення смислу будьякого тексту в залежності від розуміння задуму автора, а не зв'язку між текстом і читачем. Г.ф. Гадамера відзначають: заперечення психологізму, властивого цим першим варіантам універсальної герменевтики, і наголошення на тому, що мова як комунікація є буттєвим простором зазначеного зв'язку. У праці Гадамера "Істина і метод. Основи філософської герменевтики" (1960) думку Гайдеггера про єдність розуміння із саморозумінням (буттям) інтерпретатора - т. зв. "герменевтичне коло" - узгоджено з думкою про мову як підставу "злиття горизонтів" тексту і читача. Отже, читання як своєрідна інтеракщя між текстом і інтерпретатором править тут за парадигму будьякого розуміння. Відмова від поняття "об'єктивного смислу", незалежного від цієї інтеракції, спонукає Гадамера критично поставитися до самого ідеалу методу в герменевтиці, оскільки поняття методу передбачає абстракцію об'єкта. Наголошуючи на тому, що герменевтика є насамперед практикою, Гадамер водночас підкреслює, що йому вдалося уникнути суб'єктивації смислу, притаманної попередній універсальній герменевтиці Г. оловний недолік останьої в тому, що вона опосередковувала "об'єктивний смисл" (у необхідності якого вона не сумнівалася) дослідженням авторського бачення смислу свого тексту, тобто дослідженням предмета, який принципово не об'єктивується. Г.ф. трактує комунікацію як традицію, чия мовна та історична природа забезпечує істинність розуміння. Існування в традиції як спосіб осягнення істини має, за Гадамером, структуру герменевтичного досвіду, що його як "досвід світу" він протиставляє "науковому досвіду", крізь призму якого дивилася на поняття істини попередня філософія. Досвід світу, утворений з істин філософії, мистецтва та історії, має історичний характер. Це означає, що старий досвід не просто усувається новим чи повторюється, він визначає спосіб засвоєння нового й також зазнає змін під його впливом. У цьому плані Гадамер обмірковує значення упереджень для розуміння. Істинність смислу як відповідність буттю не означає незалежність від напередвизначеного традицією, адже саме традиція є буттям, яке передує нашим актам рефлексії, бо ми самі завжди вже занурені в неї. Інтерпретація, що сягає істинного смислу, здійснюється в межах самовиявлення текстом умов існування свого смислу. Проте інтерпретація - не відтворення смислу, вміщеного автором у тексті, а саме творення смислу в зустрічі з текстом як "носієм" смислу (комунікація). Наше розуміння водночас експансивне й співвідносне, тобто спонтанність його смислотворної дії обмежена іманентною необхідністю тексту, що належить традиції і нашим передрозумінням. Тому істина скінченна, а ми завжди упереджені, хоч і не приречені підпорядковувати думку одним і тим самим упердженням. Навпаки, засвоєння нового смислу дозволяє не лише усвідомити умови його розуміння, що їх диктує традиція, а й висвітлити власні упередження, тобто краще зрозуміти себе. Незалежність від будь-яких упереджень є, на думку Гадамера, теж упередженням, до того ж, хибним. Втім, якщо розглядати ідеал неупередженого розуміння як засаду традиції Просвітництва, перед Гадамеровою герменевтикою постає проблема різноманітності й суперечливості традицій, що поновлює питання про істинність і вимагає нових роз'яснень щодо ототожнення традиції з буттям. До численних спроб обмежити гадамерівський історизм належать варіанти герменевтики Апеля, Габермаса й Рикера. Апель аналізує комунікацію, що уможливлює розуміння з точки зору виокремлення її трансцендентальних умов, тим самим повертаючись до метафізичного поняття буття. Габермас звертається до ідеї герменевтичного методу, який має сприяти усуненню перекручених форм комунікації. Рикер доповнює філософську герменевтику семіотичним аналізом і намагається в ній інтегрувати різні методи інтерпретації.

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

КОНВЕНЦІОНАЛІЗМ ( від лат. conventio - угода, договір) - заснований Пуанкаре напрям у філософському тлумаченні пізнання, згідно з яким деякі з основних начал науки слід розуміти як конвенції, тобто умовно прийняті угоди, за допомогою яких вчені вибирають конкретний теоретичний опис явищ серед різних, але однаково можливих їх описів. Конвенціональність деяких елементів наукової теорії (напр., її математичної форми з певними застереженнями) дійсно має місце і є загальновизнаною Ф. ілософський К. починається зі спроб поширити цю особливість теорії на теорію пізнання в цілому, тобто зняти будь-які (або значною мірою) обмеження на довільність вибору конвенцій, що неминуче веде до відкидання об'єктивного змісту науки. К. виник на поч. XX ст. в умовах революції у природознавстві, а саме - в зв'язку з труднощами осмислення елементів відносності, конвенціональності теорії відносності - у фізиці та неевклідових і багатомірних геометрій - у математиці. Згодом наукова практика показала, що вибір теоретичного опису (або навіть його форми) серед множини можливих не зводиться до вимог зручності, економності, корисності. Не можна стверджувати, як вважає радикальний К., що творення теорії цілком підпорядковане нічим не обмеженим примхам вченого. Тісний зв'язок проблеми конвенцій з розвитком альтернативних теоретичних систем (в тому числі логіки), аналізом знання, його істинністю тощо час від часу веде до відродження різних аспектів К.: "принцип терпимості" Карнапа; "радикальний К." Айдукевича; "геохронометричний (абсолютний) К." Грюнбаума. Ці й більш сучасні різновиди та форми К. відштовхуються від слушної думки про те, що конвенціональний момент відіграє у науковому пізнанні світу важливу роль. Його значення особливо показове в описі просторово-часової структури світу засобами абстрактної геометрії, де вибір семантики, тобто теоретичної моделі, а також правил відповідності є до певних меж результатом конвенції (що тут означає лише вибір однієї з логічно припустимих інтерпретацій аксіом). Але К. трактує широту вибору, яка лише відображує, напр., ступінь загальності аксіом абстрактної геометрії, як відсутність і законність ігнорування меж, в яких угоди в науці мають силу. Реально ж значення конвенцій обумовлене тільки реальним багатоманіттям відношень об'єктивного світу, яке лежить в основі можливості "еквівалентних описів".

КОНЦЕПЦІЇ НАУКИ - концепції, що репрезентують феномен науки в культурі тієї чи тієї історичної доби. Історично перша версія К.н. - "наука як математика" - виникла в далекій давнині і була добре відома мислителям не тільки Середньовіччя, а й Античності. Однак вона не домінувала в культурах названих епох. Пояснюється це тим, що історично перша версія К.н. була надто зосереджена на ідеях "корисності" і "тотальної приватизації світу", які не були панівними в культурах Середньовіччя й Античності. Культури цих епох віддавали пріоритет або античній концепції "науки як episteme", або середньовічній концепції "науки як doctrina et sciencia". Творці першої концепції були переконані, що наука - це зразок ідеального життя, безкорисливо відданого служінню Божественній Істині, Знанню, тобто theoria. Прихильники другої концепції, що позначається словом contemplatio, ідентифікували науку з життям, беззастережно присвяченим служінню Богу, Вірі, красі Ісуса Христа, що врятує світ. У культурі Нового часу характерним є тлумачення науки не як наративного дискурсу, не як продукту мовленнєвих практик професійного співтовариства вчених, а як об'єктивного відображення світу у Розумі трансцендентального Суб'єкта. На відміну від емпіричних суб'єктів, трансцендентальний Суб'єкт позбавлений усякого приватного досвіду з його чітко визначеними правилами; він онтологічно передує мові і не залежить від будь-яких мовленнєвих практик. На цій підставі він створює не правдоподібні наративи про світ, а істинні теорії, у кожній з яких образ світу постає як цілковито незалежний від мови. Новочасні К.н. віддають перевагу інструменталістським інтерпретаціям розуму. їхні прихильники прагнуть редукувати нескінченновимірну реальність світу до буття об'єкта утилітарних маніпуляцій, результати яких піддаються точному прогнозуванню. Таке пізнання перетворює пізнаваний фізичний світ в об'єкт надійно контрольованих маніпуляцій, тобто в корисність (придатність, цінність), а суб'єкт пізнання - якщо не в "напівбога", то у власника, хазяїна, володаря всього того, що пізнано. Саме тому математизація не тільки природи, а й практичної, інтелектуальної і навіть духовної людської діяльності поступово перетворилася в одну з домінуючих тенденцій європейської культури. Історична зміна К.н. переконливо свідчить про те, що трансформація К.н. не підвладна метафізиці преформізму. Вона являє собою процес епігенезу: кожна більш пізня К.н. виникає з попередньої К.н. на основі новотвору, тобто спонтанно, під впливом емерджентних процесів.

РЕАЛІЗМ (лат. realis - суттєвий, дійсний) - філософське вчення, згідно з яким загальне має статус об'єктивного існування, передує одиничним предметам і незалежне від них. В середньовічній думці Р. поряд з концептуалізмом і номіналізмом входить до трьох основних теоретичних течій, що виникли в процесі дискусії стосовно центральної проблеми схоластичної філософії - проблеми універсал ій. Вихідною точкою дебатів стали питання, що були сформульовані неоплатоніком Порфирієм у праці "Вступ до "Категорій" Аристотеля": 1) Чи існують роди і види самостійно, або ж тільки у мисленні? 2) Якщо вони існують самостійно, то чи тіла вони, чи безтілесні речі? 3) Чи мають вони в останньому випадку самостійне буття, або ж існують у тілесних речах? За Томою Аквінським, універсали можуть мати троїсте існування: ante rem (до речі, тобто в Божественному розумі), in ге (в самій речі) і post rem (після речі, в людському розумі). Залежно від визнання того чи іншого існування загальних понять у філософській думці склалися напрями: Р., концептуалізм та номіналізм. Р. визнає самостійне існування універсалій. Філософські принципи Р. започатковані у вченні Платона про ідеї як первісну реальність. Ця точка зору була поширена в патристиці, де вплив ідей платонізму був досить значним; згодом вона стає панівною у схоластичній філософії. Виходячи з платонізму (і неоплатонізму), Р. стверджував, що чим загальнішим є поняття, тим реальнішим є його існування як самостійної сутності. Обґрунтовуючи догмат про Божественне творіння, Августин виходить з того, що одвічні ідеї-образи знаходяться у розумі надприродного Бога-творця, а конкретні одиничні речі - лише недосконалі копії першообразів. Послідовниками християнського Р. в період ранньої схоластики були Йоан Скот Еріугена, Ансельм Кентерберійський, філософи Шартрської школи. Всі вони вважали, що "роди" і "види" є ідеальними прообразами, згідно з якими Бог створив усі одиничні предмети й істоти. Істинність останніх залежить від ступеня відповідності ідеальним прообразам Божественного інтелекту. За доби середньої схоластики платонівська орієнтація, що панувала у християнській свідомості у попередні часи, поступово змінюється на аристотелівську. Її філософським речником став Тома Аквінський. На відміну від крайнього Р., який обстоював трансцендентність ідей, поміркований Р. наголошував на їх іманентності речам. Тобто універсали існують як до речей - у Божественному розумі, так і в речах (бо останні створені Богом), так і після речей, тобто в поняттях людського розуму, що відкриває їх у створеному Богом світі. Ці зміни і коливання у теоретичній течії Р. були обумовлені змінами в світогляді, впливом номіналізму, релігійними потребами, пошуками переконливих засобів вирішення суто філософської проблеми співвідношення загального і одиничного. В сучасній філософії однією з провідних тенденцій є застосування терміну "Р." до концепцій, у яких стверджується, що об'єкти знання існують поза нашою свідомістю. До важливих напрямів Р. XX ст. відносяться: історичний матеріалізм, неореалізм, неотомізм, нова онтологія (змістом якої є метафізичний Р.) З. начний внесок до осмислення проблематики сучасним Р. зробили феноменологія і екзистенціалізм.

РУХ - спосіб реалізації суперечності буття, форма його існування. Будь-яке явище одночасно виступає як "щось", тобто є визначеним (конечним, абсолютним, одиничним і т. д.), і як "інше", невизначене (як прояв безконечного, відносного, загального і т. д.). Існуюче таким чином протиріччя у поєднанні "щось" та "іншого" виступає як Р. Складність теоретичного проникнення в сутність Р. обумовлюється неочевидністю його зв'язку з протиріччям. Тому історичне пізнання Р. здійснювалося поступово й опосередковано: через з'ясування всезагального його характеру, співвідношення з речами, спокоєм тощо. Всезагальність Р. - одна з вихідних і провідних ідей, яка висловлювалася стародавніми філософами Китаю, Індії, Греції. Сутність цієї ідеї яскраво виразив Геракліт у відомому "все тече". Він же висловив здогад про зв'язок Р. з боротьбою протилежностей Д. умка про всезагальність Р. обстоювалася пізніше Толандом, Гольбахом, Дидро, Ламетпрі та ін., які тяжіли до механістичного розуміння Р. Гегель вва-' жав, що "протиріччя... рухає світом", отже, безпосередньо пов'язав Р. із суперечністю буття. У марксизмі Р. розглядався як атрибут, форма і спосіб буття матерії, як породження "єдності і боротьби протилежностей" і визначався як "зміна взагалі". Відрив Р. від його суперечливої сутності призводив до того, що цю сутність шукали поза його межами (форму у Аристотеля і Томи Аквінського, "божественний першопоштовх" у Ньютона та ін.), або тлумачили його як самодостатню сутність безвідносно до носіїв суперечностей ("енергетизм" Оствальда) А. бстрагування Р. від його носіїв породжує ще один наслідок - релятивізм, тобто ігнорування моменту спокою, який завжди присутній у Р. Ігнорування моменту спокою приводило в історії філософії до уявлення про буття як про певну ілюзію (релятивізм Кратила, актуалізм Джентиле та ін.), а відкидання моменту змінюваності викликає картину буття як єдиного і нерухомого (Парменід та інші елеати). В сучасній філософії суперечливий характер Р. розкривається за допомогою понять "межа", "поверхня". Так, Дельоз, спираючись на філософію стоїків і феноменологію Гуссерля, розглядає Р. у формі "подій", які є відношеннями тіл у світі, але самі не є тілами. За Дельозом, треба шукати головний сенс - те "нейтральне", у якому немає різниці між специфічним і загальним, одиничним і універсальним, особовим і безособовим, тобто те, у якому знімаються і відроджуються протиріччя. У відповідності до конкретних ситуацій Р. існує в нескінченній кількості проявів, форм. Типами Р. є становлення і деградація, розвиток (прогрес і регрес), оновлення. Важливе значення проблема Р. і суперечностей завжди мала в суспільній теорії і практиці. Найпослідовніше вона виявилася в марксизмі, який розглядав класову боротьбу як рушійну силу історії. Через суперечливі відносини суб'єктів і об'єктів, людини і суспільства розглядають суспільні процеси Адорно і Габермас, Маркузе та ін. Суперечливий характер Р. пізнання досліджується в позитивізмі (Кун, Тулміе, Феєрабенд та ін.), критичному раціоналізмі Поппера, "новому раціоналізмі" Башляра, генетичній епістемології Піаже та ін.

ЧИСЛЕННЯ ВИСЛОВЛЮВАНЬ - пропозиційне числення - розділ математичної логіки, який за обсягом збігається з логікою висловлювань і є її формальною побудовою. Існує багато шляхів формальної побудови логіки висловлювань, тобто можливі різні Ч. в. Проте при побудові кожного Ч. в. треба насамперед визначити його мову, тобто вказати вихідні символи (знаки логічних операцій - λ v Z> для заперечення, кон'юнкції, диз'юнкції, імплікації; пропозиційні змінні р, q, г...', дужки) і правила утворення формул із символів. В Ч. в. синтаксично визначаються правильно побудовані формули. Серед них вибираються аксіоми, що розглядаються як тавтології, тобто такі формули, які при всіх наборах значень для змінних, що їх складають, виявляються істинними. З аксіом за допомогою фіксованих правил виводу одержують теореми або доведені формули. Розрізняють класичне Ч. в. (яке містить у собі виключеного третього закон і класичне розуміння заперечення), а також різні некласичні Ч. в. Термін "Ч. в." вживають як синонім терміна "класичне числення висловлювань". Ч. в. становить основу формальної побудови всіх інших логічних теорій (див. числення предикатів), а завжди істинні формули Ч. в. використовуються як правила доведення наукових положень.

(NPV)

фін., бухг. чиста теперішня вартість; чиста дисконтована вартість; чиста сучасна вартість; чиста поточна вартість

поточна вартість (present value) передбачуваних грошових потоків (cash flow), зменшена на суму початкової інвестиції (initial outlay); обчислюється за формулою:

NPV = PV - I,

де PV — поточна вартість, I — початкова інвестиція; ♦ за показником чистої поточної вартості оцінюється доцільність інвестиційного проекту; якщо поточна вартість майбутніх грошових потоків перевищує початкову вартість проекту (project), тобто чиста поточна вартість має додатне значення, то підприємство схвалює такий проект, бо матиме користь з його реалізації; і навпаки, якщо чиста поточна вартість має від'ємне значення, тобто поточна вартість нижча за вартість початкової інвестиції, то підприємство відхиляє такий проект, бо розрахунки вказують на неприбутковість проекту

═════════■═════════

negative net present value від'ємна чиста поточна вартість; positive net present value додатна чиста поточна вартість

═════════□═════════

to calculate the net present value підраховувати/підрахувати чисту поточну вартість; to determine the net present value визначати/визначити чисту поточну вартість; to estimate the net present value приблизно підраховувати/підрахувати чисту поточну вартість

net present value:: economic value; net present value ‡ capital budgeting methods (384)

▹▹ discounted cash flow

▹▹ internal rate of return

* * *

скор. NPV

conj лат.

тобто (скор. i.e.)

* * *

(cкop. id est, читається that is) тобто

а саме, тобто

* * *

adv лат.

тобто, а саме

* * *

adv; лат.