теор

КАТАСТРОФ ТЕОРІЯ - трансдисциплінарна галузь науки, яка вивчає особливості поведінки складних нелінійних динамічних систем, котрі зазнають раптової перебудови (спонтанні стрибки, кардинальні трансмутації, парадигмальні зрушення, революціїтаін.). Слово "катастрофа" тут використовується не тільки в його традиційному смислі (тобто як символ руйнування, загибелі, знищення), а й як загальнонауковий термін, що позначає будь-яку стрибкоподібну зміну, котра виникає у поведінці природних, соціальних, технічних систем у вигляді раптових відповідей цих систем на повільну зміну зовнішніх умов. Термін "катастрофа" (в цьому сенсі) може слугувати виразом творчих, креативних, конструктивних процесів (таких, напр., як спонтанне виникнення фізико-космічних реалій, які раніше не існували, зародження біологічних видів, спонтанна поява якісно нових режимів тощо). Ідейними джерелами К.т. слугували математична теорія особливостей гладких відображень Хасслера Уїтні, теорія біфуркацій динамічних систем Пуанкаре і Андронова. К.т. - ефективне знаряддя моделювання еволюції складних динамічних систем, які використовуються в усіх галузях життєдіяльності сучасної техногенної цивілізації. Сфера застосувань К.т. неозора. Вона охоплює ті галузі природничих, соціальних, технічних наук, в яких ньютонівські лінійні теорії, що дозволяють досліджувати лише повільні безперервні процеси, є нерелевантними В. таких галузях науки звичні методи, при яких наслідки, пропорційні їх причинам, стають неефективними. Інтуїція, яку формує К.т., ініціюється досягненнями сучасної нелінійної математики, синергетики, космофізики. Ця інтуїція стимулює гераклітівське розуміння еволюції Всесвіту, в контексті якого Всесвіт постає як агоністика сил, тенденцій, альтернатив.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНА ТЕОРІЯ - одна з форм логіко-філософського аналізу наукового знання, що полягає у побудові гіпотетико-дедуктивної моделі для теорії, структура якої вивчається. Г.-Д.т. є конкретизацією поняття дедуктивної, або аксіоматичної, теорії, яка склалася в методології математики на основі урахування специфічної проблематики природничо-наукового знання, що спирається на спостереження та досвід. Побудову Г.-Д.т. умовно поділяють на три етапи. Перший полягає у висуванні низки гіпотез про причини явищ, що їх досліджують, другий - у виведенні шляхом дедукції можливих висновків з цих гіпотез, які є описом спостережуваних даних. Виведення висновків передбачає емпіричну інтерпретацію гіпотез. На третьому етапі гіпотези разом з висновками з них виступають як аксіоматична система, де аксіомами є гіпотези, а теоремами - висновки з них. Правилами виведення у Г.-Д.т. крім звичайних логічних правил є т. зв. інтерпретативні речення, які пов'язують теоретичні поняття, що випливають з гіпотез, та поняття про ознаки речей, які досліджувалися і були описані у висновках з гіпотез М. етод побудови Г.-Д.т. називається гіпотетико-дедуктивним методом.

ЄДНІСТЬ ДІАЛЕКТИКИ, ЛОГІКИ, ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ - одне з принципових положень діалектичного матеріалізму, що випливає з його розуміння практики як діяльності, у якій відбувається неперервне поєднання і співставлення матеріального та ідеального складників. Практика, під цим кутом зору, є об'єднувальною основою розвитку - як об'єктивного процесу; процесу пізнання, зміни логічних форм мислення. Отже, теорія розвитку (діалектика) виступає одночасно і теорією пізнання, і логікою. Ідея Є.д.,л., т. п. в зародковій формі присутня у Гегеля в його фундаментальному принципі тотожності мислення і буття, але вона була редукована ним до логіко-гносеологічного виміру. Марксизм надав їй діалектико-матеріалістичного, діяльнісно-практичного змісту. Одним із відгалужень такого підходу стало дослідження проблеми розвитку суб'єкт-об'єктної єдності як тотальності, але не в суб'єктивно-ідеалістичному вимірі, характерному для нових онтологій Гусерля, Гайдеггера, Ясперса або Сартра, а в площині реальної єдності людини зі світом у їх практично-діяльнісній взаємодії. У сучасній постнекласичній методології суб'єкт розглядається і як вияв світу, і як об'єкт власної діяльнісної активності.

ОРГАНІЗМІЧНІ ТЕОРІЇ (організменні концепції) - сукупність теоретичних знань, спрямованих на пояснення організації, функціювання та розвитку складних систем (життя, суспільства, пізнання). Засадничими поняттям та принципом О.т. є "організм" і "органічний індетермінізм". Термін "організменна концепція" запропонував Риттер (1919), розуміючи під цим теорію пояснення феномена органічного цілого та появу нових якостей при переході до вищих рівнів організації. О.т. поділяються на три групи: 1) телеономічно організмічні, які вирішують проблему доцільності на підставі механістичного чи метафізичного потрактування даних генетики, мікрофізики (через введення нематеріальних факторів організації живого - біополя, психічні поля та ін. - та заперечення природної причинності в органічному світі); 2) структурно-організмічні, які пояснюють особливості появи нових якостей при підвищенні рівня організованості живого, а також особливості кожного з структурних рівнів і співвідношення між ними (синхронний аспект системності); 3) еволюційно-організмічні, які спрямовані на розкриття виникнення нового в процесі органічної еволюції (діахронний аспект системності); голізм (Сметс), теорія емерджентної еволюції (Моргай), соціологічний еволюціонізм (Янч, Парсонс, Баклі). Загалом О.т. поставили і частково розв'язали низку проблем, пов'язаних із системністю живого, доцільністю та метою розвитку; якісною специфікою структурних рівнів живого та його типологічних рядів, постанням новоутворень в індивідуальному та історичному розвитку. Завдяки цьому до філософських та соціологічних доктрин було залучено важливі загальнобіологічні та екологічні узагальнення сучасної науки.

НАСИЛЬСТВА ТЕОРІЇ - соціально-філософські, антропологічні, психологічні та інші теорії, які приписують насильству вирішальну роль в історії та міжлюдських стосунках. Різні Н.т. вибудовують систему теоретичної аргументації щодо проблеми насильства, спираючись на той чи інший чільний принцип, незрідка протиставляючи (або не враховуючи) його усім іншим. Так, марксизм, наголошуючи на соціально-класовій природі суспільних відносин (зокрема, на відчуженні й експлуатації за умов капіталізму), не тільки виправдовував насильство, а й ігнорував на теоретичному рівні глибинні витоки агресивної поведінки людини - біологічні, антропологічні, психологічні. Ця проблематика отримала висвітлення в соціал-дарвіністській та фройдистській Н.т., в основу яких було покладено принцип біологізації і психологізації соціальних явищ і процесів, що призводило до абсолютизації закономірностей тваринного світу та поширення їх на суспільне життя. Соціал-дарвіністський напрям, який посідав вагоме місце в соціально-філософській думці друг. пол. XIX ст. спирався на ідеї Дарвіна про "природний відбір" та "боротьбу за існування", переносячи їх на сферу соціальних відносин. Теоретичним наслідком такого підходу був висновок про те, що агресивна поведінка людей вкорінена у вроджених інстинктах, які споконвічно притаманні людській природі. Виходячи з тези, що суспільне життя визначається біологічною природою людини, соціал-дарвіністи створили універсальну модель еволюційного процесу, застосувавши її до суспільства. У досить послідовному і концентрованому вигляді сукупність цих ідей знайшла втілення в соціальній етології, представники якої різнобічно обґрунтували ідею біогенетичної детермінованості соціального насильства (Лоренц, Ардрі, Тинберген, Скотт, Моррис, Томсон, Елланд). Вихідною тезою етологічного підходу до насильства є твердження, що головна причина агресивної поведінки людей і основне джерело всіх форм насильства коріняться в генетичній недосконалості і непристосованості людства як біологічного виду. Відношення до насильства в історії соціально-філософської і політичної думки було неоднозначним - від його абсолютизації (Гумплович) та перебільшення ролі насильства в соціально-економічних стосунках (марксизм) до цілковитої відмови від нього (див. ненасильство).

en\ \ deformation theories of friction

en\ \ electron theory of metals

en\ \ mechanical theories of friction