теоретик

ВІЙНА - складне соціально-політичне явище, стан суспільства, в якому основним видом діяльності є організована збройна боротьба між державами, класами або націями (народами). У міжнародно-правовому аспекті В. - це легітимне здійснення державою збройного насильства відносно іншого суб'єкта права, яке змінює статус їхніх відносин (термін дії міжнародних угод тощо). Стан В. у суспільстві визначається наявністю організованої збройної боротьби в тій чи іншій специфічній формі, яка змінює основні форми його буття. Так, В. передує офіційне повідомлення про початок воєнних дій, припинення дії угод мирного часу, проведення мобілізації. Руйнівний характер В. простежується впродовж останніх сотень років при обчисленні людських втрат. У XVII ст. загинуло у війнах 3 млн. осіб, тоді як у XVIII ст. ця цифра складала 5,2 млн., а в XIX ст. - 5,5 млн. У XX ст. В. включила в об'єкт руйнування не тільки воєнні формування, а й цивільне населення, природне середовище. В роки Другої світової В. тільки цивільних загинуло 2 млн. осіб І. сторико-філософська традиція аналізу В. починається з фрагментів Геракліта, згідно з якими "В. - батько всього і всього цар". Демокрит одним із перших серед античних мислителів почав розрізняти внутрішні та зовнішні В., а Платон розкрив економічні причини В. і намагався в "Законах" визначити правила ведення В. Позитивне ставлення до В. в Античні часи змінилося в епоху Середньовіччя й Нового часу на моральне засудження її наслідків та мрії щодо "вічного миру". Еразм Роттердамський, Спіноза визначали В. не тільки як засіб політичної боротьби, а й як стихійне лихо. В. раніше за мир досягла розвинених форм, тому раніше знайшла своїх теоретиків Н. ім. "філософ В." Клаузевіц дослідив зв'язки В. з політикою, визначаючи першу як "продовження політики іншими, насильницькими засобами", а останню - як "розум уособленої держави". Він доводив утопічність мрій про "вічний мир" Н. адмірна політизація в тлумаченні В. марксистськими теоретиками XIX - XX ст. заважала усвідомленню визначення В. як такого напруження збройної боротьби між конфліктуючими сторонами, межі якого визначає розумна політика. Традицію розгляду В. у двосторонніх зв'язках з політикою підтримали нім. теоретики (Мольтке, Шліффен), рос. вчені XIX ст. (Леєр, Міхневич), укр. воєнні теоретики XX ст. (Байков, Колодзінський, Петлюра) та ін. В. як засіб вирішення конфліктів між соціальними суб'єктами досягла свого апогея в кін. XIX - пер. пол. XX ст. За сучасних умов можливої ядерної катастрофи вона не може вважатися актом адекватної поведінки в конфліктній ситуації, інструментом розумної політики, тому політико-етичний поділ на справедливі та несправедливі В. втрачає сенс. Мир як політична альтернатива В. завжди включає можливість вибору шляхів мирного розв'язання соціальних конфліктів. Своєрідним підсумком того, що було зроблено мислителями за тисячі років, є формула: В. наскрізь суперечлива. Вона дає здобич і прибуток, рабів та коштовності, але водночас доводить до нищення навіть переможців (Руссо); виявляє суперечливе прагнення народів жити в мирі, як і звичку вирішувати суспільні протиріччя за допомогою сили (Аристотель), породжує героїв і боягузів водночас (Еразм Роттердамський), "оздоровлює" дух народів і, разом з цим, викликає ниці пристрасті (Гегель, Кант). Сучасний світ не став пост'ядерним, а тому несе нові загрози миру - через поширення ядерних матеріалів, ядерний шантаж держав, які володіють ядерною технологією та ракетною зброєю. Ядерна В. не відкинута остаточно й навіть передбачається воєнними доктринами деяких країн.

Гаман, Йоган Георг (1730, Кенігсберг - 1788) - нім. філософ-просвітник; вчитель Гердера. Як теоретик руху "Буря і натиск", закладає підмурок т. зв. "філософії почуття і віри", в якій обґрунтовується теза про неспроможність понятійного мислення осягати живу дійсність. Остання, за Г., внутрішньо суперечлива, дисгармонійна, тому до неї не можна підходити без визнання принципу "сходження протилежностей"; однак цей принцип абсолютно чужий логічному мисленню, яке ґрунтується на законі неприпущення протиріччя. Г'юмівський скептицизм давав Г. додаткові аргументи щодо заперечення пізнавальних можливостей мислення. Але твердження Г'кума про наявність у людей безпосереднього чуттєвого переконання ("віри") в достовірності існування зовнішнього світу Г. некоректно поєднує із релігійною вірою, розглядаючи обидва значення віри як щось єдине. Вчення Г. стимулювало дискусію про пантеїзм (або "спінозизм"), яку розпочав Якобі. З позицій "філософії віри" він критикує раціоналізм Фіхте, Шеллінга, Гегеля, а ставлення до системи Канта вкладає в уїдливий афоризм: "Без "речі в собі" не можна увійти в цю систему, з нею - залишатися в ній". З іншого боку, Г. засуджував тяжіння Лессинга, Гете, Гердера, інших просвітників до філософії Спінози.

[br]

Осн. тв.: "Хрестові походи філолога" (1762); "Метакритика про пуризм розуму" (1784).

Гоббс, Томас (1588, Вестпорт - 1679) - англ. філософ, політичний теоретик О. світу отримав в Оксфордському ун-ті Н. а формування теоретичних поглядів Г. значний вплив справили філософські й наукознавчі вчення Бекона, Галілея, Декарта, Гассенді та ін. Політична теорія Г. відбивала тогочасні політичні події в Англії (революція 1642 - 1646 рр., Довгий парламент, диктатура Кромвеля, Реставрація Стюартів та ін.) та особисту участь мислителя у суспільно-політичних процесах, що відбувалися як в Англії, так і в континентальній Європі (Г. понад 11 років проживав у Франції). Філософська концепція Г. розгортається через послідовний аналіз спочатку природи тіла назагал, потім людини і завершується політико-філософською доктриною. Причинність - головний закон, якому підлягають відношення між тілами. Механічний рух, що передається через контакт одного природного тіла з іншим, - яскравий приклад дії закону причинності. Дух або думка - це "нематеріальна матерія", тому з точки зору закону причинності є суперечністю вже у вихідних поняттях. Чільною метою філософії, згідно з Г., стає опанування новим знанням та методологією дослідження, які спроможні кардинально змінити предмет пізнання. Основа теоретичного знання - це чуттєвий досвід людини О. б'єктові чуттєвого сприйняття не притаманні ніякі субстанційні властивості, окрім протяжності. Сприйняття людиною будь-якого матеріального тіла спирається насамперед на показники її органів почуття. Пам'ять і уява - це лише оманливі почуття, або "фантазми" Д. іяльність людини також підлягає законові причинності і в цьому сенсі вона не є вільною, хоча Г. і визнавав свободу людини, порівнюючи її з вільним впадінням ріки у море. У лінгвістичній концепції Г. слову надається значення мітки, знака, імені певного, досвідно означеного тіла. Подібний підхід Г. реалізує і в теорії моралі, яка в свою чергу визначає основоположні принципи політичної філософії. У природному стані люди керуються винятково егоїстичними інтересами, діючи за принципом "війна всіх проти всіх". Для того, щоб уникнути стану постійного розбрату, люди йдуть на укладання контракту (договору). Громадянське суспільство, яке утворюється в результаті договору, має істотні переваги перед природним станом міжлюдських стосунків. Головною з них є спроможність передати владу абсолютному суверенові (монархові), який забезпечує мир та право людини на життя. Якщо право на життя не гарантується належним чином, то людська спільнота може і повинна укласти новий договір.

[br]

Осн. тв.: "Людська природа, або засадничі елементи політики" (1650); "Складові закону, моралі та політики" (1650); "Левіафан" (1651); "Зауваження стосовно свободи, необхідності та випадковості" (1656); "Про людину" (1658).

Дильтей, Вільгельм (1833, Бібрих - 1911) - нім. філософ, історик культури О. дин із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок в методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Освіту отримав в Гейдельберзі й Берліні. Працював на посаді проф. у Базельському ун-ті, потім - у Кілі, Бреслау. У 1882 р. стає спадкоємцем Лотце в Берлінському ун-ті, де продовжує викладати до 1905 р. В його філософській творчості простежуються впливи класичного нім. ідеалізму (Кант і Гегель), неокантіанства баденської школи, романтизму (Шеллінг і Шляєрмахер), британського емпіризму (Локк, Г'юм, Дж. Cm. Міль, Бокль та ін.), нім. історичної школи (Ранке, Дройзен) Н. айважливішим філософським доробком Д. є теоретико-пізнавальний аналіз гуманітарного знання загалом та історії (як наукової дисципліни), зокрема, дослідження категоріальних структур життєвого досвіду, історичної свідомості та принципу історизму. Він заперечував поширений на той час вплив природничих наук на гуманітарно-історичне знання та універсалістські претензії їхніх методів; розвивав філософію життя, яка розуміла людину в її історичній випадковості та мінливості. Філософські досягнення Д. охоплюють кілька чільних тем: філософія життя; вчення про філософські категорії як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно-історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничонаукового пояснення. Д. належить низка праць, присвячених висвітленню історії раннього християнства, ідей Ренесансу і Реформації, нім. Просвітництва і класичного нім. ідеалізму, історії філософії, літератури (особливо поезії), музики, малярства, архітектури, педагогіки. Виступаючи проти тенденції в історико-гуманітарних дисциплінах наблизитись до методологічного ідеалу природознавства, він намагався обґрунтувати й конституювати їх як інтерпретативні, тлумачні, "розуміючі" науки, здатні досягати об'єктивно-істинного знання й уникати при цьому релятивізму. Згідно з Д., розуміння завжди є розумінням значень, виражених певним чином, - у словах, реченнях, міміці обличчя та жестах співрозмовника, в людських вчинках, поведінці і діях, в наукових трактатах, літературних текстах, художніх образах, філософських системах та історичних світоглядах, музичних творах та інших об'єктиваціях життя в духовній культурі. Відповідно до цього він тлумачив індивіда не як ізольовану атомарну істоту чи абстрактну самосвідомість, а розглядав його у конкретному контексті соціально-історичного середовища С. утність людини може бути осягнута не в інтроспекції, а через пізнання усієї історії. Це історичне розуміння людини, проте, ніколи не може бути остаточним, бо сама історія ніколи не може стати остаточно завершеною. Жодна філософська система чи історична інтерпретація не можуть претендувати на "останнє слово" у філософії чи історії. Д. розрізняв три засадничі типи філософії: натуралізм, волюнтаристський ідеалізм та об'єктивний ідеалізм. їхній розвиток пов'язаний із чинником трансцендентального усвідомлення, що виникає в історичному процесі. Більшість об'ємних праць Д. так і залишились незавершеними і фрагментарними. Цим певною мірою було зумовлене те, що впродовж життя Д. його ідеї не мали належного впливу на сучасників. Тільки після смерті Д., коли друзі та учні мислителя видали зібрання його творів, яке включало багато неопублікованих рукописів і становило впорядкований виклад та систематизацію вчення Д., сповна виявилась значущість його творчих досягнень. Вчення Д. справило помітний вплив на Гуссерля, Гайдеггера, Ясперса, Ортегу-і-Гассета, Вебера, Гадамера, Рикера та ін.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до наук про дух" (1883); "Дослідження першооснов наук про дух" (1905); "Досвід і поезія" (1905); "Типи світоглядів та їхнє виявлення в метафізичних системах" (1911).

Ейнштейн, Альберт (1879, Ульм, Німеччина - 1955) - фізик-теоретик, засновник релятивістської фізики, яка суттєво вплинула не тільки на розвиток фізики, космології, механіки XX ст., а й спричинилася до створення нової картини світу та зміни стилю наукового мислення. Е. закінчив Цюрихський політехнікум, працював на посаді проф. у Празі і Цюриху та в Берліні (директор дослідницького ін-ту), від 1933р. - після еміграції з нацистської Німеччини - проф. Принстонського ун-ту. За оцінкою самого Е., новизна і значущість теорії відносності полягає перш за все в тому, що вона є новою теорією простору і часу. Е. прийшов до висновку про необхідність перегляду поглядів Ньютона на фізичні простір і час як на абсолютні і первинні щодо матеріальних тіл і явищ. Вчений надав їм статус фізичних конструкцій, тісно пов'язаних із природою фізичного субстрату. Для цього треба було дослідити межі необхідності й обґрунтованості наукових понять, розглянути їх природу та джерела, тобто процес створення фундаментальної фізичної теорії відносності виявився нерозривно пов'язаним із філософським аналізом природи понять простору й часу. Філософські погляди Е. формувалися під впливом ідей Спінози, Г'юма, Канта, Маха, Рассела, інших філософів. Знайомство з різними філософськими концепціями природи наукових понять та їх критичне осмислення дозволили Е. створити власну концепцію, в основу якої покладено тезу про "свободу творчості" суб'єкта в процесі створення наукової картини світу. Як вважає Е., наука є найбільш об'єктивним і неособистим з усього, що відоме людині; коротке слово "Я" не повинне відігравати ніякої ролі в роздумах вченого. Але досягнення об'єктивного знання неможливе як у руслі емпіризму, так і в руслі раціоналізму В. чення Канта про продуктивну здатність уяви було інтерпретоване Е. і постало як "свобода створення понять". Визначення категорій як апріорних форм мислення Е. вважає "фатальною помилкою" Канта. За Е., свобода створення понять полягає у встановленні та фіксації в мисленні найбільш суттєвих ознак і зв'язків між речами матеріального світу без звернення до безпосереднього досвіду. Творча уява або інтуїція необхідні вченому, аби звільнитися від кайданів строгого доведення при переході від чуттєвого досвіду до абстрактного мислення. Але, на відміну від Бергсона, Е. не бачить в інтуїції підсвідому, ірраціональну силу, яка спрямована на підрив розуму. Навпаки, інтуїція як реальний фактор наукового дослідження доповнює розум, цементуючи розрізнені наукові положення і надаючи їм форми цілісної структури. Методологічна концепція Е., попри її певні помилки і обмеження (некритичне запозичення ідеї напередвстановленої гармонії, використання певної махістської термінології тощо), є дуже важливим і необхідним моментом становлення нової, некласичної раціональності наукового пізнання.

Зибер, Микола Іванович (1844, Судак - 1888) - економіст, соціолог. Закінчив юридичний ф-т Київського ун-ту (1866) К. андидат правознавства, магістр політичної економії (1871). Доц., проф. кафедри політичної економії та статистики в Київському ун-ті (1873 - 1875). Од 1875 по 1884 р. жив у Берні (Швейцарія). Для наукової спадщини характерні дві провідні теми: 1) дослідження історичних форм власності, насамперед общинної; 2) теоретико-порівняльний аналіз економічних вчень Рикардо і Маркса А. втор першого в Росії монографічного дослідження соціально-економічних відносин у давніх суспільствах. Перший в Україні й Росії автентично виклав зміст економічної теорії Маркса (70 - 80-ті рр.) в наукових і публіцистичних виданнях З. ахищав метод Маркса, його діалектику В. изнаючи Маркса-економіста, не сприймав його ідеї про "всесвітньо-історичну місію пролетаріату". Теоретик еволюційно-реформістської трансформації "хаотичного й безглуздого" капіталістичного господарювання в "злагоджену й планомірну" діяльність "великих мас людей". Чітке визначення засобів цієї трансформації у працях З. відсутнє.

[br]

Осн. тв.: "Нариси первісної економічної культури" (1883); "Давід Рикардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях" (1885).

Зиммель, Георг (1858, Берлін - 1918) - нім. філософ і соціолог, один із чільних теоретиків філософії життя, основоположник формальної соціології. Його творчий розвиток пройшов три етапи: натуралістичний, неокантіанський та філософії життя. На початку творчості З. зазнав впливу прагматизму, соціалдарвінізму і спенсерівського еволюціонізму, що мало своїм наслідком біологічно-утилітаристське обґрунтування етики і теорії пізнання: мораль і істина - це різновиди інстинктивної доцільності Н. а другому етапі духовної еволюції З. перебував під впливом ідей Канта, особливо його апріоризму. В центрі уваги З. - цінності і культура, які знаходяться, на його думку, за межами природної каузальності. Діяльність людини в цій сфері тлумачиться як "трансцендентальна формотворчість", джерелом якої е особистість з її апріорно заданим способом світобачення. Зміст цього особистісного апріорі пізніше втілився в понятті "індивідуального закону". Проблеми філософії життя розроблялися З. переважно на останньому етапі його творчості. Поняття життя постає у З. як та ланка, що зв'язує формальну соціологію з соціальною філософією (проблеми диференціації, інтеграції і конфліктів у суспільстві). Життя реалізує себе через самообмеження ним же створеними формами. На "вітальному" рівні ця форма і межа - смерть (життя несе її в собі). На "трансвітальному" рівні життя долає власну обмеженість, утворюючи "більшжиття" і "більш-ніж-життя" - відносно стійкі утворення, що породжені життям і протистоять його плинності і мінливості у вигляді певних форм культури З. агальна схема розвитку культури наступна: життя нескінченно утворює нові культурні форми, які стають з часом омертвілими і гальмують його власний подальший розвиток. Плин життя і культура супроводжуються низкою конфліктів: змісту і форми, душі і духа, суб'єктивної й об'єктивної культур. В усвідомленні неминучості цих конфліктів полягає трагедія культури та її провідних постатей.

[br]

Осн. тв.: "Про соціальну диференціацію" (1890); "Філософія грошей" (1900); "Кант" (1903); "Шопенгауер і Ніцше" (1920); "Основи соціології" (1920); "Конфлікт сучасної культури"(1926)та ін.

ІНСТРУМЕНТАЛІЗМ - ключова методологічна настанова ряду впливових філософських течій: прагматизму, позитивізму, структуралізму, критичного раціоналізму, постструктуралізму, постмодернізму і т.ін. Головні представники І. - Джеймс, Дьюї, Хук, Mid, Тафтс, Рорті. В центрі їх уваги - аналіз не гносеологічного відношення "суб'єкт - об'єкт", а поведінкового "організм - середовище" З. гідно з І., організм для полегшення орієнтації в навколишньому середовищі намагається вилучити з нього елементи хаотичної невизначеності, плинності, нестабільності. Найважливіший орган організму - інтелект - виробляє (стихійно або навмисно) логічні поняття, концептуальні каркаси, теорії, наукові дисципліни і використовує їх як засоби упорядкування, типізації навколишнього середовища з метою здійснення за їх допомогою прогнозів, передбачень, пророцтв (але не як репрезентантів об'єктивної реальності самої по собі). Інтерпретуючи світ як грандіозну мережу локальних просторово-часових ситуацій, співвіднесених з організмом, І. розглядає інтелект людини як орган пристосування до умов середовища, які змінюються. Він заперечує класичне поняття істини як адекватного відображення об'єктивного світу і використовує замість нього функціоналістське її тлумачення: істина - це властивість людської діяльності, яка забезпечує успіх у конкретній ситуації. Універсально-загальні категорії мислення в І. тлумачаться або як узвичаєні норми інтелектуальної поведінки, котрі стихійно склалися, або як випадкові винаходи теоретиків.

Ленін, Володимир Ілліч (справжнє прізв. Ульянов) (1870, Симбірськ, нині Ульяновськ - 1924) - рос. марксист, один із теоретиків і практиків ідеології більшовизму. Навчався в Казанському та Петербурзькому ун-тах. У 1893 р. став співзасновником Петербурзької "Спілки боротьби за визволення робітничого класу" (1895). Від цього часу розпочинається його професійна революційна діяльність, що ідеологічно базувалася на радикальній версії марксизму (більшовизм) і стала, зрештою, одним із вирішальних чинників жовтневого перевороту в Росії у 1917 р. У своїх засадничих філософських підходах Л. стояв на позиції діалектичного матеріалізму. Він поєднував певну концепцію метафізики (онтології), яку позначав терміном "матеріалізм", та діалектичний метод. Л. розумів матеріалізм в його, як на той час, дуже наївній формі, ґрунтуючись на понятті "відображення" (нехтуючи критикою наївного реалізму в попередній філософії, зокрема Кантом). Л. вважав, що поняття матерії нічого іншого, крім "об'єктивної реальності", даної нам у відчутті, не позначає. Такого ж наївного реалізму дотримувався в розумінні діалектичного методу, логіки і теорії пізнання, оскільки виходив з передумови, що основою діалектичного методу є "об'єктивна логіка" (логіка самої реальності). Наївність, спрощеність загальних філософських підходів зумовили нерозуміння і неприйняття Л. зростаючої ролі концептуалізму в новітній науці, ускладнення її понятійного апарату (про що свідчить передусім книга "Матеріалізм та емпіріокритицизм"). Це значною мірою наперед визначило драматичний конфлікт між "марксистсько-ленінською філософією" та новими напрямами в науці XX ст. Діалектичний матеріалізм задовольняв Л. можливістю поєднати догматизм з релятивізмом, що було корисним під кутом зору політичної практики. В своїй суспільно-політичній філософії Л. був прихильником історичного матеріалізму (економічного редукціонізму); дотримувався погляду, що економічний базис (субструктура) визначає політичну сферу та ідеологію (надструктура). Але при цьому він (як і Маркс) прагнув поєднати віру в історичну необхідність (закономірність) з активізмом (люди є творцями своєї історії) З. агалом його суспільно-політична філософія була підпорядкована політичній практиці - установленню "диктатури пролетаріату", тобто диктатури більшовицької партії, яку Л. апріорно вважав виразником інтересів пролетаріату. Саме з цією метою Л. почасти видозмінив суспільно-політичну філософію Маркса, а почасти доповнив її тезами про перемогу соціалізму у відносно відсталій і початково одній країні (Росії), про партію як авангард робітничого класу та принципом демократичного централізму в побудові партії (витлумаченого ним в бюрократично-централістському сенсі). Зрештою Л. обґрунтував політичну ідеологію більшовизму (рос. комунізму), який став зразком та основою поширення комунізму і поза межами Росії. Це була політична доктрина, що виправдовувала ліквідацію демократії та утвердження диктатури партійної бюрократії - "нового класу" (за висловом Джиласа). Тема "Ленін і Україна" стосується передусім розуміння Л. нації та міжнаціональних взаємин і оцінки керованої ним практичної політики в міжнаціональних взаєминах. І в цій ділянці, яків інших, Л. використовував діалектичну софістичну риторику, змінюючи при потребі гасла, але послідовно домагаючись збереження рос. імперії в оновленій формі.

[br]

Осн. тв.: "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909); "Три джерела і три складові частини марксизму" (1913); "Філософські зошити" (1914 - 1916); "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" (1916); "Держава і революція" (1917).

Липа, Юрій Іванович (1900, Одеса - 1944) - укр. історіософ, теоретик геополітики, поет, письменник, громадський діяч, лікар. Навчався на юридичному ф-ті Одеського ун-ту (1917 - 1918) В. ід 1919 р. - емігрант у Польщі. Закінчив медичний ф-т Познанського ун-ту (1929), студіював політику та економіку у Школі політичних наук (Варшава, 1929 - 1930). Зорганізував літературну групу "Танк" (Маланюк, Теліга та ін., 327 липинський Варшава, 1929 р.) з програмовою настановою на радикальну сепарацію від рос. культури, ідею великодержавності, культ героїзму і шляхетності, конструктивізм та енергію. Друкувався в "Літературно-науковому віснику" (від 1933 р. - "Віснику"), редагованому Донцовим В. ідхилив (1943) пропозицію відомства Розенберга очолити маріонетковий уряд України. На ультимативну вимогу Армії Крайової (1943) залишив Польщу і переїхав із сім'єю на Львівщину (1943) В. ідмовився емігрувати. Був тортурований енкаведистами. До 1930 р. - передусім поет, потому - ще й прозаїк, від 1936 р. - історіософ, політичний мислитель. Прикметні риси Л. як поета - інтелектуалізм, унікальне відчуття Середньовіччя, графічна суворість образів. За Донцовим, Л. - найбільший укр. поет після Шевченка, Лесі Українки, Франка; за Маланюком - укр. Рильке (або Валєрі). Речник (і один з будівничих) ідеології волюнтаристського активізму. Наріжна засада світогляду Л. - "творча праця", яка героїчно-жертовно стверджує Правду власного "Я" і "Я своєї раси". Розумів світ як зіткнення будівничого і руїнницького початків, а людину - свідомим і вільним (або несвідомим і "знаряддєвим") виразником одного з них. Ідеолог "нової великості" України; фундатор бачення України в нетрадиційних для укр. суспільної думки XIX - XX ст. геополітичних координатах. Розглядати Україну як посередницю між Заходом і Сходом - це, на переконання Л., нищити характер і духовність українства, заражати його вірусом "пораженства". Л. - автор "Чорноморської доктрини", за якою "Чорноморський простір" - це "життєдайний простір України", а вона - його життєдайне сонце, цивілізаційно-культурна потуга І. мперську Росію бачив державою "гноблення, хаосу і руйнування", краєм викривлень, "де спочатку постає адміністрація, а потім життя". Монографічно узасадничив ідею неминучості "розподілу Росії".

[br]

Осн. тв.: "Бій за українську літературу" (1936); "Призначення України" (1938); "Панування, Труд і Лад" (1940); "Чорноморська доктрина" (1940); "Розподіл Росії" (1941); "Ліки під ногами" (1943).

МИСТЕЦТВА ВИДИ - форми художньотворчої діяльності, що вирізняються на основі специфічного характеру художнього змісту та відповідних засобів його матеріального втілення. Перші спроби з'ясувати видову специфіку мистецтва пов'язані з іменами Сократа, Леонардо да Вінчі, Буало, проте концептуалізація проблеми М.в.чітко простежується лише у XVIII - XIX ст. Під впливом трактату Батте "Витончені мистецтва, зведені до єдиного принципу" (1746) в теоретичний ужиток активно вводиться поняття "витончені мистецтва", відоме ще з доби Відродження, і робляться перші спроби систематизувати М.в. "Витончені мистецтва" - поезія, музика, живопис, танець, скульптура, красномовство, архітектура - об'єднувалися на підґрунті "наслідування прекрасної природи". На противагу їм визнавалися мистецтва "механічні" (декоративно-прикладні). Поняття "витончені мистецтва" закріпилося в естетичній теорії, хоча кількість і якість М.в., визначених як "витончені", у конкретні історичні періоди змінювалась. Кант - прихильник концепції "витончених мистецтв" - структурував їх наступним чином: 1) словесні мистецтва (красномовство, поезія); 2) зображальні мистецтва (живопис, декоративно-прикладні види творчості, оформлення інтер'єру); 3) мистецтво "гри відчуттів" (музика). Упродовж XVIII ст. сформувалася і тенденція розгляду видової специфіки в контексті обґрунтування теорії реалістичного мистецтва. Лессинг виокремлює "просторові мистецтва" (живопис, скульптура) та "часові" (поезія) і намагається визначити їх естетично-художні межі. При цьому "театр", який активно "вписаний" в естетичну концепцію Лессинга, не усвідомлюється ним як самодостатній М.в. Проблема М.в. має значне теоретичне навантаження в естетиці Гегеля. Історично, на його думку, абсолютний дух розкривається через три форми: символічну, класичну та романтичну. Рухові цих форм відповідає логіка зміни М.в.: архітектура, скульптура, живопис, музика і поезія. Символічній формі духу відповідає архітектура, класичній - скульптура, а романтична форма об'єднує живопис, музику, поезію - мистецтва, які "оформлюють внутрішні переживання суб'єкта". Друг, пол. XIX ст. - поч. XX ст. дали можливість проаналізувати різні підходи до побудови видової системи мистецтв і спроби теоретиків визначити засади видоутворення. Вельфін (Швейцарія) поєднав проблему М.в. з "методами бачення" - системами формальних категорій, які були розглянуті парами: лінійне - живописне, площинне - об'ємне, закрите - відкрите (форма), просте - складне, абсолютне - відносне. Через "методи бачення" дослідник виокремив архітектуру і пластичні мистецтва як такі, що гармонізують зовнішній світ із внутрішнім світом людини. Дессуар (Німеччина) і Манро (США) розглядали проблему М.в. як вияв плідності "міжчуттєвих" станів людини і подальшої можливості наукового розкриття міждисциплінарних контактів. Визнаючи "сферу естетичного" ширшою від "сфери мистецтвознавчого", стимулом видоутворення вони вважали чуттєве багатство людини. Унгарден (Польща), приділивши значну увагу розгляду конкретних видів мистецтв (поезія, музика, живопис), підкреслив естетичний аспект проблеми, спираючись на категорію "цінність". Проблемам.в. і зараз залишається дискусійною. Найчастіше розрізняють М.в. просторові (скульптура, живопис, архітектура), часові (література, музика), систематичні (театр, кіно).

Михайловський, Микола Костянтинович (1842, С.-Петербург - 1904) - рос. публіцист, соціолог, філософ; теоретик рос. народництва. Закінчив С.-Петербурзьку гірничу академію. В своїх працях обґрунтував етичний персоналізм як "боротьбу за індивідуальність". М. обстоював право людської особистості керуватись у суспільному житті своїми етичними ідеалами. М. розрізняв "правду-істину", яка віддзеркалює закономірності природи, і "правду-справедливість", яка відкриває особистості шлях до етичного самовдосконалення, до формування людини як вільної, цілісної індивідуальності. На думку М., буржуазне суспільство перетворює особистість у різновид спеціалізованого органу соціального життя. М. обстоював права "людини-профана", тобто такої людини, яка не орієнтована на вузьку спеціалізацію і ще не втратила духовної цілісності в професійних знаннях і вміннях. М. вважав, що природничі науки повинні об'єктивно досліджувати природні закономірності і продукувати позитивні знання. Але такий "позитивний" підхід не дає можливості вивчати суспільні явища належним чином, бо суспільство підлягає не лише закономірностям; у ньому діють особистості, на які впливають бажання, цілі, уявлення про ідеали. М. - один із фундаторів "суб'єктивного методу" в соціальному пізнанні, згідно з яким емотивно-ціннісні чинники входять як у процес пізнання соціальних явищ, так і в структуру соціальної істини. Останню він тлумачив як "сплав" об'єктивного знання та суб'єктивно-ціннісного ставлення до суспільних явищ. М. - автор літературно-естетичних праць про творчість Достоєвського, Тургенєва, Толе того та інших рос. письменників, які вплинули на рос. соціально-критичну думку.

[br]

Осн. тв.: "Боротьба за індивідуальність" (1885); "Нариси профана" (1894); "Теорія Дарвіна і суспільна наука" (1896).

НАРОДНИЦТВО - суспільно-політична течія, політична філософія та ідеологія В. иникло у 60-ті рр. XIX ст. в Росії й існувало, зазнаючи періодично внутрішніх трансформацій, до часів революції 1917 р. та громадянської війни в Росії. Н. належить до широко розгалуженої сім'ї ідеологічних течій, які являли собою реакцію на капіталістичну модернізацію традиційних аграрних суспільств. У витоків рос. Н. стояли Герцен і Чернишевський. Н. не утворювало цілісної течії у філософському відношенні, але назагал репрезентувало ідеалістичний, суб'єктивістський (почасти навіть волюнтаристський) погляд на історичний процес. Важливими постатями в ідейному Н. були Лавров (започаткував пропагандистський напрям у Н.), Бакунін (бунтарський напрям), Ткачов (змовницький напрям). Вагому роль у становленні народницької соціологічної думки відіграли Берві-Флеровський (автор дослідження "Становище робітничого класу в Росії") і Михайловський (основоположник "суб'єктивного методу" в соціології). Політичні орієнтири Н. охоплювали широкий спектр - від радикального революціонаризму (обґрунтування можливості і необхідності селянської революції, створення доктрини індивідуального терору) до цілком ліберальних позицій (вимоги щодо конституційних реформ, свободи слова, друку тощо). Головним носієм і соціальним стрижнем Н. була різночинна інтелігенція, яка виробила специфічний етос служіння народові (з метою віддати йому "історичний борг" за століття поневірянь, страждань і знущань з боку "освічених станів"). Теоретики Н. вбачали у селянській общині запоруку можливого некапіталістичного шляху розвитку, соціальну перепону пролетаризації і зубожінню селянства, яке становило переважну більшість населення Росії. Доктринальну основу соціальної філософії Н. складав демократизм і народоцентризм. Саме народ був першопочатковою і кінцевою соціально-культурною категорією для теоретиків Н. Творчий доробок визначних селянознавців XX ст. (дослідження Чаянова, Кондратьєва та ін.) переконливо довів, що трудове селянське господарство може виступати життєспроможною клітиною нормального суспільного розвитку (що і підтвердив розвиток багатьох країн). Згідно з "теорією диференціальних оптимумів" Чаянова, дрібне селянське господарство у багатьох відношеннях є більш оптимальним і життєспроможним у порівнянні з великим. Критики Н. (зокрема, марксисти) спрощено тлумачили пролетаризацію селянства як позитивний процес, вбачаючи в ньому тенденцію до визрівання соціальної бази соціалістичної революції. Вони не брали до уваги того, що прискорена пролетаризація за часів пореформеної Росії була тотожною маргіналізації і люмпенізації; правота Н. підтвердилася драматичним досвідом історії. Доктринальним схемам Н. був також притаманний волюнтаризм, уявлення про можливість вирішального впливу історичних осіб на хід історичного процесу. Укр. Н. мало низку специфічних особливостей; насамперед, це культ козацтва та укр. слов'янофільство, що згодом трансформувалося в укр. народолюбство (укр. різновид Н.). Укр. Н. вирізняло також поєднання народної (народоцентризм) і національної ідей, прискіплива увага до національно-культурних завдань. Ідейні провідники укр. Н. - Драгоманов, Подолинський, Антонович - розглядали перспективи втілення соціалістичних ідеалів з позицій еволюціонізму і поступовості. Укр. народолюбці сповідували повне неприйняття будь-якого терору. Н. не є суто рос. або укр. феноменом. У певному аспекті його можна вважати інваріантним ідеологічним явищем консервативного типу, спрямованим на збереження селянського стану як основи історично конкретної національної ідентичності, на створення перепон модернізаторським руйнаціям, що супроводжують капіталістичний поступ.

Палама, Григорій (1296, Константинополь - 1359) - візантійський богослов, містик, теоретик ісихазму. В полеміці з Варл аамом Кал абрійським та Акіндином про фаворське світло розвивав вчення про відмінність Бога як сутності від енергій, через які він виявляє себе у світі і відкривається людині. Вчення П.Г. стало од 1351 р. офіційною доктриною православної церкви. Його ідеї знайшли відображення в історії укр. містичної думки, зокрема, в духовній спадщині П. Величковського, який був перекладачем з грецьк. мови і видавцем творів П.Г. у XVIII ст.

Прокопович, Теофан (1681, Київ - 1736) - укр. мислитель, богослов, церковний діяч. При хрещенні був названий Єлисеєм, справжнє прізвище, ймовірно, Церейський. Згодом узяв прізвище свого дядька - Теофана Прокоповича, професора і ректора КМА. Навчався в КМА, потім упродовж трьох років студіював у колегії св. Атанасія у Римі. Навчався також в ун-тах Швейцарії і Німеччини, зокрема в Йєні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину, понад десять років був проф. і ректором КМА, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. На вимогу царя Петра І П. проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву "вченої дружини", пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури і науки. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом із тим, на думку П., повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає. Ядром учення П. про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому розглядалась як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма - як основа їхньої якісної різноманітності. П. наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мовби якесь загальне життя всього світу". На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків: по-перше, на відміну кір Аристотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; по-друге, створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися. Заперечуючи атомістичне вчення, П. вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла. Високо оцінюючи розум людини, П. приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. П. визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще. Суттєве місце в творах П. відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. У своїх творах П. виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, "філософ на троні". Центральне місце в філософському вченні П. належить теорії держави і права. Створений ним перший в Росії варіант теорії просвіченого абсолютизму був наслідком застосування теорій природного права і суспільної угоди до осмислення реалій історії рос. державності і її нагальних потреб у петровську добу. Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; протидіяв намаганням боярської і церковної опозиції виступити проти петровських реформ; захищав демократичну за своєю сутністю ідею спільного блага - "всенародної користі". Створена П. теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права: Ліпсія, Греція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчень, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов'язаних з теорією природного права, наявній в укр. філософській і суспільно-політичній думці вже від друг, пол. XVI ст. Але запропонована П. теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції, а, сприяючи централізації Росії, слугувала придушенню тут автономістичних і самостійницьких прагнень у сфері державотворення. В поглядах П. відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво риторики" (рукопис, 1706); "Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави" (1726); "Духовний регламент" (1823).

Скрипник, Микола Олексійович (1872, слобода Ясинувата Катеринославської губ. - 1933) - укр. державний і партійний діяч, академік Всесоюзної Комуністичної Академії. Закінчив реальну школу, навчався в Петербурзькому технологічному ун-ті. Очолював ряд наркоматів, зокрема внутрішніх справ (1920), юстиції (1922 - 1927), освіти (1927 - 1933), заступник голови РНК України і голови Держплану (1933). Член ЦК КП(б)У і Політбюро ЦК КП(б)У. Організатор і фактичний керівник Українського ін-ту марксизму, від 1932 р. - ВУАМЛІНу, головний редактор УРЕ. Був переконаним пролетарським інтернаціоналістом, але водночас і українцем, що вперто боронив права укр. народу від рос. централізму: 1918 р. відстоював створення самостійної КП(б)У, 1922 р. замінив у проекті Союзу поняття "союзна держава" на "союз держав" тощо. Теоретик національного питання і вождь політики українізації. Заснував (1926) при Українському ін-ті марксизму кафедру національного питання, очолив и і перетворив на дослідницький центр всесоюзного значення. Вважав українізацію "найважливішою проблемою радянського уряду". Пропагував видання творів Винниченка, протестував проти конфіскації його гонорарів (1932), був частіше союзником, ніж опонентом діячів українського відродження.

[br]

Осн. тв.: "Статті й промови". Т. 2, ч. 1 (1929), Т. 1, 4, 5 (1930), Т. 2, ч. 2 (1931); "За ленінську філософію" (1931); "Вибрані твори" (1991).

Флоровський, Георгій Васильович (1893, Єлисаветград - 1979) - рос. богослов, філософ, історик культури, релігійний діяч. У 1916 - 1920 рр. - викладач Новоросійського ун-ту (Одеса). Од 1920 р.- в еміграції. Проф. Православного Богословського ун-ту в Парижі (1926 - 1939), проф. і декан Свято-Володимирської духовної академії в Нью-Йорку (1948 - 1955), проф. Колумбійського (1951 - 1955), Гарвардського (1956 - 1964), Принстонського (1964 - 1979) ун-тів. Активний учасник екуменічного руху. Початковий період творчості Ф. пов'язаний з участю в Євразійському русі (1920 - 1928), одним із теоретиків якого він виступав на поч. 20-х рр. Коло наукових інтересів Ф. у цей період становлять філософія, історія рос. культури і літератури. В 1923 р. у Празі захистив магістерську дис. "Історична філософія Герцена". Поступово відмежовуючись від євразійців (остаточно - у 1928 р.), Ф. цілковито зосереджується на проблемах православного богослов'я. Чільною з-посеред них є ідея неопатристичного синтезу, згідно з якою єдиною запорукою плідного розвитку християнської культури є постійне відновлення духовного зв'язку з грекопатристичною спадщиною як її життєдайним джерелом. Ідея неопатристичного синтезу лише окреслена, але не розгорнута Ф. усебічно. Певного спробою її реалізації є праця "Шляхи російського богослов'я" (1937), що містить аналіз складного і драматичного становлення рос. духовної культури. Попри певну упередженість оцінок (для Ф. основний критерій - це відповідність патристичному канону), ця праця зберігає наукову значущість донині, слугуючи своєрідним довідником (у т.ч. і бібліографічним) з історії рос. богослов'я, філософії й культури.

[br]

Осн. тв.: "Східні Отці IV ст." (1931); "Візантійські Отці V - VIII ст." (1933); "Шляхи російського богослов'я" (1937).

Фуко, Мішель-Поль (1926, Пуатьє - 1984) - франц. філософ, історик, теоретик культури, один із представників філософії структуралізму. Викладав в ун-тах Франції, Німеччини, Швеції, од 1970 р. - працює в Колеж де Франс. У творчості Ф. вирізняють два періоди. Перший (60-ті рр.) пов'язаний зі структуралістськими дослідженнями і створенням особливої наукової дисципліни "археології культури". Аналізуючи історично мінливі форми організації людського буття, Ф. намагається розглянути їх як синтез "фундаментальних кодів культури", що керують усіма формами її сприйняття і вартостями, і "чистих практик" застосування цих кодів, що створюють "історичне a priori" науки, раціональності, досвіду. Типи історичного a priori у сфері знання Ф. називає епістемами. "Археологія культури", за Ф., відрізняється від історії культури своєю спрямованістю не на історію розвитку певного феномена, а на історію "умов його можливості". Від 1970 р. Ф. звертається до аналізу феномена влади як безособової стихії, що пронизує собою все поле культурних взаємодій. Дослідницький інтерес спрямовується на розкриття механізму культурної репресії, що втілюється в певному панівному типові дискурсу, котрий легітимує себе як стандарт і зразок. У цей період творчість Ф. набуває дедалі більшого постструктуралістського характеру; він із захопленням сприйняв появу "Анти-Едипа" Дельоза і Гваттарі. В свою чергу, видатні представники постструктуралізму визнавали праці Ф. одним із евристичних джерел їхньої власної творчості. Зазначена трансформація стала логічним підсумком філософського розвитку Ф.

[br]

Осн. тв.: "Історія безумства в класичну епоху" (1961); "Народження клініки..." (1963); "Словаі речі" (1966); "Археологія знання" (1969); "Ніцше, генеалогія, історія" (1971); "Нагляд і покарання" (1975); "Гра влади" (1976); "Історія сексуальності". У 3 т; (1976 - 1984).

ХАРИЗМА ( від грецьк. χάρισμα - божественний дар) - 1) Термін, застосування якого пов'язане із релігійними проповідями періоду раннього християнства. У першому посланні апостола Павла до коринтян йдеться про "духовні дари", пильнування яких збагачує людину і сприяє "збудуванню Церкви"; особливо ж наголошується на дарі "говорити мовами" і пророкувати; найвища X., за Біблією, це Любов. 2) Термін на позначення особливої, виняткової обдарованості людини, що вирізняє її з-посеред інших впливом на загал завдяки надзвичайним здібностям (геній), силі духа, дарові слова, моральним якостям, відданості ідеї чи ідеалові, що передається іншим не на підставі щонайдосконаліших, раціонально-аналітичних аргументів, а через безпосереднє (емоційне, цілісно духовне, часом пророче, магічне) проникнення до душ, сердець, умів інших людей. На соціально-філософському та соціологічному рівнях термін X. уперше був застосований нім. протестантським теологом і філософом Трьольчем (1865 - 1923) та М. Вебером. Попри певну спільність підходів до X. обох теоретиків (на неї вказував сам Вебер), між ними існує значна відмінність, пов'язана із загальною концептуальною позицією та залученим до аналізу матеріалом. Для Трьольча X. - важливий складник функціювання етичних вчень західного християнства В. ебер застосовує цей термін насамперед у загальносоціологічному сенсі, вирізняючи особливий харизматичний тип панування - поряд із традиційним та формально-раціональним. Як соціолог влади, що наголошував на відмежуванні соціології від цінностей, Вебер розглядав X. безвідносно до змісту, яким наповнював її сам носій X. Безумовний авторитет носія X. - харизматика - базується на силі його індивідуального дару. З огляду на це, Перикл, Солон, Цезар, Наполеон, Будда, Ісус, Магомет постають, на думку Вебера, як уособлення надзвичайної X., незалежно від змістового наповнення та характеру їхніх дій, вчень, думок.

Ціцерон, Марк Туллій (106, Арпінум - 43 до н. е.) - римський філософ-еклектик, оратор, теоретик риторики. Його життя і діяльність припадають на період активного проникання давньогрецьк. філософії в римську культуру. Особлива роль тут належить представникам Середньої Стої (серед. II ст. до н. е. - поч. н. е.), Панецію (185 - 110 до н. е.) та Посидонію (135 - 51 до н. е.), які відіграли вирішальну роль у поширенні стоїцизму серед освічених римлян за тих часів. Школу Посидонія відвідували також Ц. і Помпей. Від Ц. розпочинається відлік історії римської філософії. В історії культури Ц. належить також місце найвидатнішого оратора Рима, вишуканого інтерпретатора текстів давньогрецьк. філософів З. авдяки глибині й точності осягнення ним філософських творів Платона, Аристотеля, представників скептицизму, стоїцизму, епікуреїзму та простоті й витонченості стилістики їхнього викладу ці твори зажили популярності як у добу Римської імперії, так і в подальші часи. Позитивна роль Ц. як філософа-еклектика виявилася у кількох напрямах. По-перше, він здійснив не механічне "змішування" змісту різних філософських шкіл, а його переосмислення шляхом віднаходження елементів спільного у підходах різних філософів. По-друге, Ц. прагнув урівноважити крайнощі у цих підходах, якщо спільних елементів не існувало. Зокрема, схвально ставився до поміркованих форм скептицизму, заперечував екстремальні прояви аскетизму в етиці стоїків; наполягав на збереженні традицій, але при цьому вважав за необхідне здійснювати їхню поступальну трансформацію; засуджував застосування насильства. По-третє, еклектика стала певним підґрунтям для розширення діапазону творчих здобутків Ц., сприяла створенню ним оригінальних філософських творів, особливо етико-моралістичного змісту. Поєднання у творах Ц. філософської проникливості та мовної досконалості високо цінував Сковорода. У передмові до здійсненого ним перекладу із книги Ц. "Про старість" Сковорода зауважував, що у цьому творі мова "дихає високими думками"; головний герой промовляє не щелепами і не губами, а "серцем і грудьми говорить римлянин". У своїх теоретичних дослідженнях з риторики Ц. наголошував на тісному зв'язку риторики з філософією, мистецтва мовлення із мистецтвом мислення.

[br]

Осн. тв.: "Про природу богів"; "Про обов'язки"; "Про передбачення"; "Про найбільше добро і зло"; "Про дружбу"; "Про республіку"; "Про закони".