сфера

Омельянчик, Валентин Йосипович (1954, Київ) - укр. філософ. Закінчив ф-т кібернетики (1976) та аспірантуру по кафедрі логіки філософського ф-ту (1979) КНУ ім Т. Шевченка. Захистив докт. дис. (1993). Пров. наук, співр. сектора логіки Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Основна сфера зацікавлень: логічні, онтологічні, епістемологічні та історичні аспекти теорії модальних понять та її застосування в метафізиці, філософії свідомості, теорії дії та філософії науки. Член Міжнародного тов-ва з вивчення середньовічної філософії (S.I.E.P.M.); член франц. тов-ва (S.O.P.H.A.); чл.-кор. Європейського тов-ва з аналітичної філософії (E.S.A.P.).

[br]

Осн. тв.: "Можливість, структура, дія (вступ до модального реалізму)" (1991); "Як міркувати про акратичну дію практично?", англ. мов. (1996); "Екстенсіональна свідомість", франц. мов. (1997 - 1998); "Абеляр, послідовник Амоніуса. (Ранні середньовічні коментарі на фрагмент "Про витлумачення") 23а7-18, англ. мов. (1998); "Аристотелівська екстенсіональна модальність: інтуїції Я. Хінтикки, логіка Я. Лукасевича та вердикт М. Мінуччі", англ. мов. (1999).

Павелко, Олексій Пилипович (1918, с. Прохори Чернігівської обл. - 2001) - укр. філософ. Закінчив філологічний ф-т Ніжинського педагогічного ін-ту (1938). У 1946 - 1947 рр. працював у складі укр. дипломатичного представництва при ООН (Нью-Йорк). У 1973 р. захистив докт. дис., проф. Працював на посаді проректора НПУ ім. М. Драгоманова, зав. кафедрою філософії цього ж ун-ту. Сфера наукових інтересів - історія укр. філософії. Автор близько 100 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "З історії суспільно-політичної думки в Україні" (1972); "Історія філософії на Україні". Т 2., у співавт. (1987).

Піддубний, Володимир Андрійович (1940, Харків) - укр. соціолог. Закінчив філософський ф-т ЇСНУ ім. Т. Шевченка (1969). Канд. філософських наук (1977) О. д 1969 р. працював в Ін-ті філософії НАНУ, од 1991 р. - в Ін-ті соціології НАНУ Ч. л.-кор. Української Академії наук національного прогресу. Сфера наукових інтересів - суспільство в кризових ситуаціях, соціальні нововведення, соціологія управління, соціологія етносу.

[br]

Осн. тв.: "Ціннісні орієнтації робітничої молоді", у співавт. (1978); "Керівник - організатор і вихователь", у співавт. (1985); "Соціальний морфогенез: еволюція і катастрофи", у співавт. (1993); "Життя етносу: соціокультурні нариси", у співавт. (1997) та ін.

ПОЗИТИВІЗМ ( від лат. positivus - позитивний) - філософська течія, яка стала домінантою європейської культури у друг. пол. XIX ст. В історичній еволюції П. вирізняють три етапи: класичний (Конт, Літтре, Тен, Ренан, Дж. Мілль, Спенсер та ін.), емпіріокритицистський 0Млх, Авенаріус, Пірсон, Дюем та ін.), неопозитивістський (Шлік, Карнап, Рейхенбах та ін.). Основоположник П. Конт, якому належить також термін "П.'\ кинув радикальний виклик метафізичній традиції європейської культури і проголосив настання нової епохи - справді наукового (тобто позитивного) знання. Наука (як сфера позитивного знання) не потребує спекулятивного обґрунтування. Вона сама спроможна здійснити будь-які грандіозні теоретичні синтези знання, що здобувається засобами різноманітних спеціальних наукових дисциплін. Слово "філософія" на цьому етапі позитивісти зберігають лише за тією галуззю науки, яка культивує методи синтетичного об'єднання позитивного знання. На рубежі XIX - XX ст. П. переживає кризу, зумовлену науковою революцією, що охопила майже всі галузі природознавства. Наслідком цієї кризи було започаткування другого етапу П., на якому стратегічне завдання вбачається не у створенні всеосяжних "синтетичних" систем, що систематизують універсально-загальні висновки наук про природу, суспільство й мислення, а в розробці по-справжньому наукової теорії пізнання, з якою тепер ототожнюється емпіріокритицистська епістемологія. Третій етап еволюції П. (неопозитивізм) пов'язаний із діяльністю представників логічного П„ Віденського гуртка та аналітичної філософії. Однією з провідних тез цього періоду є проголошення філософії не наукою про реальність, а практикою аналізу штучних і природних мов Г. оловна мета такого аналізу вбачається в елімінації з науки усіх тих понять, міркувань, псевдопроблем, які не мають пізнавального сенсу. Відмовляючись від догм махістського біологізму та психологізму, неопозитивісти намагаються досягти цієї мети у процесі удосконалення апарату математичної логіки і побудови дедалі потужніших логічних моделей Ф. ілософія виправдовується лише тією мірою, якою вона прояснює деякі з розрізнень, що не були ясними до її втручання. Для неї нема й не може бути ні єдино істинного філософського методу, ні будь-яких нездоланних меж. Такого роду підходи і до філософії, і до науки створили підґрунтя для трансформації П. у постпозитивізм.

ПСИХОАНАЛІЗ - вчення про позасвідоме, його роль у житті людини, про конфлікти та гармонію позасвідомого і свідомості. На цій теоретичній основі ґрунтується практика П. - стратегія спілкування аналітика і пацієнта, яка приводить до розв'язання внутрішніх конфліктів і звільнення від глибинних психічних травм і комплексів через їх усвідомлення. Основи теорії П. були розроблені Фройдом, який визначив цю теорію як матапсихологію. Основу її становить вчення про "Воно" (позасвідоме або підсвідоме), "Я" (свідомість або "Его") та "Над-Я" ("Супер-Его" або "Цензор"). Позасвідоме, за Фройдом, - джерело сексуальної енергії - лібідо, що є основою всіх психічних процесів. Свідомість формується під впливом зовнішньої реальності - передусім під впливом спілкування з батьками. Позасвідоме та свідомість перебувають у постійному конфлікті, який розв'язується через витіснення - повернення позасвідомих імпульсів у своє джерело та сублімацію - вихід їх у реальність у формі артефактів культури. "Над-Я" ("Цензор") - це сфера позасвідомого, яка контролює дії свідомості і пов'язана з образом одного з батьків. Од 30-х рр. XX ст. поняття "П." виходить за межі вчення Фройда, яке отримує назву ортодоксального П. Це відбувається передусім завдяки діяльності Юнга, Адлера, Фромма, які продовжують і трансформують ідеї Фройда. Юнг, який називає своє вчення аналітичною психологією, розробляє поняття колективного позасвідомого та його архетипів - глобальних структур психіки, що визначають поведінку будь-якого представника людського роду. Адлер досліджує потяг до влади як компенсацію та надкомпенсацію відчуття неповноцінності. Фромм вводить у теорію П. поняття відчуження людини, виходячи на проблему непрофільної та біофільної орієнтації індивіда. На ґрунті П. сформувався особливий різновид етики - психоаналітична етика. Її головне призначення - регламентація відносин психоаналітика та пацієнта. Відправним принципом цієї етики є те, що психоаналітик не має права розголошувати будь-які дані про свого пацієнта без його дозволу, адже до психоаналітика звертаються психічно здорові люди, які цілком відповідають за свої дії і прагнуть набути особистісної аутентичності. У широкому сенсі вислів "психоаналітична етика" стосується етичних концепцій представників психоаналізу.

Сверстюк, Євген Олександрович (1928, с. Сільце Волинської обл.) - укр. філософ, літературний критик. Закінчив філологічний ф-т ЛНУ ім. І. Франка (1952). Докт. філософії Українського вільного ун-ту (Мюнхен, 1993). Президент українського ПЕН-клубу, президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. У 1972 р. заарештований і засуджений "за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву" до семи років таборів і п'яти років заслання (відбував покарання у Пермській обл.). 1983 р. повернувся до Києва. Від 1988 р. - редактор газ. "Наша віра". Сфера наукових інтересів - релігійно-етична, суспільно-політична тематика, літературно-філософська критика. Автор численних статей і есеїв, поезій, перекладів із нім., англ., рос. мов.

[br]

Осн. тв.: "Собор у риштуванні" (1970); "Підпільні есеї" (1976); "Уроки вічного Бога" (1990); "Шевченко і час" (1996); "Блудні сини України" (1999); "На святій надії. Вибране" (1999).

Семенюк, Едуард Павлович (1935, Жмеринка) - укр. філософ. Докт. філософських наук (1979), акад. Української академії інформатики (1992), член Нью-Йоркської академії наук (1994). Закінчив радіотехнічний ф-т НУ "Львівська політехніка" (1957), аспірантуру кафедри філософії ЛНУ ім. І. Франка (1970) О. д 1993 р. - зав. кафедрою філософії Українського лісотехнічного ун-ту (Львів). Сфера наукових інтересів - філософія та методологія сучасної науки, інформаційна культура суспільства, філософія сталого розвитку.

[br]

Осн. тв.: "Технічні науки та інтегративні процеси: філософські аспекти", у співавт. (1987); "Інформаційний підхід до пізнання дійсності" (1988) та ін.

Суїменко, Євгеній Іванович (1932) - укр. філософ. Закінчив історико-філологічний ф-т Дніпропетровського ун-ту (1957). Докт. філософських наук (1989), проф. У1981 - 1990 рр. - ст. наук. співр., потім зав. від. соціальних проблем виховання молоді Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Од 1990 р. - головний наук. співр. Ін-ту соціології НАНУ. Сфера наукових інтересів: соціально-філософські та соціологічні проблеми виробництва! праці, управління виробничими колективами, виховання учнівської молоді. Останнім часом працює в галузі економічної соціології. Автор понад 100 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Актуальні проблеми соціології праці" (1974); "Психологія єдиноначальності і колегіальності", у співавт. (1975); "Діалектика развитку і становлення відносин колективізму" (1988).

Сундирева, Марія Іванівна (1919, м. Уржум) - укр. філософ. Закінчила Чуваський педагогічний ін-т (1942), аспірантуру при КНУ ім. Т. Шевченка (кафедра історії філософії). Захистила канд. дис. (1953). В 1949 - 1964 рр. - викладач історії філософії КНУ ім. Т. Шевченка. У 1964 - 1975 рр. - ст. наук. співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Сфера наукових досліджень: питання історії філософії і природознавства, деякі світоглядні аспекти вчених України і Росії.

[br]

Осн. тв.: "З історії боротьби матеріалізму з ідеалізмом у вітчизняному природознавстві XIX ст." (1964); "Діалектико-матеріалістичні ідеї у біології. Розвиток філософії в Українській РСР" (1968).

ТЕОРІЯ ( від грецьк. υεωρία - розгляд, міркування, вчення) - 1) В широкому розумінні - особлива сфера людської діяльності та її результатів, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об'єктивну діяльність, протистоїть практиці як предметно-чуттєвій діяльності і водночас перебуває з нею в органічній єдності. Т. виростає з практики, узагальнює її та обґрунтовується нею, а практика осмислюється, організується і спрямовується Т. В цьому розумінні Т. набуває дещо метафоричного значення. Філософський зміст взаємодії Т. і практики розкривається через взаємозв'язок категорій теоретичного і практичного. 2) У власному розумінні - форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне і систематичне уявлення про закономірності та сутнісні характеристики об'єктів. Т. є найрозвинутішою і найдосконалішою формою організації наукового знання. Серед інших форм (абстракції, асоціації абстракцій, гіпотези тощо) Т. вирізняється багатьма ознаками і насамперед будовою і пізнавальними функціями. В процесі пізнання Т. виступає як система понять, висловлювань, умовиводів, зведених до єдиного об'єднавчого начала, роль якого відіграє певна узагальнююча ідея. Характерним для будови теорій є те, що всі її твердження і поняття поділяються на дві групи. Перша, кількісно невелика, охоплює сукупність вихідних понять і тверджень, що лежать в основі Т. і формулюють фундаментальні закони чи властивості об'єктів, які вивчає теорія. Вихідні твердження називаються принципами, постулатами або аксіомами. Другу групу становить сукупність похідних понять і тверджень Т., що з тією чи іншою силою логічної необхідності випливають з вихідних тверджень. Похідні твердження називаються логічними наслідками, висновками або теоремами. Прийнятий спосіб логічного встановлення істинності теорій (спосіб доведення) тісно пов'язує між собою всі поняття та твердження і створює логічну структуру Т., надаючи їй характеру цілісної, відносно замкненої системи знання. В пізнавальному відношенні Т. є істинним знанням. Вона є узагальненням об'єктивних фактів, досвіду, суспільно-історичної практики людей, формулює закони, що визначають відношення між об'єктами. Т. є формою систематизації наукових знань, способом опису об'єктивної дійсності та засобом пояснення її закономірностей. Т. здатна передбачати нові явища, закономірності, тенденції розвитку тощо. Кожна розвинена наука будується з багатьох відносно самостійних і пов'язаних між собою Т. Розрізняють різні типи Т. За предметом їх поділяють на математичні, фізичні, біологічні, соціогуманітарні тощо; за будовою - на дедуктивні, істинність тверджень яких встановлюється шляхом виводу із тверджень вихідних, і недедуктивні, істинність тверджень яких доводять за допомогою аргументації фактами. Дедуктивні Т., побудовані як логічне мислення, називаються формалізованими. За характером відношення до дійсності розрізняють Т. змістовні, коли Т. є відображенням конкретної частини реальності, і формальні, коли Т. виступає тільки як форма, безпосередньо не пов'язана з тією чи іншою предметною областю. Формальні Т., що їх розглядають як сукупність упорядкованих знаків, називають знаковими або логістичними системами; коли ж упорядковану сукупність знаків розглядають у зв'язку з певними їх значеннями, то такі формальні Т. називають мовами (Т. як мова) С. еред сукупності Т., споріднених за своїм предметом, виділяють фундаментальні Т., які займають провідне місце в тій чи іншій науці. Вони є основою її розвитку, формують спосіб мислення, який панує в цій науці. Напр., у сучасній фізиці такими Т. є квантова механіка, теорія відносності, в біології - еволюційна теорія, генетика. В сучасних умовах Т. виступає основною формою розвитку науки. Т. виникає, як правило, у вигляді гіпотези на базі узагальнення наукових фактів. Гіпотеза переростає в Т. внаслідок перевірки її за допомогою досліду, спостереження, практичного застосування.

Ткачук, Марина Леонідівна (1964, Чернівці) - укр. філософ, історик філософії. Закінчила філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1986). Докт. філософських наук (2000). Проф. кафедри філософії та релігієзнавства НУ "КМА". Сфера наукових інтересів: проблеми теорії та методології історії філософії, історія академічної філософії в Україні, рос. релігійна філософія.

[br]

Осн. тв.: "Філософія світла і радості: Олексій Гіляров" (1997); "Юркевич Памфил. З рукописної спадщини", упорядкування, переклад, коментар (1999); "Київ в історії філософії України", у співавт. (2000); "Київська академічна філософія XIX - поч. XX ст.: Методологічні проблеми дослідження" (2000).

ТЛУМАЧЕННЯ - одне з понять, яким позначається смислотворча діяльність у культурі. Т. охоплює процес розуміння та його результат (трактування), а також відповідне подання та обґрунтування Е. тимологічно пов'язане зі словом "тлум" - натовп, гурт, загал, що зумовило його первинне значення: пояснення чогось "іншого" (відмінного від повсякденності та звичаєвості), що здійснюється публічно й призначається для цілої спільноти З. огляду на це, Т. вимагає посередництва обізнаного інтерпретатора та особливої ритуальності. Значимість і ступінь "закритості" того, що треба зрозуміти, визначають міру публічності Т. та ієрархічний статус посередника, який має не лише зрозуміти приховані смисли, а й зробити їх осяжними для всієї профанної спільноти. Як загальне цілісне поняття Т. було засвоєне від доби Античності подальшою герменевтичною традицією, спрямованою насамперед на осмислення сакральних текстів (екзегеза Святого Письма, кабалістика, протестантська теологія); останні пов'язували Т. з божественним натхненням, або просвітленням, що спиралося, одначе, на певні принципи й техніки інтерпретації. З розвитком герменевтики сфера її застосування десакралізується - виникають юридична та історична герменевтики, філологія, філософська герменевтика, завдяки чому поняття, що описують складний процес смислотворення уточнюються й розмежовуються. У філософії термін "Т." може виступати синонімом до екзегези, інтерпретації, розуміння, пояснення. Це пов'язано зі становленням філософської герменевтики (див. герменевтика філософська). Т. досить часто вживається у філософсько-герменевтичних текстах Дильтея, Гайдеггера, Гадамера, Рикера на позначення нерозрізненої цілості всього смислотворчого процесу, при цьому Т. не надається визначальної методологічної чи екзистенційної значущості. Т. розглядається як проміжний процес, що супроводжує розуміння і відрізняється від інтерпретації довільністю (аж до залучення інших форм знаковості). Завдяки варіативності Т. сприяє розширенню горизонту бачення "Іншого" та подальшому поглибленню розуміння.

Тофлер, Елвін (1928, Нью-Йорк) - амер. філософ-футуролог, соціолог, публіцист. Проф. Корнельського ун-ту, радник фонду Рокфеллера, корпорації Ай Бі Ем, Ін-ту майбутнього. Головна тема творів Т. - стратегія виживання людської цивілізації в умовах прискореного наростання змін, кризових явищ, що породжені зіткненням "хвиль" цивілізаційного розвитку, зміщення влади під тиском нових надіндустріальних реалій. У кн. "Футурошок" Т. пропонує "теорію адаптації" - систематичне управління змінами, що має включати довгострокове планування, застосування соціальних критеріїв оцінки планування, послідовну зміну демократичних інституцій з огляду на нові соціальні цілі. Стара індустріальна система з її економоцентризмом, короткостроковим плануванням і антидемократизмом не здатна справитися з лавиною змін (футурошоками), що накочуються на людство у прискореному ритмі. Тому, згідно з Т., потрібна стратегія "соціального футуризму". У наступній кн. "Третя хвиля" Т. характеризує кінець XX ст. як зіткнення двох "хвиль": індустріальної, яка діяла в напрямі централізації та уніфікації, і суперіндустріальної, що має протилежне спрямування. Це зіткнення має своїм наслідком низку кризових явищ, які треба осмислити не як ознаки загального занепаду людської цивілізації, а як перехід до нової матриці, навколо якої формується цивілізація "третьої хвилі". На відміну від індустріального суспільства, функціювання якого пов'язане з промисловим виробництвом і ринковою економікою, цивілізація "третьої хвилі" є "трансринковою". Виникає своєрідний симбіоз - виробництво-дляспоживання, а "електронний котедж" стає поліфункціональним осередком суспільства. Пафос книги полягає у необхідності зрозуміти напрям змін, не піддатися впливові безладу, що супроводжує ці зміни. У завершальній кн. трилогії "Переміна влади" та в наступних працях Т. конкретизує ідеї, започатковані раніше В. ін зосереджується на тому, якими мають бути нові форми влади, яка роль знання та інформації у їх розбудові, яким чином має бути змінена уся сфера владних структур в інформаційному суспільстві.

[br]

Осн. тв.: "Футурошок" (1970); "Третя хвиля" (1980); "Передбачення і передумови" (1983); "Переміна влади" (1990); "Війна та антивійна" (1993).

УЗАГАЛЬНЕННЯ - 1) Розширення обсягу поняття шляхом зменшення конкретизуючих ознак його змісту (абстрагування від специфічних ознак предметів даного виду і збереження загальних ознак, властивих однаковою мірою всім видам даного роду). Напр., від вихідного поняття "класична логіка" здійснюється перехід до більш загального поняття "логіка". 2) Перехід від одиничних або часткових суджень До загальних (т. зв. індуктивне узагальнення): виявляючи деяку спільну ознаку в окремих елементів певного класу, робиться висновок (категоричний при доблідженні всіх елементів цього класу та проблематичний при розгляді класу в неповному обсязі) про притаманність цієї ознаки даному класу в цілому. 3) Виявлення закономірних принципів зв'язку певних явищ чи їх характеристик, на підставі чого можна було б здійснювати експлікацію та прогнозування динаміки всіх окремих феноменів, що знаходяться в області дії даних принципів. Таким чином, У. завжди пов'язане з переходом знання (як окремих думок, так і цілих теорій) на вищий рівень абстракції. Хоча при цьому послаблюється т. зв. "емпірична наочність" знань, проте завдяки У. розширюється сфера їх застосовності. Граничні загальним поняттям, що відображають універсальні закономірні зв'язки і відношення, які існують в об'єктивній дійсності, є категорії У. загальнене знання дає змогу глибше відобразити дійсність, проникнути в її сутність. Протилежними У. є конкретизація і специфікація, які виражають перехід від загального до особливого і одиничного (див. загальне).

УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОЮ (екологічний менеджмент) - поняття, яке обіймає такі сфери людської діяльності, як раціональне природокористування, або раціональне використання природних ресурсів, а також управління діяльністю в галузі довкілля. Система екологічного менеджменту має бути невід'ємним складником стратегії будьякого підприємства чи компанії, що має справу із впливами на довкілля. Концепція екологічного менеджменту компанії вперше була застосована в Європі в Нідерландах 1985 р. і згодом набула широкого поширення в компаніях бага - тьох країн Зх. Європи і США. В деяких країнах розроблені національні стандарти екологічного менеджменту. На сучасному етапі екологічний менеджмент визначається також як сфера діяльності, спрямована на охорону природних екосистем. Це визначення екологічного менеджменту прийшло на зміну попередньому розумінню менеджменту як діяльності, пов'язаної здебільшого із використанням природних ресурсів. Сучасне розуміння У. п. вимагає нового осмислення екосистем і біорозмаїття. Збереження біологічного та ландшафтного розмаїття - це лише частина екологічного менеджменту. Спеціалісти в цій галузі повинні не лише володіти багатоаспектними знаннями в галузі природничих наук, а й бачити специфічні проблеми, зумовлені політичним, соціальним та економічним контекстом. Таким чином, У. п. вимагає контекстуального мислення. Воно має розглядатись як еволюційний процес, оскільки екосистемний контекст є розмаїтим, комплексним і динамічним. З огляду на це, виділяють наступні аспекти У. п.: ієрархічний контекст, екологічні межі, екологічна інтегрованість, збір даних, моніторинг, адаптивний менеджмент, міжгалузева (міжвідомча) взаємодія, організаційні зміни, інтегрованість людини в природу та її цінності.

Хоменко, Ірина Вікторівна (1961, Небіт-Даг) - укр. філософ. Закінчила філософський ф-т КНУ ім Т. Шевченка (1982). Докт. філософських наук (1996), проф. (1997). Од 1982 р. працює в КНУ ім. Т. Шевченка, од 1987 р. - на кафедрі логіки філософського ф-ту. Сфера наукових інтересів - логічний аналіз дискурсу, логічний аналіз дії, теорія аргументації.

[br]

Осн. тв.: "Логіка - юристам" (1998); "Логіка в задачах" (1998); "Логіка" (2000); "Еристика" (2000); "Основи логіки", у співавт. (1996); "Дискурс еристичної комунікації"//"Філософська думка". - 2000. - № 2; "Логіка/Практикум" (2002).

Чайка, Тетяна Олексіївна (1947, Біла Церква) - укр. філософ. Закінчила філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1971). Канд. філософських наук (1997) О. д 1976 р. - викладач філософії у вузах Києва (Київський торговельно-економічний інститут, НаУКМА). Од 1992 р. - співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Сфера наукових інтересів - києворуська і давньоукр. моральна і релігійна культура; етико-психологічні аспекти Голокосту в Україні (дослідження на базі матеріалів "усної історії").

[br]

Осн. тв.: "Голокост в Україні: історія, психологія, етика: Матеріали до навчального курсу" (2000).

Шевченко, Володимир Ісакович (1940, Макарів) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1969). У1993 р. захистив докт. дис. Працює зав. кафедрою філософії Чернігівського державного педагогічного ун-ту ім. Т. Шевченка. Сфера наукових інтересів - історія укр. філософії та розробка проблем методології історичного пізнання.

[br]

Осн. тв.: "Концепція пізнання в українській філософії" (1993); "Філософія: Історіях сучасність" (1996); "Нарис філософської думки Чернігово-Сіверщини (XI - початок XVIII ст.)" (1999).