сутність

1. n

1) бот. серцевина (рослини); стрижень

2) біол. м'якоть

3) суть, сутність

4) сила, енергія

5) спинний мозок

2. v

1) виймати серцевину

2) забивати проколом спинного мозку (про худобу)

* * *

1) бioл. паренхіма, м'якоть; бoт. серцевина ( рослини)

2) спинний мозок

3) суть, сутність ( pith and marrow)

4) сила, енергія; запал, завзятість, гарячність

5) вага; міцність

1) забивати ( худобу) проколюванням спинного мозку або обезголовлюванням; руйнувати спинний мозок або центральну нервову систему

2) витягати серцевину ( з рослин)

АБСОЛЮТНЕ і ВІДНОСНЕ - категорії діалектики для позначення суперечливої єдності у речах двох моментів: 1) безумовного, самодетермінованого, самостійного, такого, що існує в речах як самих по собі, безвідносно щодо інших, і тому стійкого; 2) опосередкованого, обумовленого, релятивного, такого, що визначається іншими речами, існує у відношенні до них і має плинний, тимчасовий характер. В історії філософії абсолютне тлумачили як надісторичну, позачасову і нестворювану сутність, що виступала як єдино дійсна реальність (абсолютний дух, абсолютна ідея, абсолютна особистість, абсолютні принципи моралі тощо). На відміну від абсолютного, відносне розглядалося як умовне, тимчасове, що приховує незмінну і вічну абсолютну основу. У стародавній філософії абсолютне ототожнювалося також з досконалим, самодостатнім буттям, що існує природно (за Аристотелем, для вогню природно - здійматися вгору, для каміння - падати вниз). У Середні віки А. і В. протиставлялись одне одному як божественне і мирське, небесне і земне, вічне і скороминуще. Духовна першосутність розглядалася як єдина, всезагальна і безпочаткова. Термін "абсолютне" вперше застосували Мендельсон і Якобі для позначення "Бога". У філософії Спінози А. - "Природа". У користування цей термін ввів Шеллінг. Категорії абсолютності і відносності широко використовувалися як сутнісні характеристики простору і часу (Ньютон), етики (абсолютна етика Спенсера, етичний релятивізм Ніцше), істини (абсолютна і відносна істина у марксизмі), ідеалістичної філософії (абсолютний ідеалізм Гегеля і Бредлі). А. і В. - моменти одного й того самого. Перебільшення одного з них призводить до пізнавальної безвиході, як, наприклад, у суперечках представників концепцій автогенезу та ектогенезу у біології, інтерналізму та екстерналізму в методології наукового пізнання, ідей плюральності (див. плюралізм) і єдності світу в філософії. Відкидання абсолютного моменту зумовлює пізнавальний релятивізм, як наслідок - породжує суб'єктивізм, скептицизм, агностицизм та ірраціоналізм. Ігнорування моменту В. прирікає на догматизм і закостеніння думки, фактуалізм і позитивізм, превалювання аналізу над синтезом. Єдність А. і В. випливає з нерозривності розмежованості і зв'язків, перервного і неперервного, сутності і явища, речі і її властивостей.

ПРОТИЛЕЖНОСТІ - визначеності, які виключають, проте й обумовлюють, і доповнюють одна одну. їхніми різновидами є сукупність полярних категорій, таких як буття і небуття, сутність і явище, форма і зміст тощо. П. - спеціальний предмет дослідження філософії взагалі й діалектики зокрема - як її складової частини. П. - відмінності, що доведені до крайньої межі, найбільш узагальнені (загальне якраз і вивчає філософія) В. ідмінностей завжди багато, бо кожну властивість можна порівнювати і співвідносити з багатьма іншими, а П. - завжди лише дві. Так, кольорів з відтінками безліч, а до П. належать лише світло і темрява. До того ж, філософія вивчає не будь-які П., а П. як "суттєві відмінності" (Гегель), що відбивають фундаментальні властивості світу і буття людини, їхні сутнісні риси. Дійсність суперечлива, складна і містить в собі як позитивне, так і негативне. В той же час існує певна асиметричність П., принаймні тих, що визначають основні цінності людського життя і відповідні атрибути світу. Так, до загальнолюдських цінностей відносяться істина, добро, краса, свобода і т. ін., а не їхні антиподи. П. відрізняються у формальній логіці і діалектиці.

1. філос. буття

2. об'єктивне/ реальне існування; реальність

3. те, що реально/ об'єктивно існує

4. суть, сутність

5. утворення, держава

- class entity класова сутність

- international entity юр. суб'єкт міжнародних відносин

- political entity політична реальність/ суть

- Zionist entity сіоністське утворення, сіоністська держава (Ізраїль)

АТМАН (санскр. - дихання, душа, життєвий принцип, самість, сутність, розуміння) - одне з базових понять індуїзму й інд. філософії, яке позначає вічну та незмінну сутність, суб'єктивну духовну першооснову сущого, вище "Я". А. неодмінно пов'язується із брагманом, вищою об'єктивною реальністю, збігаючись з нею різною мірою тотожності у процесі свого сходження до абсолютної ідентичності. Виділяється чотири рівні співвідношення або ототожнення у процесі зняття суб'єкт-об'єктної опозиції: 1) А. як тілесне "Я" - брагман як Космос; 2) А. як життєве "Я" - брагман як душа світу; 3) А. як інтелектуальне "Я" - брагман як самосвідомість; 4) А. як інтуїтивне "Я" - брагман як блаженство. Уявлення про А. трапляється вже у ранніх ведичних текстах, в яких це поняття позначає не лише дихання, а й життєвий дух, що тлумачиться як певний метафізичний принцип. Свого ж остаточного розуміння набуває у пізніх Упанішадах.

ЕМПІРИЧНЕ і ТЕОРЕТИЧНЕ - філософські категорії для позначення двох взаємопов'язаних рівнів пізнання та відповідної характеристики набутих знань Е. мпіричне пізнання, головними пізнавальними прийомами якого є спостереження і експеримент, розкриває фактуальність досліджуваних явищ та кореляції між ними, дає описання їх у формі протоколів, спостережень, графіків, таблиць тощо. Об'єктами емпіричного пізнання є безпосередні фрагменти дійсності, осмислені свідомістю. На відміну від емпіричного теоретичний об'єкт - це не безпосередня репрезентація дійсності, а її логічна реконструкція за допомогою абстрагування та ідеалізації (напр., точка, що не має розмірів; абсолютно чорне тіло, ідеальний газ). Головною для теоретичного пізнання є побудова теорії, яка являє собою форму систематизованого, узагальненого, внутрішньо несуперечливого, вірогідного знання про сутність досліджуваних явищ. Теорія розкриває причини і формулює закони, що виражають внутрішні, істотні, необхідні зв'язки, дають пояснення певному колу явищ і створюють можливість передбачення в даній предметній галузі. Без нагромадження емпіричного матеріалу неможливе пізнання дійсності, однак лише теорія, яка підтверджується практикою, забезпечує проникнення в сутність явищ дійсності.

НОУМЕН ( від грецьк. νοονμενον - те, що осягається розумом, збагненне) - термін, широко вживаний у філософії Середньовіччя і Нового часу, де він означає об'єкт, що осягається розумом, на противагу феномену як об'єкту чуттєвого сприйняття. Особливого значення поняття "Н." набуло у філософії Канта, де воно постає одним із синонімів речі в собі. За Кантом, "річ в собі", на рівні трансцендентального досвіду, є реальною непізнаванною сутністю - джерелом відчуттів. За його межами, у сфері трансцендентного, "річ в собі", як принципово непізнаванне, - це світ як ціле, душа, Бог. Межа, яка відділяє світ досвіду від світу "речей в собі", є Н. - особливе, "демаркаційне" поняття, яке обмежує процес пізнання для того, щоб розсудок не впав в оману, що стає неминучим при спробі застосувати категорії за його межами. Сукупність понять-ноуменів створює особливий, інтелігібельний світ, або світ ноуменальних сутностей, існування якого прозирає через ці поняття, та позаяк він не може бути сприйнятий, то і не може набути конкретного значення і смислу. Поняття Н. суперечливе у своїй суті, оскільки воно поєднує світ трансцендентального і світ трансцендентного, умовного і безумовного, чуттєвого досвіду і мислительних сутностей; воно для Канта слугує підґрунтям для думки про неможливість обмежити світ пізнання сферою чуттєвого досвіду. Застосовуючи поняття Н. для дослідження антиномії свободи і природної необхідності, Кант зміг поглянути на людину як, з одного боку, підпорядковану природній необхідності (тобто як на феномен), а з іншого - як на вільну істоту, наділену розумом, що є можливістю й умовою самої свободи. Отже, людина - це ноуменальна сутність, що осягається розумом і сама себе визначає. Приналежність людини одночасно до цих двох світів досягається укоріненням законів причинності в моральних принципах, завдяки чому поняття свободи набуває об'єктивної реальності в практичному розумі.

РЕФОРМАЦІЯ ( від лат. reformatio - перетворення, поліпшення) - широкий антикатолицький і соціально-політичний рух, який охопив у XVI ст. майже всі країни Європи. За своєю антифеодальною, передбуржуазною сутністю Р. тотожна Відродженню, але їхній розвиток проходив у різних формах. Зміст поняття Р. включає такі елементи: 1) Р. - масовий антифеодальний рух; 2) разом з тим рух передбуржуазний; 3) Р. спрямована проти панівної церковної ієрархії та кліру; 4) здійснює свої секуляризаційні завдання під гаслом боротьби за істинну віру; 5) ідеалізує й намагається відродити первісне християнство; 6) підносить індивідуально-духовне начало в людині; 7) пов'язана з формуванням націй, національної самосвідомості і культури; 8) веде до розколу народу за віросповідним принципом. Ідеологи Р. заперечували верховенство Римського Папи, чернецтво, культ святих, ікони; вимагали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою. Національний характер нової релігії відповідав становленню націй. Джерелом віровчення реформатори вважали лише "Священне Письмо" (Біблію) і, на відміну від католицизму, заперечували "священні перекази" (рішення церковних соборів, міркування Пап, церковну традицію). Р. демократизувала церкву, надала нормам моралі божественної санкції. Реформаційний рух згодом розколовся на різні течії: лютеранство, кальвінізм, анабаптизм, социніанство та ін. Представники останнього виступали, зокрема, за соціальну рівність, спільність майна. Найвидатнішими представниками західноєвропейського реформаційного руху були Ян Гус, Лютер, Меланхтон, Кальвін, Цвінглі Социн. Р. спочатку у формі гусизму, а згодом і лютеранства, кальвінізму та антитринітаризму поширилася на укр. землях. Ці ідеї були засвоєні, переосмислені й асимільовані на укр. ґрунті та надали значного поштовху розвитку вітчизняних реформаційних рухів. На формуванні укр. версії реформаційної ідеології позначився цілий ряд соціокультурних чинників С. еред них вирішальними були: початок розкладу економічної системи феодалізму, становлення самосвідомості укр. народу, особливості еволюції християнства в його православній формі. Створений в Україні комплекс реформаційних ідей достатньою мірою адекватно відобразив їхню конкретно-історичну сутність і виявив себе в оновленні релігійного вчення на основі заперечення авторитету церковної ієрархії, демократизації церкви, формуванні ідеї порятунку особистою вірою, свободи совісті, включно з вимогою гарантій останньої, що означало появу висловленої у теологічній формі ранньобуржуазної правової ідеї. Прихильність до реформаційних ідей в Україні виявляли Оріховський, Суразький, Острозький, Г. Смотрицький, Христофор Філалет, Вишенський, Княгиницький, С. і Л. Зизанії, Немирич, Петро Могила.

Тома Аквінський (Аквінат) (бл. 1225 (27), побл. Неаполя - 1274) - середньовічний філософ, теолог, систематизатор схоластики на основі християнського аристотелізму, монах-домініканець (од 1244 р.), у 1567 р. визнаний "п'ятим учителем церкви". Сформулював п'ять доказів існування Бога. Поперше, Бог - це непорушний рушій, бо, згідно з аргументомАристотеля, рух передбачає непорушного першорушія; подруге, ланцюг причин та наслідків не може йти у нескінченність, отже, необхідно припустити існування першої причини - Бога; по-третє, мусить існувати остаточне джерело будь-якої необхідності, бо випадкове припускає існування необхідного; по-четверте, всі предмети розрізнюються якісно і за мірою досконалості, тому повинно існувати щось, що б було найвищою мірою реальності та досконалості; по-п'яте, ми бачимо, що навіть неживі речі служать певній меті, і ту мету має визначати якась істота, що існує поза тими речами, бо тільки живе може мати внутрішню мету. Все кінечне створене з нічого, причому Бог вибрав кращий з можливих світів. Душа людини як інтелектуальна субстанція нематеріальна і незнищенна; ангели не мають тіл, а в людині душа поєднана з тілом. Душа - форма тіла, згідно з Аристотелем. Т. А. повторює не тільки визначення Аристотеля (душа є ентелехією), а й поділ функцій душі, одначе при цьому розумові приписуються всі душевні функції - пізнавальна, рослинна та відчуваюча. Вся душа цілком присутня в кожній частині тіла Д. уші тварин, на відміну від людських, не безсмертні. В тлумаченні процесу пізнання Т.А. прямує за Аристотелем, відмовившись від уявлення про природжене знання; в етиці він також прямує за Аристотелем, зокрема, у визначенні та розподілі доброчесностей. До чотирьох кардинальних доброчесностей древніх додає три теологічні: віру, надію та любов. Зло ненавмисне не є сутністю, його породжує причина випадкова й сама по собі добра. Божественне Провидіння не виключає зла, випадковості, свободи волі, таланту або удачі. Свободу волі Т. А. розуміє у сенсі психологічного детермінізму. Вибір залежить від нас, проте в добрі ми не вільні, бо потребуємо благодаті. Оригінальність Т. А. полягає в пристосуванні Аристотеля, майже не змінюючи його, до християнської догми. В той час Т. А. вважали сміливим новатором; навіть після смерті чимало його тверджень було засуджено Паризьким та Оксфордським ун-тами. В історію філософії Т. А. увійшов як видатний систематизатор.

[br]

Осн. тв.: "Про буття і сутність" (1242 - 1243); "Про істину" (1256 - 1259); "Сума проти поган" (1260); "Про Божественні імена" (1261); "Сума теології" (1265 - 1272); "Про вічність світу" (1270).

1. n

1) серцевина; середина; осердя; ядро

2) суть, сутність

3) тех. осердя, сердечник; стержень; шишка (ливарна)

4) ел. жила кабеля

5) фіз. активна зона реактора

6) геол. керн

7) компанія, колектив

8) бригада гірників, яка працює в одну зміну

2. v

вирізати середину (яблука тощо)

* * *

1) серцевина; ядро; внутрішність, середина

2) суть, сутність

3) cпeц. сердечник

4) метал. стрижень ( формувальний)

5) eл. жила кабелю

6) фiз. активна зона реактора

7) гipн. керн; колонка породи

8) гeoл. ядро землі

9) кoмп. кор ( група провідних журналів у якій-небудь галузі)

10) оперативна пам'ять (тж. core memory)

1) основний; центральний

2) eк. провідний

1) дiaл. компанія, колектив

2) дiaл. бригада гірників, що працюють у дану зміну; зміна ( у корнуольських шахтах)

1) філос. буття

2) об'єктивне (реальне) існування; реальність

3) те, що реально (об'єктивно) існує

4) суть, сутність

5) організм; істота

* * *

1) буття, існування; реальне існування ( у метафізиці)

2) щось об'єктивно, реально існуюче; об'єкт

3) сутність, суть

4) суб'єкт, особа; організм

1) справжня природа, суть, сутність

2) духовні засади (властивості), духовна сила

* * *

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

1. n

1) буття, існування, життя

2) (жива) істота

3) сутність, суть (людини)

4) перебування

2. adj

існуючий, наявний

* * *

1) існування, життя; фiлoc. буття

2) ( жива) істота

3) сутність, суть ( людини)

4) перебування

5)

n (pl entia) філос.

1) буття

2) суть, сутність

* * *

n; (pl entia); філос.

1) буття, існування

2) сутність, суть

1. n

1) звич. pl суть, невід'ємна частина; основне, найголовніше

2) pl основи

3) pl предмети першої потреби

4) військ. основні предмети постачання

2. adj

1) неодмінний; обов'язковий, необхідний

2) основний, суттєвий, істотний

3) невід'ємний, властивий

4) повний, цілковитий

5) ефірний

* * *

1) pl сутність, невід'ємна частина; основне, найголовніше

2) pl предмети першої необхідності; основні життєві блага (їжа, одяг, житло); вiйcьк. основні предмети постачання

1) неодмінний, обов'язковий, необхідний; який складає сутність; який стосується суті; основний

2) істотний, істотно важливий

3) повний, цілковитий

4) cпeц. ефірний

5) мeд. ідіопатичний, первинний ( про захворювання)

суть, сутність

* * *

суть, сутність

* * *

1. n

1) зерно; зернинка; зернятко

2) ядро (горіха)

3) серцевина, кісточка (плода)

4) суть, сутність

5) тех. шишка

6) фіз. ядро (атома)

1) філос. раціональне зерно

2. v

1) утворювати зерно (кісточки)

2) родити хліб (про землю); укладати, як ядро у шкаралупу

* * *

1) зерно; зернина ( плода); ядро, ядерце, кісточка (нaпp., вишні, персика)

2) суть, сутність

3) фiз. керн, серцевина ( частинки); мaт. ядро

4) метал. стрижень ( ливарний)

5) лiнгв. ядро, ядерне речення (тж. kernel sentence)