росія

Гулак, Микола Іванович (1822, Золотоніський пов., Полтавщина - 1899) - укр. учений (історик-славіст, математик), педагог, суспільно-політичний діяч, представник просвітницького руху на Кавказі. Закінчив юридичний ф-т Дерптського (Тартуського) ун-ту, кандидат правознавства. Од 1845 р. - службовець в канцелярії Київського генерал-губернатора. Один із засновників Кирило-Мефодіївського т-ва, спрямованого на ліквідацію самодержавництвата кріпацтва, об'єднання слов'ян в демократичну федерацію. Після розгрому т-ва (1847), ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці (З роки), 8-ми річного заслання до м. Перм працював педагогом в Одесі (1859 - 1861), Керчі, Ставрополі (1862 - 1863), Кутаїсі (1863 - 1867), Тифлісі (1867 - 1886). На Кавказі перекладає з англ. мови на рос. твори Лонгфелло, з грузинськ. - Руставелі, з фарсі - Нізамі та Хайяма, з азербайджанськ. - Фізулі. Г. сприяв, з одного боку, формуванню в Україні революційно-демократичної ідеології та появі в Росії серед. XIX ст. укр. національного питання, з другого - теоретичній підготовці радикальних зрушень у природознавстві на зламі XIX - XX ст. З демократичних позицій досліджував економічну та політичну історію слов'ян. У математичних працях був одним з перших послідовників Лобачевського, розробляв ідеї багатомірної геометрії.

[br]

Осн. тв.: "Міркування про поземельну власність в Малоросії"; "Юридичний побут поморських слов'ян"; "Дослідження трансцендентних рівнянь" (1859); "Досвід геометрії чотирьох вимірів" (1877).

Данилевський, Микола Якович (1822, с. Оберце Орловської губ. - 1885) - рос. філософ, публіцист і природознавець, ідеолог панславізму. Система філософії історії Д. містить циклічну культурно-історичну типологію розвитку людства, спрямовану на подолання європоцентризму, моністичного тлумачення історії і обґрунтування принципово іншого, плюралістичного її розуміння В. иходячи з того, що та чи та галузь пізнання набуває статусу науки лише тоді, коли накопичувані нею знання утворюють "природну систему", Д. формулює три вимоги, що їм має відповідати ця система: 1) Принцип поділу має обіймати всю сферу поділюваного. 2) Всі предмети чи явища однієї групи повинні бути більш схожими чи спорідненими поміж собою, ніж з явищами чи предметами іншої групи. 3) Групи мають бути однорідними, тобто ступінь спорідненості повинна бути однаковою в однойменних групах. Існуюча загальноісторична теорія, з її універсалістською інтерпретацією всесвітньої історії як одного глобального процесу, членування якого можливе лише в діахронічному зрізі на послідовні стадії (Стародавня історія, Середньовіччя, Новий час) є, на думку Д., неспроможною, оскільки не відповідає жодній з трьох означених вимог. Недоліком цієї періодизації Д. вважав і те, що на її основі ціла група культур - єгипетська, китайська, індійська, єврейська, грецька тощо - зараховується до однієї (діахронічно першої) групи, тоді як, приміром, романо-германська культура, штучно "препарується на Середньовіччя та Нову історію". Відкидаючи подібну моністичну універсалістську за формою, але за характером європоцентристську версію тлумачення історичного процесу, Д. пропонує підхід, згідно з яким історія людства постає як множина автономних органічних соціокультурних утворень, які він називає культурно-історичними типами. Однак ця множина є не механічним агрегатом байдужих одна щодо одної культурно-історичних одиниць, а виявом гармонії універсуму, що незбагненна без прийняття ідеї цілеспрямованості всього сущого і взаємної узгодженості, без Божественного цілепокладання, що зумовлює загальний взаємозв'язок, спрямованість усіх життєвих процесів Землі. Вчення Д. передувало циклічним філософсько-історичним системам Шпенглера та Тойнбі.

[br]

Осн. тв.: "Росія і Європа. Погляд на культурне і політичне ставлення слов'янського світу до романо-германського" (1869); "Збірник політичних та економічних статей" (1890).

Драгоманов, Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина- 1895) - укр. філософ, історик, літератор, політолог, соціолог. Начався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1863). 1864 - 1875 рр. - викладає історію в цьому ун-ті, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київської Громади. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, Д. у 1876 - 1889 рр. плідно і активно працював у Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист. Брав участь у створенні "Женевського гуртка" - першого укр. соціалістичного осередка, здійснював - через Павлика та Франка - визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. Д. через свої ліві погляди позбавляється підтримки київських "українофілів"; продовжує тісно співпрацювати з галицькими молодими інтелігентами у розробці теоретичних засад радикального руху і в розробці філософії національної ідеї. Людина різнобічного обдарування, Д. здійснив вагомий внесок в історію, літературну критику і літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію і соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідеї романтизму, Д. згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т.ч. й соціалістичним, Д. і щодо них, як і щодо всіх інших ідейних феноменів доби (напр., близької йому концепції Конта) був, за власним визначенням, єретиком, послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Його гаслом стало - "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, оскільки у філософії Д. присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. У системі цінностей беззастережний пріоритет віддано людині, її свободі й гідності, а його соціалістичні ідеї мають виразне етичне забарвлення ("етичний соціалізм"), у світлі якого піддано критиці як рос. народництво з його націленістю на бунт, так і марксизм з його революціонаризмом. В центрі історіософії Д. - ідея суспільного поступу. Рушієм прогресу є не окремі ("історичні") народи, а весь склад людства З. містом суспільного поступу є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід'ємних прав людини. Філософія політики Д. ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою, вищою вартістю визнається особистість. Суспільно-політичним ідеалом Д. є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб, з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Д. відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лише сукупність націй". Нації - історичні утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом історичного розвитку спільноти і тому доконче мінливий. Але попри всю суттєвість націй, для Д. пріоритетними залишаються громади, що є своєрідними суспільними молекулами. Примат громад не тільки надав соціалізмові Д. своєрідного ("громадівського") характеру, а й вплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги щодо унітарної держави, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції знайшли відбиток і традиціїкирило-мефодіївців, яків критиці централізму імперської влади та відстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці громад. Водночас до головних політичних завдань українства Д. відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними національними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Д. не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення - українців передусім - невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються воєдино. Як переконаний ліберал, Д. обстоював відокремлення церкви від держави і секуляризацію громадського і культурного життя.

[br]

Осн. тв.: "Малоросія в її словесності" (1870); "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873); "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI - XVII ст." (1875); "Антракт з історії українофільства" (1876); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879); "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892); "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894); "Зібрання політичних творів". В 2 т. (1905-1906) та ін.

Зеньківський, Василь Васильович (1891 - 1962) - укр. філософ. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту. У складі уряду гетьмана Скоропадського обіймав посаду міністра віросповідань, од 1919 р. перебував в еміграції. На початку своєї філософської діяльності З. виступав послідовником неокантіанства і був одним із найпомітніших представників цього напряму в Київському ун-ті. Але пізніше сприйняв цілий ряд психологічних ідей фройдизму та феноменології. Однією з основних проблем, які активно розроблялися З. у 10 - 30-ті рр. XX ст., було питання щодо детермінації психічних актів. За З., причинність не містить в собі нічого іншого, окрім іманентного чинника можливості, а її сенс полягає в тому, що все, що буває, породжує з себе дещо нове. В результаті цього зміст причинності слід шукати в процесі творення, де її першою ознакою є момент виникнення дії з її причини. Доволі характерною є й інтерпретація З. механістичної причинності, яка на відміну від органічної не містить в собі дію кінцевої причини. Тому різниця між механічним світом та життєвим полягає в тому, що в першому причинність як телеологічний чинник має трансцендентний характер, тоді як в життєвих процесах доцільність іманентна організмові Д. ругий період творчості З. (від серед. 30-х рр. і до його смерті) характеризується зростанням його уваги до питань історії філософії, розвитку укр. та рос. філософської думки, основ християнської філософії та виховання.

[br]

Осн. тв.: "Сучасний стан психофізичної проблеми" (1905); "Проблема психічної причинності" (1914); "Проблема виховання у світлі християнської антропології" (1934); "Історія російської філософії". В 2 т. (1948 - 1950).

Зибер, Микола Іванович (1844, Судак - 1888) - економіст, соціолог. Закінчив юридичний ф-т Київського ун-ту (1866) К. андидат правознавства, магістр політичної економії (1871). Доц., проф. кафедри політичної економії та статистики в Київському ун-ті (1873 - 1875). Од 1875 по 1884 р. жив у Берні (Швейцарія). Для наукової спадщини характерні дві провідні теми: 1) дослідження історичних форм власності, насамперед общинної; 2) теоретико-порівняльний аналіз економічних вчень Рикардо і Маркса А. втор першого в Росії монографічного дослідження соціально-економічних відносин у давніх суспільствах. Перший в Україні й Росії автентично виклав зміст економічної теорії Маркса (70 - 80-ті рр.) в наукових і публіцистичних виданнях З. ахищав метод Маркса, його діалектику В. изнаючи Маркса-економіста, не сприймав його ідеї про "всесвітньо-історичну місію пролетаріату". Теоретик еволюційно-реформістської трансформації "хаотичного й безглуздого" капіталістичного господарювання в "злагоджену й планомірну" діяльність "великих мас людей". Чітке визначення засобів цієї трансформації у працях З. відсутнє.

[br]

Осн. тв.: "Нариси первісної економічної культури" (1883); "Давід Рикардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях" (1885).

КОМУНІЗМ ( від лат. kommunis - спільний) - соціально-політичне вчення а) про особливу суспільно-економічну формацію - комуністичне суспільство, котре з необхідністю має прийти на зміну капіталізмові як закономірний наслідок історичного процесу; б) про основні риси комуністичного суспільства, умови та способи його формування. К. став ідеологією і практикою комуністичних партій, панівною офіційною ідеологією і практикою Радянського Союзу та країн т. зв. соціалістичного табору, має прихильників практично в усіх країнах. Як ідеологія К. виник у середині XIX ст., його засновниками були нім. мислителі Маркс і Енгельс (див. марксизм), продовжувачем у XX ст. - рос. політик Ленін. Найближчим ідейним джерелом К. виступив франц. і англ. утопічний соціалізм XVIII - XIX ст. К. називають також суспільство, засноване на засадах комуністичної ідеології. Згідно з цим вченням, основою комуністичної формації має стати суспільна власність на засоби виробництва, котра виникає внаслідок знищення всіх форм та проявів приватної власності і має визначати зміст та характер будь-якої сфери суспільного життя. На базі суспільної власності формується новий тип відносин суспільних, що унеможливить експлуатацію людини людиною, забезпечить соціальну рівність та добробут усіх членів суспільства, справедливий розподіл матеріальних благ за потребами, а також гармонійний розвиток суспільства в цілому. В процесі становлення комуністичної формації ліквідуються соціальні класи і прошарки, відмирають нацїі, зникає суспільний розподіл праці, яка перетвориться на першу життєву потребу. усувається відмінність між фізичною та розумовою працею тощо, внаслідок чого формується соціальна однорідність суспільства. Як стверджує комуністична ідеологія, відімре релігія і буржуазна мораль, відбудуться кардинальні зміни в інших формах суспільної свідомості, з'явиться новий тип людської самосвідомості, яка стане основним фактором мотивації та регулювання соціальної поведінки. На зміну інституту держави як інструменту придушення і панування одного класу над іншим має прийти громадське самоврядування, де управління людьми перетвориться в управління речами. Комуністичне суспільство у своєму становленні проходить дві фази: першу, нижчу - соціалізм, який є перехідним періодом від капіталізму до розвиненого К., містить в собі як пережиток залишки попереднього суспільного ладу, зародження і розгортання нових суспільних відносин, де утверджується принцип "від кожного за його здібностями - кожному за його працею"; другу, вищу - повний К., коли реалізуються всі комуністичні ідеали і панує принцип "від кожного за його здібностями - кожному за його потребами". Умовою перетворення суспільства на комуністичних засадах має стати непримиренна класова боротьба, соціалістична революція і встановлення диктатури пролетаріату. Надавши комуністичним ідеям певного філософського, історичного та економічного обґрунтування, засновники та їх послідовники оголосили своє вчення науковим К. Однак світовий розвиток подій у XX ст. та невдалі спроби запровадити першу фазу комуністичного суспільства в деяких країнах спростували ці претензії. На практиці "науковий К." виявився черговою утопією, простою декларацією, яка нездатна запропонувати ефективні природні форми втілення суспільних ідеалів і змушена вдатися до культивування насильства. Соціалізм як економічний та суспільно-політичний лад, що утворився в Радянському Союзі в результаті Жовтневої революції 1917 р. і тривалої громадянської війни в Росії, а потім - в країнах соціалістичного табору внаслідок Другої світової війни, будувався і утримувався за допомогою тотального насильства і масових репресій, жертвами яких стали десятки мільйонів людей. Досягши окремих позитивних зрушень в соціальній сфері, соціалізм радянського типу призвів до економічного занепаду, небаченого рівня експлуатації і зниження добробуту, зрівнявши більшість членів суспільства у бідності. Зневажено свободи і знехтувано права людини, пригнічено особистість, набула стійкості тенденція до науково-технічної та технологічної відсталості, виникла загроза самоізоляції від світового розвитку тощо З. акономірно, що перші послаблення репресій і спроби відродження громадянських свобод і прав у період т. зв. перебудови кінця 80-х рр. XX ст. відразу ж спричинили крах комуністичних режимів Ц. е дозволило більшості країн колишнього соціалістичного табору та пострадянських незалежних держав розпочати своє відродження шляхом поступового переходу до випробуваних світових стандартів розвитку — соціально орієнтованої ринкової економіки, що спирається на рівноправність усіх форм власності, в тому числі приватної, громадянського суспільства, верховенства прав людини і громадянських свобод, політичного та ідеологічного плюралізму, демократії. В своєму розвиткові ідеологія К. під впливом невдач комуністичної практики, історичних, етнічних, релігійних та інших особливостей окремих країн та регіонів зазнала істотних трансформацій і зараз там, де вона зберігає свій вплив, вар'юється від екстремістських форм до форм, близьких соціал-демократії.

Костомаров, Микола Іванович (1817, с. Юрасівці Острогозького пов., нині Воронезької обл. - 1885) - укр. історик, письменник, етнограф, суспільно-політичний діяч. Навчався на історико-філологічному ф-ті Харківського ун-ту (1833 - 1836). Захистив магістерську дис. з історії (1844). У 1845 - 1847 рр. - один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 р. був арештований, рік перебував у Петропавлівській фортеці. У 1859 - 1862 рр. - екстраординарний проф. Петербузького ун-ту. У 1860 - 1885 рр. - член Археографічної комісії. У 1864 р. здобуває ступінь докт. рос. історії в Київському ун-ті. Чл.-кор. Петербурзької Академії наук (1874), почесний член Київського ун-ту (1884). В історичних дослідженнях та в історіософських міркуваннях К. спирався на праці Максимовича, Гердера, ІПеллінга, ісп. романтиків. На відміну від Максимовича, який робив наголос на емпіричній правді історії, К. посилив романтичні акценти, відшукуючи наскрізну ідею, що поєднує минуле, сучасне й майбутнє укр. народу в єдине історичне ціле, надає подіям "розумного зв'язку і стрункого вигляду". Як історіософ, К. не стільки з'ясовував причинову залежність значущих подій, скільки прагнув до виявлення засад (включно з ірраціональними) буття та ментальності укр. людини. Цю настанову К. реалізував, поєднуючи романтичне світоосягнення з органічними для традицій укр. думки ідеями філософії, зокрема з постулюванням "найвищого вічного розуму", який керує долею усього людства. З іншого боку, романтичний пафос коригувався у К. раціоналістично-просвітницькими ідеями, спрямованими на утвердження духу толерантності та запобігання національному чванству. К. вважають засновником народницької (на відміну від державницької) історіографії. Дух народу мислився ним не як трансцендентна сутність, а як реальна першооснова історичного процесу, здійснюваного "живим народом". Саме у психології народу належить шукати пояснення історичних подій, особливостей побуту та духовного життя народу І. сторіософські погляди К. еволюціонували разом із його загальносвітоглядними настановами: від романтичного ствердження ідей свободи й рівності, відстоювання окремішного вільнолюбивого духу укр. етносу та наголошування його особливої місії в колі слов'янських народів (кирило-мефодіївський період) до обстоювання ідеї федералізму і раціоналізованих просвітницько-народницьких орієнтирів другого періоду і, зрештою, до модифікації народницьких устремлінь у звичайне просвітництво і лояльне щодо імперії культурництво в останній період життя. Однак світоглядними константами Κ.-мислителя залишалися: переконаність в окремішності історичного шляху укр. народу ("Полудневу Русь" К. пророчо бачив у майбутньому як "окрему державну цілісність"), в самобутності його вільнолюбивого духу, мови, культури і психології (що ставило його в опозицію до офіційної рос. державницької історіософії); засада народності та ідеї рівності людей і етносів, національного порозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти; принцип самоправства і федеративно-демократичної організації суспільства, опертий на досвід Києворуської і Козацької держав; ідея історичної тяглості укр. національної традиції та пафос згоди і любові - до людини і до Бога.

[br]

Осн. тв.: "Книги буття українського народу" (1846); "Дві руські народності" (1864)та ін.

Липинський, В'ячеслав Казимирович (1882, с. Затурці, Волинь - 1931) - укр. мислитель, історіограф, політичний діяч і дипломат, представник консервативної традиції в укр. політичній філософії. Після закінчення університетських студій з історії і агрономії у Кракові та Женеві оселився у своєму маєтку на Уманщині. У 1917 р. брав участь в організації Української демократично-хліборобської партії. "Матеріали до програми", написані Л., є першою програмою укр. самостійницьких і національно-державних спрямувань. У цій програмі закладена концепція об'єднання всіх укр. земель в одній національній державі, ідеї народного суверенітету та укр. "хліборобської демократії". У суспільстві Л. виділяв три джерела влади: сила матеріальна, або "войовники", економічна - "продуценти" та інтелектуальна, або "інтелігенти", між якими можливі певні комбінації. Державотворчий інстинкт притаманний войовникам-продуцентам; інтелігенція, за Л., виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона усвідомлює та формує стихійні, підсвідомі прямування в суспільстві. Монархічну ідею Л. уперше висунув у 1911 р. на нарадах укр. патріотів-самостійників. Теорія абсолютної монархічної спрямованості Гетьманату впливає, на його погляд, на хід всесвітньої історії. Вона ґрунтується на переконанні, що кожний народ мусить пройти період монархії. З огляду на те, що в XVII ст. у Європі й Росії панував абсолютизм, який дав багато таких державних інституцій, що мали вирішальний вплив на державну консолідацію, Л. дійшов висновку, що, власне, відсутність абсолютної монархії на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації і відсутності її протягом сторіч. Переяславську угоду розглядав як випадковий мілітарний союз двох держав і вважав, що в Переяславі укр. держава була представлена як партнер. Він визнавав низку позитивів за Переяславським договором, не йдучи водночас у руслі рос. імперської історіографії Карамзина та його школи. У Хмельницькому Л. бачив першого укр. абсолютного монарха, який створив укр. гетьманську династію. З монархічної теорії Л. випливає також культ сили і великої людини. У пізнішій творчості Л., особливо в "Листах до братів-хліборобів", дедалі помітнішою стає його схильність до твердження, що саме великі люди творять історію. У центрі його філософії історії стоїть "велика людина", "потужний, Богом посланий" гетьман Богдан Хмельницький, з його жаданням влади та панування, нещадністю у війнах, хитрістю в переговорах і твердістю руки щодо підвладних у досягненні своєї мети. Розмірковуючи про значення сили в політиці, Л. відстоював позицію, що межує з ученням видатного мислителя епохи Відродження Мак'явеллі. Л. був переконаний, що держава є національним чинником і що тільки тоді може бути створена повноцінна нація, коли існує держава. Послідовно обстоював територіальний патріотизм, тобто позицію, згідно з якою постійні мешканці укр. землі, незважаючи на їхню соціальну приналежність, віросповідання, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість, мають бути повноправними громадянами укр. держави.

[br]

Осн. тв.: "Україна на переломі (1657 - 1659)" (1920); "Релігія і церква в історії України" (1925); "Покликання "варягів" чи організація хліборобів" (1925); "Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму" (1926).

Лопатін, Лев Михайлович (1855, Москва - 1920) - рос. філософ. Проф. філософії Московського ун-ту (1892 - 1920), голова Московського психологічного тов-ва (1899 - 1917), редактор (1906 - 1918) ж. "Вопросьі философии и психологии". Представник неоляйбніціанства в рос. філософії. Розробив філософську систему персоналістської метафізики, в якій на підставі критичного аналізу кантівської філософії прагнув обґрунтувати необхідність і можливість метафізичного пізнання. В основі цієї системи "конкретного спіритуалізму" лежать принципи - субстанційності людського духу, причинності, що діє як закон у реальному бутті, й абсолютної причинності, що закладена в бутті ідеальному. Самовизначене за самою своєю природою суще обумовлює вільний творчий розвиток усіх субстанційних сил-монад, що тяжіють у своїй множинності до абсолютного як єдиної й останньої субстанції С. тверджуючи творчу силу духу, примат вільної творчої діяльності над необхідністю, Л. наголошував на творчій природі свідомого "Я", особливо виразній у моральнісній сфері. Розмежовуючи сфери знання і віри, філософії і релігії, вважав віру тілесною "творчою силою", позасвідомим передчуттям істини. В психології Л. - прихильник методу інтроспекції (самоспостереження).

[br]

Осн. тв.: "Психологія" (1902); "Позитивні завдання філософії". У 2 ч. (1911); "Лекції з історії нової філософії" (1914).

Лоський, Микола Онуфрійович (1870, с. Кресловка Вітебської губ. - 1965) - рос. філософ-неоляйбніціанець, представник інтуїтивізму. Закінчив Санкт-Петербурзький ун-т, де потім працював проф. філософії. Автор численних праць з проблем метафізики, гносеології, етики, естетики, історії філософії. Перекладач праць Канта. В 1922 р. був висланий із більшовицької Росії за кордон. Жив і працював у Чехословаччині, Франції, США, Швейцарії. Л. створив філософське вчення "ідеал-реалізму", в основу якого покладено розуміння світу як "органічної цілісності", де активно діють плюралістичні і автономні "субстанційні діячі". їх взаємодія створює розмаїту палітру матеріального світу, царини неорганічного, органічного і духовного буття. В духовному бутті діють творчі особистості, тому саме вони перебувають на вершині світової ієрархічної піраміди. Л. називав таке бачення світу "ієрархічним персоналізмом". В метафізичній системі Л. Бог відіграє роль не лише творця, а й координатора активності, творчості і свободи "субстанційних діячів". В теорії пізнання Л, розробляє концептуальні засади інтуїтивізму, обґрунтовуючи його як психофізичними (вплив Бергсона), так і метафізичними чинниками. Суб'єкт пізнання діє одночасно в кількох площинах буття - в ідеальному, реальному, надреальному бутті. Відкрити і пізнати істину можливо лише за допомогою інтуїтивного осягнення об'єкта пізнання як цілого. В етиці Л. великого значення надавав дослідженню проблеми егоїзму, який породжує в світі зло і неправду. Егоїзм призводить до духовної і творчої деградації людської особистості, перепинає їй шлях розвитку, що веде до "царства Божого". В естетиці розробив вчення про абсолютні цінності, які втілюються на різних онтологічних рівнях буття. В людському бутті краса завжди обмежена матеріальними умовами існування І. деальна краса можлива лише в довершеному духовному житті. Абсолютна краса реалізується в "царстві Божому".

[br]

Осн. тв.: "Обґрунтуванняінтуїтивізму" (1907); "Світ як органічне ціле" (1915); "Свобода волі" (1927); "Умови абсолютного добра" (1945).

Міхновський, Микола (1873, Прилуччина - 1924) - укр. політичний діяч, правник, журналіст, сформулював підставові тези націоналізму укр. як ідеології, спрямованої на утвердження культурної самобутності та здобуття державної незалежності. Основні ідеї виклав у програмі Революційної української партії (РУП) під назвою "Самостійна Україна" (1900), у програмній статті "Десять заповідей Української народної партії"; автор низки інших статей та звернень. У "Самостійній Україні" вказує на правові підстави для державної незалежності України, та оскільки право є знехтуваним Російською імперією, то чинною має бути сила - боротьба за державну незалежність. Розглядав націоналізм як ідеологію, що поєднує цінність особистості, індивідуальної свободи і нації; вважав, що загальнолюдське ("космополітизм") не суперечить національному, оскільки людство складається з націй, а культурна різноманітність людства є цінністю. Піддавав гострій критиці ліберальні та соціал-демократичні ідеології за національний нігілізм, в якому вбачав ідеологічну підтримку рос. шовінізму. Використовував гасло "Україна для українців", яке розумів як право українців на свою історичну батьківщину, а не в розумінні позбавлення права інших етнонаціональних груп на проживання в Україні. Почавши з правового обґрунтування права українців на державну незалежність, перейшов до обстоювання захисту права націй на самовизначення, включаючи право на державну незалежність.

Павлик, Михайло Іванович (1853, с М. онастирське, Прикарпаття - 1915) - укр. письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч. Закінчив дві гімназії - Коломийську і Львівську академічну. Навчався на класичному відділенні філософського ф-ту. Товариш і соратник Франка. Перебуваючи закордоном (1879 - 1882), видавав разом із Драгомановим і Подолинським ж. "Громада". Один із засновників і організаторів укр. демократичної преси в Галичині; стояв біля витоків Русько-Української радикальної партії (1890), редактор її друкованих органів: двотижневиків "Народ" (1890 - 1895) і "Хлібороб" (1891 - 1895). Від серед. 90-х рр. XIX ст. відходить від активної громадсько-політичної діяльності та цілковито зосереджується на науковій і видавничій. Ретельно досліджував життя і творчість Драгоманова. За переконаннями П. - соціаліст, з ухилом у "селянолюбство". Високо цінував "Капітал" Маркса, вважав цей твір "наріжним каменем соціалізму". Та передовсім був палким прихильником Бєлінського, речником драгоманівсько-громадівського соціалізму і національно-визвольних змагань українців. Бачив Україну спілкою самоврядних громад. Шанував рос. культуру, але перебування України під Росією оцінював, слідом за Драгомановим, як "пропащий час".

[br]

Осн. тв.: "Карл Маркс/Некролог" (1883); "Михайло Петрович Драгоманов. 1841 - 1895. Його ювілей, смерть, автобіографія і спис творів" (1896); "Переписна Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. 1876 - 1895." У 6 т. (1901 - 1912); "Московофільство" (1906); "Михайло Драгоманов як політик" (1911); "Твори" (1959); "Проза. Публіцистика Л. истування/3 маловідомої спадщини" (1995).

ПОПУЛІЗМ ( від лат. populus - народ) - доктрина політичної дії, стиль політичної поведінки, що орієнтуються на безпосереднє спілкування з населенням, його інспірацію і мобілізацію. Етимологія слова "П." сягає часів Стародавнього Риму, коли у II - 1 ст. до н. е. на політичній арені виник рух т. зв. "популярів", що представляли інтереси численного плебсу. Лідери цього руху і репрезентували первинні форми П. Згодом назву П. почали пов'язувати з рухом широких верств амер. фермерів за аграрні реформи у Сполучених Штатах (90-ті рр. XIX ст.). На теренах Російської імперії подібний рух, що розпочався у друг. пол. XIX ст., називався народництвом. Обидва рухи певною мірою надихалися ідеалізованими уявленнями про минуле (аграрний романтизм); крім того, їх поєднувало прагнення політичних лідерів безпосередньо вплинути на народ (в Росії т. зв. "ходіння в народ") з метою збільшити свій вплив та здійснити відповідний тиск на державні структури. У більш загальному вигляді П. - відкрита політична апеляція до народу (зокрема "електорату"), до вподобань і мрій останнього, із кон'юнктурними закидами, спрямованими проти існуючих інституцій влади, улещуванням "пересічного громадянина" тощо. Поява і вкорінення П. у політичній практиці є уособленням і проявом масовізації політики, прикладом створення і використання ефективних стратегій політичного навіювання і маніпуляції. Найбільш сприятливі умови для виникнення і поширення П. створюються у кризових суспільствах, коли внаслідок руйнації традиційних структур значна кількість народу опиняється в стані зубожіння і намагається знайти прості і зрозумілі дороговкази у нових умовах життя. Арсенал П. (у негативному розумінні останнього) складається з демагогічних прийомів "демократії вулиці", мітингової риторики "простих гасел", спекулювання на примітивізмі і чутливості масової аудиторії, зловживання побутовою ксенофобією (як і всіма іншими фобіями "маленької людини") та ін. Разом із тим, П. відображає стихійний протест проти нехтування владною верхівкою потреб і проблем простих людей, протест проти бідності, злиднів і безробіття. Як певна ідеологічна форма колективізму П. не тільки протистоїть "атомізаторському індивідуалізму", а й обстоює визнання народу як головного чинника політики, а становище простого люду вважає головним критерієм позитивного змісту впроваджуваних реформ. У сучасному споживацькому суспільстві П. перестає існувати тільки в царині політики, здійснюючи експансію в усі інші сфери суспільного буття (П. релігійних проповідників, П. реклами, П. освітянський тощо), що призводить до спотворення останніх та спричиняє явища культурної деградації. Антитезами по відношенню до П. виступають відвертість (вміння говорити народу правду незалежно від існуючої кон'юнктури), реалізм (на противагу проголошуваних П. утопічних цілей) і елітарність (плекання недосяжних для "пересічної людини" цінностей).

Потебня, Олександр Опанасович (1835, с. Гаврилівка, Полтавщина - 1891) - укр. мовознавець, етнолог, філософ. Закінчив історико-філологічний ф-т Харківського ун-ту, після чого студіював у Німеччині. Згодом - проф. Харківського ун-ту, чл.-кор. Петербурзької АН. Докторський ступінь здобув у 1874 р. за лінгвістичну працю "Із нотаток з російської граматики", що стала етапною у розвитку вітчизняної філології З. агальносвітоглядні засади сформувалися під впливом Костомарова і громадівців, а філософсько-методологічні орієнтири - у річищі філософії мови Гумбольдта. Відправною для П. була ідея Гумбольдта про мову як діяльність (energeia) духу, про творення думки мовою. У слові-мовленні він виділяє зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Внутрішня форма слова, за П., визначається своєрідністю народної (національної) мови з властивим саме їй способом бачення та самобутнім світосприйняттям. Значну увагу П. приділяв проблемі еволюції значень С. піввідношення в слові образу і значення має історичний характер. У міфологічній свідомості образний і понятійний плани мови невіддеференційовані (у міфі образ і річ, об'єктивне й суб'єктивне, внутрішнє і зовнішнє ототожнюються); у художньо-поетичному мисленні значення подається через образ. Полісемантичність значень становить специфіку поетичної мови. Науковому мисленню, що звертається до мови прози, притаманний пріоритет значення щодо образу. Слово стає прозорим у процесі втрати внутрішньої форми (тим самим воно прагне прирівняти себе до поняття) М. ова для П. є історичною формою народного духу, вона окреслює національну осібність спільноти, кодуючи у структурах створеного нею "проміжного" світу особливий національний світогляд. Крім "мови і мислення" першорядне значення у філософській концепції П. посідають також поняття "народ", "народність", "національний", "націоналізм". Зокрема, поняття "народ" П. пов'язував не з державною приналежністю, а з вищим щаблем самостійного національного і культурного життя. Вбачаючи у мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, П. рішуче виступав проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема. Зникнення хоча б однієї мови спричиняє втрату на рівні загальнолюдської культури, яка становить інтегративний продукт різних національних культур. Осмислюючи мовно-культурні аспекти філософії національної ідеї, П. вважав останню "родом месіанізму" і захищав право національних культур на самостійне і рівноправне співіснування і розвиток. Поняття "націоналізм" розглядав як світогляд, що обстоює національну розмаїтість людства, стверджував, що "послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом".

[br]

Осн. тв.: "Про деякі символи у слов'янській народній поезії" (1860); "Думка і мова" (1862); "Про зв'язок деяких уявлень у мові" (1864); "Про долю і споріднені з нею істоти" (1867);"Пояснення малоросійських та споріднених народних пісень". У 2 т. (1883, 1889); "Із нотаток з російської граматики". Т. 1, 2 (1888), т. З (1894); "Психологія поетичного і прозового мислення" (1910) та ін.

ПРОСВІТА/ОСВІТА - поширення і засвоєння наукових знань, навичок, культури взагалі. Ці терміни походять від поняття "світло" і тим самим споріднені з "метафізикою світла". Знання чи, ширше, дух як світло не є метафорою, дух - це світло в матеріальному світі. Подібну точку зору зустрічаємо і в філософії Шеллінга ("Система трансцендентального ідеалізму"). Саме цим пояснюється, що головним джерелом пізнання є зорові відчуття. Є певна відмінність між П. і О., а тому існують і два напрями їх втілення О. світа - це функція діяльності школи К. ожна людина і кожне нове покоління в певному віці проходять курс освіти, яка, отже, визначається антропологічними особливостями розвитку людини. В повному обсязі освіта поділяється на три види і періоди: початкова, середня і вища. Перша дає елементи знань, читання і письмо; друга - сукупність наукових знань про природу, суспільство і людину для орієнтації у світі; третя - зосереджує увагу на спеціалізації. На відміну від математики і музики, філософія вивчається переважно у вищій школі, хоча елементи її можуть подаватися і в середній, в курсах суспільствознавства. Відомі спроби читати філософію і в середній школі. Так, Гегель в нюрнберзький період свого життя і діяльності (1808 - 1816) читав у гімназії "Філософську пропедевтику", в яку входили головні поняття його вчення. Освіта і є засвоєння культури, в тому числі і філософської, в школах, гімназіях, вузах. П. має дещо інший характер Ц. е - освіта не поколінь, а цілих народів у певні періоди розвитку. Такі періоди називають Просвітництвом і звичайно згадують при цьому вік Просвітництва у Франції (XVIII ст.) як антифеодальну ідеологію та філософію. Але Просвітництво, як і Відродження, може бути у кожного народу. Так, в Стародавній Греції його функцію виконували софістика і софісти (філософи, ритори); в Стародавньому Римі домінуючою формою була популярна філософія (Сенека, Ціцерон, Епіктет та ін.); у Новий час - філософія просвітників XVII - XVIII ст. у Франції, Англії, Німеччині. Оскільки мета просвіти - сформувати певний світогляд в широких колах народу чи інтелігенції, така філософія набуває популярного і утилітарного характеру. Шпет ("Нарис розвитку російської філософії") розробив концепцію, згідно з якою в Росії і Україні вона завжди була не науковим знанням, а мораллю, проповіддю, світоглядом, мала мету просвітницьку, а не творчу, ставила завдання не формувати людину, а виховувати її. Цей недолік, за Шпетом, може вважатися і її достоїнством, бо вона зверталася не стільки до абстрактних побудов, скільки до людей. Академічна філософія може виконувати освітню і просвітницьку функцію через опосередковуючі ланки - навчальні заклади, товариства знання та ін. Прикладом може бути Київська філософська школа, яку очолював Шинкарук.

РЕВОЛЮЦЮНАРИЗМ - форма радикально-екстремістської маргінальної субкультури; принцип діяльності; соціальна та особистісна налаштованість на радикально-перетворювальний активізм Д. ля Р. характерне намагання будь-яким чином порушити статус-кво і здобутися на результат принципово (незрідка абсолютно) новий, відмінний від реально існуючого. Сама можливість появи Р. криється у здатності людського розуму й уяви абсолютизації "бажаної реальності" на противагу наявній. Р. ґрунтується на волюнтаристському за своїм змістом самопроголошенні особою самої себе "творцем історії" (рос. народоволець Желябов: "Історія рухається занадто повільно, треба її підштовхнути"), що спроможний рішучим особистим втручанням докорінно змінити напрями і наслідки історичного процесу. Р. спрощено тлумачить соціальну дійсність у дуалістичному дусі - як рішучу боротьбу сил "добра" (з яким носії Р. себе ототожнюють) і "зла", де не може бути місця жодним компромісам К. онфронтаційна позиція Р. ґрунтується на аксіоматичному протиставленні ("або - або") без будь-яких відтінків або поступок (звідси - сприйняття суспільних суперечностей як "смертельної боротьби") В. ажливою складовою Р. є катастрофізм у сприйнятті соціальної дійсності - будь-які кризові прояви сприймаються гіпертрофовано загострено, як початок агонії і неминучої загибелі; отже, робиться висновок - суспільство нагально потребує радикальних, жорстких, "хірургічних" заходів для того, щоб врятуватися (таким "рятівником", власне, і вважає себе носій Р.). Звідси - витоки месіанських зазіхань Р., переконаність його представників у тому, що їм визначено Провидінням виконувати особливу місію. Відповідно, інваріантною рисою різновидів Р. є "знак жертовності" - бажання і готовність віддати своє життя задля майбутнього (перемоги "справи революції"). Причому, задля розпалення революційної пожежі носії революціонаристської свідомості ладні будь-що підсилити і загострити кризові прояви, керуючись відомим принципом Р. "чим гірше - тим краще", тобто чим гіршими є безвихідь і поневіряння народу, тим кращим це є для "справи революції" (типовий приклад - діяльність Нєчаєва - рос. революціонера поч. 70-х рр. XIX ст.) І. нструментальна апокаліптика Р. є однією з підвалин абсолютизації терору, покладання на радикально авторитарні методи соціальної трансформації.

Славинецький, Єпифаній (? - 1675) - укр. культурно-освітній і церковний діяч, філософ-гуманіст, проф. КМА, письменник, перекладач і проповідник Н. ародився, очевидно, на Поділлі або на Волині, освіту здобув у Київській братській школі та в кількох європейських академіях. По завершенні освіти (найвірогідніше, 1639/40 р.) став викладачем Київської братської школи, де читав курс лат. мови. Перейшовши 1642 р. до Києво-Братського монастиря, протягом семи років викладав студентам КМА лат., грецьк. та старослов. мови. На прохання рос. царя Олексія Михайловича С. 1649 р. виїхав до Москви, де організував і очолив Греко-латинську школу неподалік від Чудівського монастиря, в якому й перебував від 1651р. Написав понад 150 праць різного характеру, оригінальних і перекладних, присвячених головно поширенню освіти й науки, моральності й культури. 1663 р. перевидав у Москві "Острозьку біблію" з власного передмовою. За дорученням Собору 1674 р. здійснив новий переклад Біблії рос. мовою, крім того, виправив і надрукував "Служебник", "Часослов", "Псалтир" та ін. С. був у Москві одним із перших церковних проповідників, викладачем патріаршої школи. Автор твору "Громадянство звичаїв дитячих" ("Громадянство звичаїв добрих") за зразком амстердамського видання твору Коменського "Ргаеcepta movum". Основна праця С. - "Лексикон латинський" та "Лексикон словено-латинський" (у співавторстві з Корецьким-Сатановським), зразком для яких послужив найпопулярніший тоді словник відомого італ. лексикографа епохи Відродження Калєпіна. Був прихильником орієнтації на західноєвропейську освіту, науку та культуру з опорою на свої місцеві, національні традиції та звичаї. Найбільшою цінністю людини вважав її розум, а основним рушієм суспільного розвитку - відповідно науку, освіту та особисту працю кожного члена суспільства.

СТАНИ СУСПІЛЬНІ - традиційні, відносно замкнуті соціальні групи доіндустріального суспільства, що різнилися такими спадковими ознаками: юридично фіксованим статусом, правами, обов'язками та моральними нормами. В соціальній структурі доіндустріального суспільства С.с. пов'язані з класовим поділом, але їх чисельність переважає, як правило, чисельність класів внаслідок розмаїття форм і засобів позаекономічного примусу. Формування С.с. - тривалий процес, перебіг якого варіювався в різних суспільствах і пов'язаний з формуваням та закріпленням у праві майнової нерівності й соціальних функцій. Порівняно з кастами - як своєрідною вихідною становою формою, де принцип спадковості абсолютний, у С.с. цей принцип не є єдиним: належність до певного С.с. може купуватися, даруватися верховною владою тощо. В Європі класичним зразком станової організації є Франція - од XIV ст. до Великої французької революції з поділом на ієрархізовані С.с.: духовенство, дворянство і третій стан. Кожен С.с. надсилав своїх представників в органи станового представництва - генеральні штати; мав свої чітко окреслені права, привілеї та обов'язки. У слов'ян становий поділ досить чіткий вияв отримав у Росії, де формування С.с. тривало од серед. XVII ст. - початку об'єднання руських земель в єдину державу, від розмаїтого й дрібного станового поділу до поступового зміцнення стану дворянства і одночасного збільшення неповноцінності інших С.с. Од часів Маніфесту про вільність дворянства (1762) й Жалуваної грамоти дворянству (1785) в Росії встановився становий поділ на дворянство, духовенство, селянство, купецтво і міщанство, що проіснував до Лютневої революції 1917 р. В Азії поділ на С.с. отримав розмаїті форми - від жорсткої кастової системи в Індії до майже повної відсутності станових ознак у Бірмі. З переходом до індустріального суспільства в міру того, як ієрархія спадкових, з особистісними моментами залежностей поступається місцем юридичній рівності всіх перед законом, поділ на С.с. руйнується, зберігаючись лише в залишковій формі.

СУСПІЛЬСТВО ВІДКРИТЕ і СУСПІЛЬСТВО ЗАКРИТЕ - терміни, вперше запропоновані Бергсоном і запроваджені Поппером для характеристики соціально-політичних систем, властивих різним суспільствам на тих чи тих етапах історичного розвитку. Відкрите суспільство тлумачиться як суспільство творче й динамічне, засноване на ідеях ліберального плюралізму, пластичне щодо найрізноманітніших змін і впливів, просякнуте духом індивідуальної ініціативи, раціонального осягнення світу, критики і самокритики; воно протиставляється закритому суспільству, як ураженому стагнацією, авторитаризмом, доведеним до магічних форм догматизмом, а також явним переважанням соціально-масового начала над індивідуальним. Цей контрапункт є лейтмотивним для філософсько-історичних побудов Поппера, за якими розвиток сучасної цивілізації, започаткований, на його думку, "грецьк. революцією" V - IV ст. до н. е., доводить переваги і перспективність суспільств відкритих (на зразок стародавніх Афін чи сучасних західних демократій) щодо закритих (на кшталт Спарти, царської Росії, фашистської Німеччини чи СРСР часів сталінізму). За сучасних умов, коли "марксистський штурм", як зазначає Поппер в післямові до рос. видання книги "Відкрите суспільство і його вороги" (1992), зазнав краху, виникли умови для глобального історичного руху в напрямі відкритого суспільства. До основних положень попередньої універсалістської програми цього руху він зараховує такі: 1. Зміцнення свободи і усвідомлення відповідальності, що випливає з неї; 2. Мир у всьому світі; 3. Боротьба з бідністю; 4. Боротьба з демографічним вибухом; 5. Навчання ненасильству. Концепція відкритого і закритого суспільст-. ва, виражена, зокрема, і в наведених положеннях програми переходу до відкритого суспільства в планетарному масштабі загалом, відіграє конструктивну роль у тих позитивних культурно-історичних та соціально-політичних зрушеннях, що окреслюються в сучасному суспільстві. Однак потенціал цієї концепції залишається значною мірою не тільки нереалізованим, а навіть незапитаним внаслідок як труднощів операціоналізації її вузлових, досить абстрактних і есеїстично викладених понять, так і певної заідеологізованості позицій автора.

Трубецькой, Євген Миколайович (1863, Москва - 1920) - рос. філософ, правник, культуролог, громадський діяч, публіцист. Навчався на юридичному ф-ті Московського ун-ту. Магістр (1892), докт. філософії (1897). Обіймав посаду проф. Київського, а потім Московського ун-тів (1905 - 1917). Після Жовтневого перевороту в Росії виїхав із Москви, був противником більшовизму Ф. ілософська еволюція Т. пройшла кілька щаблів: нетривале захоплення позитивізмом, вивчення філософії Фішера, Шопенгауера і, нарешті, перехід на позиції філософії всеєдності В. Соловйова З. годом, певною мірою звільнившись від впливу Соловйова, Т. виявив значну філософську самобутність. Головною проблемою філософської творчості Т. була проблема сенсу життя, яку він аналізував у моральному, онтологічному та гносеологічному аспектах. Погоджуючись із підходом Соловйова до проблеми Софії, критично ставився до софіології через наявність у ній елементів пантеїзму.

[br]

Осн. тв.: "Релігійно-суспільний ідеал християнства у V ст." (1892); "Свобода і безсмертя" (1906); "Соціальна утопія Платона" (1908); "Світогляд Вол. Соловйова". Т. 1, 2 (1913); "Анархія і контрреволюція" (1917); "Смисл життя" (1918).