розвиток

Гумбольдт, Вільгельм (1767, Потсдам - 1835) - нім. філософ, мовознавець, державний діяч. Брат Олександра Гумбольдта, нім. природознавця, географа і мандрівника. В 1787 - 1789 рр. вивчав право в ун-тах Геттингена і Франкфурта-на-Одері. В 1801 - 1810 рр. - прусськ. резидент при папському дворі; директор департаменти освіти. Заснував Берлінський ун-т. У 1819 р. здійснив невдалу спробу розробити конституцію Пруссії С. уголосно з Гердером мету історії людства вбачав у духовному формуванні і розкритті людської індивідуальності в усій повноті її здібностей. Духовною творчою індивідуальністю вважав не тільки індивіда, а й націю, вільний внутрішній саморозвиток якої має визначати межі діяльності держави. Держава повинна лише захищати зовнішні кордони і забезпечувати внутрішній правопорядок Я. к і Шіллер, Гете та Вінкельман, вбачав здійснення ідеалу гуманності в античному суспільстві. В розумінні історії значну роль відводив творчій уяві. Г. був основоположником філософії мови. Його чільна ідея у цій царині полягала в тому, що кожна мова має свою особливу індивідуальну форму, яка впливає на створення характерного для носія цієї мови світогляду. Фундаментальні здобутки Г. у галузі філософії мови справили значний вплив на подальший розвиток філософії і психології. Зокрема, в Україні праці Г. високо цінував Потебня.

[br]

Осн. тв.: "Про гетерогенну природу мов та її вплив на інтелектуальний розвиток людства " (1836); "Про межі діяльності держави" (1792).

ДАЛЕКОДІЇ та БЛИЗЬКОДІЇ (короткодії) КОНЦЕПЦІЇ - протилежні уявлення про характер взаємодії (взаємного впливу) тіл або часток, що веде до зміни стану їх руху. В науці історично першою усталилася концепція далекодії або уявлення про те, що взаємодія між тілами може здійснюватися безпосередньо, а сама передача відбувається миттєво. Наприклад, переміщення Землі повинно миттєво спричиняти зміну сили тяжіння, яка діє на Місяць. Після відкриття електромагнітного поля концепція далекодії втратила ґрунт. Теоретично і експериментально було доведено, що взаємодія передається через поле зі скінченною швидкістю, яка дорівнює швидкості поширення світла (електромагнітного поля) у вакуумі. Так виникла перша концепція близькодії (або короткодії), згідно з якою, будь-яка взаємодія передається за допомогою певного поля, неперервно розподіленого у просторі. Пізніше квантова теорія поля докорінно змінила цю концепцію, уточнивши, що будь-яке поле не є неперервним, а має дискретну (квантову) структуру. Взаємодію часток ця теорія пояснює як обмін між ними квантами відповідних полів. Так, електромагнітна взаємодія є обміном електрично заряджених часток фотонами, які є квантами електромагнітного поля. За сучасними уявленнями, всі взаємодії в природі передаються квантами гравітаційного, слабкого, електромагнітного та сильного полів. У теоріях Великого об'єднання, суперсиметрії та супергравітації робляться спроби об'єднати опис усіх типів взаємодій. Розвиток концепцій Д. та Б. принципово змінив картину світу, суттєво вплинув на розвиток теоретичного мислення та практику.

ДІАЛЕКТИКА (грецьк. διαλεκτιυή - мистецтво вести бесіду, сперечатися) - вчення про об'єктивну суперечливість буття, тотожність протилежностей (конечне і безконечне, перервне і безперервне, зв'язок і відокремленість, сталість і мінливість і т. д.), які, однак, не нейтралізують одна одну, а реалізуючись у своїй тотожності як рух, розвиток і творчість, розгортаються в багатоманітність конкретних форм сущого. Стверджуючи об'єктивну суперечливість пізнання, людської діяльності і спілкування, Д. виступає як методологія оновлення суспільної практики і духовного життя. У відповідності з поділом носіїв протиріч і відповідних орієнтацій на онтологічний, діяльнісно-практичний або логіко-гносеологічний вирізняють - Д. природи, суспільного життя, пізнання, об'єктивну і суб'єктивну Д. і т. д. Різноманітність способів дослідницьких підходів до проблеми суперечливості породжує різні історичні форми Д., Д. окремих філософських напрямів і шкіл, особистостей. Так, поряд з традиційною Д. Античності, Д. доби Відродження тощо кажуть про Д. елеатів, софістів, трансцендентальну, матеріалістичну, екзистенційну, негативну Д., а також Д. Геракліта, Зенона, Гегеля, Маркса, Ясперса, Адорно та ін. У свою чергу, діалектичний підхід до об'єктів дослідження в ряді випадків породжує і самостійні галузі філософування на кшталт діалектичної теології, діалектичного історицизму та ін. Специфічною для Д. теорією пізнання є діалектична логіка, фундамент якої на ідеалістичних засадах був розроблений Гегелем. Понятійний простір Д. включає категорії: тотожність, відмінність, протилежності, протиріччя, рух, розвиток, стрибок, зняття, заперечення, оновлення, відтворення, перетворення, зміна, перевтілення. Сюди відносяться також парні категорії: абсолютне - відносне, причина - наслідок, необхідність - випадковість, форма - зміст та ін.

ДІАЛЕКТИЧНА ЛОГІКА - наука про філософське мислення, створена Гегелем і викладена ним у творі "Наука логіки" (1812 - 1816). Основний її принцип - тотожність мислення і буття. Ця тотожність не статична, збіг мислення з буттям розвивається, що визначає структуру Д. л. Вона складається з трьох розділів: вчення про буття, сутність і поняття. Дана послідовність відображає процес людського пізнання, яке починається з безпосередніх, зовнішніх властивостей речей - буття, потім заглиблюється в їхню сутність і, створивши поняття, перетворює їх на предмет дослідження. Через це Д. л. збігається з теорією пізнання В. ся Д. л. є системою філософських категорій, кожна з яких - певне визначення принципу, ланка його розгортання. Це стосується і першої з ланок - початку логіки, що фіксується збігом початку і принципу. Але принцип має і подальші категоріальні визначення. Тому вони не тотожні. Ця двоїстість синтезується в положенні: початок є найпростіша, найелементарніша форма принципу. Наступний логічний рух збагачує принцип новими визначеностями, а розходження його з принципом знімається принципом сходження від абстрактного до конкретного. Конкретне Гегель розумів як єдність багатоманітного або як єдність протилежностей. Одна категорія переходить в іншу, протилежну, і навпаки: виникає синтез, який є основою розгортання нових категорій. Оскільки протилежності не існують відокремлено одна від одної, то за допомогою принципу єдності протилежностей утворюється необхідний зв'язок логічних форм, і їх рух є внутрішньо закономірним. Послідовне розгортання єдності протилежностей здійснюється у вигляді принципу заперечення заперечення, за яким побудована вся система Д.л. Він виражає синтез полярних категорій, які нероздільні і в той же час негативні одна до одної. Оскільки загальна послідовність категорій відтворює загальний процес людського пізнання, діє принцип збігу логічного та історичного: в античній філософії основною була категорія буття, в Новий час - сутність, в нім. класичній, і особливо, в гегелівській, - поняття як основна форма діалектичного мислення. На кожному з трьох ступенів логічного процесу Гегель відкрив специфічну форму зв'язку категорій чи понять: у бутті - перехід, у сутності - співвідносність протилежних визначень - рефлексію (їх відображення одна в одній), в понятті - розвиток. Генетичну структуру буття утворюють три основні категорії: якість - кількість - міра. В ній діє закон переходу якісних змін в кількісні і навпаки. Мінливість буття дає змогу відкрити його постійну основу, субстрат. Оскільки речі з'являються й зникають, вони постають як явища, і через них мислення заглиблюється в сутність. Структура другої ступені теж потрійна: сутність - явище - дійсність Н. айбільш глибинним тут є закон діалектичної суперечності. Гегель сформулював положення, за яким всі речі в самих собі суперечливі, суперечність є корінь всякого руху і життєвості. Суперечність Гегель тлумачив як єдність протилежностей, які, отже, не мають самостійного значення. Вони - моменти, підпорядковані сторони чогось третього. Це третє - носій протилежностей, їхня основа. Гегель подає подвійний перехід від сутності до явища і навпаки. Тому вся друга книга його твору є логічним спростуванням агностицизму Канта, який цей перехід заперечував. Поняття - третій ступінь логічного процесу - становить єдність буття і сутності. Цим поняття в Д. л. відрізняється від його розуміння в традиційній логіці, в якій його визначали як відтворення лише суттєвих властивостей речей. Формою існування поняття Гегель вважав розвиток - розкриття й конкретизацію поняття. Стадіями такого розвитку постають суб'єктивне поняття, поняття об'єкту та їх єдність - ідея. До останньої Гегель відносив ідею пізнання, практичну ідею і їх єдність - абсолютну ідею, тому що саме поєднання пізнання і практичної діяльності є для людини найбільш глибоким, абсолютним знанням. Таким чином поєднуються логіка (наука про категорії як форми мислення), теорія пізнання (яка вивчає процес і ступені пізнання) і діалектика (яка утворює основні зв'язки категорій як логічних форм мислення і пізнання). У вітчизняній літературі проблемам Д. л. приділялась велика увага. Особливе значення мають праці Шинкарука, він відродив традицію дослідження нім. філософської класики в Україні і створив школу такого дослідження.

ЕКСТЕРНАЛІЗМ та ІНТЕРНАЛІЗМ - альтернативні й впливові течії в історіографії та філософії науки, які розрізняються за відповіддю на запитання: які фактори - зовнішні чи внутрішні - відіграють вирішальну роль у розвитку науки. Екстерналізм (від лат. externus - зовнішній, сторонній) вирішальну роль у розвитку науки відводить зовнішнім факторам: економічним, соціально-політичним чи ідеологічним. У річищі такого підходу вважається, зокрема, що експериментальна наука виникла завдяки потребам виробництва (Бернал), а наука як соціальний інститут стала можливою внаслідок заміни конфронтації паралелізмом і навіть певним перетином сфер теології й науки (Мейсон); що виникнення протестантської етики - з її звеличуванням самовідданої праці та проповіддю тисячолітнього царства розуму, в якому людина стане володарем природи, - було серед найважливіших передумов зближення раціоналізму й емпіризму, і на цій підставі виникла природнича наука (Мертон, Вебстер та ін.). Прихильники екстерналізму не змогли, однак, конкретизувати дію зовнішніх чинників на рівні творчого пізнавального акту, хоча думка про те, що науково-пізнавальна діяльність не може розглядатися поза широким соціокультурним контекстом, пізніше знайшла підтвердження. Інтерналізм (від лат. internus - внутрішній) виходить з того, що не можна пояснити зміни в науково-інтелектуальній сфері чинниками виробництва і що інтерпретація наукової революції як побічної гілки промислової революції не коректна (Койре). Визнаючи певний паралелізм соціально-економічного, соціокультурного і науково-інтелектуального процесів, інтерналісти не вбачають тут прямої детермінації інтелектуальної сфери соціальною (Холл). Розвиток науки постає безпосереднім наслідком розвитку інтелектуальності та прогресу її форм, тому наука, згідно з інтерналізмом, - це розгорнута в часі цілісність, в якій дедалі більше утверджуються раціональність, продукційні ідеї про світобудову та прогностична потуга теорій і т.ін. Од 60-х рр. XX ст. гострота дискусій між прихильниками Е. та І. пішла на спад. Це виявилося, зокрема, в тому, що серед представників обох орієнтацій з'явилися впливові групи дослідників, схильних до думки, що розвиток науки не можна вивести лише із зовнішніх або лише із внутрішніх чинників (Ліллі, Россі, Гессе та ін.).

Зизаній-тустановський, Лаврентій (?, імовірно, с. Потеличі, Львівщина - між 1630 - 1640) - укр. релігійний і культурний діяч, брат Зизанія Стефана Я. к і останній, взяв собі за прізвисько грецьк. переклад слова "кукіль" - "зизаній". Освіту здобув, імовірно, у Львівській братській школі та Острозькій колегії, де добре вивчив мови. Був учителем і проповідником Львівської, од 1592 р. - Братської, а від 1595 р. - Віленської братських шкіл. У Вільнюсі співпрацював із друкарнею братства. Брав участь у виданні "Граматики словенської" (1596), разом з братом С. Зизанієм - "Азбуки" (1596), підготував "Катехізис" (1600) та "Книгу о вірі" (приблизно 1596 р.). Як представник братств, був на православному соборі 1596 р. Приблизно від 1620 р. на запрошення Єлисея Плетенецького працює як редактор і перекладач у Лаврській друкарні, 1626 р. їде з місією від Київського митрополита Борецького Йова до Москви, де веде диспут з представниками Московського патріарха Філарета по статтях своєї книги "Великий Катехізис". Вагомий внесок у розвиток української думки З.-Т. вніс своїм твором "Великий Катехізис", де він виклав засади православного вчення. Проте його інтерпретація цих засад мала виразно реформаційне забарвлення, що викликало заперечення опонентів. Так, його розв'язання тринітарної проблеми, згідно з яким Бог-Отець виступає головним Богом, а дві інші особи Трійці відносяться до нього як підпорядковані і нижчі іпостасі, а також припущення можливості страждання і смерті божества, разом з людською природою Христа під час розп'яття і хресних мук містять у собі значні впливи социніанства. Відгомін реформаційних ідей відчутний також в обґрунтуванні З.-Т. можливості досягнення людиною спасіння своєї душі власними зусиллями і в твердженні про можливість за певних обставин здійснювати мирянами обряд хрещення. "Самовладдя" З.-Т. визначає як здатність душі робити вільний вибір. У "Катехізисі" він приділяє також увагу проблемам природознавства, зокрема тим, що стосуються світобудови і небесних явищ, намагаючись виявити їхній натурфілософський аспект. Щодо походження душі, то З.-Т. висловлює думку про створення душі Богом та її безсмертя і водночас передання її від батьків дітям через природне зачаття. Осмислення суспільно-політичної проблематики зводиться до обстоювання принципу рівності всіх людей перед Богом. Дає неоднозначну оцінку багатству, вважаючи, що воно (в залежності від використання) може бути добром або злом. З.-Т. зробив внесок у розвиток укр. філософської термінології.

Зиммель, Георг (1858, Берлін - 1918) - нім. філософ і соціолог, один із чільних теоретиків філософії життя, основоположник формальної соціології. Його творчий розвиток пройшов три етапи: натуралістичний, неокантіанський та філософії життя. На початку творчості З. зазнав впливу прагматизму, соціалдарвінізму і спенсерівського еволюціонізму, що мало своїм наслідком біологічно-утилітаристське обґрунтування етики і теорії пізнання: мораль і істина - це різновиди інстинктивної доцільності Н. а другому етапі духовної еволюції З. перебував під впливом ідей Канта, особливо його апріоризму. В центрі уваги З. - цінності і культура, які знаходяться, на його думку, за межами природної каузальності. Діяльність людини в цій сфері тлумачиться як "трансцендентальна формотворчість", джерелом якої е особистість з її апріорно заданим способом світобачення. Зміст цього особистісного апріорі пізніше втілився в понятті "індивідуального закону". Проблеми філософії життя розроблялися З. переважно на останньому етапі його творчості. Поняття життя постає у З. як та ланка, що зв'язує формальну соціологію з соціальною філософією (проблеми диференціації, інтеграції і конфліктів у суспільстві). Життя реалізує себе через самообмеження ним же створеними формами. На "вітальному" рівні ця форма і межа - смерть (життя несе її в собі). На "трансвітальному" рівні життя долає власну обмеженість, утворюючи "більшжиття" і "більш-ніж-життя" - відносно стійкі утворення, що породжені життям і протистоять його плинності і мінливості у вигляді певних форм культури З. агальна схема розвитку культури наступна: життя нескінченно утворює нові культурні форми, які стають з часом омертвілими і гальмують його власний подальший розвиток. Плин життя і культура супроводжуються низкою конфліктів: змісту і форми, душі і духа, суб'єктивної й об'єктивної культур. В усвідомленні неминучості цих конфліктів полягає трагедія культури та її провідних постатей.

[br]

Осн. тв.: "Про соціальну диференціацію" (1890); "Філософія грошей" (1900); "Кант" (1903); "Шопенгауер і Ніцше" (1920); "Основи соціології" (1920); "Конфлікт сучасної культури"(1926)та ін.

КАТЕГОРІЇ ДІАЛЕКТИКИ - всезагальні філософські поняття, за допомогою яких розкривається суперечливий характер буття, його єдність і різноманітність, змінюваність і самозбереження Р. озглядувані в онтологічному плані, К.д. фіксують об'єктивну несумісність і, в той же час, нерозривність сторін буття ("протилежність", "єдність протилежностей", "рух", "розвиток" і т.п.). Як форми логічного пізнання, вони характеризують рух мислення через логічні суперечності, що не можуть бути усунені існуючими формальними методами і потребують сутнісного аналізу досліджуваної ситуації, як це має місце, наприклад, в апоріях Зенона, антиноміях Канта, логіці Гегеля, "Капіталі" Маркса, деяких софізмах, тезах про корпускулярно-хвильову подвійність мікрооб'єктів, тваринно-соціальну сутність людини та ін., у випадках дослідження перехідних і "межових" ситуацій і т.д. (абстрактне, або розсудкове, негативно-розумне, позитивно-розумне мислення; теза, атитеза, синтез; чуттєво- конкретне, абстрактне, мислено-конкретне). Рух пізнання відбувається в цьому разі за законами не формальної, а діалектичної логіки, змінюючи одні форми раціонального мислення на інші і синтезуючи їх. В гносеологічному аспекті К. д. можна систематизувати на ті, що характеризують рух (тотожність - відмінність, перервне - неперервне, конечне - безконечне, одиничне - загальне, абсолютне - відносне, внутрішнє - зовнішнє та ін.), становлення і деградацію (буття - небуття - становлення; якість - кількість - міра; старе - нове - оновлення; покладання - заперечення - зняття; минуле - сучасне - майбутнє; виникнення - зникнення - відродження та ін.) та розвиток. Серед останніх виділяють категорії детермінації (безпосереднє - опосередковане; причина - наслідок; умова - обумовлене; необхідність - випадковість; можливість - дійсність та ін.) та категорії формоутворення (форма - зміст; частина - ціле; елементи - структура; стан - функція та ін.). У відповідності зі зміною системи філософських категорій в цілому (досить згадати відмінність систем категорій Платона,Аристотеля, Канта і Гегеля) К. д. перебувають У русі, відповідно до накопичення знань про суперечності, відкриття їх нових форм і узагальнення цієї інформації. На цьому шляху певні поняття втрачають статус К. д. (як це сталося у Новий час з рядом категорій теологічної діалектики), інші набувають категоріального статусу. Сьогодні на шляху до цього перебувають такі поняття, як "самоідентичність", "подія", "конфлікт", "катастрофа", "синергія", "тотальність", "сизигія", "межовість" та ін. Взагалі ж, оскільки філософське знання, як граничне, має антиномічний характер за самою своєю сутністю, між категоріями філософії і К.д. немає різких меж. В різних філософських системах, в залежності від акцентів на тих чи тих суперечностях буття, різні комплекси категорій можуть відігравати домінуючу роль як К.д. Історичний процес лише виявляє різні способи цього домінування.

КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИКИ - основні поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. В К.е. як логічних формах представлено весь історичний досвід естетичного відношення до дійсності та естетичні характеристики світу культури і природи. К.е. не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку соціальної практики та динаміки ціннісних орієнтацій. Система категорій, як зміст естетичної теорії, є мінливою, конкретно-історичною, має культурно-регіональні та національні особливості. Розвиток та розширення категоріального апарату естетики відбувається внаслідок як розвитку естетичної та художньої практики, так і розвитку наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу К. е., якщо воно містить в собі певну закономірність естетичної та художньої діяльності. К. е. мають певну особливість, яка полягає в тому, що вони спираються переважно на оціночний момент. Це пов'язано із антропологічною домінантою естетичної та художньої сфери культури С. учасна естетична теорія внаслідок розвитку нових напрямів дослідження та загальнофілософських методологічних засад не має жорстко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточної визначеності відносно категоріального статусу деяких понять естетики. К.е. структуруються відносно певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної та художньої практики і виглядають таким чином: 1) Метакатегорії: естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія. 2) Категорії естетичної діяльності: естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво. 3) Категорії естетичної свідомості: естетичні почуття, оцінки, судження, смак, ідеали, погляди та теорії. 4) Категорії гносеології мистецтва: художній образ, мімезис (художнє відображення і відтворення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація. 5) Категорії психології мистецтва: художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль. 6) Категорії соціології мистецтва: художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське в мистецтві, елітарне та масове мистецтво. 7) Категорії онтології та морфології мистецтва: художній твір, артефакт, види мистецтва (архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо); роди (епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо); жанри (роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо). 8) Категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва: текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип. 9) Категорії герменевтичного аналізу мистецтва: розуміння, тлумачення, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло. 10) Категорії історичного дослідження мистецтва: художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль. 11) Категорії теорії естетичного виховання: естетичні здібності та потреби, методи та засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування. Категоріальний апарат естетики постійно збагачується за рахунок осмислення нових художніх явищ і процесів, залучення термінів суміжних наукових дисциплін (філософії, психології, мистецтвознавства, семіотики, структуралізму, культурології тощо), які набувають специфічного естетичного змісту.

КОМУНІЗМ ( від лат. kommunis - спільний) - соціально-політичне вчення а) про особливу суспільно-економічну формацію - комуністичне суспільство, котре з необхідністю має прийти на зміну капіталізмові як закономірний наслідок історичного процесу; б) про основні риси комуністичного суспільства, умови та способи його формування. К. став ідеологією і практикою комуністичних партій, панівною офіційною ідеологією і практикою Радянського Союзу та країн т. зв. соціалістичного табору, має прихильників практично в усіх країнах. Як ідеологія К. виник у середині XIX ст., його засновниками були нім. мислителі Маркс і Енгельс (див. марксизм), продовжувачем у XX ст. - рос. політик Ленін. Найближчим ідейним джерелом К. виступив франц. і англ. утопічний соціалізм XVIII - XIX ст. К. називають також суспільство, засноване на засадах комуністичної ідеології. Згідно з цим вченням, основою комуністичної формації має стати суспільна власність на засоби виробництва, котра виникає внаслідок знищення всіх форм та проявів приватної власності і має визначати зміст та характер будь-якої сфери суспільного життя. На базі суспільної власності формується новий тип відносин суспільних, що унеможливить експлуатацію людини людиною, забезпечить соціальну рівність та добробут усіх членів суспільства, справедливий розподіл матеріальних благ за потребами, а також гармонійний розвиток суспільства в цілому. В процесі становлення комуністичної формації ліквідуються соціальні класи і прошарки, відмирають нацїі, зникає суспільний розподіл праці, яка перетвориться на першу життєву потребу. усувається відмінність між фізичною та розумовою працею тощо, внаслідок чого формується соціальна однорідність суспільства. Як стверджує комуністична ідеологія, відімре релігія і буржуазна мораль, відбудуться кардинальні зміни в інших формах суспільної свідомості, з'явиться новий тип людської самосвідомості, яка стане основним фактором мотивації та регулювання соціальної поведінки. На зміну інституту держави як інструменту придушення і панування одного класу над іншим має прийти громадське самоврядування, де управління людьми перетвориться в управління речами. Комуністичне суспільство у своєму становленні проходить дві фази: першу, нижчу - соціалізм, який є перехідним періодом від капіталізму до розвиненого К., містить в собі як пережиток залишки попереднього суспільного ладу, зародження і розгортання нових суспільних відносин, де утверджується принцип "від кожного за його здібностями - кожному за його працею"; другу, вищу - повний К., коли реалізуються всі комуністичні ідеали і панує принцип "від кожного за його здібностями - кожному за його потребами". Умовою перетворення суспільства на комуністичних засадах має стати непримиренна класова боротьба, соціалістична революція і встановлення диктатури пролетаріату. Надавши комуністичним ідеям певного філософського, історичного та економічного обґрунтування, засновники та їх послідовники оголосили своє вчення науковим К. Однак світовий розвиток подій у XX ст. та невдалі спроби запровадити першу фазу комуністичного суспільства в деяких країнах спростували ці претензії. На практиці "науковий К." виявився черговою утопією, простою декларацією, яка нездатна запропонувати ефективні природні форми втілення суспільних ідеалів і змушена вдатися до культивування насильства. Соціалізм як економічний та суспільно-політичний лад, що утворився в Радянському Союзі в результаті Жовтневої революції 1917 р. і тривалої громадянської війни в Росії, а потім - в країнах соціалістичного табору внаслідок Другої світової війни, будувався і утримувався за допомогою тотального насильства і масових репресій, жертвами яких стали десятки мільйонів людей. Досягши окремих позитивних зрушень в соціальній сфері, соціалізм радянського типу призвів до економічного занепаду, небаченого рівня експлуатації і зниження добробуту, зрівнявши більшість членів суспільства у бідності. Зневажено свободи і знехтувано права людини, пригнічено особистість, набула стійкості тенденція до науково-технічної та технологічної відсталості, виникла загроза самоізоляції від світового розвитку тощо З. акономірно, що перші послаблення репресій і спроби відродження громадянських свобод і прав у період т. зв. перебудови кінця 80-х рр. XX ст. відразу ж спричинили крах комуністичних режимів Ц. е дозволило більшості країн колишнього соціалістичного табору та пострадянських незалежних держав розпочати своє відродження шляхом поступового переходу до випробуваних світових стандартів розвитку — соціально орієнтованої ринкової економіки, що спирається на рівноправність усіх форм власності, в тому числі приватної, громадянського суспільства, верховенства прав людини і громадянських свобод, політичного та ідеологічного плюралізму, демократії. В своєму розвиткові ідеологія К. під впливом невдач комуністичної практики, історичних, етнічних, релігійних та інших особливостей окремих країн та регіонів зазнала істотних трансформацій і зараз там, де вона зберігає свій вплив, вар'юється від екстремістських форм до форм, близьких соціал-демократії.

КУЛЬТУРА НАЦІОНАЛЬНА - сукупність притаманних представникам даної нації ціннісно насичених форм і виявів життя. Формується на основі культури одного або кількох етносів. Відповідно за Ьвоїм походженням вирізняється моноетнічната поліетнічнаК.н. В останньому випадку формування спільного культурного простору є обов'язковим складником процесу націотворення. Основу, що його уможливлює, становить розвиток виробничих, економічних стосунків між етносами, з яких витворюється нація Я. кщо виникнення, розвиток і зміцнення економічних зв'язків становлять необхідну, але недостатню умову для існування нації, то витворення єдиного ціннісного, етико-естетичного ґрунту духовного життя спільноти є показником зрілості нації і чинником, що гарантує її життєздатність. Економічні стосунки, завдяки яким конгломерат етносів перетворюється на цілісний соціальний організм, актуалізують міжетнічні культурні зв'язки й полегшують випрацювання й усвідомлення духовно-культурної єдності нації. К.н. - явище історично молоде. Виникаючи тоді, коли народжується її суб'єкт і носій - нація, тобто на початках індустріальної епохи (XVII - XIX ст.), К.н. більшою мірою виявляє себе у формах духовного життя (художньої творчості, релігії тощо), оскільки цивілізаційні вияви існування соціуму, пов'язані з діяльністю, спрямованою на продукування матеріальних благ, з техніко-технологічними процесами, набувають уніфікованого вигляду Ч. ерез це виникнення феномена К.н. породжує проблему нетотожності культури й цивілізації взагалі (див. Шпенглер) та веде до розуміння культури як прояву передусім духовно-творчого життя особи й спільноти.

КУЛЬТУРА ( від лат. culture - обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування) - 1) Історично вихідне значення - обробіток і догляд за землею. 2) Догляд, поліпшення, ушляхетнювання тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, а отже - і ступінь їх розвитку; відповідно розрізняють К. тіла, К. душі і духовну К. (вже од Цицерона йдеться про філософію як К. духу). 3) Сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття. 4) Сукупність матеріальних і духовних надбань на певному історичному рівні розвитку суспільства і людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності. 5) Локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або за історичними типами, або за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства. В найширшому значенні, зафіксованому ще Віко, К. - це те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою. Од XVIII ст. започатковується як розбіжність між К. натуралістичною (коли її витоки вбачаються в незайманій природі людини) та ідеалістичною (К. - це, головним чином, досягнення довершеного морального стану), так і протиставлення К. (як осердя духовних цінностей, зусиль, пов'язаних з внутрішнім вдосконаленням особи) - цивілізації (як чомусь зовнішньому щодо людини, спрямованому на покращення соціального устрою, еволюційний континуальний розвиток суспільства на засадах "розуму" до інтегрального універсалізму). З друг. пол. XIX ст. формується некласичний підхід до К., утверджується ідея її дисконтинуальності (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі, Нортроп, Шубарт), відбувається онтологічний поворот в розумінні К. (філософія життя, феноменологія, екзистенцій лізм, антропологія філософська), В результаті планетарний культурно-історичний процес постає вже не як монолітноєдина лінія неухильного сходження, а як поліцентричне і багатолінійне утворення, як сукупність співіснуючих і наступних одна щодо одної К. монадної природи. К. розглядається не лише як певний спосіб і взірець життя, а передусім як особлива реальність, буттєвий вимір унікальності існування різномасштабних індивідів історії - осіб, племен, спільнот, націй, цивілізацій, суспільств тощо. За такого - позбавленого просвітницьких ілюзій, сповненого переживанням історичних екстремумів, трагізмів і втрат - розуміння К. принципово інакше постає співвідношення К. і цивілізації. К. розглядається як синонім локальної цивілізації (напр., у Тойнбі), або ж цивілізація - як пізній етап існування К. - етап її творчого і водночас виснажливого плодоношення (Данилевський), а чи застигання і вмирання (Шпенглер). Нині поряд з традиційними проблемами культурології - про співвідношення природи та К., сутність К., зв'язок К. між собою та з цивілізацією тощо дедалі актуальнішими стають проблеми онтології К., безконфліктного діалогу К., співвідношення масової та елітарної К., соціального і культурного поступу, загальнолюдського, особливого і унікального в розвитку К., К. та контркультури тощо Р. озглядаючи екзистенційно-антропологічні підвалини К., можна визначити її як процес та результат об'єктивації особистісної основи людини задля досягнення внутрішньо-духовної комунікації. К. постає як символічно-комунікативне оформлення особистості у стихії часу. При цьому К. може бути прив'язана до свого часу, а може виходити за його межі, у той екзистенційно-антропологічний простір, що з'єднує різні часи. Такий вихід є виявленням геніальності у К.; у сприйнятті й творенні К. він є результатом граничного напруження людини, її граничного буття. При цьому в К. відбувається зняття граничного напруження, яке виявляється в станах туги, жаху, відчаю, катарсичного переживання.

КУМУЛЯТИВІЗМ (лат. cumulatio, від сшішіо - згрібаю, нагромаджую) - течія в філософії науки, яка визначає розвиток науки як процес нагромадження позитивного знання, додавання все нових знань до тих, що були одержані досі. Погляд на розвиток знання як просте зростання й накопичення можна вважати традиційним і загальновизнаним ледь чи не до відомої революції в фізиці кін. XIX - поч. XX ст. Позицій К. дотримувалися як історики природознавства, так і самі природознавці. Тільки різкі зміни в сфері спочатку фізичного, а потім і інших галузей знання в XX ст. дали підстави для критичного відношення до К. Але й за цих обставин значна частина природознавців і на поч. XX ст. все ще утримувалася на його позиціях. Нищівного удару К. було завдано з боку історичної школи в філософії науки.

ЛОГІКА НАУКИ - комплекс філософських і формально-логічних досліджень структури наукового знання. Розвиток Л.н. пов'язаний з подоланням кризи в теоретичному природознавстві та основах математики, що виникла на рубежі XIX - XX ст. В теоріях, які вважалися класичними і надійними, виявилися суперечності; некритичне використання деяких понять поставило під сумнів засоби доказу, зокрема в математиці; з'ясувалося, що важливим теоретичним поняттям приписується смисл, несумісний із змістом даних теорій. Л.н. склалась як сукупність методів встановлення точного смислу термінів і тверджень наукових теорій, вивчення міри доказовості кожного з тверджень і аналізу надійності методів доказу. В сучасній науці з високою абстрактністю її побудов та зростаючою складністю логічної структури доказів Л.н. набуває дедалі більшого значення для з'ясування об'єктивної істинності теорій та перспектив їхнього розвитку Д. ля розв'язання цих важливих питань розвитку наукового знання, його теоретичних структур та емпіричного базису Л.н. використовує різні конкретно-методологічні підходи, в т.ч. метатеоретичні побудови, аналіз регулятивних принципів трансформації теорій, засоби інтерпретації, моделювання й розуміння мови науки. Оскільки важлива частина емпіричних теорій з формального боку не відрізняється по суті від математичних, на дослідження їх перенесено методи, що виправдали себе в математиці. Таким чином, істотно розширяється коло досліджуваних проблем і використовуваних методів та ідей. Фундаментальна для емпіричних теорій проблема співвідношення фактів і теоретичних узагальнень допускає формальний розгляд, але водночас порушує суто філософське питання. Аналіз змісту абстракцій, використовуваних сучасною наукою, з усією повнотою ставить питання про глибину відображення зовнішнього світу в поняттях. Нарешті, найважливіші результати метатеоретичних досліджень не можна зрозуміти без філософського осмислення. Таким чином, аналіз будови наукового знання, міри і характеру його обґрунтованості, форм зв'язку теорії з емпіричним матеріалом неминуче й органічно включає вивчення співвідношення теорії і об'єктивної дійсності. Л.н. стимулює і розвиток формальної логіки, зокрема її некласичних напрямів, і водночас потребує філософського аналізу понятійного апарату науки, узагальнення результатів метатеоретичних досліджень.

МОДЕРН ( від франц. moderne - найновіший, сучасний) - одна з епох європейської історії (а саме - європейський Новий час), яка стала з часів молодогегельянців найважливішою темою філософського, естетичного, культурологічного, соціологічного дискурсів. Девіз цієї епохи - не відродження греко- римської Античності (тобто не Ренесанс), а започаткування нового життя, нового відчуття часу, відчуття переваги, "сучасного" (тобто "М.") над "минулим" ("премодерном"). М. - це епоха довіри до самодостатньої потуги Розуму, метафізики, прогресистського мислення. Інтегральний результат М. - суспільство, розвиток якого спирається на чотири сили, які домінують в цю епоху: природознавство, техніка, індустрія і демократія. Людина М. сама виводить себе на кін історії, сама стає цим "коном", на якому відтепер фізико-технічний світ повинен виказувати, подавати себе (ставати образом, картиною - за Гайдеггером). Претензія цього світу на безмежне панування є наслідком гуманізму М., який розуміється як така філософська інтерпретація людини, що пояснює і визначає цілісність буття, на основі концепту людини і для людини. Культурна свідомість М. осяяна ідеєю безмежного розвитку: самої себе; науки, техніки, науково-технічного поступу; технології оволодіння усіма ресурсами Всесвіту, практики тотального підпорядкування довколишнього світу волі людини. Ця свідомість не виявляла особливих занепокоєнь про збереження біосфери, антропосфери, соціосфери у Всесвіті; їй ще не відомі екзистенційні острахи. Вона занепокоєна насамперед забезпеченням євроцивілізації не стільки умовами її самозбереження, скільки її домінуючим становищем у світі. Розвиток науки, техніки, прискорення НТП мало у самосвідомості М. загальнолюдський сенс. Культура М. вселяла в людину глибоку впевненість, що її народження, життя, праця, творчість мають високе призначення. Глобальна проективно-перетворювальна діяльність М., що трансформує "бажане" у "належне", була б абсурдною без упевненості в тому, що завдяки цій діяльності людина здатна гідно торувати шлях до майбутнього, здолати хаос природних стихій та тваринних інстинктів і піднятися до чогось більш значного, ніж безпосередня "життєва даність".

НЕОЛІБЕРАЛІЗМ ( від грецьк. νεοζ - новий та лат. liberalis - вільний) - одна з форм існування сучасного лібералізму. Подібно до лібералізму класичного, Н. ставить на меті пошук шляхів і умов, які могли б забезпечити стійкий і динамічний розвиток суспільства, інновативність і креативність соціальних форм Д. ля реалізації цього завдання класичний лібералізм вважав за необхідне всіляко сприяти виокремленню і певній автономізації соціальних сфер (особливо економіки, яка виступала могутньою трансформативною силою у проектах Модерну XVIII - XIX ст.), невтручанню у спонтанний розвиток, який і створює порядок, заснований на свободі. Істотні трансформації, яких зазнали розвинені ліберальні суспільства на рубежі XIX - XX ст. (монополізація економіки, фордизм, державна політика "соціальної амортизації" та ін.), зумовили світоглядні зміни у ліберальній філософії. Філософські розвідки Н. збагачувалися неоліберальною прагматикою, пошуками політики, яка б була адекватною добі світових воєн і революцій, доленосним зрушенням в історичній долі як окремих націй, так і всього людства. Н. доктринальний виразно репрезентований ідеологією "Нового курсу" Рузвельта, кейнсіанством, теорією і практикою "держави загального добробуту" та ін. Якщо класичний лібералізм автономізував і асинхронізував сфери соціального буття задля більшої ефективності суспільного розвитку, то Н. скоріше віддзеркалює тенденцію до більшої злагодженості соціального організму, підпорядковуючи міркування ефективності вимогам соціальної безпеки та вгамовуючи дух соціального експериментування тяжінням до більшої передбачуваності і впорядкованості. Підходи Н. виходять із перфекціоністських установок (можливість і необхідність покращення, вдосконалення умов соціального буття), поміркованого етатизму (визнання ролі держави у гарантуванні і забезпеченні прав людини, створенні і підтриманні необхідних засад функціювання громадянського суспільства, захист правовими й демократичними засобами загальновизнаних цивілізаційних цінностей, активне здійснення на державному рівні науково-технічної і освітянської політики тощо), чіткішого позначення у ліберальній філософії ідей і принципів консенсусу, солідарності і соціального партнерства. Разом з тим Н. продовжує відстоювати докорінні ліберальні цінності розвитку і відкритості змінам, свободи і гідності особистості, соціального плюралізму і толерантності, досягнення певної гармонії між індивідом і спільнотою через посередництво "абсолютизму права" та ін.

НЕОПОЗИТИВІЗМ - третя історична форма позитивізму, один із головних напрямів західної філософії XX ст. На основі вихідних принципів "першого" (Конт, Мілль, Спенсер) та "другого" (Мах, Авенаріус та ін.) позитивізму Н. поставив за мету довести неможливість "метафізики" (філософії) як у формі раціонального, науково обґрунтованого світогляду, так і як автономної форми теоретичного пізнання та осягнення сутності світу й людини; з огляду на це, Н. прагнув довести безпідставність тих вчень класичної філософської традиції, які вимагали, щоб при розв'язанні онтологічних, теоретико-пізнавальних, методологічних та інших філософських проблем обов'язково здійснювався вибір між матеріалізмом та ідеалізмом. Одним із основних філософських джерел Н. були засадничі філософські ідеї Вітгенштайна "Логіко-філософського трактату", де він стверджував: "філософія не теорія, а діяльність... результат філософії - не певна кількість "філософських речень", а прояснення речень. Глибинні гносеологічні корені проблематики Н. сцієнтистської орієнтації у 20 - 30-ті рр. XX ст. - в ідеях Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Фейгл та ін.), а після Другої світової війни - у логічному емпіризмі, що здобувся на потужний розвиток у США (Гемпель, Куайн та ін.). Увага неопозитивістів була зосереджена на дослідженні актуальної філософської проблеми щодо ролі логіко-математичних методів та штучних математичних і логіко-математичних мов науки як процесі пізнання. Йшлося про евристичні можливості математичної логіки як нового етапу в розвитку формальної логіки, про роль наочності та наукових абстракцій у зв'язку з фізичною інтерпретацією неевклідової геометрії Римана в теорії відносності Ейнштейна, а також у зв'язку з фізичним та філософським осмисленням квантової механіки, теоретичний зміст якої був позбавлений наочності, характерної для класичної фізики. Результати дослідження цих проблем виявилися суперечливими, позаяк вони розглядалися в "одному пакеті" з третьою проблемою - про неможливість "метафізики", тобто філософії як змістовної і раціональної форми знання. Н. зберігав за філософією єдину функцію - бути насамперед логічним аналізом мови й понять науки, а потім уже - мови й понять повсякденного знання. Як наголошував Карнап, усе, що залишилося від філософії, - це вже не теорія і не твердження, а лише метод логічного аналізу знань. Твердження науки Н. розглядав як висловлювання вчених, раціональне пояснення яких ґрунтується на двох принципах: 1) зведення, редукція теоретичного знання до емпіричного; 2) чуттєва, емпірична перевірка, верифікація (перевірка, підтвердження) емпіричних висловлювань. Якщо останні не піддаються підтвердженню у досвіді (верифікації), то цього достатньо для з'ясування, які саме висловлювання в науці є істинними, а які "метафізичними". В логічному емпіризмі в основу тлумачення науки було покладено гіпотетико-дедуктивну модель структури наукового знання за умов відмови від принципу редукції та лібералізації вимог принципу верифікації, але при збереженні "антиметафізичних" цілей філософського аналізу знання. До безперечних досягнень сцієнтистських форм Н. належать: уточнення структури теоретичного й емпіричного знання та їх взаємодії, внесок у становлення та розвиток семіотики. Проте нігілізм щодо "метафізики", антиісторизм та абсолютизація можливостей формальної логіки в пізнанні призвели на поч. 70-х рр. до кризи і втрати провідних позицій Н. у західній філософії і до виникнення постпозитивізму. З поч. 40-х рр. в рамках лінгвістичної філософії формується лінгвістичний позитивізм ("пізній" Вітгенштайн, Райл та ін.), що зберігає певні позиції й нині.

НЕПЕРЕРВНЕ і ПЕРЕРВНЕ - категорії для характеристики суперечливості буття, пов'язаної з його суцільністю, зв'язністю, нероздільністю, з одного боку, і розчленованістю, різноманітністю, диференційованістю (на обмежені, локальні у просторі і часі речі, явища і події) - з другого. Домінування або абсолютизація однієї чи другої з цих сторін в історії філософії, релігії і науки обумовили розвиток і боротьбу двох концептуальних напрямів - континуалізму та атомізму В. изначення континууму як неподільного цілого широко використовувалося в Античності, Середні віки і пізніше, у тому числі в математиці і фізичних уявленнях. Спроби універсалізувати ідеї континуалізму й атомізму засвідчили їх обмеженість і внутрішню суперечливість. Як наслідок подібних утруднень, розвивалося уявлення про діалектичну єдність Н. і п. Ця ідея базувалася, зокрема, на думці про іерархізовану світобудову, що поєднує дискретне і неперервне (теорія еманації неоплатоніків), про необхідність бачити різноманітність природи в єдності (у вченнях Кузанського, Бруно.Дидро, Гольбаха, Толанда та ін.) Б. езпосередній розвиток ця ідея знайшла в "динамічній атомістиці" Шеллінга, який писав, що виокремлено ідея неперервності, як і дискретності, "ніколи не може повністю здійснитись", оскільки має місце тотожність різнорідних сил природи. Єдність Н. і п. доводив Гегель за допомогою діалектики "одного" та "многого", кількості та якості. В марксизмі діалектика Н. і п. зафіксована в уявленні про "нову атомістику", прикметною рисою якої Енгельс вважав наявність дискретних частин різних ступенів або вузлових точок, котрі обумовлюють якісні форми існування "всезагальної матерії" В. історії науки ідея Н. і п. знайшла вияв в "механіці сили" Ньютона, "динамічній атомістиці" Босковича (де поняття атомів і монад невідривне від їх взаємодії через сили, подібні до гравітаційного тяжіння), у поєднанні хвильових та корпускулярних підходів у квантовій механіці та ін. Використання понять, що синтезують монізм і плюралізм, тотальність, синергетичні процеси, хаос і порядок, прийняття, як цілком очевидної, тези про єдність різноманітного фізичного, хімічного, біологічного та соціального світів - свідчення діалектичних підстав пізнання щодо уявлень про Н. і п.

I ОНТОГЕНЕЗ (грецьк. οντοζ - суще; γεννάω - породжую) - онтогенія, індивідуальний розвиток особистості, вся сукупність її трансформацій від народження до смерті, на відміну від філогенезу як процесу формування деякої групи або роду. Термін "О." введений Геккелем (1866). В процесі О. у вищих тварин і людини спостерігається послідовна зміна чітких фаз: ембріогенез дозрівання, дорослий стан та старіння. У XVIII ст. щодо розуміння процесу О. протистояли дві концепції - преформації, що зводила індивідуальний розвиток до росту, та епігенезу, згідно з якою процес розвитку новоутворень відбувається із безструктурних зачатків. Відповідно до сучасних уявлень, в клітині, з якої починається О., закладена певна програма подальшого розвитку організму у вигляді коду спадкової інформації. Впродовж О. ця програма реалізується в процесах взаємодії між ядром та цитоплазмою в кожній клітині зародка, між різними його клітинами та між клітинними комплексами. Спадковий апарат, кодуючи синтез специфічних білкових молекул, визначає лише загальний напрям морфогенетичних процесів, конкретне здійснення яких залежить від впливів зовнішнього середовища.

[br]

II див. філогенез і онтогенез

ПАМ'ЯТЬ СОЦІАЛЬНА - позагенетична пам'ять людини (колективна пам'ять людства), скарбниця виробничого, пізнавального і комунікативного досвіду людини, що є основою творчої діяльності (включаючи теоретичну) і базою формування духовного світу людини. Завдяки П.с. здійснюється впорядкування та об'єктивація конкретно-історичного досвіду людства, на основі чого стає можливим історичне відтворення форми діяльності і спілкування, розвиток матеріальної і духовної культур. П.с. виступає як реалізація культурної спадкоємності на рівні духовно-практичного та духовного освоєння світу. До найважливіших функцій П.с. належать: фіксація, систематизація, збереження і передача суспільно значущої інформації. У смисловому аспекті П.с. постає інтерсуб'єктивною, у нерозривному зв'язку об'єктивного і суб'єктивного, загальнозначущого і особистісного, що зумовлює здійснення загальнозначущого через життєдіяльність індивіда, смисложиттєвий пошук окремого носія П.с. як складової універсуму людського буття. У такому аспекті П.с. виступає передумовою становлення і розвитку індивідуальної і суспільної самосвідомості людини. П.с. є тим реальним механізмом, завдяки якому опосередковується розвиток матеріальної і духовної культур. Поняття "П. с." дозволяє схарактеризувати ланки взаємодії спадкоємності предметно-практичної діяльності і спадкоємності культури, притаманні їм обом категоріальні смисли. Характерною рисою П.с. є її вибірковість, спрямованість на закріплення і відтворення суспільно найбільш значущих, інтелектуально, морально і художньо розвинених структур діяльності людини, її буття і свідомості.