рик

ОНТОЛОГІЯ ( від грецьк. οντοζ - суще; λόγοζ - слово, вчення) - філософське вчення про буття як таке. Поняття О. вперше було введене у XVII ст. Гокленіусом і остаточно закріплене у метафізиці Вольфа. Специфічне місце О. у системі метафізики визначилося значно пізніше, ніж виникла сама проблема буття. Остання чітко була окреслена елватами, зокрема Парменідом, який розрізнив буття на чуттєве та істинне. Платан розробив вчення про понадчуттєві засади буття - ідеї - як умоосяжні форми, або сутності, відображенням яких є плинний, чуттєво сприйманий світ речей. У філософії Платона порушена фундаментальна проблема співвідношення буття і становлення. Аристотель піддав критиці платонівський поділ на два світи і прагнув відшукати сутності у самому матеріальному бутті, однак такий варіант О. становив радше опис фізичної реальності з онтологічного погляду. Разом з тим він стверджував існування "останньої" причини буття - понадчуттєвої "форми форм", Божественної ентелехії Ц. е вчення Аристотеля, як і вчення Платона про два світи та неоплатоністське тлумачення буття як "єдиного" і "ума", вплинули на формування всієї західноєвропейської онтологічної традиції З. окрема, Псевдо-ДіонісійАреопагіт кладе неоплатоністську О. в основу символічного тлумачення всього сущого як ієрархії світла, що позначилося на корпусі ідей всієї середньовічної естетики С. ередньовічна схоластика виходила із сполучення античної О. із теологією. Абсолютне буття тут ототожнюється із Богом. Схоластична О. характеризується вирізненням і категорійною розробкою рівнів буття - субстанційного і акцидентального, актуального і потенційного, необхідного і випадкового. У Томи Аквінського О. - це відсторонене міркування про "чисті" форми буття. У філософії Відродження оригінальне тлумачення О. подає Кузанський. Розрізняючи Абсолют і універсум, Кузанець вчить, що центром і межею матеріального є творець; через приналежність до універсуму кожна річ перебуває в кожній; максимальна відмінність речей збігається з їх мінімальною відмінністю (або відсутністю такої). Зорієнтована на науку філософія Нового часу звільняє вчення про буття від теологічної форми. У філософів-емпіриків онтологічна проблематика відходить на другий план (напр., у Г'юма О. як вчення відсутнє) Ф. ілософи ж раціоналісти роблять О. невід'ємною частиною своїх систем. Декарт намагався поєднати вчення про буття і гносеологію. Принцип cogito ergo sum відкривав можливість зробити О. складовою частиною теорії пізнання С. піноза, продовжуючи пантеїстичну традицію, вихідною точкою О. робить тотожність Бога і Природи, котру він розумів як єдину, вічну і безконечну субстанцію, що є причиною самої себе Л. яйбніц, переймаючись метою створення універсальної метафізики, розробив філософські засади для об'єднання О., космології і раціональної психології, що надалі уможливило систематизацію О. Вольфом. "Критична філософія" Канта, протиставивши "догматизму" старої О. нове розуміння буття, радикально трансформує попередню онтологічну традицію. За Кантом, не може бути О. поза вченням про принципи розуму. Фіхте, Шеллінг, Гегель повертаються до раціоналістичної традиції розбудови О. на підставі гносеології: буття є результатом розвитку мислення, його моментом, коли мислення виявляє свою тотожність із буттям. Але на відміну від докантівської О., буття в їхніх системах осягається не у пасивному спогляданні, а в історичному і логічному становленні. У західноєвропейському мисленні XIX ст. складається критичне ставлення до О. як філософської дисципліни. Разом із метафізикою її відкидають позитивізм і філософія життя. Неокантіанство і близькі йому напрями розвивають гносеологічне розуміння О. Лише наприк. XIX і поч. XX ст. спостерігається відродження онтологічної проблематики. Неотомізм реставрує і систематизує О. середньовічної схоластики. "Критична О." Н. Гартмана намагається подолати розрив між онтологічними сутностями і дійсним буттям, розглядаючи речовий, людський і духовний світи як виявлення незалежних прошарків реальності, щодо якої пізнання вторинне. Гуссерль вважав автентичною О. феноменологію, що описує структури готового знання і способи його засвоєння. "ФундаментальнаО." Гайдеггера розкриває сенс буття через осмислення унікальності наявної ситуації присутності людини у світі. "Феноменологічна О." Сартра, як і "всеохопне" Ясперса, спрямовані на обстоювання тлумачення буття як неподільної єдності суб'єкта й об'єкта, що фундує людську свободу і відповідальність. В ортодоксальному марксизмі О. - це діалектико-матеріалістичне вчення про форми руху матерії і суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Недогматичні течії марксизму орієнтовані на О. діяльності як спосіб буття людини у світі (напр., "О. суспільного буття" Лукача). Посткласичний філософський дискурс, заперечуючи традиційну метафізику, намагається максимально проблематизувати онтологічне, власне буттєве, поле філософії, включивши в нього суб'єктивність як людську індивідуальність.

Осиповський, Тимофій Федорович (1765, с. Осипово Володимирської губ. - 1832) - рос. вчений-математик, філософ З. акінчив Петербурзьку учительську гімназію (1786). Докт. філософії (1807), проф. (1850). Викладав фізику та математику (Москва, Петербург), автор високо поцінованого на той час "Курсу математики" (Т. 1-2,1801 - 1802). Від 1803 р. - в Харкові: зав. кафедрою чистої математики (1805 - 1820), ректор (1813 - 1820) Харківського ун-ту. Переклав і видав "Логіку" Кондильяка. Створив і очолив "Тов-во наук при Харківському ун-ті" (1812 - 1832), редагував ж. "Український вісник". За філософськими поглядами - переконаний емпірик, об'єктивіст, критик апріоризму, ідеалістичного спекулятивного конструювання, містики. Зокрема, О. належить ґрунтовна критика ідей Канта стосовно простору і часу та "метафізичних основ" природознавства, логічної концепції Шада, фізики шеллінгіанця Стойковича.

[br]

Осн. тв.: "Про простір і час" (1807); "Міркування щодо динамічної системи Канта" (1813); "Відзив про підручник "Логіки" професора І.Є. Шада" (1816).

ОСТРОЗЬКА СЛОВ'ЯНО-ГРЕКО-ЛАТИНСЬКА АКАДЕМІЯ (колегія) - перша в Україні і на східнослов'янських землях школа вищого типу і наукова установа. Заснована князем Костянтином-Василем Острозьким наприк. 1576 р., закрита Анною-Алоїзою Хоткевич (1636). Академія входила до складу культурно-освітнього осередку, в якому діяли також науково-літературний гурток та друкарня. Незважаючи на православне спрямування цього навчального закладу, у ньому працювали не лише відомі укр. вчені, а й інтелектуали з Греції, Болгарії, Білорусі, Сербії, Росії, Волощини, Польщі, вихованці ун-тів Падуї, Венеції, Кракова, а також протестантських шкіл. Тут підготували і видали в 1581 р. першу повну Біблію церковносл. мовою, здійснили ґрунтовну редакцію творів традиційної вітчизняної книжності і створили низку талановитих праць, насамперед полемічних, що дозволяють скласти уявлення про погляди острожців на актуальні на той час богословські, суспільно-політичні, етичні проблеми тощо. В Острозі працювали такі відомі культурні діячі, як Г. Смотрицький, Суразький (Малюшицький), Наливайко, Острозький Клірик, Вишенський, Дорофейович, Броневський (Христофор Філалет), Лятош, Мотовило, Михайлович-Аннич, Римша, Раллі, Нафанаїл, Мосхопулос, Лукарис, Парасхес, Федоров. В Академії представлені напрями, що характеризують розвиток тогочасної укр. думки. Це, зокрема, традиціоналістичний, або містичний, напрям з притаманними йому пошуками "тісного євангельського" шляху до істини і життя в ній (Княгиницький, Вишенський), ренесансно-гуманістичний в його західноєвропейському варіанті (латинізована поезія Пекаліда) та, за визначенням Зілинського, поступово-утрагевістичний, в межах якого було сформовано комплекс ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, що був наслідком переосмислення відповідних західних течій на вітчизняному ґрунті (Смотрицький, Острозький, Римша, Наливайко, Філалет та ін.). Серед духовних здобутків острозьких інтелектуалів було: відкриття історичного часу, вихід за межі провіденціалізму у пошуках причин історичних подій, створення новітнього ідеалу людини з властивою їй орієнтацією на активне самоутвердження і самореалізацію в земному житті, обґрунтування ідей безпосередньої богопричетності кожного християнина, рівності всіх людей перед Богом, спасіння особистою вірою, свобода сумління. Академія відіграла визначну роль у культурно-національному розвитку України.

Полоцький, Симеон (Самуїл Гаврилович Петровський-Ситніанович) (1629, Полоцьк - 1680) - білор.-укр.-рос. богослов, філософ, поет, драматург, оратор і педагог. Освіту здобув у КМА, яку закінчив бл. 1651 р. Вчився також у Віденській єзуїтській академії і, можливо, в якихось навчальних закладах європейських країн. 1656 р. постригся у ченці. 1664 р. переїхав до Москви. Засновник схоластичного бароко в Росії, яке він відповідно до тамтешньої суспільно-культурної ситуації модифікував шляхом послаблення традицій індивідуалізму, духовної депресії і акцентуації духу державного оптимізму і "службової" одностайності як форми нового колективізму, характерної для становлення Російської імперії. Автор збірок проповідей "Обед душевний" (1681) і "Вечеря душевная", що містять 109 слів моралістичного змісту, 78 панегіриків і 29 повчань; поеми на царський герб "Орел Російський"; букварів 1664, 1667, 1669 і 1679 рр.; "Жезла правлення". Основне завдання своєї творчості П. вбачав у слугуванні народному добру, яке розумів як звеличування державної влади, необмеженої влади монарха, чим створював теоретичне підґрунтя для формування абсолютизму. Його праці насичені роздумами про життя і смерть, багатство і бідність, самовдосконалення, цінність людського розуму, виховання дітей, про війну і мир, про війни праведні й неправедні тощо. Заснувавши т. зв. "Верхню" друкарню (1679), він окрім згаданих творів видав "Тестамент, або Заповіт Василія, царя грецького, його синові Льву Філософу" (1680), що репрезентував поширений у середньовічній Європі тип повчальних кодексів політичної, суспільної і приватної моралі. Ораторська проза П. і закладені в ній ідеї укр. філософії барокової доби сприяли поступовій переорієнтації рос. думки в ранньомодерному дусі, стимулювали виникнення нових класицистичних тенденцій у рос. літературі.

СКЕПТИЦИЗМ ( від грецьк. σκεπτικό ζ - недовірливий) - гносеологічна позиція, яка полягає в сумніві щодо існування істини і надійних критеріїв її встановлення, в недовірі до певних поглядів і уявлень. Започаткований у Древній Греції Піроном з Еліди, С. проходить три періоди: 1) ранній С. (Пірон і його прихильники); 2) С. платонівської Академії (Аркесилай, Карнеад); 3) пізній С. (Агрипа, Секст Емпірик та ін.). Пірон сформулював основні аргументи проти можливості достовірного знання, суть яких полягала в наступних тезах: одні й ті самі речі у різних людей викликають різні відчуття; одні і ті самі люди у різних станах і різними органами почуттів сприймають речі по-різному. Тому отримати достовірне знання і раціонально обґрунтувати норми поведінки неможливо. С. епохи Середньовіччя і особливо Відродження відігравав роль критики церковного догматизму (Абеляр, Еразм Роттердамський, Монтень). С. цього періоду був непослідовним і суперечливим: користуючись аргументами прихильників Пірона проти розуму, він водночас стверджував безмежні можливості знання В. ідштовхуючись від тези скептиків про неможливість отримати достовірне знання, Декарт робить методичний сумнів вихідним пунктом пізнання, тим самим обертаючи його на користь розуму К. райньої форми С. набирає у філософії Г'юма, який, на відміну від античних скептиків, що ставили під сумнів істинність знань, стверджував сумнівність самого існування об'єктивного світу. В подальшому розвитку філософії ця тенденція постала у вигляді агностицизму (.Кант, Марбурзька та Баденська школи неокантіанства, позитивізм та неопозитивізм), який стверджує принципову непізнаванність світу і внаслідок цього суто символічний характер пізнання.