рамі

1) (с вин. п.) (при обозначении границы, предела) по, до

2) (с предл. п.) (при обозначении места, протяжённости, направленности действия, пути следования) по

3) (с предл. п. - в сочетании с личными мест. в значении: согласно с желанием) по (с дат. п.)

4) (с предл. п. - при словах пла́кать, тоскова́ть) по (с дат. п. и с предл. п.)

5) (с предл. п. - в выражениях, обозначающих: возрастом во столько-то лет) по (с дат. п.)

6) (с предл. п.) по́сле (с род. п.); ( при определении промежутка времени) через (с вин. п.); (при именах существительных, образованных от глаголов) по (с предл. п.)

см. рам'я I

1) смех; пересме́х; (мн.: -и, -хів) смешки́, сме́хи; ( издевки над кем-либо) пересме́шки

2) смех, смехота́, умо́ра

ГЕРМЕНЕВТИКА (грецьк. έρμηνετικη, від έρμηνεω - пояснюю, інтерпретую, тлумачу) - термін, формування основоположного значення якого історично сягає стародавніх тлумачень текстів Біблії; традиційно він також включає тлумачення текстів філософських та літературних - насамперед тих, які стосуються Біблії. На позначення самостійного філософського напряму цей термін почав застосовуватися, головно, на поч. XX ст., коли розгорнулося фундаментальне філософське осмислення феномена розуміння та пов'язаної з ним методології і практики гуманітарно-історичних дисциплін. В історії інтерпретації профанних та сакральних текстів вирізняються наступні основні різновиди: 1) Буквальна інтерпретація, яка стверджує, що біблійні тексти мають тлумачитися згідно зі значеннями (відповідними намірам авторів), які виражені їхньою граматичною конструкцією та історичними контекстами виникнення. Її дотримувались Тома Аквінський, Лютер, Кальвін та ін. 2) Моральна інтерпретація, яка намагалась встановити екзегетичні принципи, завдяки яким з різних частин текстів Біблії можуть бути виведені відповідні етичні приписи та моральні імперативи поведінки. 3) Алегорична (символічна) інтерпретація (запозичена зі стоїцизму і уперше запроваджена до тлумачення текстів Гомера Пергамською школою філологів) розуміла біблійні оповіді як такі, що мають крім буквального ще й другий, фігуральний рівень референції за межі тих подій, які експліцитно маються на увазі у текстах Біблії. Окремою формою алегоричної інтерпретації є "типологічне" тлумачення, згідно з яким головні події Старого Завіту є передвіщенням подій Нового Завіту (Ноїв ковчег як "тип" християнської церкви). Цього різновиду тлумачення Біблії, з використанням платонівських та стоїчних категорій, дотримувались Філон Александрійський, Елемент Александрійський, Ориген та ін. 4) Анагогічна (містична) інтерпретація стосується тлумачення біблійних подій у їхньому відношенні до прийдешнього життя як його прообразу С. тан справ, коли проблематика Г. і проблематика філософії осмислювались паралельно, незалежно одна від одної, а тому і не зазнавали істотного взаємовпливу, лишався чинним до початку XX ст. Провідними постатями, які розвивали Г. у такому статусі, були Юстин, Іреней, Тертуліан.Августин, Флавій, Баумгартен, Ернесті та ін. На основі ознайомлення з працею Ернесті "Тлумач" в контексті історико-літературних студій нім. романтизму (особливо у співробітництві зі Шлегелем) Шляєрмахер розвиває Г. як мистецтво конгеніального осягнення чужої індивідуальності, дослідивши феномен розуміння як такий і виокремивши граматичний та психологічний його різновиди. Надалі Г. розробляється в річищі методологічних пошуків нім. історичної школи (Ранке, Дройзен, Савіньї та ін.), філології та психології (Аст, Бек, Штайнталь та ін.). Зрештою, в історичному науковченні Дильтея вона - як вчення про мистецтво тлумачення писемних пам'яток (життєвих виявів) - включається у контекст теорії пізнання, логіки й методології гуманітарних наук і проголошується сполучною ланкою між філософією та історичними дисциплінами, головною складовою основоположень наук про дух. Г. набуває у Дильтея філософського статусу під впливом розробленої Гуссерлем у "Логічних дослідженнях" теорії значення. Долаючи завдяки феноменології Гуссерля релятивізм і скептичний суб'єктивізм свого історичного науковчення і розв'язуючи проблему об'єктивності гуманітарного знання, Г. Дильтея разом з тим втрачала своє найвагоміше конструктивне надбання - принцип історизму. Щоб уникнути цієї дилеми, Гайдеггер намагається на нових засадах об'єднати дві різнорідні традиції у концепції, яку він з 1919 р. називає "феноменологічною Г." Завдяки філософії фундаментальної онтології Гайдеггера класична (теологічна, філологічна й історична) Г. започаткувала нову фазу свого розвитку. Її центральна проблема - проблема розуміння - була осмислена вже не як метод наукового пізнання, а як спосіб людського буття, а феноменологія - як онтологія. Нове філософське вчення постає як "Г. фактичності", що ситуативно розташоване в конкретно-історичному контексті людського "Я" (пізніше - "Dasein"), головним способом буттєвого самовизначення якого виступає інтерпретативне тлумачення свого буття-у-світі. Подальший розвиток цієї традиції здійснив Гадамер (див. герменевтика філософська). Г. у традиційному сенсі як гносеологічне підґрунтя й методологію гуманітарних наук розробляв також Бетті та ін. Як до допоміжної дисципліни до неї звертаються Апель, Габермас, Деррида.

Лоський, Микола Онуфрійович (1870, с. Кресловка Вітебської губ. - 1965) - рос. філософ-неоляйбніціанець, представник інтуїтивізму. Закінчив Санкт-Петербурзький ун-т, де потім працював проф. філософії. Автор численних праць з проблем метафізики, гносеології, етики, естетики, історії філософії. Перекладач праць Канта. В 1922 р. був висланий із більшовицької Росії за кордон. Жив і працював у Чехословаччині, Франції, США, Швейцарії. Л. створив філософське вчення "ідеал-реалізму", в основу якого покладено розуміння світу як "органічної цілісності", де активно діють плюралістичні і автономні "субстанційні діячі". їх взаємодія створює розмаїту палітру матеріального світу, царини неорганічного, органічного і духовного буття. В духовному бутті діють творчі особистості, тому саме вони перебувають на вершині світової ієрархічної піраміди. Л. називав таке бачення світу "ієрархічним персоналізмом". В метафізичній системі Л. Бог відіграє роль не лише творця, а й координатора активності, творчості і свободи "субстанційних діячів". В теорії пізнання Л, розробляє концептуальні засади інтуїтивізму, обґрунтовуючи його як психофізичними (вплив Бергсона), так і метафізичними чинниками. Суб'єкт пізнання діє одночасно в кількох площинах буття - в ідеальному, реальному, надреальному бутті. Відкрити і пізнати істину можливо лише за допомогою інтуїтивного осягнення об'єкта пізнання як цілого. В етиці Л. великого значення надавав дослідженню проблеми егоїзму, який породжує в світі зло і неправду. Егоїзм призводить до духовної і творчої деградації людської особистості, перепинає їй шлях розвитку, що веде до "царства Божого". В естетиці розробив вчення про абсолютні цінності, які втілюються на різних онтологічних рівнях буття. В людському бутті краса завжди обмежена матеріальними умовами існування І. деальна краса можлива лише в довершеному духовному житті. Абсолютна краса реалізується в "царстві Божому".

[br]

Осн. тв.: "Обґрунтуванняінтуїтивізму" (1907); "Світ як органічне ціле" (1915); "Свобода волі" (1927); "Умови абсолютного добра" (1945).

Фалес (640, Мілет - після 560 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, засновник першої в історії філософської школи (див. мілетська школа). За традицією вважається засновником філософського мислення (так само, як і досліджень природи, астрономії та математики). Визнавався першим серед семи грецьких мудреців. Подорожував до країн Близького Сходу (Єгипет, можливо, Фінікія). Зажив слави як астроном (передбачення сонячного затемнення 585 до н. е., вирахування днів сонцестояння та рівнодення), математик (теорема рівності вертикальних кутів), автор винахідливих технічних рішень (вимір висоти пірамід, переправа через Галіс). За його планом іонійські поліси утворили політичний союз, який допоміг їм у відстоюванні своєї незалежності. Філософських творів не писав. Започаткував космогонічну традицію ранньогрецьк. філософії, смисловий стрижень якої становило розв'язання питання "що є все (суще)?" (див. досократики). Створює історично перше вчення про "фюсис". Визначальну якість будь-якого буття, за Ф., становить життя (життєдайність). Його філософською метафорою виступає Вода ("Все є вода") О. стання є універсальним чинником всього існуючого у чотирьох головних значеннях: 1) все виникло з води, тобто вона є генетичним початком всього, висхідним станом буття (першобуттям); 2) все складається з води, тобто вода є субстратом всіх речей; 3) вода є життєдайною силою, якою дається життя, а відтак - утворюється і підтримується існування всього; 4) вода є фізичною основою світу, адже Земля плаває на поверхні безмежного Океану. Значення Ф. як фундатора філософської думки полягає передусім не в конкретних космогонічних тезах, а у відкритті нового типу мислення, основу якого складає універсальне питання цілковито умоглядної природи, що розв'язується власними, особистими (вільними від авторитету культурної традиції) міркуваннями того, хто мислить. Істина у філософському дискурсі десакралізується, виводиться за межі релігійних настанов та узвичаєних, освячених культурною традицією, уявлень.